Фото з особистого архіву Віри Литвиненко та Ольги Шумської
Понад дві тисячі років тому до багаття в степу на північ від сучасного Чорного моря потрапив пісок, вапняк та поташ – тоді, ймовірно, це був просто попіл. Так, можливо, з'явився прототип скляного виробу. А згодом люди навчилися виготовляти прикраси зі скла. Деякі з них археологи знайшли у стародавніх похованнях в причорноморських степах. Минали століття... Від середньовіччя на теренах сучасної України скло виплавляли у спеціальних печах – гутах, що й дало назву промислу – гутництво. Сама назва гута походить з німецької і означає будинок, в якому знаходиться скловарна піч. Гутне скло отримували шляхом розпалювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) кварцового піску, вапняку і поташу. Поташ був найбільш важливим. Його отримували шляхом перепалення деревини. Місце, де відбувався цей процес, називалось "Буда". А вирубану ділянку лісу, яка залишалася на місці виробництва поташу, називали майданом. Від тих часів в Україні чимало географічних назв, пов'язаних з цими промислами – Гута, Буда, Майдан.
Давнє мистецтво розвивається і зараз в Україні. Зокрема в Охтирці, що на Сумщині, де до речі є свої історичні Гути і Буди. А в Охтирці працюють сестри-майстрині – Ольга Шумська та Віра Литвиненко. Їхні ексклюзивні намистинки та фігурки ручної роботи зі скла носять як відомі українці, так і закордонні знаменитості. При чому 75 відсотків усіх виробів Ольги та Віри розкуповують саме іноземці. Кожна посилка за кордон – це своєрідна презентація України, запрошення дізнатися про неї більше і, відповідно, підтримати.
Ольга та Віра переїхали до батьків на Харківщину, облаштували майстерню і почали творити
Одна з охтирських майстринь Віра Литвиненко розповідає, як все починалося:
Батьки постійно були на роботі, вони будували будинок. Тому ми більше жили з бабусею в її будинку. Це було село Каплунівка Харківська область. У Каплунівці мешкали і ходили там у школу. Звичайна сільська родина. Батьки нас завжди привчали до праці, якщо ти хочеш щось в цьому житті мати, то треба багато працювати. Такі були часи. Доводилося так. І ми допомагали батькам. Це були городи і худоба. А в той час ми мріяли про прекрасне. У нас батьки, до речі, творчі люди. Тато дуже гарно малював, мама... Але ж було таке життя, що тоді було не до творчості. Батьки працювали на базарі в Харкові. Дуже часто їх не було, вони постійно були десь на роботі. Навчалися добре з сестрою, у нас 5 років різниця. Ми ходили в одну школу спочатку, потім вона поїхала далі вчитися. У нас школа була 9 класів у нашому селі. Потім, якщо ти хотів, міг піти в інше село, закінчити 10-11 клас. Або вже можна було в якесь училище поїхати. Сестра на той момент пішла в школу іншу, в сусіднє село, це Козіївка. А я ще довчалася у своїй школі до 9 класів. Ми так вирішили з батьками, бо так було з цим зручніше, щоб я пошвидше пішла десь навчатися далі. Ми постійно робили якісь штучки різні руками, вишивали, ліпили. Таке більше подобалося. Я вступила в текстильний коледж на бухгалтера. Тому що так було вигідно. Були такі умови, я поступила на бюджет, дали гуртожиток. Отримувала я стипендію. І після 9-ти класів не було великого вибору, що ти можеш обрати творчу професію.
Сестра Ольга Шумська стала технологом швейного виробництва. Але вже після завершення навчання теж зрозуміла, що фах обрала неправильно. Робота не приносила ані задоволення, ані достатньої кількості коштів. В той час пані Ольга уже вийшла заміж, народила доньку, жила в Харкові. Сестри займалися тим, що вишивали бісером, вʼязали, оздоблювали весільні сукні, шили гардини. Все йшло рівномірно, але не надто успішно, аж поки у житті сестер не стався щасливий випадок.
Віра Литвиненко: Наш знайомий познайомив із людьми в Харкові, які відкрили фірму з продажу скла, обладнання там продавали і вони розвивали напрямок лемпворк, скляний, цей бізнес, і набирали на той момент собі учениць. Я так розумію, що вони самі не розуміли, як це все буде далі. Спочатку я прийшла туди з подружкою попробувати, просто подивитися, що це таке. Тим більше я була вільна, шукала роботу собі. Ми туди прийшли, спробували, це так було якось, я взагалі не розуміла, що це буде. Я думала, зі скла якісь, може, іграшки робити, видувати, може, щось. А ні, вони нам показали, як роблять ці намистини. Ми сіли, спробували, це дуже нам сподобалось, так воно все затягувало, навчали вони нас там потрошку. І отак ми там і залишилися. Дуже нам це сподобалось, дуже стало цікаво. Всі оці детальки маленькі, скло, як воно плавиться. Це дуже цікаво, дуже заворожує, затягує. Є пальник, є підсилювач, полум'я, це кисень, кисневий концентратор. Треба, щоб були окуляри, тому що це дуже яскраве світло, ти без окулярів нічого не можеш побачити в процесі. Повинні бути окуляри, витяжка. І все це було на той момент в цьому закладі. І вони нам показали трішки базові всі моменти, як робити намистинку, як її прикрашати. І так ми трошки навчалися, потім вони побачили, що можна щось вже зробити толково, що ми можемо їм бути якось корисними. Ми запропонували їм, щоб ми поїхали в село до батьків, і їм місце звільнили, і щоб у нас було більше часу, і зможемо працювати, а їм передавати продукцію чи поштою, чи возити на Харків. Так ми пропрацювали десь більше року з ними. Потім у них якісь інші плани були, вони вирішили це продати, учнів своїх розпустити. Ми так із ними домовилися, що в них викупаємо їхнє обладнання, будемо у них скло купляти. І ми вирішили йти своїм шляхом із сестрою.
Віра Литвиненко та Ольга Шумська
Ольга і Віра переїхали до батьків на Харківщину, там облаштували майстерню і почали творити. Вигадали бренд, у якому зашифрували свої імена та дівоче прізвище – Стародуб. Спеціальне скло купували у вигляді дротів, а потім різними способами обробляли його. Так побачили світ мініатюрні квіточки, бутончики, намистинки, фігурки, які треба розглядати в лупу, на стільки віртуозно вони деталізовані.
Звичайно, не все одразу виходило. Чимало матеріалу було зіпсовано в процесі навчання. Адже якесь скло довше плавиться, якесь треба особливим способом гріти. Усе те, що нині знають майстрині, – це їхній досвід, заснований на помилках. Інколи приходили думки все кинути та зайнятися більш звичною справою.
Згадує Ольга Шумська: Часто з Вірою ми роздумуємо на цю тему, чого в нас вийшло. У багатьох не вийшло. Люди, з якими ми співпрацювали, ця харківська організація, вони ж розпалися, вони перестали цим займатися. Ми там працювали ще на торгові марки, вони теж закрилися, щось у них не вийшло. А ми, в цей момент перелом не пережили. З 2010 по 2017 рік воно нам ніякого прибутку не приносило, все було в розвитку. Якісь гроші ми заробимо на виставці, на фестивалі від якогось замовлення. Ми одразу купляли скло, якісь матеріали цікаві. І ще за нами такий грішок ми не навчалися. Гроші на навчання взагалі не тратили. Навчалися ми по Ютубу якихось роликах, методом проб і помилок. Я розумію, аби ми десь поїхали, навчались, щоб нам правильно розказали, може, би швидше це все діло у нас пішло. Ми довго в себе не вірили, ми там за іншими майстрами спостерігали, і нам здавалося, що наші роботи зовсім некрасиві, не такі якісні, і нам дуже допомогли наші замовники, тому що вони замовляли у інших людей, коли отримували наше і тих майстрів, вони різницю відчували. І за якістю, і звісно, мабуть, у нас ж ціна менша була, тому що ми були в собі не дуже впевнені. І оце ж роздумували, чого ми впоралися. Це через те, що ми були, мабуть, одна в одної. Нічого, не переживай, все буде добре, тому що хотіли кидати і вона, і я. Я там, взагалі, хотіла на Нову Пошту йти, там, майже, не офіціантом, тому що, ну, катастрофічно грошей не вистачало. І от, давай, давай, ще місяць, бо багато ж було вложено в роботу і матеріали ж, і обладнання, і ми вже якось і привикли до цих виставок їздити, цього способу життя такого кочового. Ну і любов до скла. Якісь негаразди я сідаю в майстерню за горілку, і це полум'я, воно ніби спалювало всі мої думки, якусь в собі невпевненість. Робила те, що мені подобалося. Чесно вам сказати, було дуже важко розвиватися в селі. Тому що люди, які тебе оточують, цю справу взагалі не сприймають. У нас цінно — це фермери, аграрії, вчителі. Там все ясно. А те, що ми робили. Люди просто шарахалися цієї справи. У селі я відчувала осуд. "Займіться ділом, посадіть картоплю, продайте її і будуть вам гроші. Що це ви займаєтесь дурницями? Кому це треба?" Отак ми жили довгий час. Ти за рік не можеш стати успішним в цій справі, яка ще нова і ми самі дівчата, і особисте якесь життя, там дитинка хворіє, там важко було: дуже багато таких паралельних справ. І ми не могли повністю сконцентруватися на роботі й на виробництві, і на тому, куди продавати.
"У нас там купували в основному переселенці із Донецька, із Луганська, із Криму"
Згодом сестри за сімейними обставинами переїхали до Охтирки. Це трохи більше 20 кілометрів від їхнього рідного села на Харківщині. Спочатку облаштували одну майстерню на двох. Пізніше кожна відкрила власну. На той момент сестри знали лише трьох майстрів гутництва в Україні. Познайомитися, побачити інших, себе показати, знайти потенційних замовників можна було на артвиставках. Цю можливість Ольга й Віра використовували постійно
Ольга Шумська: Коли я їздила на ці виставки, фестивалі, моя дитина була або з батьками, або у подруг, або у сестри. Інколи, якщо я їздила в Крим, я її з собою брала. Ми ж почали їздити ще в 2012 році. За сезон я в Крим могла з'їздити до семи раз. Були і в Ялті, Феодосії, Судак. Їздили ми багато на Луганщину, на Донеччину, на всі фестивалі, були у вишиванках, були в національних костюмах. Нас там дуже привітно зустрічали завжди. І всі з нами розмовляли українською. І все було у нас з ними добре. Скільки у мене знайомих роз'їхалось по світу, коли почалася війна. На Західну Україну я почала їздити за своїми виробами вже після 2014-го року. Тому що вже тут на яких фестивалях були, вони не працювали або не приносили стільки прибутку, скільки б нам хотілося. І ми почали їздити в Чернівці. У Львів я їздила декілька раз. І що найцікавіше було: у нас там купували в основному переселенці з Донецька, з Луганська, з Криму, тих, хто був на Західній Україні. От вони дуже полюбляли наші вироби. Купували оптом, тримали вони маленькі такі сувенірні магазинчики. І навіть у мене така історія є, що хлопці прийшли, побачили наші вироби, дуже їм сподобалося, і вони у мене викупили у Львові повністю, навіть з вітриною, з усіма моїми стойками, з усіма моїми підставками під прикраси. Все повністю забрали. І вони у нас ще пізніше дозамовляли.
Сестри розвивали клієнтську базу різними способами. Тоді ще соцмережі не були достатньо ефективним способом для реалізації продукції. Тому дівчата займалися тим, що просто дзвонили і писали у відомі їм магазини, щоб ті взяли товар.
Розповідає Ольга Шумська: Я сиділа вечорами і писала в магазини, хто продає фурнітуру для виготовлення біжутерії. Писала там: "добрий день, ми майстерня, робимо такі ось намистини, якщо ви зацікавилися, будемо раді співпраці". Мені з 20 листів відповіло тільки 5 осіб. З цих 5-ти у мене замовили тільки 2. І з 2013 року по сьогоднішній день я співпрацюю з одним із великих магазинів в Україні, який продає фурнітуру для виготовлення біжутерії. Ну, у них дуже великий асортимент, дівчата дуже класні. Ми познайомилися з цією дівчинкою в інтернеті. Просто я її написала, і тепер ми подруги. Я до неї їздила в гості, вона до мене приїжджала. Я наскільки вдячна своїй роботі і мабуть і собі, що я в той момент не посоромилася. Це якось, мені дитина моя каже: "мамо, ти шо, це ж ти нав'язуєшся". Кажу: а як люди про тебе дізнаються, треба щось пробувати". Ми їздили в той самий Крим, приходили, на набережні стояли палатки, і ми підходили до людей і казали, візьміть, будь ласка, на реалізацію наші вироби. Вони на нас дивилися, як хто знає, на кого. І ви не повірите, брали, і ми з ними співпрацювали, і вони нам гроші присилали, і ми туди їздили, і оце за скільки років жодного разу нас ніхто не обманув, не забрав товари і гроші не скинув. Ми цих людей не знали, взагалі не знали. Тупо обмінювалися номерами телефонів і все. І тоді ж інтернету як такого не було. Зараз потреба цьому відпала, тому що ми вийшли на другий ринок, там зовсім інші ціни, друга якість.
Найбільше людям подобається квіткова тематика, різні бутончики, ягідки. Також користуються попитом намистинки, які імітують старовинні гуцульські намиста. Зазвичай вироби майстринь мініатюрні і тому не потребують випалу. Але для робіт більшого розміру сестри можуть скористатися пічкою. Сім років гутництво не приносило Ользі та Вірі значних заробітків. А от у 2017 році, коли вони вийшли на закордонні ринки, ситуація змінилася.
Розповідає Віра Литвиненко: Ми зареєструвалися на майданчику "Етці", міжнародний магазин, і там виставляють майстри всі свої роботи. І ми вирішили спробувати там. Ми виставляли свої роботи. І чекали, також півроку ми, мабуть, чекали, більш-менш, мабуть, місяця через три тільки у нас був там перший продаж. І потім також, також, чекали, більше року, мабуть, виставляли свою роботу, тому що треба, щоб був асортимент у магазині. Ну, це все не так швидко, як здається. Основний заробіток, звичайно, це закордонні клієнти, тому що там і ціни трішки інші. Багато зараз клієнтів. І це зручно. Вони в магазині замовили, я вже бачу, яку кількість треба. Пишуть строки, коли треба відправити. Ну, це зручно. По Україні також багато клієнтів. Але ми так і не змогли відкрити український магазин. Ми збиралися, вже зібрали фото і описи, але так руки ще не дійшли до українського магазину. В інстаграмі у нас є сторінка. Ми настільки були заняті цей весь рік роботою, що навіть ми не встигаємо нові виставляти фотографії. Ну, от у нас за рік було, я не знаю, може, там три вихідні. Це у нас з сестрою було день народження недавно. І ми оце буквально за рік ми виїхали просто з дому, щоб десь відпочити, погуляти. Бо постійно ми на роботі. Постійно у нас якісь проєкти, якісь проби, якісь постійні замовлення. Я називаю проєкти, наприклад, зараз дівчинка мене знайшла і вона робить намистинки срібні і їй потрібно на додаток до цих срібних скляні. Вона потім ще в ці скляні вставляє срібло. І це такий замовник на даний момент у мене. Коли людина мені пише, чи ми можемо з вами співпрацювати, я, наприклад, вам пропоную щось, ви це пробуєте зробити, а потім, якщо їм підходить, я запускаю це у процес, в обробку. Це займає час. Нам краще, коли у нас замовили те, що з нашого асортименту, ти швиденько сів, зробив, людині відправив, усі задоволені.
.jpg)
Фото з особистого архіву Віри Литвиненко та Ольги Шумської
"Слава Богу, Охтирка не була окупована"
Коли почалася війна, сестри були в Охтирці. Вирішили виїхати звідти, але недалеко – до батьків на Харківщину. Оце був найдовший період, коли майстрині не займалися своєю улюбленою справою. Згадує Віра Литвиненко: Приїхали туди, почалося все жахіття. Нам, до речі, в село було все це чути. Вночі навіть видно цю заграву було, коли бомбили Охтирку. Було дуже страшно. Ми взагалі не розуміли. Сиділи там. Наші друзі, які поїхали з нами, почали поступово виїжджати. Хто на Польщу поїхав. А ми ж сиділи там в селі й чекали, коли ж це все скінчиться. На той момент Тростянець був окупований. До Охтирки вони не дійшли. Завдяки нашим хлопцям, нашим захисникам, це вони все стримали. Слава Богу, Охтирка не була окупована. Був окупований Тростянець, це недалеко, через річку. Вони підірвали міст. І Росія сюди не дійшла, слава Богу. Але ж нас бомбили, літаки літали тут, як у себе вдома, і бомби, вони порозбивали всі життєво необхідні в Охтирці будівлі: і ТЕЦ розбили, і водоканал. Було дуже важко. А ми у цей момент були в селі. І це, мабуть, був найбільший період, коли ми сестрою не працювали. А потім уже трішки почалось полегшення, вже звільнили Тростянець, вже їх вигнали більше. Трішки стало тоді тихіше. І ми приїхали сюди ж в Охтирку. І почали щось робити. Розуміли, що нічого ми відправляти не будемо за кордон. А почали працювати просто, щоб не зійти з розуму. І якось так, тоді, пам'ятаю, ми організували збір. Ми допомагали тоді нашим хлопцям. Збирали ми тоді донати від наших клієнтів. Дуже багато було. І тоді допомагали нам і з-за кордону донати. Ми ці всі гроші, які назбирали, ми тоді на армію відправляли. Ми зробили в магазині цифровий товар, там можна було зробити. І вони купували цей товар, і гроші йшли на рахунок. І ми тоді їх вже виводили і відправляли туди, куди треба. Дуже багато листів було підтримки. Люди розуміють, що Росія – це зло, дуже багато було підтримки. І вони розуміють, що якщо Україна все це не зупинить, то вони будуть наступними.
Чимало хто з іноземних клієнтів запрошував сестер із сімʼями до них на проживання. Але Віра й Ольга відмовлялися, вірили в те, що ситуація налагодиться. Так і сталося. Повернулися в Охтирку, працюють далі.
Черга у майстринь розписана на місяці
Клієнтів не бракує. Черга у майстринь розписана на місяці. Логічним продовженням розвитку справи було б навчання учнів, щоб вони згодом могли взяти якусь роботу на себе. Але, як зазначає Ольга Шумська, не все так просто.
Проблема в тому, що люди приходять і думають, вони через місяць почнуть заробляти гроші. Такого не буває. Ну, в нашій роботі такого не буде. Мінімум, щоб намистину, яку можна буде продати і красиво подати, це рік треба. Людина не готова ходити і вкладати свої гроші зараз. Тим паче зараз війна. Я там брала дівчинку, ученицю вчитися, були обстріли, вона зібрала речі та поїхала. А я в неї вклала сили. Ці курси коштують гроші. Мій час коштує гроші, матеріали, той самий кисень, той самий газ. В Охтирці немає таких людей, які могли б прийти і щось навчитися і робити. І всім хочеться грошей. Ми пів року працювали на харківську організацію. Ми там навчались, переводили їм скло. Все, що самі хотіли, ми навчалися методом помилок, і в нас все лопалось, але ми переводили їхнє скло. Ми їм мили майстерню, перебирали скло, приймали скло, чистили. Були підсобними робочими. Перші гроші ми, 500 гривень, отримали за якесь там замовлення, тому що ми там придумали намистинку якусь, і вони її змогли продати і запустити. І тоді вони вже почали нам якісь гроші платити. А у нас тут не хочуть так. Хочуть зразу гроші. І ми там за виходи платили, учнівські. І я ж розумію, що, ну, наскільки мене ще так вистачить? Ну, ще там три-чотири роки, дай Бог, усе буде добре. Я ще зможу працювати. А все одно ж хочеться розвитку, хочеться людей. А люди не хочуть вкладатися в себе. Їм простіше, я не знаю, на касу піти. Простіше вдома сидіти і отримувати якісь виплати.
Нині Ольга і Віра практично не збирають прикрас зі своїх намистин. Їхні вироби купують відомі дизайнери, ювеліри і вже під своїм брендом продають. Долю намистинок відслідкувати складно, але інколи майстрині випадково помічають їх просто на вулицях.
Фото з особистого архіву Віри Литвиненко та Ольги Шумської
"Це як мої діти"
Ольга Шумська: Наші намистини є, зокрема, у Ольги Сумської, у Катерини Осадчої, у Злати Огнєвіч. У мене був такий випадок дуже цікавий. І я на себе подивилась зовсім по-іншому. Як присилає моя дівчинка, знайома з Києва, намистинку. Колечко зроблене і намистинку. Вона мені пише: "Олю, дивись, що я знайшла, а чи ти можеш мені зробити цю намистинку, каже, це майстер з Південної Кореї". Я кажу, я тобі скажу більше, цю намистину робила я їй, особисто. І ви можете собі уявити, де Київ, де Сеул. І вона знайшла її і присилає мені мою ж намистину. Я така, вау, ну це класно, що люди присилають мені мої роботи і просять, щоб я їх повторила. І вони ж до іноземців пішли дивитись на їхні роботи. Мабуть, вважаючи, що там, можливо, якийсь краще гутництво. Була історія, як я їздила на відпочинок і ми в Туреччині були. Уже їдемо додому, я дивлюся на дівчинці браслет, а там мої бусини. Я підійшла до неї, кажу, добрий день, де ви купили? Вона в Києві купила, Ну, вже намистини купляли у нас, і з них ж робили вироби. Це не я робила цей браслет. І ми навіть з нею сфотографувались і обмінялися контактами. Каже, ну, тоді буду напряму у вас замовляти. Дитина моя в метро їхала в Харкові, побачила брелок і підійшла до жінки і каже, це моя мама робила. Вона з бабусею їхала і каже, мама, ти не уявляєш, я бачила твої бусинки. Кожен майстер бачить свою роботу. Вона ж авторська. Ми не повторюємо за кимось, ми робимо своє. Нас можуть повторити, але вони ніколи в житті так не поставлять руку, вони так ніколи очі не поставлять. Це як почерк. Ми своє розпізнаємо, а як люди розпізнають наше, я цього не розумію. Нам присилають з-за кордону бусинки, в іншому магазини вони їх купляють і кажуть, дівчата це ваше? Я кажу, наше. А чо це вони продають? Кажу, у нас з ними договір. Бо ми раніше не знали цю платформу. Іноземний цей магазин. А дівчата, ті, що у мене купляли, вони раніше узнали цю фішку і продавали. Ну, ми їм дозволяли продавати. Я не бачу нічого в цьому поганого, що всі заробляють на нас. Це круто, це класно, рухаються гроші, це дає можливість жити іншим людям. А якщо людина умудрилася мою намистину продати в три рази дорожче, то я вважаю, їй честь і хвала. Це теж треба уміти це все зробити. У мене не вистачає розуму, допустимо, це отак робити. У мене мрія зробити намистину на мільйон і десь її виставити в Луврі, щоб ходили на неї дивилися, як на Мону Лізу, наприклад. У мене немає ще такого вміння, таланту, мабуть, ще не дожила я до цього. Вважаю, у нас дуже якісний лемпворк. Хто б не брав нашу намистинку, повертаються. Всі до нас повертаються рано чи пізно. От я свої бусинки бачу, вони мені шикарні. Це як мої діти. А діти, хіба, можуть батькам не подобатися?
У мріях Ольги Шумської та Віри Литвиненко – створити в Охтирці справжній центр гутництва. Щоб там був і магазин скла, і магазин намистин, і навчальний центр, і цех із виготовлення скляних виробів, і простір для коворкінгу. Також сестри турбуються про туристів, які у їхніх уявленнях масово приїжджатимуть до Охтирки, щоб більше дізнатися про гутництво. Тож треба подумати, як створити для них тематичне кафе і, можливо, готель. Усе це цілком реально, якби лишень швидше закінчилася війна. Щоб Охтирка нарешті забула про обстріли і постійну загрозу. А поки Ольга і Віра натхненно працюють без вихідних, і звичайно, підтримують Сили Оборони, без яких їхнім мріям важко буде здійснитися.
