Які відчуття виникають у вас, коли проходите повз інсталяції на Хрещатику — великі плакати, на яких бачимо розмальовану каску, бруківку, що стала зброєю в часи Революції Гідності, саморобний жилет?..
Трохи загоїлося, особливо з початком великої війни. Скажу чесно — десь два роки я взагалі намагався не ходити цими місцями. Було дуже боляче. Однак час бере своє, та й приїжджали друзі з-за кордону чи з інших міст, і треба було показувати ці локації.
До речі, подібні артефакти ми ще у 2014 році возили на виставку до Нью-Йорка. Проєкт мав назву "Майдан. Україна. Шлях до свободи". Бруківку, що залишала на шкірі чорні плями, ми переправили через океан. Разом із нею везли пляшки з-під коктейлів Молотова, саморобні жилети, щити, мій живопис, а також фотографії моїх друзів — Олександра Глядєлова та Сергія Гайдая.
Плакати нагадують про речі, що колись були частиною повсякдення. Тепер вони здаються історією, хоча війна триває, а саморобні жилети перетворилися на справжні бронежилети. Як усе це вплинуло на творчість? І чи пам'ятаєте ви момент, коли вперше відчули імпульс творити в контексті Революції Гідності?
Я багато разів казав, що пішов на Майдан не як художник. Було навіть соромно думати про фарби — пішов, бо інакше не міг, від себе не втечеш. Багато фотографував, здебільшого на телефон. Щоразу, коли фотографую, я створюю внутрішню картину — ніби її пишу. Можу користуватися тільки власними світлинами, бо між тим, що бачу, і моєю сітківкою існує особливий зв'язок. Я називаю це квантовою заплутаністю. Вона потім зникає, і залишається просто картинка.
Коли Майдан став напруженим (особливо вночі), пригадалася моя старозавітна серія, що називалася "Сцени з ТаНаХу". Я зрозумів, що мова про те саме: ми йдемо від фараона. Три тисячі років тому йшли євреї, а тепер — українці. І досі намагаємося від нього відбитися.
Думав, як це намалювати. Збагнув, що ці роботи — не одна велика картина, а саме строкатість Майдану: надія, розпач, радість, біль, горе. У 28 роботах "Стіни" можна було б знімати мою кардіограму. Хотів зробити 32, але забракло сил.
Мені згадується наливання чаю і передавання їжі, слухання й говоріння промов…
Так. АртМайдан був навпроти — малювали різні речі, як і в 2004 році, коли на Помаранчевому Майдані розмальовували намети. Тож я справді "майданний ветеран". Коли настало так зване перемир'я, зрозумів, що буду кориснішим у майстерні, і пішов туди.
Це дуже дивна історія. Від тієї старозавітної "Стіни" у мене залишилися заготовки, і біблійна фізично перетворилася на "Стіну" Майдану. Я живу такими історіями, вони мене супроводжують. Не знаю, звідки вони беруться — нічого не вигадую, чесно. Іноді щось домальовую, але загалом усе було саме так. Мав лише кілька заготовок із формальними шарами, та коли почав працювати над першими трьома роботами, опинився в стані, якого не відчував ніколи раніше. Я бився, волав, кидав пензлі — це не був театр, адже навколо нікого не було. То був справжній вихід емоцій, викид енергії.
Я працював далі, картини з'являлися одна за одною, і згодом до майстерні почали приходити люди з Майдану. Перші роботи для мене пахли гумою і сльозогінним газом, якого я теж надихався, і вони довго зберігали цей запах. Найважливішим для мене було зафіксувати свідчення.
Люблю письменника Варлама Шаламова, попри його походження. Він писав про сталінські табори з документальною точністю — і саме така достовірність була важливою і для мене. Слово "історія" для мене має величезну вагу: це не щось далеке, це наша щоденна реальність. Ідеться не про науку, а про історії, що трапляються з нами щодня.
Десь за пів року до Майдану мені нарешті вдалося потрапити до музею Прадо в Мадриді. Я йшов туди, знаючи, куди саме — до "Чорних картин" Гої. Галерея вже зачинялася, мене не хотіли пускати, але я сказав: "Я заради цього сюди приїхав", — і пустили. Залишився наодинці з його роботами. Думаю, моя "Стіна" була б іншою, якби я тоді не побачив Гою на власні очі. Хоч я і знав ці твори, навчався теорії мистецтва, та лише тоді по-справжньому побачив його. Коли працював над "Стіною", здавалося, що я трохи починаю розуміти, що відчував Гоя, створюючи свої "Чорні картини". Навколо нього теж відбувалися страшні речі. Маємо уявляти, в які часи жили художники.
Як матрицю для початку я взяв ілюстрації Ганса Гольбейна до Старого Завіту. Вони мали крихітний розмір — усього 6×4,5 см. Я просто додав по нулю до кожної цифри — і отримав формат 60×45 см. У моїй майстерні на Татарці є глуха п'ятиметрова стіна, і я довго не знав, коли зупинитися. Якось прийшов мій друг Олексій Белюсенко, також відомий художник, подивився і сказав: "А зроби всю стіну. Заповни її". І мене раптом осяяло — зрозумів, що справді створю цілісну "Стіну". Саме слово відкрило для мене безліч нових значень, алюзій, трактувань.
Малював я близько сорока днів. Почав під час Майдану, але в найстрашніші дні — 18, 19, 20 лютого — був не в майстерні, а на Майдані. Повернувся вже потім і завершив роботу. Останню картину закінчив 8 березня. І заплакав. Я не з тих, хто легко плаче. Але тоді — так. Бо зрозумів, що зробив це, що воно завершене.
Вважаю "Стіну" своїм найбільшим внеском в історію Майдану.
Знаю, що ви сумнівалися, чи достатньо в ній напруги. Бачили, як біля неї стояли люди з Маріуполя... Як змінюється ваше ставлення до цього свідчення з плином часу? Адже пам'ять стирається.
Це було для мене важливо. Нещодавно — роки два тому, вже під час повномасштабної війни, — відбувалася виставка, присвячена незалежності України. Її ідея полягала в тому, щоб кожен художник представляв окремий рік з історії країни. Мене запросили представляти 2014-й завдяки "Стіні" — власне, вона й була виставлена. Це велика честь.
Водночас у мене з'явилися сумніви: чи вистачає цій роботі емоційної напруги в контексті нинішньої війни? Хоча я завжди сприймав Майдан як її початок. Ще у 2013 році привів на Майдан сина. Тоді барикади здавалися майже театральними, як декорації, все тільки починалося. І от мій малий раптом запитує: "Тату, це війна?". Я аж похолов. Уперше почув таке від нього.
І ось висить моя "Стіна", що представляє 2014-й рік. Я бачу, як дівчина вже хвилин п'ять не зводить із неї очей. Підійшов: "Вибачте, я автор цієї роботи. Що вас так зацікавило?". Вона відповіла: "Я з Маріуполя". Більше нічого не питав.
Я збираю такі моменти... Не можу назвати їх компліментами — це для мене радше акти визнання. Я назвав цю стіну живописом прямої дії. І сам не знав, що здатен на таке.
Як ви пояснили б значення цього словосполучення — живопис прямої дії?
Я малюю. Це мій прямий вислів про те, що відбувається зараз. Моє втручання, моє свідчення, моє зусилля — те, що вмію найкраще.
Ви сказали, що Революція Гідності була для вас як процес, коли народ іде від фараона. Чи ви бачите Мойсея?
Важке питання. Думаю, Україна — це такий колективний Мойсей. Часи змінилися: нас об'єднує не єдина віра, а відчуття правди.
У 2014 році я все зрозумів про український народ. Ішов після буремної ночі з Майдану — це було з 10 на 11 грудня, коли лунало "Києве, вставай!". Я бачив, як люди виходять з метро — різного віку, статі, соціального статусу — і всі прямували на Майдан. Вони дивилися крізь мене. І я подумки промовив: ось український народ.
Чи потрібен нам Мойсей? Так. Думаю, він іще з'явиться. Втім, я вірю в колективний розум українців. Не хотілося б переходити до особистостей. Одне зрозуміло: ми стоїмо. Це очевидно.
Це про те, як найчастіше характеризують непередбачуваність української стійкості. У нас децентралізовані процеси, сила громади.
Абсолютно. Наша горизонтальна сила. Знаю безліч випадків, які це підтверджують.
Чи змінилися мистецтво та спосіб взаємодії художників і художниць між собою? Помічаєте, що з'явилася конкуренція — чи, навпаки, більше підтримки? Побільшало кон'юнктурників, які хочуть "обслуговувати" тему війни, бо це зараз популярно — або ж навпаки, цілковито щирих митців?
Усе, що ви назвали, наявне. Хтось "обслуговує" тему, хтось не може інакше або ж узагалі не може малювати, особливо на початку. Я почав свій "Дорожній щоденник", бо так рятувався.
Звісно, все змінилося. Гете казав, що стиль — це людина. Людина змінюється з часом, і стиль також змінюється. Як саме? Можу тільки сказати, що не пам'ятаю такої мистецької напруги, як за останні три роки.
Що маєте на увазі?
Вражає кількість виставок та культурних заходів (у той же театр Франка квитки треба купувати за пів року). Колись вважалося непристойним брати участь у такій кількості виставок, а тепер їм лік втратили, і це нормально. Нещодавно ми організували виставку в Мічиганському університеті — разом з Іриною Бондаренко, українкою, яка вже давно живе в Америці, та Катериною Лісовою, киянкою і моєю подругою. Катя працює у "Дукаті" і для мене стала справжнім художнім відкриттям останніх років. Як і Іра.
Ця виставка мала надзвичайне значення. До нас приходили американські студенти, і я починав розповідати. Виставка була вишукана, присвячена творчості Максима Кривцова — поета, який загинув на війні. Його вірші переклали англійською, була галерея робіт. Але я починав із війни: показував на телефоні кількість повітряних тривог за день (шкодую, що не вмикав звук). А потім почав розповідати про Катіного чоловіка, який боронить Україну. Катя не витримала й заплакала… Мистецтво працює. Воно іманентно цілюще, як я для себе сформулював колись.
Ваша історія з "Дорожнім щоденником" дуже сильна. Коли ви виїхали з Києва в лютому 2022 року, одним зі способів повернути собі опору, контроль став саме цей проєкт. Розкажіть, як мистецтво в часи революцій, війн, повномасштабного вторгнення практично виконує цілющу функцію? Розумію, що малювати щодня по одній роботі давало вам сенс.
Не просто давало сенс. По-перше, я був напівбожевільний. Я не знав, навіщо і куди їду. Родина сказала: "Ми без тебе не поїдемо". І я поїхав, потім хотів утекти. Друзі розповідали, що я телефонував кожні пів години: десь під Львовом хотів утекти й пішки повертатися.
Ви не пам'ятаєте?
Подробиць не пам'ятаю. Здавалося, це такий сором: я їду кудись, людина, яка малювала Майдан... Але так вийшло, і для чогось ця історія теж була потрібна. Хоча б для того, щоб я намалював цей "Дорожній щоденник".
Найважче було розповісти німецьким друзям, чому ми повертаємося. Нас навчали, що є якась російська душа (ми знаємо, яка вона), а я б написав есей про німецьку, польську душу. Бо люди, які нас зустрічали, і те, як ці люди вчиняли, — просто диво.
Подзвонив мій друг (який тоді був заступником міністра закордонних справ Німеччини), наполягав, щоб я їхав до нього. Ми ще не встигли туди дістатися, як інша подруга з Мюнхена повідомила, що залишила ключі від квартири в сусіда. І як їм пояснити, що ми повертаємось назад?
У цей момент зателефонував Леонід Комський і сказав, що слідкує за моїми публікаціями. Я весь час викладав у фейсбук свій "Дорожній щоденник" — малюнки, думки, фото. Телефон, який мені подарували за день до вторгнення, став головним інструментом. За реакцією людей бачив, що їм це потрібно. А під час виставки мені прямо сказали: чекали щоденних публікацій.
Саме це підтримувало мене — віра, що комусь це справді потрібно. Леонід розповів, що вони вже продали Примаченко за пів мільйона доларів на ЗСУ й запропонував мені долучитися до наступного аукціону. Я погодився, нагадавши, що в нього є мої роботи, хай бере що хоче. Але він запитав про "Янгола ЗСУ". Я відповів, що він дуже маленький, А4, але можу намалювати ще. Льоня каже: намалюй і якось передай. Я кажу, що приїду. Він не зрозумів натяку. За годину знову подзвонив, а ми з сином уже мали квитки додому. У мене з'явилася причина й мета повернення. Я повернувся й відразу намалював "Янгола" — його продали для ЗСУ. Потім відкрили виставку "Дорожнього щоденника".
Хтось у Німеччині хотів виставити його на аукціон, але я відмовив. Пояснив, що це цілісний щоденник, свідчення. Виривати з нього сторінки — як із книжки. Продавати було неможливо. Це документ.
Що таке гідність? Ми боремося за неї — але як вона проявляється у щоденному житті?
Для мене, як не дивно, це стало пов'язано з красою. Я ніколи не був естетом цілісно, але Майдан був дуже красивий для мене як художника: всі наші нічні сцени — як у Пітера Брейгеля, в Ієроніма Босха. Все, що справді красиве, — гідно і правильно. Красиві люди, красиві людські вчинки. Гідність — це коли люди йшли з фанерними щитами на кулемети. Тут уже не до краси, але все ж таки… Це коли є більша мета, ніж просто залишитися недоторканним. Не люблю пафосних речей. І мої роботи, здається, теж на зайвий пафос не страждають. Але без пафосу не можна взагалі жити. Навіщо тоді? Такі речі проговорювати важко, бо можна впасти у фальш.
Спробую додати інший вимір до слова "гідність". У 2023 році Спеціальну відзнаку імені Анни Франк за людську гідність і толерантність від Посольства Нідерландів у США отримав Максим Буткевич. Після повернення з російського полону він опинився у вашій майстерні, і зараз, наприклад, на його аватарці — ваша робота: ви його намалювали. Розкажіть, будь ласка, про це.
Я збираю свідчення. Одне з найсильніших — коли мені переказали, що Максим у полоні часто згадує мою картину "Птах над Біркенау". Потім він додавав: "А млини все стоять, Санчо!" — у мене була серія про Дон Кіхотів. Це для мене був один із найбільших компліментів. Людина в полоні… Ви питаєте, що робить мистецтво, — і це також робить.
Коли зустрілися з Максимом, я написав його портрет. Сам йому запропонував. Максим соромився про це попросити, він підтвердив, що згадував мої роботи. Мистецтво, зокрема, так працює, у моєму випадку точно. Коли дівчина каже: "Я з Маріуполя", — а Макс говорить: "Я бачив, я згадував твою роботу".
Покійний мій друг казав: "У кожній із твоїх робіт є новина". Це крутий комплімент для художника.
Чи були за цей час — від Революції Гідності до сьогодення, коли ми живемо в умовах блекаутів, обстрілів, коли наші друзі потрапляють у полон або радикально змінюють своє життя, захищають нас від росіян, — моменти, коли ви не могли творити? Коли не знали, що і як сказати?
Раніше таке було. Пам'ятаю, як потрапив на "Марш живих" в Освенцимі, і тоді справді зрозумів фразу Теодора Адорно про неможливість поезії після Освенцима. Не малював. Однак мистецтво тоді мене врятувало. Я побачив роботи мого друга Ахри Аджинджала — "Чорні черешні" — й одразу побіг до майстерні та зробив "Птаха над Біркенау". Так буває. Мистецтво — як пігулка, якщо грубо сказати. Але це потребує постійного, пожиттєвого курсу.
Зараз такого вже не трапляється. Це пройдений досвід. Ідеться про порятунок себе як людини. Буває хіба що провисання. Справжня мука, коли немає великої ідеї, та, хай там як, вони виникають.
Як сьогодні говорити про Україну за кордоном так, щоб нас розуміли? Щоб ми не здавалися жертвами, а ставали ближчими?
Колись була — на мій погляд, дуже класна історія — з Венеційським бієнале: на виставці Piazza Ucraina експонувалися відбитки з фейсбуку тих, хто малює про війну. Я ще тоді був у Мюнхені. Запропонував увімкнути нашу повітряну тривогу. Не просто сирену вмикати, а коли вона буде — хай вмикається. Італійці перелякалися і не стали цього робити.
Треба розповідати на власних прикладах. Мені здається, коли люди бачать і чують, як-от сльози Каті Лісової у Мічиганському університеті, — це красномовно. І мистецтво красномовне.
Якщо уявити, що наше мистецтво досліджуватимуть через сто років — як ми говоримо про свій досвід сьогодні?
Не знаю, що буде через сто років. Я не дуже схильний до футурології, але для себе сформулював: мистецтво загалом і живопис зокрема — це послання в майбутнє. Найпряміше послання в часі, неопосередковане. Ти створюєш роботу, яка залишається з тобою, — але вона зостається в минулому, а її вектор спрямований у майбутнє. Це наші листи у прийдешнє, які хтось колись прочитає. А як саме — це вже інша історія.
Підготувала Валерія Мусхаріна
