Віра Нечаївська. Фото з архіву онуки Віри Нечаївської
"Вперше ми почули про неї, як про учасницю Центральної Ради, наприкінці 1980-х"
Майже миттєвий крах імперії призвів до такого ж швидкого піднесення національного руху в різних частинах Російської імперії, зокрема в губерніях, населених українцями. Нарешті зʼявилася надія хоч частково позбутися російського гніту. Щоправда тоді в найсміливіших мріях йшлося лише про федерацію в рамках російської демократичної республіки. Українські патріоти скористалися заклопотаністю Тимчасового уряду іншими проблемами в столиці імперії і вже 4 березня 1917 року за старим стилем, або 17 березня за новим, утворили в Києві Українську Центральну Раду. Спочатку її задумували для координації активної української інтелігенції. Але невдовзі Центральна Рада отримує широку підтримку. Члени Центральної Ради стали розглядати себе, як представницький орган українського народу і майбутній орган влади України в межах майбутньої федеративної Росії.
Членами Центральної Ради, яка почала виконувати де-факто обов'язки парламенту, стали представники різних українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. До першого складу Центральної ради увійшло 94 члени, серед яких було 9 жінок. Здебільшого це представниці українських громадських організацій. Поряд зі знаними нині Людмилою Старицькою-Черняхівською, Софією Русовою, Зінаїдою Мірною, Марією-Іванною Грушевською, Любовʼю Яновською – членкинею першого розширеного складу Української Центральної ради, була і Віра Нечаївська. Вона тоді не була дружиною впливового діяча, не мала вагомих заслуг, бо була однією з наймолодших учасниць. Віра Нечаївська чи не єдина з усього жіночого складу Центральної Ради не емігрувала з України, не зазнала репресій і дожила до поважного віку.
Щоправда, після поразки Української революції їй довелося приховувати своє минуле. Навіть рідна онука Віри Нечаївської Марина Ворона-Косенко дізналася про ці сторінки її життя лише після смерті Віри Нечаївської: "Я ніколи не думала, що буду колись розповідати про свою бабусю, як про політичну діячку. Для мене це була звичайна бабуся, яка варила мені кашу, гуляла зі мною в парку, розповідала казки, вигадані нею ж. І вперше ми почули про неї, як про учасницю Центральної Ради, по радіо "Голос Америки" від професорки Марти Богачевської, яка займалася вивченням жіночого руху в Україні. Це був кінець 1980 років. Хоча моя мама знала, що бабуся брала участь в Центральній Раді, але в таких подробицях ніхто тоді не розповідав. А мені взагалі було 10 років, то у мене були зовсім інші інтереси. Але я навіть в дитинстві розуміла, що моя бабуся не така, як усі інші бабусі. Вона не змушувала мене тепло вдягатися, не пекла пиріжки, бо вона терпіти не могла готувати. А розповідала свої казки і фантазії, давала мені повну свободу і спілкувала зі мною на рівних. А якщо розповідати про початок шляху бабусі, то треба тут сказати обов'язково, що вона народилася в героїчному місті Умані, на вулиці Івана Богуна, славетного козацького полковника. І біля цієї вулиці є вулиця також Івана Гонти, яка перетинається з вулицею Максима Залізняка. Хоча в ті часи, коли жила бабуся, можливо, ці вулиці так і не називалися, але враження таке складалося, що досить прикласти вухо до цієї землі, і вона сама розкаже про всіх тих героїв, що там боролися, про тих народних месників. І думаю, що моя бабуся, будучи дуже інтуїтивною, такою тонкою душевного складу людиною, вона це все також відчувала і розуміла. Бабуся зі своїми братами створила народний театр. В неї було п'ятеро братів і молодша сестра. Показували українські вистави, співали українські пісні, тому що дуже гарно брати її співали. І пропагували якраз українську культуру. Коли вона закінчила гімназію, то вступила до комерційного училища, в якому якраз і був осередок цієї пропаганди української культури. Її батько, Йосип Нечаївський, був урядником і опікувався якраз закладами освіти в Умані. Предки бабусиного батька належали до духівництва. І її дідусь був священником, а брати її батька були дияконами. Але от, мабуть, її батько був більш волелюбний, і тому обрав професію, пов'язану з освітою. І знаючи, що в цьому комерційному училищі осередок такого відродження українського духу і культури, він туди, мабуть, і віддав свою доньку, щоб вона там просвіщалася і набиралася цього патріотичного духу."
"В Києві активізувалось найактивніше коло жінок з Вірою Нечаївською"
Після закінчення Уманського училища Віра Нечаївська 3 роки вчителювала в селах Уманщини. А в 1917 році вирішила продовжити навчання і поїхала до Києва вступати в Комерційний інститут. Нині в його будівлі на бульварі Тараса Шевченка розташований Педагогічний університет імені Драгоманова.
Як зазначає Марина Ворона-Косенко, Віра Нечаївська прагнула сама заробити на свою освіту. Тож паралельно з навчанням почала працювати в сиротинці. Тоді в неї зʼявилися думки, що усі жінки не тільки мають мати можливість здобути освіту, знайти хорошу роботу і стати фінансово незалежними, а й мати можливість впливати на долю своєї країни. Освіта обов’язково має проходити рідною мовою та бути національно-патріотичною за змістом. З такими прогресивними ідеями Віра Нечаївська стала засновницею і головою Українського жіночого союзу, громадської організації, яка відстоювала права жінок.
Говорить кандидатка історичних наук Оксана Оніщенко: "В 1917 році, коли почалися політичні зміни, революційні по всій території держави, то і українське населення сприйняло все це завзято, почали створюватися різноманітні організації, активізувались політичні партії. Українське жіноцтво, яке і до того було вже активізоване і налаштоване на боротьбу за політичні права – не лише за права доступу до освіти, чи якісь громадянські права, чи доступу до певних професій. Ці зміни відбулися трошки раніше. Вони були пов'язані з Першою світовою війною, яка вивела жінок, як тоді казали, у нові професії, у суспільство більш широке. А в 1917 році вже починається такий процес, коли саме українці і українські жінки теж починають створювати свої організації, щоб реалізовувати свої права вже сповна. Тому Український жіночий союз виник, як і Українська Центральна Рада, теж у березні 1917 року. В Києві активізувалось найактивніше коло жінок з Вірою Нечаївською на чолі. І в квітні 1917 року відбулися загальні збори, на яких було затверджено статут – це була офіційно створена організація. І була створена постійно діюча рада, тобто певне коло, яке постійно мало займатися певними справами, які визначалися в статуті союзу. Це не просто зібралися, поговорили і розійшлися. Це було свідомо, структуровано, до складу увійшли освічені і досвідчені жінки, які до цього пройшли шлях такої громадської роботи. Входили жінки, які до цього активно брали участь в українському русі. Найбільш відомі Софія Русова, Людмила Старицька, Зінаїда Мірна, наприклад дружина Грушевського Оксана Пащенко. Широке коло жінок, звичайно, більше з інтелігентських кіл, багато дружин українських діячів, які були причетні до українського руху ще до того. Але в статуті було прописано, що членами цієї організації можуть бути і чоловіки, і діти цих жінок. Тобто ставили перед собою широке поле діяльності. Ну і активно почали працювати в напрямку розповсюдження інформації, що відбувається, наприклад. Прописали завдання основні своєї діяльності: це і підвищення освітнього рівня, просвіта широкого кола жіноцтва, що відбувається в країні, які зміни відбуваються. Це охорона здоров'я, як писали, дівоцтва, материнства. Це охорона дітей, піклування про дітей, яких дуже багато було, сиротинських будинків, ще йшла війна Перша світова. Це відкриття притулків для жінок, які залишалися самі з дітьми. Ну і, звичайно, політична діяльність."
У квітні 1917 року до складу Українського жіночого союзу входило понад 50 осіб, у травні – уже кілька сотень. Ще через місяць лише у чернігівському філіалі налічувалося 70 активістів. До слова, були створені відділення союзу у всіх українських губерніях. На втілення своїх благодійних ідей учасниці намагалися самостійно заробляти гроші. Оксана Оніщенко: "Гроші вони намагалися заробляти так само, як і Українська Центральна Рада. Самі жінки, які потрапили до Центральної Ради, проводили такий День українського фонду, де залучали населення до збору коштів. То Український жіночий союз теж подібним чином намагався знайти кошти і фінансування на свою діяльність. Це виглядало так само, як ми зараз волонтерством займаємося. Організовувалися, наприклад, театральні вистави за гроші. Ці гроші могли кластись, наприклад, на рахунок жіночого союзу, їх використовувати. Потім звітували, скільки зібрали, на що використали. Чи на притулок, чи на випуск якоїсь друкованої продукції. Могли організовувати якісь благодійні концерти. Тобто шукали так само спонсорів, як ми зараз теж говоримо. Залучали широкі свідомі кола населення на той час. Але, звичайно, це було недостатньо безперечно. Тим паче у 1917 році щомісяця ситуація дуже серйозно змінювалася. Ще 1917 рік! Це виборчі права, за які і Український жіночий союз активно вболівав і підтримував цю ідею, щоб жінкам офіційно були надані виборчі права. Він виник у березні, існує весна, літо, ухвалений закон про вибори. І в 1917 році ще до більшовицького перевороту мали провести такі три великі виборчі кампанії. Перша - до органів місцевого самоврядування, міські думи, до всеросійських установчих зборів, тобто парламенту, і до всеукраїнських установчих зборів, тобто окремого українського, так би мовити, парламенту. І от саме коли офіційно на законодавчому рівні жінки отримали виборче право, було прописано, що виборче право надається всім, є загальним і обмежень по статті не може бути. Тоді Український жіночий союз активно підключився до роботи інформативної: просвіщати жінок про те, які з'явилися права, що будуть вибори, чому треба йти, що це таке, як це буде відбуватися. Бо загальне суспільство не зовсім було свідомо налаштоване."
Віра Нечаївська особисто агітувала бійців російської імперської армії переходити до складу національних українських частин, які формувалися в 1917 році
6-8 квітня 1917 року за старим стилем (або 19-21 квітня за новим) відбулася найважливіша подія початкового етапу Української революції – Всеукраїнський національний конгрес. Тоді в Києві в будівлі Купецьких зборів (нині це Національна філармонія) зібралося близько півтори тисячі учасників із різних куточків України. Серед них були і селяни, і військові, і робітники, і представники національних меншин. Національний конгрес обрав своїх представників до Центральної Ради. Таким чином Центральна Рада, яка до цього радше була громадським інститутом, значно зміцнила свій статус, як представницького органу.
На тому зʼїзді невдовзі після промови переобраного голови Центральної Ради Михайла Грушевського виступила делегатка від Українського жіночого союзу Віра Нечаївська. Вона говорила про рівність жінок і чоловіків, доводила необхідність доступу жінок до якісної освіти. Йшла мова також і про необхідність включення жінок до різних владних структур. У серпні 1917 року до складу Української Центральної Ради входила уже 21 жінка. Щоправда й загальна кількість членів Ради збільшилася до 655.
Варто зазначити, що Віра Нечаївська опікувалася у Центральній Раді не лише питаннями жінок та дітей. У звʼязку з продовольчою проблемою депутатка на чолі Жіночого союзу агітувала населення усіляко допомагати Центральній Раді продуктами. Вона була однією з тих, хто займався організацією доставки продовольства до Києва. Також Віра Нечаївська особисто агітувала бійців російської імперської армії переходити до складу національних українських частин, які формувалися в 1917 році. Вона перейнялась ідеями Симона Петлюри, який став головою Українського генерального військового комітету, а потім і генеральним секретарем, тобто де-факто міністром військових справ Центральної ради щодо створення української армії. Але ці ідеї не користувалися підтримкою серед членів Центральної Ради, включно з головою Генерального секретаріату Володимиром Винниченком.
Юрій Вороний. Фото з архіву онуки Юрія Вороного
Серед наслідків такої політики була трагедія під Крутами 29 січня 1918 року (за новим стилем). Закликаючи людей іти захищати Україну, Віра Нечаївська познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Ним став студент-медик Юрій Вороний, який невдовзі взяв участь у бою під Крутами, вижив, став відомим на весь світ хірургом, здійснив першу у світі успішну пересадку людині трупної нирки. Говорить Марина Ворона-Косенко: "Почалися всі ці події. Переворот більшовицький в Росії. І бабуся агітувала українських воїнів, які воювали ще на стороні царської Росії, переходити на бік Української Народної Республіки. От що мене дуже вразило, що я чула від мами, що бабуся підтримувала саме Петлюру і саме військові наміри, військовим шляхом боротися, а не як Грушевський – гуманізмом, проповідуванням чи перемовинами. І тоді десь на цих мітингах вона і познайомилася з дідусем Юрієм Вороним, який тоді був студентом-медиком університету Святого Володимира і якраз повернувся з фронтів Південно-західних, де брав участь в загоні Червоного Хреста і мав досвід боїв, порятунку скалічених і поранених. Ну і якраз тоді в цих умовах, коли наступали загони Муравйова, студенти зібралися на свій з'їзд і вирішили приєднатися до бійців, які захищали Київ від нападу цієї орди московської. І тоді ж відбулася ця славнозвісна битва під Крутами. Дідусь, скоріш за все, був евакуйований першими вагонами, які повертали до Києва поранених. А бабуся в цей час, коли діячі Центральної Ради і її керівництво втекли з Києва і покинули рядових членів напризволяще, вирішила рятуватися тим, що пішла до дідуся, до його батьків в село Журавка, що досить далеченько від Києва – Чернігівська область. І йшла вона по замерзлому Дніпру, голодна, холодна, без їжі. І після цього вона зрозуміла, що якщо лідери так кидають своїх прихильників, то навіщо ж брати участь в таких речах? І що виходить, що захисток вона знайшла тільки у дідуся, в його домі, серед його родини. І далі вона якось відійшла від цієї вже політичної діяльності. Була дуже щаслива, що дідусь вижив і повернувся, бо залишились навіть її листи, де вона питала, де ти, чи ти живий, що з тобою? І передавала ці листи через знайомих і друзів. І нарешті дідусь знайшовся, повернувся в Журавку. Через певний час битва була в січні 1918 року, а вже в листопаді народився в них син В'ячеслав – брат моєї мами. І бабуся, виховуючи сина, почала вчителювати там же, в дідусевому селі, може в інших маленьких селах, про що також є деякі її довідки".
Марина Ворона-Косенко припускає, що документи з іменами активістів та членів Української Центральної Ради були або знищені, або вивезені. Тож її бабусю і дідуся не чіпали більшовики, які невдовзі окупували Україну. Підозри, можливо, якісь були, але подружжя інтелігентів не давало приводів прискіпливо розслідувати їхнє минуле. Віра Нечаївська ще в літературному гуртку Комерційного інституту, де займався також Павло Тичина, писала поезії, прозу. Після того, як більшовики встановили владу в Україні, вона знищила усі свої проукраїнські твори.
В 1920 роках продовжила працювати в письменницькій спілці "Плуг", куди, крім неї, також входив Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Копиленко та інші. Писала вона під псевдонімом Плужанка, друкувалася в журналі "Гасло".
Марина Ворона-Косенко: "Вона писала туди короткі повісті, оповідання, але вони були або дійсно на сільську тематику, або дуже ліричні, відірвані від реальності. І вона потім казала, що Андрій Головко, який був також в цьому колективі "Плуг", списав її розповіді і просто вставив повністю у свій роман "Бур'ян". Вона була страшенно незадоволена. Але ми знаємо біографію цього письменника. З Тичиною в неї були дуже хороші стосунки. Вона, як і всі, співчувала – це ж все на її очах починалося в цьому Комерційному інституті, в гуртку, що він перетворився на такого співця партій. Я все-таки думаю, що от перше, що її відрізало від цієї діяльності, це те, коли вона прочитала вірш Тичини "Пам'яті 30". Він був настільки геніальний, що вона просто, порівнюючи зі своїми творами, вирішила, що, може, краще не треба. Бо це був такий взірець – він перевернув всі її уявлення про літературну творчість."
Після того, як Юрій Вороний, чоловік Віри Нечаївської, закінчив аспірантуру у Києві, родина переїхала до Харкова, потім до Херсона. Активістка не закінчила Комерційний інститут у Києві, бо народила спочатку сина Вʼячеслава, потім доньку Галину, маму Марини. Але здобула диплом про завершення освіти у харківському філіалі цього інституту. В Херсоні Віра Нечаївська вирішила піти на офіційну роботу. "Коли вже дідусь працював в Херсоні головним лікарем Херсонської лікарні, бабуся вирішила – в неї ж була економічна освіта – працювати піти в міську раду Херсона. Але приїздила вона туди на бричці з цирковою конячкою білою, яку в цирку вже списали і віддали в лікарню. Але конячка знала свою справу. Перед міськрадами завжди велика клумба була. І конячка приїздила, обходила тричі клумбу, потім кланялася і випускала бабусю. І бабуся в силу свого характеру була в захваті від цього. Їй це подобалось. Але люди, більшовики, які тоді були на службі в міськраді, думали, що це вона собі дозволяє. Ну і вона там недовго протрималася. І потім уже присвятила себе догляду за дітьми, підтримкою дідуся. І якщо сказати, чому їх все-таки не заарештували, бо бабуся завжди казала, що треба жити дуже просто, тільки все необхідне. Вони жили в маленькому будиночку на території лікарні, і до них цілий день приходили люди, лікарі, пацієнти, то вони всі бачили, що там нічого нема. Там ліжко, і стілець – найнеобхідніше. І ніхто не спокусився, що їх арештують, а потім заберуть квартиру і майно, бо квартира була при лікарні, а майна практично не було. Більш відомих жінок і більш дорослих їх заарештували. Навіть ті, які спочатку виїхали за кордон, а потім по наївності повернулися, то всі вони потрапили в табори і дуже довго відсиділи. А бабуся, оскільки вона була наймолодшою, їй було 23 роки, здається, не дуже відомою, не дружиною якогось визначного діяча, то вона собі так пішла по тому льоду та й зникла, розчинилася у невідомості. Вона була дуже творчою людиною, веселою, не дивлячись на всі ці труднощі життя того часу. Вона грала на піаніно, співала, завжди збирала навкруги себе людей, особливо дітей. Навіть є така фотографія, де вона наче з якогось притулку. Вона була здорового образу життя. Не любила застіль. В крикет грала, в неї був фльор такий, наче з вищого світу. Вона знала три мови: французьку, англійську, німецьку. І змусила віддати мене у французьку школу, що стало потім моєю професією."
Віра Нечаївська. Фото з архіву онуки Віри Нечаївської
"... коли їх уже гнали в колоні дорогою на станцію, щоб повантажити у вагони, то вони з бабусею все ж таки втекли…"
Коли влітку 1941 року почалася війна між нацистською Німеччиною і комуністичним СРСР і Друга світова війна поширилася на території України, Віра Нечаївська була у Харкові. Родину іменитого хірурга Юрія Вороного, який уже здійснив свою відому на весь світ трансплантацію, на думку Марини Вороної-Косенко, спеціально не вивезли з міста: "Коли вони були в шпиталі в селищі Водолага під Харковом, під час війни дідусь врятував поранених наших розвідників, які туди потрапили в есесівській формі. І моя мама бігала по селу, будучи підлітком, збирала одежу, всяке лахміття в селян, щоб переодягнути цих розвідників, а їх есесівську форму закопали на городі. І коли прийшли німці, дідусь сказав, що там тиф і не можна заходити. Він також говорив німецькою мовою. І він собою заступив двері в цю палату. І німці все-таки туди не зайшли. Ці розвідники були врятовані. Але німці забрали дідуся в полон. І коли вони його забрали, а бабусю з мамою почали виганяти з їх кімнати, щоб приєднати до тих людей, яких мали вивозити до Німеччини на роботу, то бабуся німецькою мовою почала лаяти того німецького солдата і відчитувати, що так не можна. Аж поки мама зайшла перелякана, а цей німець уже приставив пістолет до скроні бабусі. І це її абсолютно не зупинило. Вона його виштовхувала руками з кімнати. І мама така шокована вже її зупинила і каже, що давай, виходьмо. Але потім, коли їх уже гнали в цій колоні дорогою на станцію, щоб повантажити у вагони, то вони з бабусею все ж таки втекли, заховалися серед соняшників. І мама розповідала, що бабуся розстелила таку гарну квітчасту хустку, поклала на неї карти і почала розкладати карти, що їм далі робити. А мама була більш реалісткою підлітком, вона їй каже, що ти тут можеш сидіти, залишайся, а я пішла. І це тільки уже привело до тями бабусю. І вони подалися до людей, яких дідусь лікував. І ці люди їх пригріли, дали їм помешкання. Мама каже, що я вже бачу, що німецькі танки їдуть на нас, тому що німці ж наступали. А бабуся тут карти розкладає."
"Вона ще більше була голосом тих, хто не міг про себе заявити відкрито"
Таку інколи відірвану від реальності безстрашність Марина Ворона-Косенко пояснює тим, що Віра Нечаївська вірила в справедливість. Вона відчувала бажання навернути того, хто приносить зло, на шлях істинний. Вірила, що їй це під силу. Віра Нечаївська озвучувала те, про що інші лише думали, але боялися сказати. Можна лише уявити, як їй було після поразки Української революції, коли кожне слово треба було ретельно зважувати. Говорить гендерна експертка Наталія Тарасенко: "Віри Нечаївської і таких жінок, як вона, якраз така, що дуже важливо, щоб були ті, хто можуть починати певні справи і бути тими, хто озвучує невидиме. З іншого боку дуже важливо, щоб були ті, хто може продовжувати їхню справу. Тому сьогодні, вже у 2025 році, я вважаю її однією з таких параметрів підняття українського жіночого питання на високий рівень обговорення. Важливо робити системні зміни і реальні кроки, щоб рівні справді можливості були. Серед іншого Український жіночий союз, як організація, провели перший Український жіночий з'їзд всіх громадських організацій, які на той час були у вересні 1917 року. Це теж якраз говорить про те, що вона розуміла, що важливо об'єднувати різних жінок, залучати, мережувати і жінок, і чоловіків спільними цінностями і поглядами задля спільної справи. Тому, мені здається, що ті підходи, які впроваджувала Віра Нечаївська, не втратили своєї актуальності сьогодні в ті часи воєнні, в які ми живемо зараз. Мені здається, що нерівності, несправедливості в житті її, або тих, хто її оточували, було чимало. Тому серед іншого, мені здається, вона і була голосом, можливо, і самої за себе. Але, мені здається, що вона ще більше була голосом тих, хто не міг про себе заявити відкрито. Віра Нечаївська — це та, про яку нещодавно почали говорити. Але скільки ще є таких жінок, про яких ми можемо навіть і не знати, що вони були, творили. І заслуговують на своє місце визнання і видимості в історію."
У 1950 році родина Вороних переїхала до Києва. Віра Нечаївська заходилася налагоджувати побут чоловіка та дітей, садила квіти, влаштовувала музичні вечори. А коли у 1961 році Юрій Вороний помер, вона чи не вперше по-справжньому затужила. Біль намагалася притупити турботою про онуку Марину, яка тільки народилася. Аж до самої своєї смерті у 1972 році Віра Нечаївська опікувалася нею. Для пані Марини було неймовірним потрясінням, коли її не стало. Пані Марина ніколи не розмовляла із бабусею про національні ідеї. Але коли в Україні в кінці 1980 відновилися українські політичні рухи, її, як каже сама Марина Ворона-Косенко, "сплячі гени прокинулися". Вона чи не щодня ходила на мітинги, різні патріотичні акції, стала членом Української Республіканської партії – продовжила діяльність бабусі. Каже, що яскраво відчула її присутність, коли брала участь у патріотичній акції "Ланцюг єднання" 21 січня 1990 року – напередодні чергової річниці проголошення Акту Злуки, яку ми тепер відзначаємо, як День Соборності. Тоді, 1990 року, близько трьох мільйонів людей взялися за руки, символізуючи возʼєднання України. Дивлячись на велику кількість жовто-блакитних прапорів, на радісні обличчя людей, які відчували майбутню незалежність, Марина Ворона-Косенко уявила, як би це сприйняла її бабуся, якою б щасливою вона була.
Якось, перебираючи старі фото, родичі Віри Нечаївської знайшли приховану записку від неї з посланням: "Привіт, нащадки. Марш вперед. Кріпіть сучасне, зір в майбутнє". Навіть після своєї смерті Віра Нечаївська і далі надихає іти вперед до мети , незважаючи на сумніви, труднощі і перешкоди.
