Ольга Сагайдак. Фото з відкритих джерел
Директор регіонального музею має зарплату 8000 грн
Які інституції, які галузі культури найбільше потерпали цього року від браку коштів?
Насамперед, це державні інституції: мережа музеїв і бібліотеки. Найбільша кількість дієвців культури в секторі культурної спадщини – це ті, хто працюють на державу. І одразу можна почати з першої цифри: директор регіонального музею має зарплату 8000 гривень. Це мінімальний прожитковий мінімум. Водночас, це та людина, яка є матеріально відповідальною за культурну спадщину і за колекцію.
Буквально за кожен експонат ця людина несе кримінальну відповідальність.
Так. Найбільша проблема року, що минає – це не втрата грошей, а втрата людей. Ми говоримо не лише про ті втрати, які приносить війна, а й про ті втрати, які спричиняє ситуація в сфері культури. Адже переважно працівниками сфери є жінки середнього і старшого віку. Жінки з дітьми роблять все, щоб забезпечити своїх дітей. Відповідно, вони покидають країну або переміщаються. Старші лишаються, і вони власне є хранительками тієї спадщини, яка лишається разом з ними в музейних установах і бібліотеках.
Протягом 2024 року в різних обласних центрах припинялося фінансування не лише бібліотек, а й театрів. Так було, зокрема, з одним із житомирських театрів, і він не єдиний, кого позбавили фінансування.
Я скажу непопулярну тезу, що нам доведеться змиритися з тим, що ми мусимо прийняти певну оптимізацію і, можливо, злиття інституцій. А можливо і закриття інституцій.
Виживуть не всі
Виживуть не всі, якщо сказати по-простому.
По-простому, так. І це реалії війни. У нас є окуповані території, де так чи інакше культурні інституції припинили існування. Або функціонують не за наш рахунок і не з нашими наративами. Ми мали дуже розгалужену систему, яка, з одного боку, відкривала якісь нові інституції, з іншого – не проводила ревізію того, чим володіє. Тож ми зараз переобтяжені інституціями державного і муніципального підпорядкування, які лягають тягарем на бюджет. Мусимо розуміти, що щось буде закриватися, щось має зливатися. І краще це зробити мудро, свідомо проводячи ревізію цього майна і цих закладів, аніж вони будуть здаватися в такий скандальний болючий спосіб.
Я напевно теж скажу не дуже популярну думку. Зайшовши на сайт одного з таких театрів, про припинення фінансування якого йшлося на рівні обласного центру, погортала їхню афішу і подумала, що може нічого страшного і не трапилося в тому, що їх закривають. Тому що той репертуар, який пропонувався – це щось таке, в чому важко впізнати наше сьогоднішнє життя. Я маю на увазі навіть не сучасну драму. Пропозиція загалом не дуже віддзеркалює те, чим є сучасна людина в Україні сьогодні.
Інституції – це люди, які в них працюють. І якщо ми говоримо про креативні індустрії, а театри і філармонії – це все ж сектор креативних індустрій, очевидно, що вони потребують часткової державної чи місцевої підтримки. Водночас глядач може боротися за те, щоб інституція в тій чи іншій формі існувала.
Вища освіта у сфері культури
Або допомогти прискорити смерть певної інституції, якщо туди не ходить.
Абсолютно! Я хочу перекинути місток в інший сектор культури. Наприклад, в царину вищої освіти у сфері культури. Ми можемо констатувати зараз, що відбуваються болючі природні процеси, коли зменшується кількість абітурієнтів, зменшується кількість потенційних студентів.
Водночас, навчання на контракті дороге. В одному з закладів – це 50 тисяч гривень на рік у магістратурі.
Може це крута магістратура. Дивлячись з чим порівнювати. Натомість є заклади вищої освіти в сфері культури в східних регіонах, зокрема в Харкові, де великий ступінь загрожуваності, де багато викладачів виїхало, проте заклад працює і відкриває набір. Студентів вкрай мало, але заклади продовжують функціонувати, тому що викладачі хочуть залишатися на своїх місцях. Яку ми проблему бачимо? Абітурієнтів мало, студентів мало. Там навчаються актори, художники, музиканти по "Зуму". Ми можемо собі уявити якість такої освіти для практиків. Проте, вони фактично є гарантами того, що їхні викладачі не втратять робочі місця. А викладачі роблять все, щоб кожного року запустити все новий і новий набір. При цьому витрачаються бюджетні кошти. І ми маємо сумніви щодо якості цієї освіти. І чи буде споживач на роботу цього випускника. Тому, щоб нам не було боляче, щоб ми не мали маргіналізованих людей в сфері культури, які не будуть мати роботи, зараз було б варто порахувати, що ми утримуємо, як держава за бюджетні кошти, а що відпускаємо. Якщо попит є, якщо є конкуренція – виживуть. Якщо ні, то людям треба допомагати переорієнтовуватися на інші сфери діяльності.
Культурі дуже допомагає світ
Кому добре живеться у воєнні часи? І це питання не про те, що хтось насолоджується життям, а про те, що у воєнній реальності є інституції, які проступили з новою силою, в тому числі, і фінансово.
Насправді культурі дуже допомагає світ. Дуже допомагають міжнародні донори. Стільки донорських коштів, які ми отримали зараз, не було ніколи. Відповідно, виживає той, хто вміє писати гранти, хто вміє стратегувати і планувати, хто вміє рахувати, хто банально говорить іноземними мовами. В цій конкуренції часто не витримують маленькі інституції, якщо в ній немає бодай однієї людини, яка говорить англійською. Але також можемо констатувати, що все ж розважальна культура в часи війни виграє. Це не хороша новина, а факт, який просто треба зауважити.
І такі тенденції підкріплені історією. Ми – не перший випадок, де розважальна культура під час війни перемагає. Золота доба Голівуду теж виникла на тлі невеселих подій.
Але я б хотіла тут сказати дещо контраверсійну тезу. Якщо розважальна культура заходить до військових, якщо розважальна культура може на якийсь час відволікти тих, хто на фронті, це одна історія. Якщо розважальна культура повністю покриває простір людей, які перебувають в тилу, є небезпека в тому, що вона цю вуаль легкості буття натягує на наше сприйняття дійсності. Тут дуже важливо, щоб культура все ж говорила про складне. Щоб вона порушувала питання, які стосуються справедливості.
На які сфери, простори культури простіше знайти додаткове фінансування?
З одного боку, на будь-який сектор культури можна знайти фінансування. Питання в тому, наскільки вправно інституція вміє відчувати, що відгукується донорам і вміє писати заявку. І тут я хотіла б повернутися до того, з чого ми починали. В явному програші є державні інституції, інституції, які знаходяться в громадах, які весь час були під державним управлінням, і де всередині немає ні скілів, ні можливості залучити фахівців з грантрайтингу тощо.
Система управління у сфері культури, будучи "совєцькою" всі ці 30 років…
Це зворотній бік патерналізму. Якщо тобі кожен рік капає бюджет, то навичка шукати додаткові джерела підтримки зникає.
Я б додала, що сама система управління у сфері культури, яка лишалася абсолютно "совєцькою" всі ці 30 років, спричинила завчену непридатність, завчену слабкість цих державних інституцій. Це система, коли в музеї має бути такий-то перелік посад і немає сучасних посад. Музей не може винайняти комунікаційника і звільнити 20 наглядачів, яким нема вже за чим наглядати, бо колекції евакуйовані. Не може найняти фандрейзера, тому що є штатний розклад. Постанова №590 під час війни змусила всі інституції культури мати два основних джерела витрат: зарплати і комуналка. Відповідно, ні про які розвитки не йдеться. Те, що інституції культури знаходяться на бюджетному фінансуванні, це можливість брати або з державного бюджету, або мати додатковий рахунок. Проте в часи війни з цього додаткового рахунку кошти теж не можна напряму використовувати. Вони проходять через Казначейство, і воно схвалює чи не схвалює їх. Відповідно, якщо регіональна бібліотека або музей, які перебувають в державному підпорядкуванні, залучили донорські кошти, вони не можуть їх вільно використати. І така завчена безпорадність, неможливість ухвалювати рішення і самостійно господарювати, призводить до того, що ми своїми руками вбиваємо здатність цих інституцій. Натомість громадський сектор може цілком справлятися за рахунок донорів.
"Діячі та дієвці культури"
Це непоганий простір для взаємодії між державним і недержавним сектором. Якщо домовлятися і спільно реалізовувати проєкти, можна сильні сторони кожного з секторів використати на повну.
Тут ми зайдемо ще в світоглядний геп. Чим займалися клуби, музеї, бібліотеки. Зараз на офіційних заходах кажуть "діячі та дієвці культури". Є діячі, яких визнає держава, яким дають державні нагороди, статуси тощо. Є дієвці, які діють в сфері культури, незалежно від того, чи мають вони державне фінансування.
Серед діячів є чимало дієвців…
А серед дієвців часом виринають діячі. Всі ми є дієвими діячами. Питання не в тому, як ми це називаємо. Є споживацький підхід до державних коштів, а є підхід, коди ти розумієш, що все погано, але зробити треба. Є дві жабки, з яких одна потонула, а інша збила масло. Дієвці збивають масло. І мені б дуже хотілося б, щоб на відміну від цієї байки про жабок, дієва жабка не споглядала, як тоне її колежанка, а щоб вчила її плавати. Щоб вони били лапами разом. Важко всім, ресурсу мало. Але ми мусимо вижити і вистояти. Сфера культури буде локомотивом для відновлення, для відродження. Ми не можемо дозволити собі її втратити або утримувати впроголодь. Тому що просто не буде сил на відновлення.
"Йти в школу"
Як локальній інституції довести своїй громаді, що вона потрібна? Що має зробити бібліотекар, щоб її не закривали? Що люди на місцях можуть зробити, щоб підтримати культуру?
Якщо у обивателів не було культурної практики протягом життя, прямо зараз вона не з’явиться. І ми бачимо, як громади відмовляються привласнити свою культурну спадщину, тому що вони не усвідомлюють її цінності і значення. Вона для них тягар. Що можуть зробити інституції культури і дієвці культури? Йти в школу! Тому що ті, хто будуть утримувати нашу спадщину, будуть розвивати культуру, вони зараз ходять у школу. Це не ті люди, які зараз ремонтують дороги, йдуть у військо. З дорослими вже зараз складно щось зробити. Вони зараз мають пахати. Вони перенавантажені і перенапружені. Навряд чи вони будуть сприймати культуру і культурні практики в своєму сьогоденні. Просто у них немає часу і ментального простору. Саме тому нам треба йти в школу. Тому що західний досвід показує: якщо це вживлювати на рівні освіти і просто навичок культурних практик бодай раз на тиждень, це потім не можна буде витравити ні в який спосіб.
