Прип'ять, 2016 рік. Ірина та Сергій Лобанови у тому самому РАГСі, де вони розписувалися 26 квітня 1986 року. Фото з особистого архіву
"Про кабачки вже ніхто не згадував"
Сергій Лобанов на той час, як і більшість припʼятчан, працював на Чорнобильській атомній станції, розташованої за 3 кілометри від міста. Був машиністом-обхідником у третьому турбінному цеху. Цей цех обслуговував нові пʼятий та шостий енергоблоки, які лише будувалися. А батьки Ірини Лобанової були енергетиками ЧАЕС.
Ірина Лобанова: Мої батьки були енергетиками, так, як і Сергієві батьки. Але до Прип'яті я з родиною жила в місті Обнінськ, це Калузька область. І там була побудована перша атомна станція. В 1980 році мої батьки вирішили переїхати до Чорнобильської атомної електростанції Взагалі мої батьки і я – з України, повернулися на Батьківщину. З 1980 року ми проживали в місті Прип'яті, де батьки працювали на Чорнобильській станції.
Сергій Лобанов: Наша родина приїхала з Уралу в 1972 році. Батько та мати – теж енергетики. Вони працювали на Білоярській атомної електростанції. І коли було відкрите будівництво Чорнобильської станції, вони вирішили переїхати в Україну. І так у 1972 році я опинився в Україні. Це була новобудова, були перспективи кар'єрного росту, можливість отримати квартиру. І Україна завжди була квітучим краєм.
Ірина Лобанова: Ми познайомились у 1985-му. У 1984 році я закінчила школу 10 класів. Потім поїхала навчатися до Києва, до педучилища. І влітку приїхала додому на канікули. Моя мама працювала в міському управлінні освіти. Одного літнього вечора мама відправила мене до магазину, щоб я пішла купити кабачки. Я пішла, не можу знайти ніде в магазинах цих кабачків. Коли мамина начальниця, завідувачка міського управління освіти, каже, хай йде до нас, бо ми поруч з ними проживали. У мене є з дачі кабачки, зараз передам. І відправили мене до маминої начальниці. Я приходжу, заходжу. В неї теж дочка. Щойно вона народила. Вона старша за мене. Вони святкували родини. А ми приїхали з моря. Вся загоріла. Молода, красива.
Сергій Лобанов: На той час я закінчив інститут, відслужив в армії, повернувся додому, влаштувався на Чорнобильську атомну електростанцію. Тоді була дружня вечеря. Дівчина, до якої я прийшов, моя однокласниця. Тоді прийшла Ірина. Я одразу закохався в неї. З порогу. Зробив пропозицію вийти за мене заміж.
Ірина Лобанова: Вийшло так, що мене теж запросили до столу. Про кабачки вже ніхто не згадував. Я ж дуже хвилювалась, як же ж мама, а як же ж кабачки? Сергій каже: "в мене є патисони з дачі. Я зараз зганяю". І якось, як в тому фільмі, все закрутилося.
Сергій Лобанов відповідав за насоси і теплообмінники, щоб все працювало відмінно. Крім того, він ще й був секретарем комсомольської організації у своєму цеху. Тож коли Сергій та Ірина надумали одружитися, їхнє весілля мало стати зразково-показовим. А у СРСР у розпалі була кампанія проти вживання алкоголю і безалкогольні весілля широко пропагувалися згори.
Зразково-показова свадьба
Сергій Лобанов: Була антиалкогольна кампанія, були проблеми з придбанням алкоголю, це все було під вивіскою здорового способу життя. Мене викликали до комітету комсомолу нашої Чорнобильської АЕС. І сказали мені, що я як свідомий комсомолець повинен провести показову безалкогольну свадьбу. Вони нам з Іриною пообіцяли квартиру за це, потім путівку в Прибалтику. На той час це було майже як за кордон з'їздити, в Прибалтійську республіку. І казали, що свадьба набуде розголосу. Зразково-показова свадьба. Для цього мала приїхати з Києва знімати група. Перший національний УТ-1, як воно тоді називалося, обласне телебачення мало це все "засняти", це весілля.
Ірина Лобанова: Наші родичі цю звістку неоднозначно сприйняли. Як це , на свадьбу приїдуть гості – і не випити? У нас був запасний варіант. Бо у мого тата 27 квітня був день народження. Тому ми погодились на всі ці пропозиції заради малосімейки, подорожі по Прибалтиці. Тому що ми думали, що другий день ніхто нічого знімати не буде. Тим більше, у тата день народження. Тому відмітимо його сповна. Так що ми готувались до другого дня десь на природу піти.
Напередодні весілля до Припʼяті прибуло чимало гостей з усього тодішнього Радянського Союзу. Вони зупинилися в оселях батьків молодят, тож місця було малувато. Вирішили, що перед весіллям наречений із нареченою ще переночують в колі своїх рідних, а вже для першої шлюбної ночі знайомі запропонували молодим свою квартиру в іншому мікрорайоні.
"Я спочатку подумала, війна чи що?"
Ірина Лобанова: Ну, і готувалися. Бабуся моя приїхала з Полтавщини. Бабуся в мене завжди готувала свадьби і її завжди запрошували в себе в селі. Вона нам сказала, які мають бути продукти, що має бути на столі на весіллі. Ми ж все це виконували. Дуже дефіцитні були тоді язик, який теж наші родичі там десь звідкись брали. А бабуся запропонувала таку українську страву – налисники. І оце ж вона стояла, робила ці налисники. Оскільки холодильник теж був замалий, то ці налисники складали в велику каструлю, то ми на ніч її виставили на балкон. О 12 годині опівночі завжди гімн лунав. Ми з моєю подругою, гості, мама, тато, вже всі майже вляглися. Ми з подругою в кімнаті, вона вже теж лягла відпочивати. Я буквально докрашувала собі нігті. Тут лунає цей гімн. Думаю, все, бо я ж завтра маю бути красунею, треба лягати спати. А, жарко ж було, погода тепла була, балкон був у нас теж відкритий, всі вікна. Ну, і це ж спросоння, чую щось таке гудить і трухануло, як вібрація пішла. Спросоння не зрозуміло. І гул такий стоїть.
Сергій Лобанов: Ми цілий день були на ногах, бігали то в кафе, то туди, то сюди. Я прийшов додому вже, мені місця на ліжку не було, і мені на кухні постелили на підлозі. Я на підлозі спав. Почув гуркіт з боку АЕС. І потрусило трохи. Я подумав, що втомився. Від втоми. Нервова система. І заснув.
Ірина Лобанова: У нас домашні стаціонарні телефони були. І почались дзвінки. Я спросоння чую, що мати дуже схвильована, що батько підійшов до телефону. Думаю, ці приготування до весілля ніяк не закінчаться. Ну, і чую, що батько щось каже, що ви, як? Дуже схвильовані. Я спочатку подумала, війна чи що? Потім мати забігла до кімнати, дуже гучно закрила нам балкони. Я так нічого не спитала її, вдала, що я сплю. Потім вже якось до ранку ці телефонні дзвінки не змовкали. Весь час вже до шостої, до сьомої хтось телефонував. Якесь напруження відчувалося, але нам до ранку нічого не казали.
Те, що чули мешканці Припʼяті тієї ночі, було звуками найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. О 1 годині 23-й хвилині 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися два вибухи, які повністю його зруйнували. В довкілля потрапила така кількість радіоактивних речовин, яка дорівнювала трьомстам бомбардуванням Хіросіми.
ЧАЕС зі зруйнованим реактором 4-го енергоблоку, 1986 рік. Архівне фото: facebook/ Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС
Батько Ірини Лобанової не знав подробиць аварії, але розумів, що треба якось захиститися від радіації.
Ірина Лобанова: На грудку цукру-рафінаду накапав декілька крапель йоду. Це перший захист від радіації, щоб щитовидна залоза пропиталась нерадіаційним йодом. Насиченим, бо коли ядерний вибух пройшов, то перше, що попадає у повітря, це радіоактивний йод. Він летючий і дуже швидко засвоюється щитовидною залозою. Не тільки людей, а й тварин. Були собаки, в яких щитовидка по землі волочилась. Так, дуже було потім помітно. Ну, і от таким чином ми вжили перших заходів захисту.
Сергій Лобанов після тренінгів з цивільної оборони теж приблизно знав, що необхідно робити під час аварій з витоком радіації. Щоправда, про те, що сталося, ніхто нічого не говорив. Тим більше думки Сергія були зайняті передвесільними клопотами
Сергій Лобанов: Я прокинувся, взяв білизну і пішов на ту квартиру, де ми повинні були першу шлюбну ніч ночувати. Вийшов на вулицю, це було десь о 6 ранку. Пішов і дивлюся, що щось коїться, незвичайне. По-перше, воєнні та міліціонери були у дворі на кожному виїзді з двору з протигазами. І щось між собою говорили. Я подивився на це, думав, що таке? Не зрозумів, пішов далі. Потім, дивлюся, їдуть поливальні машини і миють дороги якимось розчином, бо він пінився. Теж мене здивувало і думаю, що ж таке? А потім я йду далі і дивлюся – зупинка автобуса, який возив персонал на станцію. Там стоять знайомі люди. Я дивлюся, час не той, а люди чекають на автобус. Це робиться, коли позаштатна ситуація. І людей викликають на роботу терміново. Підійшов і спитав, що зробилось? Вони казали, що вони не розуміють, але щось зробилось, ніхто нічого не говорить. Я подивився там один, у віці такий чоловік, в якого багатий досвід в атомній енергетиці. І він сказав хлопцю, який стояв молодий, в кросівках, джинсах. Він сказав, що неправильно той зробив, що так одягнувся, нарядний такий. Тому що невідомо, що трапилось на станції. Ти можеш це взуття і ці джинси викинути. Я пройшов далі, ми ночували в будинку багатоповерховому, на якому був напис "Хай атом буде робітником, а не солдатом" на центральній площі. Він у всіх кадрах є. І це був дев'ятий поверх. Я піднявся з білизною, застелив ліжко. Якраз висока будівля і можна було у бік станції подивитися. Я вийшов на балкон і глянув у бік АЕС. А якраз сонце зійшло, прямо в очі. Я нічого не побачив, енергоблок і якась димка над ним. І все, все що я побачив. Я спустився, пішов додому. Перед тим, як працювати на атомній електростанції, ти маєш скласти іспит з радіаційної безпеки, щоб захистити себе і навколишніх від впливу радіації. І я, ще не знаючи, що трапилось на станції, намочив ганчірки мокрі і на підлозі постелив, щоб з вулиці пил прибити, щоб радіація не пройшла. Хоча я не знав, що трапилось на станції. Я побіг за квітами. Я квіти не купив. До останнього чекав. Свіжі квіти хотів принести. Прийшов на базар, там нікого немає. Місто вже закрили, нікого не впускали і не випускали з міста вже, я повернувся додому без квітів. Як до нареченої йти? У нас батьки приїхали з дачі, привезли тюльпани дачні. Маленькі, коротенькі. І їх п'ять було. З цим букетом прийшов до нареченої. Вона мені це все життя згадує кожного року. Тоді ж не було квіткових магазинів. Бабулі сиділи на базарі й торгували квітами. Це ж він там хотів букету купити, але ж сталося, що місто було закрито. Потім відключили міжнародний телефонний зв'язок.
Влада усіляко намагалася створити ілюзію того, що нічого не сталося
Батьки молодят подзвонили представникам міської влади, запитали, чи варто влаштовувати весілля? Відповідь була однозначною: "без паніки, всі заплановані заходи у місті – проводити". Крім Лобанових, того дня ще шість пар мали одружитися, всі весілля відбулися. Влада усіляко намагалася створити ілюзію того, що нічого не сталося. Навіть діти зранку звично пішли до школи.
Ірина Лобанова: У нас була остання урочиста реєстрація, тобто, у Центральному, з гімном, з усім. На другу годину все було заплановано, але нам сказали, що з дому не виходити. Теж сказали, пилюку прибивати мокрими ганчірками, вікна позачиняти, а так тепло було. Дуже тепло, у мене сукня була без рукавів. Ми сиділи, чекали, коли дадуть команду, що можна їхати. Понапивалися цього ж йоду. Батько ж роздав всім гостям. Ну і потім все, вийшли, посідали в машини, під'їхали до Будинку культури. Там ще пофотографувались. А в цей час машини носяться по місту, заливають місто. Наші деякі гості теж нам передзвонили наперед, одні сказали, що не прийдуть, одні пішли теж на роботу, пішов Вовка, сказав, що ввечері тільки до нас прийде. По змінах працювали. Завдяки тому, що в нас було весілля, мій дядько брав відгул, а так би він теж мав йти зранку. В нічну зміну мій дядько теж мав бути на блоці, коли аварія. Розпис, як розпис, а після розпису молодята завжди їздили до пам'ятника Леніну, клали квіти, на вічний вогонь. І ми хотіли виїхати з міста до Чорнобиля. Там був великий пам'ятник Леніну, нас не випустили, там вже стояли блокпости. Ми поїхали на станцію Янів. Це залізниця. Нас теж туди не пускали. Ми вмовили хлопців, які стояли на блокпості, що нам треба туди, два чи три блокпости вмовили і доїхали і поклали квіти, повернулися назад. Декілька фото зробили, і не знаю скільки ми провели, декілька хвилин може. Це місце, потім був "Рудий Ліс". І коли ми повернулись, цей букет перетворився в гербарій. І коли повернулися, я в воду поклала. Думала, що вони від жари зівʼяли. Поклала в воду, і вони, мабуть, досі там лежать. Тільки без води. Пофотографувались, повернулись вже додому. І на п'яту вечора в нас було замовлено кафе. Ми потроху перебиралися. Це вже був четвертий мікрорайон. Тобто, трохи далі. Ми жили в першому мікрорайоні, Сергій у другому. Воно паралельно так стояло. Відстань до станції десь три кілометри була по прямій.
Ірина та Сергій Лобанови, Прип'ять, 26 квітня 1986 року. Фото з особистого архіву
"Коли вже друзі приходили ввечері на весілля, то говорити не могли - зв'язки, щитовидка, все розбухло"
Настрою святкувати не було. За столами тільки й обговорювали аварію та її можливі наслідки. На весіллі працював ведучий, вони разом зі свідком намагалися хоч якось розрадити людей.
Ірина Лобанова: Мали знімати все, тому ходили декілька разів до Дому культури і нас навчали перший танець, вальс танцювати. І тут заграла музика вже в кафе, і ми вийшли, які там вальси, які танці? Збились на першому такті, обійнялися. Знімальна група з Києва не приїхала, їх вже не пустили в місто. До нас, коли вже друзі приходили ввечері на весілля, то говорити не могли. В них теж зв'язки, щитовидка, все розбухло і просто втратили голос. Вони трошки побули і пішли додому, бо втома була сильна. А ми до 11 години там пробули, потім розійшлися. Гості пішли з батьками, а ми з Сергієм пішли на ту хату, де він там приготував нам. Ну, і все. Поки ми розібралися, почали дивитись та рахувати, що нам скільки подарували. Потім вже позасинали. А десь вже о третій годині проснулися від стуку у двері. Там дзвінка не було і дуже гучно стукали у двері. Наш свідок, Сергія друг, стояв на порозі та каже, що терміново збирайтесь, буде евакуація. Ми вже якось так розслабились, хоча і не було ніякого алкоголю, але ж на весіллі щось там поспівали родичі одні, другі. Якісь там конкурси у нас тамада робив. Тобто, 27-го десь о 5-й ранку ми вже знали, що буде евакуація. Теж неофіційні були дані. Батько моєї ж подруги подзвонив і сказав, збирайтесь. Нам було сказано, що треба виїжджати. А по розкладу був дизель Янів-Чернігів. І нам сказали, що зараз буде потяг, ідіть туди і виїжджайте. Бо місто буде евакуюватись десь після обіду. Ми раніше виїхали. Це перший був потяг, який пустили. Ніхто ж не виїжджав до цього. Ми на цьому потязі до Чернігова, разом з гостями. Хотіли ж усіх людей відправити у безпечне місце. Це ж зі свідком, коли він нас розбудив, прибігли додому, то мати каже, ось я тут зібрала, сказали, що на три дні треба взяти якісь речі, я пакетик склала, беріть з собою. Нам якось ще так весело було, молоді, дурні, не розуміли, думали, пригода. Хапаємо ці пакети. А коли я готувалася на другий день весілля, в мене було плаття і бігуді, і вони в однакових пакетах лежали. І там я переплутала пакети, і я хапаю пакет з цими бігудями і з цим платтям. Зовсім не те, що мені мати зібрала. Ну, і оце ми так пішли на цей перон. Тут подали потяг. І почалось, бо там вже стільки народу було на цьому пероні. Ну, і коли подали його, то люди як шалені почали ж лізти в той потяг. А мати вийшла, просто вона накинула на себе плащ. Вони кажуть, дядько і мій тато, що ти будеш залишатися? Сьогодні буде евакуація, давай їдь, а ми вже приїдемо машинами. В них були машини свої. Маму так разом з нами запхнули в той потяг. Поїхали ми на Чернігів з бабусями, родичами. А з Чернігова вже можна було, хто звідки приїхав, пасажирські поїзди.
Варто зазначити, що в перші два дні після аварії на ЧАЕС влада спромоглася лише на евакуацію з 10-кілометрової зони. Про відселення людей з 30-кілометрової зони спочатку не те, що мова не йшла, мешканцям навіть не повідомили про те, що щось сталося. Зрештою ж до кінця 1986 року свої домівки залишили понад 100 тисяч людей.
Подружжя Лобанових спочатку поїхало до бабусі Ірини на Полтавщину.
"У нас на балконі ці кусочки графіту валялись"
Там дуже маленька хата була. Ну, ми, потім мама, жінка дядька, двоє дітей і бабуся. Хата дуже мала. Тісно нам було, ми теж на підлозі спали. І бабуся, її забрали в лікарню. Їй потрібно було переливання крові. В неї виразка відкрилась. Ще цікаво було те, що цей дизель-поїзд зі станції Янів, він проїжджав повз 4-го енергоблоку, який був зруйнований. Коли ми проїжджали повз 4-й енергоблок, були такі сутінки, але ми побачили якесь світіння яскраво-червоне. Деякі люди хотіли роздивитись, відкривали вікна. Хотіли подивитися, що там таке трапилось. Я їм казав, закрити вікна, не треба цього робити. А потім батько казав, де каструля з тими налисниками стояла, то поруч, ну вже пізніше, знайшли кусочки графіту, а це ж при вибухові цей радіоактивний графіт літав. Тобто, в нас на балконі ці кусочки графіту валялись.
Сергій Лобанов: "Ірин папа приїхав, дядько приїхав. За чотири дні десь, вже на перше травня. Вже чутки пішли, і тоді ж була ця цивільна оборона. І прийшли до нас до хати лікарі з дозиметрами, почали нас перевіряти. Коли нам почали волосся міряти, то цей прибор тріщав дуже, зашкалювала стрілка. Радіаційний пил у волоссі, на одязі, це ж дрібні частинки. На взутті багато було. Було прийнято рішення, що нас треба обстежувати, бо це ж невідомо, це ж вперше, що і як. Повезли до Полтави. Коли ми їхали в Полтаву, дядьку Іриному стало зле. Теж проблеми зі шлунком були. Його замість Центру цивільної оборони Полтавщини повезли в лікарню. І коли лікарі узнали, що він із Чорнобиля, вони всім казали: не підходьте до нього, він опромінений. Ми стоїмо на вулиці, до нас не хочуть підходити. І він там корчиться, він блює, а ніхто не йде. Сказали, що нас треба в баню спочатку відвести і відмити. На той час країна не була готова до масштабів такої аварії. Нас завезли в якусь пральню, роздягнули повністю, дали якісь халатики, взяли наш одяг взуття, все закинули в один барабан. І довго-довго мили, але нічого там не відмили від радіації. Вони поклали одяг, білизну, взуття, все в один барабан. І в цій центрифузі, я не знаю, були якісь розчини чи ні, і почали все це бовтати. Був там військовий, я підійшов до нього і спитав, а куди ця вода зливається після того? – У Ворсклу. Воду не можна було зливати в природне середовище. А нас – по кабінках, і мила не дали. Ми з цією водою щось там полоскались, потім вже довго чекали, поки нам одяг наш повернуть, а вони його виперуть, поміряють, а він знову фонить. Дуже високий фон. Вони знову це перуть. І всім волосся міряють, воно зашкалює. Почали стригти, якогось перукаря визвали. А мені міряють, а в мене чисте волосся. Бо в мене була шляпа, шляпа мабуть фонила, а волосся чисте було. Так мене і не підстригли. А в мене були такі тапочки плетені. А нерівна поверхня, то воно більше забивається. І оці тапочки з білизною все разом, коли випрали, все так рознеслося, що навіть труси фонили.
Радіоактивний опік кишківника
Зрештою припʼятчанам видали інший одяг та знову відвезли до лікарні. Дядька Ірини таки прийняли в медичний заклад – знайшовся совісний хірург, який погрозами вмовив персонал. У чоловіка діагностували радіоактивний опік кишківника.
А вийшло так, що вони, коли нас відправили потягом, а тато і дядько залишились, вони повернулись до хати, а це вже 27-е. У батька день народження. Всі на такому стресі. Вони сіли і кажуть, давай хоч щось зʼїмо та вип'ємо. І це ж вони там випили та понаїдались. І тут сказали в останню мить – о другій годині дня була офіційна евакуація. Під кожен під'їзд підігнали автобуси. В останню мить сказали, що можна своїми машинами їхати. А вони вже такі п'яненькі. Ну і що? Сіли за руль. Ці міліціянти підійшли і кажуть, щоб тільки в колоні дуже-дуже обережно їхати. Наслідки більше відчули наші батьки, бо доросліші люди, вони більше розуміли. Вони ще були ліквідаторами. Вони працювали у підвищених рівнях радіації. Ми не попали на ліквідацію. Нас вони не пустили, вони зберегли нам життя. Наші батьки сказали, що ви молоді, треба вам ще жити, дітей народжувати. Це вже наш вибір, ми маємо якось тут щось робити, залишатися, а ви їдьте. На державному рівні було прийнято рішення влаштовувати на роботу всіх евакуйованих, надавати матеріальну допомогу, яку зможуть. Дали хату в сусідньому селі, в хату ліжка, холодильник, телевізор і влаштували нас на роботу в колгоспі. А Ірину в дитячому садочку. Ми так прожили до вересня. В селі. Виробляли корм для тварин. Отримав ще зерно. Роздали родичам в селі це зерно.
Усіх працівників ЧАЕС намагалися влаштувати на інші атомні станції. Можна було обрати будь-яку в СРСР. Сергій та Ірина Лобанови вирішили поїхати до Південноукраїнська (на той час – Южноукраїнськ), що на Миколаївщині, де теж є атомна електростанція станція. Там у подружжя народилася донька. Згодом Лобанови переїхали до Києва. Сергій обійняв посаду в державному підприємстві "Енергоатом", а Ірина працювала у сфері засобів масової інформації.
Прип'ять, 2016 рік. Ірина та Сергій Лобанови у квартирі, де жила Ірина з батьками до Чорнобильської катастрофи. Фото з особистого архіву
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, донька Лобанових переїхала до однієї з європейських країн. Кликала батьків із собою. Ті відмовлялися, допоки в її будинок у Києві не влучила ракета. Тож Сергій та Ірина таки вирішили виїхати. Тим більше донька тоді потребувала їхньої допомоги. Так Лобановим уже двічі довелося залишити рідну домівку.
В Україні досі залишаються літні батьки Ірини. Тож у найближчих планах подружжя приїхати сюди навідати їх. А там, може, й вийде повернутися. Поки ж Сергій та Ірина Лобанови ходять на мітинги та вимагають від тамтешньої влади надавати Україні більше допомоги.
