Cпецпосланник президента США Дональда Трампа Стів Віткофф і зять Трампа Джаред Кушнер. Фото: Getty Images
"У США зовнішньою політикою мав би займатися державний секретар, а не приватні бізнесмени"
Що можна сказати про результати переговорів української делегації з американцями і російської делегації з американцями?
На даний момент відомо те, що самі зустрічі відбуваються в тих місцях, де зараз тепло, де є курорти, де фактично маєтки та гольф-клуби осіб, які беруть участь у переговорах. У тому і є різниця між рівнем переговорів, які відбуваються зараз. Тому що, якщо говорити і про Віткоффа (Стів Віткофф – спецпредставник президента США Дональда Трампа – ред.), і говорити про Кушнера (Джаред Кушнер – зять президента США Дональда Трампа – ред.), то ми, на жаль, не маємо інформації, яку можна було б обговорити, адже ці люди не представляють державні інституції. Тобто вони ведуть переговори з розумінням, що відповідальності за це в них абсолютно не буде, тому що вони не представляють інтереси Сполучених Штатів Америки офіційно. Вони представляють приватний інтерес оточення Дональда Трампа, які зацікавлені в тому, щоби в глобальній перспективі відбулося наближення до Росії і пошук бізнес-моделей заради майбутньої бізнес-співпраці. Хоча на цьому місці, звісно, мав би бути як мінімум державний секретар США Марко Рубіо. І це, до речі, різниця між тим, коли працює Рубіо, і коли працюють Віткофф та Кушнер. Два тижні тому були доволі інтенсивні переговори саме в Женеві. І тоді ми могли обговорювати якийсь результат, могли на щось сподіватися.
А в такому форматі Україна хоча й представлена офіційними особами — це секретар РНБО, представники Генерального штабу ЗСУ, — однак інша сторона не представлена таким самим рівнем, а лише рівнем звичайних бізнесменів. І в цьому є і різниця, і те, що ми називаємо "віз і далі там". Тобто ми не бачимо якогось поступу, тому що наслідком цих переговорів мали б бути прийняті рішення, які б натиснули на Росію, які могли б змусити Путіна піти на реальні переговори. А це можливо лише в тому випадку, якщо переговори веде умовний Марко Рубіо, тобто державний представник. Коли ж ведуть переговори приватні особи, вони не думають про державу — вони думають про власні інтереси, що, в принципі, у світі великого приватного бізнесу є абсолютно нормальною річчю. Натомість тут у нас є проблема інституційного конфлікту, коли є представники бізнесу — абсолютно приватні особи, яких навіть у Конгрес США потім не можна буде викликати, щоб вони відзвітувалися, тому що немає на це жодних підстав.
Результат перемовин почне з’являтися лише тоді, коли Путін реально відчуватиме втрати в економіці
Справді в США зовнішньою політикою мав би займатися державний секретар Марко Рубіо. І якщо виходити з класичної схеми дипломатії, то саме так мало би бути. Але натомість дійсно особи на кшталт Віткоффа або Кушнера ведуть перемовини у дуже важливих темах. Тобто виходить так: є держава Україна, є держава Сполучені Штати Америки, є інституції, міністерства, які покликані вести зовнішню політику, але по факту зовнішню політику, принаймні на рівні ключових заходів, здійснюють не особи з Міністерства закордонних справ і не держсекретар США.
Звісно, я з вами погоджуюсь: якщо йдеться про зовнішню політику, то на цих переговорах, очевидно, мав би бути присутній хтось із Міністерства закордонних справ. Хоча теж варто відзначити, що Єрмак, коли їздив на переговори, з ним завжди була або представниця Міністерства економіки — тоді це була Юлія Свириденко, або хтось із Міністерства енергетики. Тобто завжди була присутня особа від виконавчої гілки влади. Зараз у цьому форматі в нас немає такої можливості — спілкуватися з представником державної інституції. Тобто є представники великого бізнесу, який, очевидно, представляє інтереси Дональда Трампа. І тут я говорю не як про президента, тому що президента може представляти лише довірена особа з його інституції — тобто державний секретар. Натомість тут представлені лише бізнес-інтереси. І якщо в глобальній стратегії Сполучених Штатів Америки зазначено, що Росія вже не є ворогом, а є партнером, то тут не потрібно бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: курс Сполучених Штатів абсолютно змінився. Єдиний, хто заважає їм реалізувати бізнес із росіянами, — це Україна. Українці, які не погоджуються на умови, які висуває Кремль, і які інколи ми бачимо відкрито підтримуються Дональдом Трампом та його представниками з бізнесу. Тобто в цьому є велика проблема. Була спроба, і, мабуть, була певна мода — і зараз вона продовжується — на неформальну дипломатію, щоб уникнути потім відповідальності. Є розуміння, що дипломатія працює за чітким протоколом, особливо коли йдеться про представлення державних інтересів. Не може міністр закордонних справ чи будь-хто інший їхати на переговори, не маючи певних директив. Ці директиви встановлюють державні інституції, вони підписуються президентом України як гарантом зовнішньої політики та дотримання Конституції. Відповідно, це означає, що, їдучи на переговори, ти в певних рамках не можеш обговорювати приватні бізнес-речі, окрім як державні інтереси. І тому такий формат був запропонований до переговорів і, відповідно, реалізовується зараз з оглядкою на те, що, все-таки, американцям вдасться знайти ключ до росіян і таким чином запланувати майбутні прибутки. Тобто тут усе оцінюється з точки зору вигоди. Україна ставить собі ціль завершити війну, як мінімум без передачі земель, без передачі Донбасу, як цього вимагає Росія. А у сфері бізнесу думають не про землі, а про вигоду — значно більшу, яка має з’явитися в недалекому майбутньому. Тому не працює цей механізм — рівень Віткофф–Кушнер, бо ми не бачимо результату.
А результат, на нашу думку, мав би полягати в тому, що проти Путіна запроваджуються чергові санкції, черговий тиск, який змусив би його економіку страждати і не приносити прибутку для фінансування війни. Бо це основний і єдиний трек, який дозволяє Путіну сьогодні вести війну. Тобто економіка — це підтримка Росії союзниками, зокрема, Іраном, КНДР і, звісно, Китаєм. Якщо Північна Корея та Іран забезпечують Путіна артилерією та виробництвом БПЛА типу "Шахед", то Китай продає комплектуючі, які складають основу більшості озброєння Росії. Тому Путіну вигідно продовжувати війну і не зупиняти її, навіть коли ведуться мирні переговори. Адже, маючи за спиною таких союзників і публічну підтримку Дональда Трампа, який неодноразово рятував Путіна від прямих звинувачень у руйнуванні цивільної інфраструктури, у вбивствах дітей і жінок, маючи таку підтримку, Путін вважає, що може йти далі. Він не є сам, він не є один.
На жаль, від цього формату переговорів Україна не може відмовитися, очевидно, тому що ми використовуємо будь-яку можливість для того, щоби досягати своїх цілей. І ми змушені йти на такий формат переговорів, але, зрештою, як ми бачимо, поки він не приносить результату. А результат почне з’являтися лише тоді, коли Путін реально відчуватиме втрати в економіці, коли грошей буде менше і менше на ведення війни. Тоді Путін дуже швидко перейде від риторики агресії до так званої миролюбної риторики.
Тарас Семенюк. Фото: facebook
А от те, що коїться зараз в Америці щодо внутрішньополітичних проблем, які спіткали команду Трампа через низку публікацій, — чи зможе це спонукати його партнерів по Республіканській партії у Конгресі, в Сенаті все ж таки змінювати позицію після таких викриттів? От у виданні Vanity Fair вийшло інтерв’ю із соратницею Трампа Сьюзен Вайлз. Вона сказала, що насправді Трамп не вірить, що Путін хоче миру. Потім вона вийшла і сказала, що це маніпуляція і вирвано з контексту. Далі Reuters написали про те, що Центральне розвідувальне управління вважає, що Путін теж не хоче миру, а хоче загарбати не тільки всю Україну, а й усі держави, які раніше входили до Радянського Союзу. І далі виходить директорка національної розвідки США Тулсі Габбард і каже, що ці всі дані преси – нібито пропаганда. Як це може вплинути на переговорний трек?
На жаль, це не впливає на нашу користь. Якщо раніше на такого рівня державні інституції у сфері правоохоронної діяльності призначали людей з досвідом, які знають, як працюють інституції, то за другої каденції Дональда Трампа люди призначаються абсолютно за симпатією, за відданістю, за вірністю своєму босу. На жаль, тут стався великий злам. І хаос в інституціях говорить про те, що немає єдиної лінії. Дональд Трамп не слухає ту інформацію, напрацьовану в правоохоронних органах, у розвідувальній спільноті. Він, мабуть, ухвалює рішення, орієнтуючись більше на своїх радників, на тих, хто йому зрозумілий.
