Володимир Воробей. Фото: Facebook
Сьогодні для нашого анонсу та аудиторії ми заявили таку тему: як і чи взагалі можуть виживати креативні індустрії та культурна сфера загалом під час війни? Але, вживши слово "виживати", я одразу замислилася про його доречність. Чи варто говорити про виживання або про будь-яку сталість з урахуванням умов, у яких опинилися ми та українська економіка загалом?
На мою думку, ми зараз насправді живемо у трьох вимірах. Перший вимір – це і справді виживання. Коли літають "шахеди", а регіони залишаються прифронтовими, постає питання доречності культури як такої, адже йдеться про базовий, фізіологічний рівень існування. З іншого боку, у нас велика країна, яка, попри все, бореться. Відповідно, є регіони, де можна й варто відновлювати та відбудовувати. А з третього боку – є регіони, де цілком можна говорити навіть про розвиток. Тобто в нашій сьогоденній дійсності процеси відбуваються нелінійно.
Прем'єр-міністр Сергій Корецький доручив розробити механізми державної підтримки для книговидавництва. Водночас ми бачимо, що насправді відбувається з галуззю. Збитки колосальні. Згідно з даними за липень 2026 року, було знищено півтора мільйона примірників книжок. А щодо підручників, то із загального накладу у 13,5 мільйона близько двох мільйонів уже теж знищено. І от є рішення уряду розробити механізми підтримки. При цьому я була здивована, коли чула й читала в соцмережах голоси обурення: мовляв, навіщо говорити про книжки в той момент, коли треба говорити про укриття? Я розумію, що для частини людей це видається очевидним. Але для мене – ні. Мені здається, що культурна війна, культурна експансія та геноцидна війна Росії дуже сильно пов'язані з книжками та культурою загалом.
Можливо, але я з вами трохи посперечаюся. Мені здається абсолютно нормальним, коли в нас є множинність проблем і безпекові питання. Якщо говорити об'єктивно й справедливо, то коли в людей немає укриття, відшкодування збитків книговидавцям чи відновлення друкарень справді може не бути для них пріоритетом. Тобто ми маємо навчитися толерувати інші думки та вміти збалансовано знаходити рішення на складні питання в умовах війни. Адже коли ми говоримо про допомогу всім і усьому, ми забуваємо про економіку та про те, звідки взагалі має з'являтися цей ресурс за умов, коли нищиться наша економіка й відповідна податкова база. Звісно, це не тема нашої розмови і, напевно, не фокус Радіо Культура як такого, але я б застеріг від підходу, коли стверджують, ніби існує лише культура, й ми повинні фінансувати винятково її. Але давайте будемо дорослими в кімнаті й усвідомимо: наш ресурс не просто обмежений – його немає, він від'ємний. І тому рішення потрібно шукати зважено, продумано, логічно й адекватно.
Як тоді за цих умов утримувати культурні інституції? Якою ви бачите стратегію?
Недаремно в березні минулого року було ухвалено Стратегію розвитку культури до 2030 року. У ній закладалися стратегічні й операційні цілі, пов'язані як з інституційною реформою, так і з тим, як культура працює як суспільна система. Адже культура – це така ж суспільна система, як медицина, охорона довкілля, економічний розвиток чи водопостачання. Це ще одна сфера життя, яка має функціонувати системно. І тут нам треба дуже уважно дивитися та вчитися вибудовувати систему таким чином, щоб те, що не може окуповуватися – а в культурі багато саме сенсотворення, цього культурного осердя – зберігалося, адже воно важливе для нас як для громадян. Це питання держави й громади: хто за що відповідає і що має утримувати. Я не побоюся цього слова, це – питання безпеки. Але з іншого боку, система – це також про те, як культурні продукти та простори можуть трансформуватися в рушії чи подразники для соціально-економічного розвитку в громадах. Адже саме культура витягує людей із квартир і будинків, заохочує їх спілкуватися, говорити, і саме вона згодом трансформується у комерційні продукти. Це шлях від "чистої" культури, де є культурний сенс і значно менше економіки, до креативних індустрій, де все навпаки: коли ми купуємо одяг українського дизайну, у якому зашиті ці культурні коди, коли споживаємо українські медіапродукти або читаємо книжку. Адже книжка – це й культура, і вже креативні індустрії. Власне, ми маємо навчитися вибудовувати ці системи на рівні громади та держави; розуміти, що саме ми маємо фінансувати з наших податків і з яких саме: державних, місцевих, регіональних чи обласних. А з іншого боку – бачити межу, де це вже стає бізнесом, і там мають працювати інші механіки підтримки та взаємодії гравців на відповідних ринках.
Якщо говорити, наприклад, про Український культурний фонд, членом Наглядової ради якого ви є: як він змінив ситуацію на культурному ринку? У його історії були різні періоди, як ми знаємо, але зараз, напевно, можна вважати більш стабільний етап. Тим не менш, якщо подивитися на життєвий цикл інституції – як малюють на графіках, – у якій точці ми зараз перебуваємо в цьому сенсі?
Український культурний фонд – це одна з тих знакових постмайданних інституцій, якими ми пишаємося. Коли урядовцям чи міністрам культури потрібно показати наші зміни, УКФ часто наводять у приклад. І це недаремно, адже йдеться про державну інституцію, яка уможливила рівний доступ до державного фінансування для всіх: державних, комунальних, неурядових, громадських організацій та індивідуальних митців – для найрізноманітніших діячів культури й креативних індустрій. Умовно у 2015–2016 роках це здавалося неможливим: існувало державне та комунальне, яке ми мусили утримувати, і все інше – незалежне, красиве й культурне, яке мало якось самостійно виживати та шукати кошти. Слава Богу, УКФ показав, що держава може надавати доступ до ресурсів на рівних умовах. Найважливішим приводом для гордості є те, що фонд дійсно стабілізував свою діяльність. Наразі є добрий бюджет, залучається фінансування від інших донорів, зокрема з Партнерства "За сильну Україну" та програми Євросоюзу "Креативна Європа". Тобто ми навчилися помножувати державні кошти на певний мультиплікатор – залучати додаткове співфінансування, коли проєкт підтримують і УКФ, і, наприклад, "Креативна Європа". Це чудово, коли ми вчимося робити таке на державному рівні. Люди, діячі та громади повірили, що їхні ідеї, бажання щось створити та їхні креативні продукти можуть отримати підтримку держави. Так, це складно й бюрократично, адже Бюджетний кодекс ніхто не скасовував і доводиться подавати чимало паперів. Проте УКФ продовжує діджиталізацію, покращення процедур і намагається налагодити сервісну орієнтованість та бенефіціароцентричність.
Це показник того, як має працювати прозора система доступу до бюджетного фінансування. Зараз УКФ за підтримки партнерів розпочав оцінку свого впливу, і ми сподіваємося побачити конкретні приклади того, як профінансовані продукти допомогли посилити інституції, чи стали вони культурними феноменами та кому саме допомогли. Важливо оцінити не просто факт фінансування виставки, книжки чи медіапродукту, а й те, що відбулося далі: як це допомогло економіці та самим інституціям. Відповідно, Український культурний фонд залишається дієвим майданчиком, і як член Наглядової ради я сподіваюся, що так буде й надалі. Ми робимо все для того, щоб інституція не просто стабілізувалася, а й розвивалася, адже не можна жити в стані "розвиненої стагнації". УКФ має змінюватися та вдосконалювати формати роботи. Зараз ми, зокрема спільно з Коаліцією діячів культури та Інститутом законодавчих ідей, працюємо над внесенням правок до Закону про УКФ, який перебуває на розгляді у Верховній Раді. Міністерство культури подало законопроєкт, у якому, на жаль, не було враховано рекомендацій інституцій громадянського суспільства. Ми підготували свої порівняльні таблиці й прагнемо вплинути на те, щоб цей законопроєкт допоміг Українському культурному фонду вийти на новий рівень.
У чому зараз полягає проблема із Законом України про УКФ?
Є кілька речей, які, з одного боку, в законі прописані добре: це окремий закон, і завдяки цьому Міністерство культури не може управляти інституцією у ручному режимі. З іншого боку, є моменти, які варто покращити в сфері управління УКФ. Наприклад, у нас голову фонду призначають, а не обирають члени Наглядової ради, що дуже дивно. Так само дивним є квотування: Офіс Президента призначає двох осіб, Міністерство – двох, і по дві особи обирають від закладів культури та громадянського суспільства (але виключно від громадських організацій). А як щодо ФОПів, які теж отримують фінансування від УКФ? Як щодо благодійних фондів? Чомусь ці типи юридичних осіб не можуть голосувати за членів Наглядової ради. Взагалі незрозуміло, навіщо там присутній Офіс Президента України – це суто політичне рішення, яке можна зрозуміти, але воно потребує перегляду. З іншого боку, є питання щодо того, як УКФ може співфінансувати проєкти "Креативної Європи" – програми Євросоюзу. Зараз, згідно із законом, фонд може фінансувати виключно те, що пройшло його власний експертний відбір. Нагадаю, у більшості програм "Креативної Європи" співфінансування становить 40%. Пересічна українська культурна установа, діяч культури чи навіть продакшн-компанія навряд чи можуть знайти ці 40%, адже йдеться про великі кошти. УКФ міг би виконувати функцію надавача співфінансування. Залучення європейських коштів – це добре для економіки України, але зараз ми позбавлені такої можливості через законодавчі обмеження.
Крім того, серед новел, які ми просуваємо, є уможливлення використання механізму УКФ іншими юридичними особами публічного права. Якщо сказати простіше: ми хочемо, щоб ця механіка відбору та надання грантів на культурні проєкти була доступна й місцевим органам. Щоб у нас з'явилися локальні, регіональні та тематичні фонди культури. Бо зараз гранти на культурні проєкти може надавати виключно УКФ, а для решти діє інша, дуже незручна механіка. І ще одна новела, яка може здатися не на часі, але вона необхідна – це формування ендаументу УКФ. Невеликий відсоток (2–3% фінансування щороку) має відкладатися та інвестуватися в ОВДП – облігації внутрішньої державної позики. Тобто гроші просто переходять з однієї державної кишені в іншу. Але ключове тут те, що такий ендаумент поступово стане джерелом фінансування, наприклад, адміністративних витрат УКФ, які більше не доведеться покривати щороку з бюджету. Нам потрібно навчитися думати на сталу перспективу, а не лише жити в режимі "гасіння пожеж" і постійної реакції на поточні події. Є й інші новели, на які я зараз не витрачатиму час. Усі охочі можуть знайти інформацію про зміни до закону про УКФ у відкритому доступі – ми активно просували це ще у 2025 році.
А що заважає, з Вашої точки зору, ухваленню цих змін? Вони ж звучать абсолютно логічно й наразі виглядають дуже потрібними.
Добре, що вони звучать логічно й позитивно, але за цим стоїть величезний обсяг обговорень. Зокрема й у межах проєкту "РЕСПО", який ми реалізовували у 2025 році, здається, колись вже розповідали про нього. Ми так само активно просували й проговорювали це з Коаліцією дієвців культури. Точилися справжні баталії, проходили дискусії, лунали різні думки – і це абсолютно нормально. Нинішній формат і ті новели, до яких ми дійшли, уже узгоджені. Ми плануємо діалог із комітетом і вже перебуваємо на зв'язку з народними депутатами. Питання полягає лише, як би це м'якше сказати, в ефективності роботи Верховної Ради України та тому, коли саме справа дійде до цього законопроєкту. На жаль, Міністерство культури відхилило всі наші пропозиції. Залишилися хіба що, так би мовити, "стерилізовані" норми щодо відкликання членів Наглядової ради та інші косметичні правки. А всі ключові зміни, про які ми щойно говорили, Мінкульт просто відкинув. Відповідно, єдиний шанс для нас як представників експертного середовища й культурних діячів – це внести їх між першим і другим читанням. Дуже прикро, що держава не виступає партнером у структурних реформах і змінах, а часто, навпаки, заважає цьому процесу. Власне, зараз уся надія на те, що комітет і Верховна Рада підтримають наші правки під час підготовки до другого читання (якщо воно відбудеться). Для цього й потрібні порівняльні таблиці, які ми зараз готуємо. Це кропітка, суто нормотворча та юридична робота, але без неї не буде ані структурних зрушень, ані підвищення ефективності діяльності УКФ. Дуже сподіваюся, що цього року до законопроєкту нарешті дійдуть руки. Адже наступного року на нас чекають вибори і нової Наглядової ради, і нового виконавчого директора. Я б дуже хотів, щоб це відбувалося за новими правилами, а не так, як у 2024 році. Але все залежить від того, як швидко законопроєкт потрапить до сесійної зали.
