Артем Чех та Олена Гусейнова. Вечір на Радіо Культура. В гостях у книгарні СЕНС
Як на мене, жанр, в якому ти пишеш – це автофікшн: розповідь на межі автобіографії та художньої літератури, де в основі твору – реальні події з життя автора. Але, я знаю, що ти цей термін "автофікшн" не любиш…
Не люблю, бо воно для мене, як для людини давно не 20-літньої, нове і незрозуміле і заходить довго та зі скрипом. Але зрештою, думаю, я це прийму за кілька років, коли цим терміном будуть послуговуватися всі, характеризуючи певну манеру письма.
Я пам’ятаю тебе 20-літнім, коли "вибухнули" твої книжки, і вони були вкрай зручного формату: їх було зручно закинути в сумку і читати, їдучи містом на інший берег… Чи можна твої перші твори теж вважати автофікшном?
Відверто кажучи, можна. Зрештою, моя дебютна книжка, яку я написав в 20 років, є яскравим зразком автофікшну, оскільки в ній я вирішив описати своє життя в художній манері. Марк Шагал написав свою книжку "Моє життя" у 36 років, а я вирішив його переплюнути і зробити це в 20.
Відтоді ти пишеш?
Я й до того писав. А відтоді – з паузами.
Ти написав дебютний роман у 2007 році. Це були доволі непрості часи. Чи є у тебе відчуття безкінечності між тобою теперішнім і тобою 20-літнім?
У мене є відчуття, що саме цей час розтягнувся до нескінченності. Настільки, що його майже не існує. Деякі випадки з мого життя здаються мені подіями дитинства, а насправді вони відбувалися 20 років тому. За ці 20 років ми пережили дуже і дуже багато. І про це я намагався говорити в книзі "Гра в перевдягання". Про час, який ти не відчуваєш, або відчуваєш аж занадто. Не відчуваєш його тут і тепер зараз, перебуваючи на війні, але відчуваєш флешбеками в якійсь ретроспективі.
Ця книжка складається з двох частин, і кожна з них читається як окрема історія. Як два повноцінних згустка письма. І сьогодні ми будемо говорити про речі, про які хочеться насправді помовчати. Насамперед це відчуття "тут і тепер", яке, здається, треба просто перечекати. А потім з'являється відчуття, що перечекати його неможливо. І це доволі страшне усвідомлення, з яким важко жити. Тобі вдалося надзвичайно вдало виписати це відчуття, воно нікуди не зникає. Чим воно є для тебе?
Зараз складно про це говорити, оскільки книжка написана про перший рік повномасштабного вторгнення. І про мою службу в бойовому підрозділі. А в бойовий підрозділ людина йде з одним усвідомленням: вона готова померти. Загинути. І це відчуття переслідує тебе поки ти воюєш. І оце усвідомлення "тут і тепер" проходить шлях від розуміння того, хто я, де я, і чому все навколо відбувається саме так і до усвідомлення, що все це скоро стане або спогадом, або взагалі нічого не буде, оскільки ти загинеш. І думки про те, що все це стане спогадом, тебе тримають. Але все могло бути інакше. І тут вже починається якась метафізика, а не література. І ти вже починаєш гратися не просто з якимись сенсами і поняттями, а копирсаєшся в своїй голові і намагаєшся усвідомити ці незрозумілі думки. Я не знаю, чи в мене це вийшло. Напевно, голова все ж дещо складніша ніж те, що виходить потім.
Тобто відчуття часу втратилося?
Саме так. Воно втратилося.
І воно пов'язане зі смертю. З тим, що людина усвідомлює ймовірність своєї загибелі. Нам всім вже довелося переживати втрати. І ти дозволив собі про це писати. Що це в нас змінило?
Я не впевнений, що відбулися якісь зміни. Коли ти приходиш до певного "атракціону", вибачте за цинізм, і тобі говорять, що тут буде страшно, але ти повернешся живим і неушкодженим, ти будеш його сприймати в прямому значенні цього слова. Але якщо тобі говорять, що цей "атракціон" – це своєрідна гра в кальмара, і невідомо, чи ти залишишся живий, ти сприймаєш все інакше. І час, і людей, і свою роль, і тут, і тепер. Ти ставиш собі ті питання, які раніше не ставив. Що робить людина перед ймовірною смертю? Вона згадує. Вона думає. В перший рік війни я постійно згадував своє життя, думав над тим, чи достойно я його прожив. Чи побачу я колись мирну Україну. Іноді ці питання здаються простими, а іноді настільки складними, що ти не можеш знайти на них відповідь. І мені здається, що навіть написавши цю книжку, я на них не відповів. Це просто величезна кількість знаків питань. Я проскочив цей "атракціон", мені дозволили вижити, і я повернувся в тилову частину. І загроза такої смерті, як на полі бою, нині наді мною не висить. І тепер я повернувся до попередніх своїх думок. Більш приземлених, більш спокійних. Я вже не думаю тими категоріями і поняттями, якими оперував до того, як потрапив в бойовий підрозділ.
.jpg)
Артем Чех та Олена Гусейнова. Вечір на Радіо Культура. В гостях у книгарні СЕНС
В книжці є складний момент, і ця складність полягає в тому, що він добре формулюється. Це смерть в умовах звичайного життя. Смерть без війни. Це те, що з тобою трапиться в майбутньому. І нині для кожного з нас смерть – це те, що трапляється з нами постійно. Незалежно від того, де ти знаходишся. Це частина того, чим ми є тепер. І що тепер з цим робити?
Нічого. Якось жити. Ти ніколи не пізнаєш своєї смерті і ніколи не будеш до неї готовий. Треба просто жити своє життя. Кожен смерть сприймає по-різному, і у кожного в голові свої таргани. Колись, перебуваючи в дуже складних обставинах на фронті, коли я, як командир, повів хлопців і повинен був залишатися сильним та зібраним, в якийсь момент я впіймав себе на думці, що заціпенів і не здатен думати та приймати рішення. Відбувалося повна м'ясорубка. А поряд лежав хлопець і просто розмірковував про те, що за кілька днів у нього день народження. І він думає над тим, як його відсвяткувати. Тобто в його голову смерть не приходить. Він думає про те, як жити далі. А цей бій це для нього – невеличка пригода, яку треба просто пережити. І це при тому, що 15 людей з нашого батальйону на той момент вже загинули. А в інших підрозділах – ще більше. Коли в посадку заходило 40 людей, а вийшло 8. Тобто ми могли не вийти. Але в його голові немає усвідомлення смерті. Її немає в перспективі. Немає на горизонті. Йому 20 років, і він думає про те, що йому ще жити й жити. Це відбувається, як у дітей, котрі не підозрюють про смерть. А в моєму випадку, навпаки, всі думки були тільки про неї. Не доробив, не дожив, не дописав роман. Але все благополучно закінчується і стає лише спогадом. І цей хлопець як не думав про смерть, так і не думає, хоча ще два роки потому воював в найгарячіших точках і бачив таке, що не кожна людина здатна переварити. І він і далі не думає про смерть. А я сиджу в Києві і думаю про неї. Я постійно себе накручую. І кожен обстріл для мене – це щось майже фатальне. Я дуже важко їх переношу.
Хотіла ще поговорити з тобою про ненависть. Не гарячу, яка тебе спалює, а про ту, яка, навпаки, стає певним поштовхом. До кінця книжки у мене було відчуття, що ця ненависть розширилася. Як трансформувалася наша ненависть?
Все так і відбулося. Спершу це було дуже гаряче почуття, яке штовхало на нерозсудливі дії. Не йдеться про негативне значення слова "нерозсудливі". Йдеться про почуття, які тебе рухають. В кінці книжки, якщо пам'ятаєш, я пишу про бахмутський епізод. І ненависті, як такої, вже немає. Це якісь Дементри смикають за мотузочки, і до нас летять снаряди. І все. Ненависті не було. Так, ми кричали їм якісь образливі речі. Але ненависті, як до ворога, не було. Ненависть може бути, приміром, до народності, до держави, до очільників цієї держави. Але ворог якийсь знеособлений. Ми розуміємо, що ворог – це росіяни. Але ми не можемо сказати, що ненавидимо когось конкретного. А ненависть загалом – це почуття до якогось об'єкту. І це відчуття розмивається. Кого ми ненавидимо під час обстрілів: тих, хто запускає ракети і дрони чи всю Росію? В конкретних ситуаціях, наприклад, таких як полон, може виникати ненависть до конкретних людей. Коли ти бачиш свого ворога обличчям до обличчя. Коли розумієш його натуру. А сидячи за 2 км від ворога, який випускає по тобі снаряди, складно ненавидіти тих, кого ти не бачиш.
Чи означає це, що, навіть коли з'явиться багато антивоєнного письма, ми ніколи не будемо пацифістами?
Насправді книжка антивоєнна. Але не антимілітаристська. Ми маємо захищатися, ми маємо воювати, ми маємо вбивати ворога. Але війна – це дуже погано. Я не люблю війну. І це моє природнє право – війну не любити. Більшість людей не люблять війну, вони її ненавидять. Але вони не здатні віддати ворогу те, що він хоче у нас забрати. Про це складно говорити. Особливо в цей час, коли всі сидять на голках і чекають результатів переговорів. А що далі? Комусь сховатися від призову, комусь далі не любити воєнних, бо вони несуть неспокій, комусь заплющувати очі на все і думати, що якось пронесе. Це теж не вихід. Ми маємо бути консолідовані, ми маємо бути разом. Разом щось робити, щоб ворогам було гірше, а нам було краще. Я думаю, що й надалі велика частина українців буде готова до опору. Принаймні морально. Знаючи, що відбувається кожен день, ми всі маємо бути готовими до цього.
Але в книжці немає відчуття, що війна закінчиться.
А його і не може бути. Ми всі живемо у війні, і житимемо далі. Оскільки така війна не може нас залишити без війни. Навіть коли закінчиться її гаряча фаза. Ми все одно будемо жити пам'яттю про цю війну, травмами, всім тим, що принесла війна. Вона буде весь час з нами. Буде якийсь відсоток людей, які не помічали війни, а решта будуть весь час з нею.
У книжці багато тілесного. Ти багато пишеш про те, як в різних ситуаціях напружується тіло. Враховуючи те, що війна ніколи не закінчиться, чи означає це, що ми завжди будемо в напрузі?
Певним чином так. Ми не можемо не бути в напрузі. Я не уявляю собі той період життя в найближчій перспективі, коли ми зможемо бути розслабленими. Авжеж ми житимемо, кохатимемо, будемо одружуватися, народжувати дітей, ми будемо щасливими і радісними. Але ми завжди будемо пам'ятати про те, що якось ми можемо прокинутися о 4-й ранку від того, що на нас летять ракети. Ми маємо просто про це знати і це усвідомлювати. І бути готовими до того, що умовно цей мільйон встане і піде захищати. А інший мільйон стане і піде волонтерити. Для країни, в якій умовно 30 млн людей, це невелика група. 2 млн пасіонаріїв – це не так багато. Але вони є. І так, вони завжди будуть жити в напрузі.
