Ілюстративне фото з відкритих джерел
4:30 ранку. Маріуполь. На календарі 13 червня 2014-го року. Місто на березі моря лише збирається прокидатися. Тим часом українські військові розпочинають спецоперацію з його звільнення від проросійських сепаратистів. Більшість військових – добровольці, вчорашні цивільні, які зрозуміли, що війна з Росією вже розпочалася і ворога треба зупиняти. Маріупольська спецоперація була однією з перших для щойно сформованого, а у майбутньому – легендарного "Азову". Для багатьох добровольців то був перший бій у житті. Який вони з честю прийняли і виграли.
Маріуполь – місто, яке нині окуповане вдруге. Навесні 2014-го року російські гібридні сили вперше захопили адміністративні будівлі й перекрили кілька вулиць у центрі. Згодом українські силовики залишили місто. Війна на той час вже розпочалася. Росія окупувала Крим і, прикриваючись сепаратистами, намагалася захопити населені пункти на сході України.
Маріуполь мав свій особливий потенціал. У місті діяли два великі металургійні заводи – комбінат імені Ілліча та "Азовсталь", продукція яких складала значну частину експорту України. У промисловості Донецької області частка цього міста сягала майже 40 %. У вересні 1991-го року саме над міською радою Маріуполя вперше на сході України був піднятий український національний прапор. З початком війни Маріуполь стає одним із ключових міст російсько-українського протистояння. Саме там розгорталася низка знакових подій.
Маріуполь завжди привертав увагу Росії як великий промисловий центр та портове місто. Вихід до Азовського моря міг ще тоді, 2014-го року, відкрити пряме морське сполучення з окупованим Кримом. Розраховуючи на перспективу захоплення півдня, Росія влаштовувала провокації у великих містах цього регіону. Поєднавши Донецьку, Запорізьку та Херсонську області, окупанти хотіли відкрити і сухопутний шлях до півострова. У Кремлі чітко розуміли стратегічну важливість захоплення Маріуполя.
Говорить колишній керівник пресслужби полку "Азов", історик Олександр Алфьоров:
"Маріуполь був надзвичайно важливою ланкою в об'єднанні економічної зони, пов'язаної з Донеччиною. Донеччина, Донецький басейн, Маріуполь, де переробляли метали, і Маріупольський порт. По суті це був абсолютно зведений цикл виробництва, який працював автономно. І звісно, що Україна вкрай потребувала цього зв'язку. І одночасно з тим Маріуполь, якщо ми подивимось на Донеччину, то вона, хоча здається єдиною, але Маріуполь і Маріупольщина – це Приазов'я, яке навіть ландшафтно виглядає трошки іншим регіоном, ніж, наприклад, північні терени Донеччини. Тобто ми говоримо про певну штучність об'єднання цих регіонів, тому що Маріуполь міг абсолютно виступати однією з областей України, наприклад, Приазовської. І за показниками економічними, і за соціально-політичними, і за демографічними. Але Маріуполь залишався все ж таки в тіні Донецька, який його, так би мовити, пригнічував політично. Але одночасно з тим Маріуполь має строкате населення з грецьким корінням, з українським корінням. І це справді такий козацький регіон, який історично відрізняється від Донеччини. Одночасно з тим важливість цього міста була ясною для багатьох, хто, принаймні, розумівся на логістиці в Україні. Маріуполь — це прямий шлях, просто прямий шлях до брами Півдня. І по суті, ми говоримо: за Маріуполем починаються наші міста, які тримають підґрунтя цієї материкової України – Херсон, Миколаїв і Одеса. Одночасно Маріуполь – це коридор до Криму. Тобто Маріуполь є дійсно брамою українського Причорномор'я та Приазов'я".
Під час Революції Гідності жителі Маріуполя брали участь у мітингах як на підтримку Майдану, так і на підтримку тодішньої влади. Після втечі Януковича ситуація загострилася. Навесні 2014-го року у Маріуполі, як і в багатьох інших містах, Росія хотіла проштовхнути сценарій так званої "Російської весни". У місті організовували антимайдани. Жителів Маріуполя активно залякували "бандерівцями". Російська пропаганда працювала на повну.
Згадує депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя Максим Бородін:
"Пустили цю історію про те, що їдуть автобуси з бандерівцями, от там уже адміністрації позахоплювали, от їдуть до нас. Тобто вони спеціально розкручували це і там зробили якісь там певні бригади з такими напівкримінальними хлопцями. Загалом істерія була така, що люди просто почали шукати тих, кого немає, там декілька навіть нападів було. Тобто страх, вони роздмухували дуже довго цю істерію. І воно тому, коли вже повномасштабка почалася, вторгнення, анексія Криму, люди вже були накачані дуже сильно цією пропагандою, страхом. Страх, невідомість – і воно, на жаль, працювало. Плюс російська пропаганда. В Маріуполі взагалі багато, просто, хто там дивився... російські канали, тому що поряд кордон і багато хто має родичів, хто їздить, і тому така історія була".
Перші масові мітинги проходили біля будівлі Маріупольської міської ради. У березні на них активно використовувались російські прапори. Найбільш масштабні акції відбулися на початку місяця. На противагу ним, у місті скликали мітинги на підтримку цілісності України. Тим часом на антимайдани, не приховуючи, почали звозити росіян. Їх можна було впізнати за певною вимовою і висловами, які у Маріуполі не використовували.
Продовжує Максим Бородін, депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя:
"Тобто люди, яких привезли, багато незнайомих облич. Багато людей там були без зубів. Тобто в центрі міста я живу, просто жив. Я одразу бачу людей незнайомих. Хоч місто півмільйонне, але ти бачиш приблизно контингент. І ситуація така, що люди там, зрозуміло, що вони запитували це з акцентом: "А где у вас Белий дом?" Чисто російські такі "прикольчики". І росіяни задали тон оцьому агресивному, агресивній поведінці, прапори знімали, почали там вибивати двері. Тобто наші, місцеві, вони в принципі ніколи б на таке просто не здатні були. У нас дуже люди такі толерантні і взагалі в цілому такі законослухняні в більшості. І тому для них якось там вибити двері, щось таке, зняти там прапор, якась дичина. А ці почали знімати і потім вже підтягнулися і місцеві, які… частина за гроші, частина – місцеві божевільні, реально там багато таких були. Вони в кожному місті є, вони завжди в двіжах. А тут ще наклалася пропаганда, "Російський мір" і все таке".
Проукраїнські активісти пробували спілкуватися з антимайданівцями. Але через накачаність пропагандою переконати їх у чомусь було неможливо. 15-го березня, напередодні Кримського псевдореферендуму, заклики до незаконних голосувань почали лунати і на мітингах в Маріуполі. Учасники цих акцій поводилися дедалі агресивніше, – згадує депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя Максим Бородін:
"Ми приходили там теж поспілкуватися, все ввічливо, нормально з ними, а там агресія була дуже сильна і вони накручені були дуже сильно. І взагалі саме смішно, тобто, вони боялися, особливо пенсіонери і просто люди старшої категорії від 50 років. Вони тоді розповідали, що "вот…Ви що думаєте, ЄС, Донбас закроє всі шахти, все зупинить це виробництво і не буде чого їсти". Ну і саме комічне і печальне в цій ситуації, що це зробили росіяни. Закрили всі шахти, зачинили всі заводи фактично і знищили всю економіку, знищили все навколо. Тобто не якесь НАТО, не якесь ЄС або хтось, а ті люди, кого вони так любили дуже сильно".
Максим Бородін. Фото: facebook/Максим Бородин
Антимайдани були напрочуд злагоджено організовані. Російська присутність там була помітною. У натовпах мітингувальників вирізнялися невипадкові люди. Вони підходили до проукраїнських активістів і відверто провокували їх на сутички. На думку Максима Бородіна, вони могли бути причетними до російської ФСБ.
Максим Бородін, депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя:
"Підходить одразу людина, яка починає розштовхувати: а ти хто такий? А ти, ти откуда? І починають виводити на конфлікт. Тобто це було не один раз. Вони спостерігали за зонами. Хтось комусь давав сигнал, я думаю, що люди були підключені, з мікрофонами або з чим. Плюс цікава історія була, коли біля міськради знімається сюжет, ми з товаришем підходимо якраз там зранку, і жіночка зі сльозами на очах розповідає, як "оні наших мальчиков, убили наших мальчиков, забрали в подвал" – ридає, все це знімається на камеру. Закінчується сюжет, вона відходить, ми підходимо до неї, вона витирає сльози. Заспокоюється різко. Говорю: жіночко, а кого вбили? Ми активісти, хочемо допомогти. А вона така: Я сказала вбили? Я не казала, вбили. Вам почулося? Тобто а сюжет знятий. Я потім його дивився. Тобто це контора, типу, німецька, але це російська афілійована. І отак, от переді мною, просто знімалися сюжети. … Плюс я у дворі своєму бачив, тому що двір прямо біля міськради за 100 метрів, і я бачив конкретно, як по сигналу люди з під'їзду підготовлені шини виносили. Тобто все було організовано на вищому рівні".
На початку квітня 2014-го року проросійські бойовики у Донецьку оголосили про створення так званої "ДНР". За кілька днів після цього, 13 квітня, сепаратисти захопили будівлю міської ради Маріуполя. Натовп прорвався крізь українських міліціонерів. На даху будівлі вивісили прапор терористичної організації.
Якщо до 13 квітня під міськрадою відбувалися постійні мітинги, то після її захоплення ситуація змінилася. Дехто з маріупольців вважає, що окупація почалася саме з того моменту. Хоча українські силовики ще перебували у місті.
Коли сепаратисти захопили міську раду – туди завезли зброю. Були ознаки того, що це спланована операція російської ФСБ, де всі деталі прорахували заздалегідь. Так вважає депутат Маріупольської міської ради Максим Бородін. За його словами, далі атмосфера у місті нагадувала страшний сон.
Максим Бородін, депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя:
"Потім, до моменту звільнення, це був, як дурний сон. Вони спочатку захопили міськраду, почались якісь блокпости. А потім просто почалась істерія, полювання. Реально, вони почали шукати людей, які (як їм казали) – провокатори і якісь агенти Києва. Тобто нападали, просто був випадок, вони напали на представників протестантської церкви, які виїжджали, і їм не сподобався автомобіль – на Махненка Геннадія була ця історія. Були ще історії просто – "вон там, вон там, київські" – і побігли. Просто спонтанно, це таке агресивне".
Ввечері 16 квітня бойовики спробували захопити військову частину у Маріуполі, однак зазнали поразки. Кілька людей з натовпу провокаторів загинули, 13 були поранені, понад 70 — затримані. З числа затриманих — 90% неодноразово притягувалися до адміністративної, а 15 осіб – до кримінальної відповідальності. Для нейтралізації нападників до Маріуполя тоді перекинули спецпідрозділ МВС, а на в'їздах до міста організували блокпости.
Продовжує Максим Бородін:
"Плюс, потім, ну, жахлива така ситуація була, коли намагалися військову частину взяти. І літак в той день літав, і стріляли там біля нас. Але, слава Богу, тоді військові відбилися і не дали себе захопити. А там військова частина — вона прям біля будинків була, ну, впритул просто, буквально 20 метрів. Вона по-дурному так була побудована, прямо навколо жилого кварталу, в середині. І тобто, спочатку вони захоплювали, а потім почалося те, що потім масово було там в тому ж Донецьку. Люди зі зброєю приходили в якісь магазини, казали, що "іменем республіки" — приходять в "Фокстрот" — ми забираємо телевізор, ми забираємо... все. Мої знайомі кажуть: я дзвоню директору, питаю що робити? Кажуть, віддай, тому що тебе зараз вб'ють, які варіанти".
У Маріуполі панували хаос і безвладдя. Така ситуація дивувала навіть проросійськи налаштованих жителів міста. Тим часом українська влада оголосила про початок Антитерористичної операції. Її метою було повернення під контроль України захоплених бойовиками міст сходу. Маріуполь на той час ще не вважали окупованим, оскільки у місті перебували українські військові і правоохоронці. З середини квітня Маріуполь був нібито "у кільці" – на в’їздах стояли українські блокпости. Силовики базувалися переважно в маріупольському аеропорту. А в самому місті перебувала міліція. Водночас до Маріуполя почали підходити українські добровольці.
Говорить колишній керівник пресслужби полку "Азов", історик Олександр Алфьоров:
"Регіон не мав підтримки, наприклад, тих самих російських найманців, які заходили пізніше з Донецька. Але в квітні вже наростала напруга, спроби захоплення військової частини маріупольської. Одночасно з тим до півдня просувається "Чорний корпус", який 1 травня унеможливлює взяття Маріуполя, де ситуацію намагалися розхитати, як в Одесі до 1 травня. І вже тоді майбутні "азовці", в принципі, були як дома. Тому що буквально в кінці квітня вони захопили одну з перевалочних баз в селищі Урзуф. Ця перевалочна база сепаратистів була ні чим іншим, як дача Віктора Януковича, ще зразка його початкового кар'єрного росту на посту прем'єр-міністра. І, власне, Урзуф залишався базою "азовців" до 2022-го року, до початку повномасштабного вторгнення. І відповідно, після того як 1 травня "азовці" стабілізували ситуацію, вони потім висунулися в бік Бердянська, де існувала загроза накопичення якихось сил. І 5 травня цей "Чорний корпус" отримав офіційний статус батальйону патрульно-постової міліції з назвою "АЗОВ".
Після подій в Одесі 2 травня, в Маріуполі пішла ще більша хвиля накручування учасників антиукраїнських мітингів. Все йшло до ескалації. 9 травня колона 72-ї бригади ЗСУ зруйнувала барикади, які сепаратисти поставили у місті, і увійшла до Маріуполя. Проросійські бойовики вчинили збройний опір. Вони напали на управління МВС та інші об’єкти силових відомств. Місто палало, почалися обстріли житлових кварталів. Ситуація виходила з-під контролю. Для уникнення ескалації конфлікту та щоб не допустити великої кількості жертв серед місцевого населення, штаб АТО 10 травня ухвалив рішення про тимчасове виведення українських військових із міста.
Продовжує Олександр Алфьоров:
"Після того як сепаратисти захопили Маріуполь 9 травня, і 10 травня місто — задля непоширення конфліктної ситуації — покинули підрозділи Української армії та Національної гвардії, то відповідно тоді ж почалися думки про те, як відновити владу в українському Маріуполі, як стабілізувати обстановку. Це явище було достатньо важким, тому що півмільйонне місто, ми розуміємо — це величезні обшири. Одночасно з тим не вистачало власних сил в Україні, тому що, нагадаю: горіла Луганщина, горіла Донеччина, горіло в Криму, горіла Одещина. Все це призводило до того, що українська армія, яка була по суті роззброєна і знищена за часів Януковича, вона не могла розгорнутись на повну силу. На півдні з'являлися постійні інформації про те, що якісь групи збираються в тому чи іншому місті, що відволікало й розпорошувало зусилля тих добровольчих батальйонів чи, власне, силу нашої армії. І на території півдня, в районі Маріуполя, так сталося, що єдиною силою, яка була зосереджена на той момент і була готовою зробити деокупацію Маріуполя, був батальйон "АЗОВ".
Олександр Алфьоров. Фото: Суспільне
11 травня сепаратисти провели у Маріуполі псевдореферендум щодо визнання так званої "ДНР". У місті змогли відкрити лише кілька дільниць. Вони розташовувалися в адміністраціях чотирьох районів міста, які бойовики захопили в кінці квітня, і де вивісили прапори так званої "ДНР". У такий спосіб російські пропагандисти отримали картинку з Маріуполя про нібито масові голосування.
Згадує депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя Максим Бородін:
"Референдум, який вони проводили, просто щоб було теж розуміння — був чистий цирк на дроті, тому що вони спеціально відкрили 4-5 дільниць для голосування на півмільйонне місто. Зрозуміло, що тих ідіотів, які повірили в Росію, було їх там тисяч 10-15. Навіть нехай 20 — це із півмільйонного міста. Зрозуміло, що на чотирьох ділянках це були великі черги, які стояли для картинки, от — "толпи людей". Тища людей – це багато. 500 людей – це багато, якщо на картинці зробити чергу, це дуже багато людей насправді. Тому вони цю картинку творили. Наймали малолітніх невдах, які це знімали. Стрімер Влад — був такий персонаж, там відео десь — чисто російські наративи. Все це по програмі було. Вони дешеві ці персонажі були, вони потім згинули всі, невідомо куди, але воно було так. Ну, а в цілому люди все одно чекали на звільнення, тобто, тих, хто були фанатики, їх не було так багато".
Тим часом "азовці" отримали наказ свого командира Андрія Білецького звільнити Маріуполь. Бійці почали готуватися до спецоперації. Станом на травень 2014-го року у батальйоні служили приблизно 170 людей. З усіх бойовий досвід у реальних війнах мали лише двоє — у війні в Афганістані та колишній Югославії. Добровольці потребували підготовки.
Говорить колишній керівник пресслужби полку "Азов", історик Олександр Алфьоров:
"Виникло питання: а як готувати особовий склад до того, що треба не просто вміти розібрати-зібрати автомат і стріляти по мішенях, а воювати? Це переміщення, це розуміння тактики. І тоді народилося перше правило "Азову" – тисяча крапель поту врятує одну краплю крові. Це постійні тренування, які ми сьогодні бачимо на прикладі дій 3-ї окремої штурмової бригади, яка була сформована на ветеранах "Азову". І саме тоді, серед особового складу, хто були ці люди – "азовці"? Це був колишній партизанський загін, "Чорний корпус". Це люди, які по суті, купили найдешевшу форму з охоронців супермаркетів чорного кольору, за що їх прозвали "чорними чоловічками" до аналогії з "зеленими чоловічками" в Криму. Але ця назва була швидко змінена до "Чорного корпусу". Цей "Чорний корпус" – партизанський загін, який об'єднав себе й кістюком його стала організація, яку очолював Андрій Білецький, майбутній командир батальйону "АЗОВ". Ця організація мала назву "Патріот України". І до них долучилися футбольні хулігани та добровольці. Тобто перший сплав батальйону "АЗОВ" – це були люди, які належали до — в загальному суспільному значенні — до маргінальних субкультур, які визначались як націоналісти, патріоти, футбольні вболівальники, громадські активісти".
Звільнення Маріуполя було одним із перших бойових завдань "Азову". І першим бойовим досвідом для Ігоря Луценка — громадського діяча і активіста Революції Гідності, який вирішив долучитися до добровольчого батальйону. Зараз Ігор Луценко — військовослужбовець Збройних сил України. А тоді, у травні 2014-го, виконав своє перше бойове завдання.
Ігор Луценко, колишній боєць "Азову", військовослужбовець Збройних сил України:
"Я особисто брав участь у розвідці боєм напередодні, власне, основного штурму. Тобто це буквально там за декілька днів до того ми проїхалися зненацька в центр Маріуполя і так зробили вигляд, що ми намагаємось їх штурмувати. Ну і по нас відповідно теж відкрили вогонь. І певним чином нам вдалося зробити певні висновки. Я був звичайним солдатом, і мені ніхто, звісно, ніяких завдань особливо не ставив. Глобально. Мені сказали: стій отут, дивись туди. Там група людей пішла вперед, ми фактично були ар'єргардом, прикривали ту групу, яка пішла вперед з тилу. Це був мій перший бій у житті, стрілецький. В місті це виглядало достатньо хаотично, тому що взагалі не зрозуміло було, з якої сторони стріляють, тому що луна йде від будівель. Важко було зрозуміти де ворог. Я сподівався, що хлопці, які пішли вперед, спостерігали і розуміли, що відбувається. Тому що ми мало що тоді усвідомили".
Ще до того, як Ігор Луценко з групою інших добровольців долучилися до "Азову", вони готувалися до ліквідації російських агентів у Маріуполі. Це було у квітні. Добровольці знали, хто з місцевих жителів співпрацює з Росією, хто відповідальний за організацію провокацій, і хто їх фінансує. Спочатку вони планували працювати диверсійною групою, але зрештою на це не пішли. Проросійські сили гарно організувалися, ситуація в місті ставала дедалі небезпечнішою. Все зайшло занадто далеко. Тоді добровольці зрозуміли, що варто готуватися до спланованої військової операції. І долучилися до "Азову".
Згадує Ігор Луценко:
"Ми дуже багато спілкувалися з людьми, які знали цю російську агентуру. І власне наша ідея з самого початку, це ми туди приїхали зі зброєю у квітні фактично. Тобто у квітні ми вже мали свою таку міні базу в Дніпрі і готувалися до певних дій. Але ці дії не носили такого характеру, навіть якихось штурмів і так далі. Тобто ми готувалися просто знищувати агентуру, ну, просто їх вбивати, поки вони не набрали сили. Але дуже скоро виявилось, що вони вже набрали сили, тобто вони вже організувалися, виставили свої ці блокпости і так далі, тому подібне. Тобто, треба було далі більше переходити до того, що там нагадує загальновійськові операції: штурми, атаки і так далі. І таким чином ми прийняли рішення, що ми вже не будемо диверсійною групою, яка буде знищувати конкретно росіян, яких сюди закинули, і їхніх агентів тут. Ми вирішили приєднатися до Білецького для того, щоб діяти в такому плані, як ми діяли, скажімо, в центрі Маріуполя".
Відколи українські військові у травні залишили Маріуполь — місто перебувало в окупації. Це тривало протягом місяця. У місті панувало беззаконня, регулярно лунала стрілянина, бойовики активно займалися пограбуваннями. Біля міської ради були розташовані барикади, на вулицях ходили незрозумілі озброєні люди.
Тим часом "азовці" активно тренувалися, щоб виконати спецоперацію — звільнити Маріуполь від сепаратистів.
Говорить Ігор Луценко:
"Потім був дійсно період навчання, і він, можливо, в чомусь пригодився для подальшого штурму саме центральної частини Маріуполя. Але, на мій погляд, наскільки я розуміюся взагалі на цих речах — це було дуже недостатньо. Фактично, це були такі мирні люди, які позавчора взяли автомати, і десь щось там один одного побачили в обличчя пару разів — і все. Тобто нормального вишколу, тим більш для таких операцій — а це, я би сказав, не просто піхотна загальновійськова, а така... трошки спецоперація – то, звісно, такого вишколу у нас не було. Звісно, "Азов" потім дуже сильно виріс саме в таких операціях, і це було вже набагато пізніше, але я бачив, як це все починалося. Це був такий чистий дух людський".
.jpg)
Ігор Луценко. Фото: facebook/Ihor Lutsenko
Говорить колишній керівник пресслужби полку "Азов", історик Олександр Алфьоров:
"Маріуполь, півмільйонне місто, не може утримати банда людей, скажімо, навіть на кілька сотень чи на кілька тисяч — це неможливо за розміром міста. То сепаратисти, підтримані росіянами, кримінальним елементом маріупольським, проросійським і, власне, бандою "Чечена", такий був там авторитет місцевий. І одночасно з цим місто мало блокпости на в'їзді. І центральну цитадель на вулиці Грецькій. Це був цей бастіон, який і складав управління окупаційне. І тому зрозуміло, що необхідно було пройти перші блокпости для в'їзду в місто, якомога швидше зайти в центр і нейтралізувати опертя терористів через знищення їхнього центрального бастіону. Тому так ця операція була і пророблена, "азовці" тренувалися в неймовірних темпах. Банально було просто навіть мотузками розтягнуто межі вулиць, по яким треба було йти, для того щоб імітувати вулицю, оцю Гвардійську або Італійську паралельну. Була підготовлена піхота. Одночасно був брак техніки. Тому для цього була створена спеціальна машина. Це був "Камаз", який був обшитий металевими листами, який в народі отримав назву "Пряник". І от ця машина піхоти, на якій встановлено було кулемет, і мала стати прикриттям для піхоти і центральною ударною силою для взяття блокпосту".
Спецоперація зі звільнення Маріуполя почалася 13 червня після 4-ї ранку. Активна фаза тривала кілька годин. Штаб-квартиру бойовиків зачищали штурмові групи бійців "Азову". Також у військовій операції брали участь дві роти батальйону "Дніпро-1", 1-ша бригада Національної гвардії та бійці 79-ї окремої аеромобільної бригади.
Згадує Ігор Луценко:
"Тобто там було достатньо гучно. Але мабуть народ так думав, що хтось десь стріляє. Можливо, там місцеве населення просто звикло до того, що там періодично відбуваються якісь фрагментарні перестрілки, можливо, такого бандитського характеру. Ще ми були в формі, ми були з автоматами, але це якось не всіх, мабуть, переконувало, що щось тут дійсно серйозне, таке історичне відбувається. Тобто це була така класична війна ентузіастів. З тієї сторони були якісь дивні люди, і ми, мабуть, видавалися досить дивними людьми. Наші цілі загалом населенню не виглядали зрозумілими до кінця. Мені здається, що там всі це недостатньо серйозно сприймали. Хоча Маріуполь тоді, коли ми проїжджали на це завдання, Маріуполь тоді вже більш-менш був взятий під контроль по периметру Збройними силами України. Тобто там стояли такі хлопці військові, тобто фахові, на відміну від нас, видно було, ми їм трошки так позаздрили навіть. У них є там БМП, у них ще якась техніка, у них там зброя. Таке очевидно, що вони гарно навчені користуватися нею, звикли до всього-всього. Ну а ми в цій всій історії відігравали роль такого авангарду".
Українським силам протистояло до сотні бойовиків. За день до операції з Маріуполя втекла банда "Чечена", одного з лідерів сепаратистів. Після проходу перших блокпостів українські військові зрозуміли, що бойовики чекали цього нападу. Частина з них, серед яких були російські найманці, встигли втекти з Маріуполя. Скоріше за все, вони знали про те, що українські сили збираються звільняти захоплене місто.
Говорить Олександр Алфьоров:
"Очікували наступу. До них прийшла така інформація. Але одночасно чеченцям віддали Маріуполь тоді вже, росіяни. От як вони віддали його в 2022-му році, так вони в 2014-му році віддали чеченцям Маріуполь. І очікували, що в Маріуполь зайдуть сили Кадирова, які разом з кримінальним авторитетом почнуть контроль над містом. Тому ситуація була в багатьох моментах непевна, але прорив 13 червня блокпостів і входження в цю цитадель, яка була захоплена, продемонструвала, що сепаратисти, насправді, хоча й знали, але знали старші. Бо по суті були покинуті десятки й десятки своїх же ж руських, "руські своїх не кидають". І після взяття блокпосту центрального, "азовці" та інші підрозділи почали зачистку місцевостей, не тільки Маріуполя, а й навколишніх сіл".
Говорить Ігор Луценко — військовослужбовець Збройних сил України:
"Це була така, знаєте, як кажуть, сміттєва російська агентура. Тобто агентура найнижчого рівня і найняті цією агентурою якісь маргінальні елементи. Здебільшого це все так. Тобто Маріуполь на той час не виглядав як те, що це місто тримають якісь фахові гуерушники, чи там якісь інші ФСБ-шники російські. І з тієї сторони було багато такого, якби, очевидного хаосу. І, власне, добре, що цей хаос був, очевидно, що ми б могли тоді понести такі серйозні втрати, якщо б були фахові та організовані люди. Тому що ми були абсолютно "зелені" у військовому розумінні, і тим більше не підготовлені до боїв у місті, що, взагалі, зазвичай дуже небезпечно. І нам пощастило те, що Росія тоді проявила свою незграбність. Хоча нахабність, але незграбність".
Згадує депутат Маріупольської міської ради, активіст із Маріуполя Максим Бородін:
"Я думаю, що коли заходили "азовці", більшість з цих персонажей, які там центральні були і росіяни, їх вже не було. Тобто залишився сброд, якому дали зброю. З окраїн якісь там гопники, вони там стріляли, зрозуміло, що бої були певні. Але, наскільки я пам'ятаю, саме росіян тоді і вбитих ніхто не знайшов".
Основний бій тривав декілька годин. Під час штурму українські сили ліквідували ключові опорні точки бойовиків, знищили їхню техніку. Військові відновили контроль над усіма захопленими об'єктами, зокрема, будівлями міської ради та ключових відомств. За підсумком спецоперації ліквідували кількох бойовиків та затримали кілька десятків їхніх прибічників.
Згадує Олександр Алфьоров:
"Штурмовим загоном, який звільняв Маріуполь, власне, був "АЗОВ". Це було вістря атаки. Інші підрозділи, точніше інші військовослужбовці або добровольці з інших підрозділів, це були Національна гвардія і ЗСУ, і "Дніпро-1", і інші підрозділи, вони мали в разі чого прикрити відступ "Азова", якщо операція провалиться. Або, принаймні, підсилити, якщо це було потрібно. Але "АЗОВ", як штурмова одиниця, справився, і це була, до речі, одна з тих кваліфікаційних характеристик цього підрозділу у майбутньому, тому що це штурмовий загін, а не оборонного типу. І, відповідно, після того, як операція почалася, було зрозуміло, що існує контингент, наприклад, населення в Маріуполі, який міг би бути підтягнутим для допомоги сепаратистам. А саме це були члени Комуністичної партії України. Що й відбувалося, тому що на них була особлива ставка, на Симоненківців була та ставка в Росії. І звісно, їх всіляко долучали до антиукраїнської діяльності. Тобто було розуміння, що якщо про цю операцію дізнаються, наприклад, комуністи, то вони почнуть кидати просто людей похилого віку під ноги "азовцям", для того, щоб створити і картинку, як вони це робили, і для того, щоб створювати захист для Росії в Маріуполі".
Українські військові зрозуміли, що звільнення Маріуполя відкладати у часі не можна. Інакше місто буде втрачене.
Говорить колишній керівник пресслужби полку "Азов", історик Олександр Алфьоров:
"На той момент прекрасно бачили, розуміли, що росіяни в Криму, прекрасно бачили, розуміли, що існують російські найманці, які керуються російськими офіцерами, і про це вже ставало відомо, бо інколи з'являлися документи російських офіцерів, які керували тією чи іншою операцією на Луганщині чи Донеччині. Тому зрозуміло, що все це вимушувало діяти "АЗОВ" дуже швидко і не відтягувати далі дату ніж 13 червня. По суті, було розуміння і у "азовців", і у вищого керівництва в державі, що 13 червня може бути межовою датою. На тиждень-два тижні пізніше в Маріуполь підтягнуться російські добровольці з Донеччини чи через Новоазовськ — Широкине зайдуть чеченці".
Кадрових російських військових у Маріуполі не було, оскільки в Кремлі, скоріше за все, розраховували окупувати Донеччину за кримським сценарієм, — вважає Ігор Луценко. Росія не очікувала військового спротиву, поводилася занадто самовпевнено, тож і не змогла закріпити свій контроль у Маріуполі.
Говорить Ігор Луценко — військовослужбовець Збройних сил України:
"Кримський досвід, де все було саме зроблено через дії спецслужб. Без загально-військових операцій. І те, що настільки легко, буквально там вбивши декількох українців, вони забрали Крим, це звісно їх надихнуло, і вони спробували цю схему відтворити. Але ця схема на Донбасі не була готова, що нам пощастило. В Криму вони роботу вели давно. Там своя ж історія, в Криму, ми розуміємо. А от на Донбасі в них лише були такі якісь початки роботи, там все-таки партія регіонів намагалася бути суб'єктами, а не об'єктами в їхніх очах. І відтак, це у них просто по-кримськи не вдалося зробити. Там була велика кількість місцевих патріотів, які сказали – ні, ми будемо чинити опір".
Звільнення Маріуполя було величезною перемогою України. Без перебільшення історичною подією. Втім, це був лише початок війни. Такий досвід деокупації варто було поширити і на Донецьк, вважає Ігор Луценко.
Говорить Ігор Луценко — військовослужбовець Збройних сил України:
"Для мене особисто ця операція стала лише початком початків. Тобто я усвідомлюю, наскільки це дитячий рівень того, що зараз відбувається. Тобто ми просто тільки... і вони, і ми. Ми тільки взяли до рук автомати. Ми тільки почали розуміти, де, куди бігти. Той час гри був за нами, безумовно. Зараз реванш пішов, і росіяни зараз там хазяйнують, далі ми будемо сподіватися переграти. Все очевидно. Але я усвідомлюю, що ми на порозі того, що розвивається. Те, що далі відбувалося, воно мені абсолютно підтвердило мої оці застороги що до майбутнього. І якщо б ми свого часу не дали, моя думка знову таки, якщо б ми не дали оцій групі Стрілкова вийти з Слов'янська забрати Донецьк під себе, то можливо уся би історія ця України пішла би по-іншому. Тобто оцей маріупольський досвід треба було дуже швидко розповсюджувати на Донецьк".
Звільнити Маріуполь вдруге буде можливість, коли Росія вже не буде почувати себе впевнено на полі бою. Армія окупантів має ослабнути, а українська — зміцнитися. Тоді в України може з’явитися шанс деокупувати не лише Маріуполь, а і весь регіон, вважає Ігор Луценко.
