Фото з інстаграм-сторінки dariakolomiec_
"В мене є теорія, підтверджена мною, про першого українця, якого зустрічає іноземець, в моєму випадку американець. Я вважаю, що дуже важливо стати тим першим українцем, який донесе абсолютну правду й адвокуватиме те, що ми хочемо, щоб про нас знали"
Привіт! Ти дуже щаслива й радісна зараз залетіла до нас в ефір. Це тому, що почалась відпустка?
Це тому, що я в Києві нарешті, вдома. Я одразу скажу, що в мене шалений джетлаг і я не спала сьогодні. Хоча могла, тому що сьогодні не було обстрілів, але я просто екстращаслива, збуджена, радісна, що я нарешті в своєму улюбленому місті, в улюбленій країні! І так, я дуже рада! [Сміється — ред.]
Ти буквально з понеділка в Україні, наскільки ми зрозуміли. Емоції від повернення в Україну щоразу одні й ті ж самі чи ні? З попередньої поїздки щось змінилось?
Я завжди переживаю, коли повертаюсь, що я синхронізуюсь із болем і переживаннями своїх близьких і друзів. Тому що я знаходжусь у Нью-Йорку, я їжджу постійно з Нью-Йорка в Київ, з Києва в Нью-Йорк для того, аби адвокувати підтримку України і залучати кошти, робити перформанси. Тобто там я постійно говорю про російську війну в Україні, про злочини, які росія коїть на нашій землі. Але все одно я не прокидаюсь там з тривогами, з обстрілами. Я живу в телефоні, постійно перевіряючи своїх рідних, близьких і друзів. Але кожного разу, коли повертаюсь, я переживаю, чи ми засинхронізуємось кожен у своєму болі і в своєму досвіді. І мені здається, це найбільше, за що я переживаю, повертаючись додому. Але завжди відбувається все прекрасно, і я просто дуже щаслива бути вдома.
Ти доносиш інформацію до іноземців про Україну, про війну. Розкажи, як американці ставились на початку вторгнення і як вони ставляться зараз до України, чи змінились настрої?
Звичайно, російська війна в Україні не є темою номер один у них для обговорення чи в новинах. Вони не живуть у війні так, як живемо ми чи живу я там. Тому що я тільки про Україну й говорю з кожним і з кожною, кого зустрічаю. Звичайно, це не єдина війна в світі, яка коїться. І кожен цікавиться тим, що персонально торкається його чи її. Я ж намагаюсь стати тією першою людиною для кожного зустрічного американця, яка розповідає правду про те, що росія коїть у нас. І в мене є така теорія, підтверджена мною, про першого українця, якого зустрічає іноземець, в моєму випадку американець. Я вважаю, що дуже важливо стати тим першим українцем, який донесе абсолютну правду й адвокуватиме те, що ми хочемо, щоб про нас знали.
Що вони запитують про нас, що їх цікавить? Як ми це переживаємо та які в нас обстріли?
Їх дуже сильно дивує, що я не хочу жити там, а повертаюсь постійно сюди.
Типу, чому? Як це? Навіщо? Вони завжди мене запитують, а скільки ти тут уже живеш? Я кажу, що приїжджаю, а не живу тут. Далі вони запитують, яка ситуація вдома, чи вона стає кращою? Я нагадаю, що зараз Україна не з'являється на перших шпальтах, а мала би, звичайно, завжди, і тому їм треба про це говорити. Більшості людей здається, що все набагато краще. Буквально зараз із Нью-Йорка я їхала через Словаччину, де мала виступ на фестивалі "Pohoda", і там виступали європейці. Так от, музикант із Нідерландів, коли дізнався, що я з України і їду завтра додому, він мене спитав: "Ситуація стала кращою?" Це європеєць. Я кажу ні, коли прийшов Трамп і нова адміністрація, в нас навпаки ескалація російського вторгнення в Україну. І мене це, до речі, дуже здивувало, тому що в мене не було досвіду спілкування з європейцями. Я вважала, що американці можуть таке запитувати, тому що вони за океаном дуже далеко. Я думала, що європейці прокидаються кожен день, дякують ЗСУ і нашим героям і героїням, тому що ми зараз захищаємо свободу і їхню. А виявляється ні, і виявляється, там теж треба дуже активно працювати.
Фото @april.stew з інстаграм-сторінки dariakolomiec_
"Демократичні штати, наприклад, Нью-Йорк і Вашингтон DC, — це ті, хто підтримує Україну, то вони відчувають великий сором за те, що коїть їхня адміністрація, і через це їх зараз можливо долучити навіть легше. Тому я би крутила, скажімо, оцей ключик і відкривала би цей замок саме через це"
В тебе є два основних вектори діяльності. Один — це документальний театр, там, де актори озвучують історії, які ти записали на початку повномасштабної війни. А другий — це популяризація української музики. Хочеться поговорити про обидва, але я ще трохи зупинюсь на Трампі, як би це не звучало. Після його приходу стало важче? І з огляду на це, як ти оцінюєш свою останню поїздку? Чи ти виконала свою місію?
Навіть перевиконала, тому що останній раз я була трохи менше, ніж півроку. Я зробила два великих перформанси "Diary of War". Один у Нью-Йорку на треті роковини російського вторгнення, і один у Вашингтоні. І ми зібрали за останній рік більше ніж 150 тисяч доларів для "Госпітальєрів" (це добровольчий медичний батальйон) і для "VETERANKA", які допомагають жінкам у війську. Кожного разу "Diary of Wars" збирають більшу кількість коштів. І цього разу в нас був рекорд — 60 тисяч доларів у Вашингтоні DC. 95% аудиторії були американці, також прийшли на перформанс представники французького й естонського посольства.
Чи змінилась підтримка людей з приходом Трампа? Я скажу так, що демократичні штати, наприклад, Нью-Йорк і Вашингтон DC, — це ті, хто підтримує Україну, то вони відчувають великий сором за те, що коїть їхня адміністрація, і через це їх зараз можливо долучити навіть легше. Тому я би крутила, скажімо, оцей ключик і відкривала би цей замок саме через це. Тому що актори й акторки, яких я долучаю до читань "Diary of War", зараз мені говорять: "Ви знаєте, нам настільки соромно, що ми вас, українців, зрадили, що давайте все, що ми можемо зробити." "This is at least I can do", — вони говорять.
Треба користатись цим насправді.
Обов'язково, і про це треба просити й говорити. З ними потрібно комунікувати. За що я люблю американців, — що вони відкриті чути, вони насправді цікавляться. Вони можуть не знати, тому що це дуже далеко і це не персонально, але так як для мене це персонально і я до них заходжу, я їм це приношу, й вони стають частиною цього.
Спілкуючись з американцями, ти почала більше цінувати українців і Україну чи ні?
Взагалі я туди їжджу, щоб мати Україну, українців і повертатись додому. Я без виключення зараз усвідомлюю, що українці найкращі, найкрутіші. Я не говорю про їжу, сервіси, манікюри чи ще щось, я кажу про ті неймовірні речі, які роблять наші захисники і захисниці. І зараз я хотіла би їм всім подякувати і ще раз сказати, що я тут, що ми з вами маємо змогу про це говорити, а я маю змогу туди їздити і говорити тільки тому, що нас захищають наші герої і героїні. Дуже вам за це дякую. І за наші волонтерські ініціативи. Єдине, що я хотіла би привнести від американців до нас в Україну, — це респектити одне одного й казати одне одному "А ти молодець!" Тому що в нас все ж таки є оцей пострадянський комплекс меншовартості, коли ми говоримо "Я недостатньо роблю, та що там, я недостатньо молодець". Вони дуже вміють цінувати свої сили, енергію і результати. І таким чином реально респектити одне одного, а це дуже надихає. І я б хотіла, щоб ми вчились говорити одне одному "дякую за те, що ти робиш".
Я скучила за радіо, скучила розповідати про українську музику і українською також, тому що я дуже багато української музики ставлю в Нью-Йорку. Просто коли я з людьми бачусь, то завжди запрошую на українські концерти. Я вже всіх американців привела на DakhaBrakha, якщо вони про них не знали, тому що це найсильніші музичні адвокати в світі, які показують, що таке насправді крута українська музика, а також обов'язково нагадують про російську війну і роблять ці великі фандрейзи на своїх концертах. Всі в мене знають про Джамалу і так далі. Я дуже люблю ділитись музикою, просто з дитинства я любила записувати касети, потім диски в машину, коли з кимось їхала, і я люблю говорити про музику, обожнюю рефлексувати.
Дар’я Коломієць та ведучі Радіо Промінь Дмитро Захарченко й Леся Антипенко / Фото Радіо Промінь
"Для мене взагалі вже нічого не існує російського. Я кенсильнула всі ці дитячі спогади назавжди. Мені дуже прикро, що російська, совєтська пропаганда вкрала в мене знання якоїсь української музики, тієї, яку я хотіла знати на той час. Натомість у мої мізки і в мої дитячі плейлісти просочувалась всяка рашистська музика, яка тоді лунала звідусіль. І це я кенсильнула вже дуже давно і ніколи за цим не ностальгую"
Давай трохи порефлексуємо. З початку повномасштабного вторгнення наскільки змінився твій плейліст, який ти доносиш на своїх заходах?
Одразу почну з того, що для мене взагалі вже нічого не існує російського. Я кенсильнула всі ці дитячі спогади назавжди. Мені дуже прикро, що російська, совєтська пропаганда вкрала в мене знання якоїсь української музики, тієї, яку я хотіла знати на той час. Натомість у мої мізки і в мої дитячі плейлісти просочувалась всяка рашистська музика, яка тоді лунала звідусіль. І це я кенсильнула вже дуже давно і ніколи за цим не ностальгую. Мені просто вважається досі, що в мене вкрали якийсь час, коли я могла слухати класну українську музику.
Раніше, до 2022 року, наприклад, якщо ми говоримо про плейлісти, у своїх проєктах я фокусувалась на тому, аби розповідати про маловідому музику з усього світу. Я досліджувала африканські регіони, азіатські регіони й ділилась цим у своїх ефірах та DJ-сетах. Зараз мені дуже цікаво, звичайно, досліджувати й українську музику. Раніше теж, але зараз детальніше повертатись до минулого, розповідати про це. І мої перформанси зараз — це завжди сторітелінг, тобто це не просто DJ-сет чи ми просто слухаємо пісню. Я завжди роблю плейлісти і перформанси з контекстом. Наприклад, минулого року до Дня Незалежності України я створила плейліст із музикантів, які пішли захищати нас. Хтось із них уже вбитий росією, і це абсолютно різножанрові музиканти, там є і технопродюсери, і фолк-музиканти. І через такі плейлісти, чи, наприклад, коли граю сети, я дуже часто беру мікрофон і розповідаю про музикантів, які зараз нас захищають. Я хочу, аби іноземці зрозуміли, що люди різних професій ставлять свою професію на паузу, тому що головне — це чи залишиться країна, в якій я далі буду робити свою професію.
А як американці реагують, підспівують? Можливо, вже вивчили слова?
У мене є американська подруга-режисерка, її звати Мьюза, вона ніякого коріння українського не має, вона є режисеркою вистав "Diary of War". От вона, наприклад, вже знає "Пісня буде поміж нас" Івасюка, тому що коли загинула Ірина Цибух, моя подруга, на 9 днів і на 40 днів у Централ-парку в Нью-Йорку я робила співи на її честь, тому що вона заповіла співати 10 пісень. І я роздрукувала ці тексти, і в Централ-парк прийшли не тільки українці, але й американці. І, зокрема, моя режисерка, вона знайшла якийсь додаток, який транскрибує, і намагалась співати. Також вона знає пісню Тараса Петриненка "Україна", тому що я її співаю просто всюди, і вона вже впізнає ці пісні.
Якщо говорити, наприклад, про Володимира Івасюка, я вперше про нього розказала в "The New York Times", майже три роки тому, коли вперше туди поїхала. І мені дуже цінно, що журналіст, який брав у мене інтерв'ю, написав про те, що ми вважаємо, що Івасюка вбив КДБ. І що тепер це зафіксовано в "The New York Times". Також на відомій радіостанції KEXP я ставила його пісню. Я тоді вперше ставила й Марину Круть, а через рік вона вже там виступала. Я дуже пишаюся і радію таким речам. Вчора я бачила відео, де японський блогер приїхав в Україну й співає "Пісня буде поміж нас" Івасюка. І ви знаєте, це все можна об'єднати, тому що одне чіпляється за інше. Тому ми можемо одне одному пісні розсилати, й там це відбувається так само.
"Ви як ведучі теж, можливо, підтвердите, що сторітелінг дуже сильно працює. Коли я ставлю "Герої вмирають" Анастасії Шевченко (Стасік), то там дуже важкий трек. Але коли я розповідаю, що це за людина, і також у мене є її щоденник, який є в сценарії "Diary of War: Women", і коли звучить її музика, то в людей воно складається інакше, вони інакше слухають цю пісню, навіть не розуміючи слів"
З твого особистого досвіду, які пісні більше відгукуються американській публіці? Я кажу зараз про українських виконавців, тому що в тебе всі сети українські. Ти ж точно бачиш, під що підтанцьовують і на що реагують.
Я можу сказати, й ви як ведучі теж, можливо, підтвердите, що сторітелінг дуже сильно працює. Коли я ставлю "Герої вмирають" Анастасії Шевченко (Стасік), то там дуже важкий трек. Але коли я розповідаю, що це за людина, і також у мене є її щоденник, який є в сценарії "Diary of War: Women", де я зробила сценарій саме жіночих історій, аби підкреслити, що захищають країну не тільки чоловіки, але й жінки, і дати голос жінкам. І коли звучить її музика, то в людей воно складається інакше, вони інакше слухають цю пісню, навіть не розуміючи слів.
Ще один важливий момент, я навіть думаю, що це основне питання сьогоднішнього ефіру. Нас слухають і потім дивляться в YouTube дуже багато українців. Як всі ми можемо бути корисними? Що ми на своїх місцях можемо зробити, щоб американці почали краще розуміти нашу ситуацію?
Говорити англійською в своїх соцмережах, навіть якісь базові речі. Коли ми постимо про обстріли, додавати англійські слова, там, "Kyiv was attacked", чи "russia attacked Kyiv".
Друге, це як ми називаємо цю війну. Зараз в усіх медіа йде, що це війна в Україні. Це неправда, це російська війна в Україні. Ми маємо на цьому наголошувати, коли говоримо російською, чи англійською, чи іншими мовами. В мене була public talk у Нью-Йорку, і вони постійно говорили "війна в Україні", "War in Ukraine". Я взяла мікрофон і кажу: "Ви знаєте, перше, з чого ми маємо почати, це називати цю війну правильно. Тому що коли ми не говоримо, хто агресор, ми його розмиваємо, особливо для іноземців". Це ми знаємо, що росія нас атакує, а вони можуть в якийсь момент забути, що там відбувається. Тому це теж дуже важливо. Називайте цю війну правильно.
"Це не історія, де в мене є трупа акторів і ми їздимо. Кожен раз я беру новий склад акторів. Тому мені треба кожному актору й акторці пояснити, про що це все, познайомити з кожним героєм, якого вони читають, вкотре розказати історію Ірини Цибух, Дениса Христова, Юлії Кочетової чи Анастасії Шевченко і так далі, що таке "Охматдит". Вони всі мають подивитись фільм "20 днів у Маріуполі". І, по суті, це коротко вони вивчають історію України через ці щоденники"
Ти плануєш свій проєкт "Diary of War" у майбутньому показати в Україні або в інших містах, наприклад, у Європі?
Дивіться, цей досвід для українців дуже болючий. Тобто, коли в мене в аудиторії з'являються в Америці українці, я їх одразу бачу. І я насправді не хочу їм там робити боляче. Тому що, якщо людина прийшла на цей перформанс, вона вже свідома, я знаю, їй буде дуже боляче. Тому що мені кожен раз самій дуже боляче це робити. Я маю деякі форми, як можна зробити це в Україні, але це поки що в розробці. Але наразі я дійсно хочу сфокусуватись на тому, аби ці історії почув світ. Тому що це зараз нагально, нам потрібна їхня зброя, їхні гроші і їхня інформаційна підтримка. Тому так, я дуже хочу продовжити це робити в Сполучених Штатах, бажано якимось туром, їздити по різних штатах, по різних містах. І я дуже хочу спробувати зробити це в Європі. Але знову наголошуючи, це не історія, де в мене є трупа акторів і ми їздимо. Кожен раз я беру новий склад акторів.
Це ж важко!
Так, тому що мені треба кожному актору й акторці пояснити, про що це все, познайомити з кожним героєм, якого вони читають, вкотре розказати історію Ірини Цибух, Дениса Христова, Юлії Кочетової чи Анастасії Шевченко і так далі, що таке "Охматдит". Вони всі мають подивитись фільм "20 днів у Маріуполі". І, по суті, це коротко вони вивчають історію України через ці щоденники. Але в цьому і є задача. Тому що кожен раз цей актор і акторка дізнаються про нас, вони підписуються на інстаграм кожної людини, про яку читають, вони персонально починають цих людей підтримувати. А далі вони йдуть у свої сім'ї, на свої радіостанції, в свої театри і про це розповідають і розносять це. Тому чим більше акторів буде долучено, тим більше підтримки ми отримаємо.
Ну і наостанок, ми почуємо в Україні твої DJ-сети найближчим часом?
Ой, я дуже хочу насправді, я так давно цього не робила, я дуже скучила і я дуже хочу потанцювати з вами всіма. Ви прийдете?
Так, це навіть не питання. Але на твоїх сторінках ми побачимо якісь анонси?
На моїх сторінках побачите. Я тільки приїхала, в мене ще не розпаковані валізи, в мене навіть не розпаковані ще емоції і не відрефлексований весь досвід, тому дякую, що запросила, я хоча б трошки виговорила, що зі мною відбувалось.
Ми дякуємо, що ти знайшла час і завітала до нас.
