Політикам потрібні консультанти, які пояснюватимуть їм реальність, від якої вони відірвані, переконаний медіааналітик Олексій Ковжун. В ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" він розповів, що суспільство набагато більш зріле, аніж політикум.
Ведучий:
Роман Коляда
Справа Насірова — це що?
— Це називається "сц*ти людям в очі". Це показує, що вони відірвалися від ґрунту, в них немає землі під ногами, тому що з юридичної логіки, я впевнений, що з Насіровим все гаразд. Як в справі Катерини Гандзюк нам кожного разу показують якихось людей, кажуть, що "все, ми справу розкрили", тільки з висловлювань генпрокурора я чув це тричі. І кожного разу: "Ура, перемога".
Я пам’ятаю висловлювання того ж генпрокурора, він казав про те, що українців душить жаба, і люди заздрять. Було цікаво подивитись, що на нього справило враження, який в нього timeline, що для нього було насправді важливо, а також травматично… Якщо раніше політикам були потрібні політичні консультанти, то тепер їм потрібні реалконсультанти, люди, які будуть пояснювати їм реальність, бо вони абсолютно відірвані від неї, на жаль.
Як з’являється цей відрив? Коли він з’явився? Я зустрічав думку, що він з’явився в той момент, коли на Майдані з’явилася сцена. Але чи так це насправді?
— Насправді сцену на Майдані будували за традицією 2004 року, коли це було актуально, коли ми якось спромоглись перемогти піснями та танцями, грізними вигуками, а також барабанами за допомогою металевих діжок.
Цього разу я пам’ятаю, як я метушився на майдані, коли вони будували сцену, і казав, що насправді на той час потрібно було йти нормальним притомним депутатам до Ради, казати, що те, що вони підписали не є дійсним, і оголошувати себе легітимною владою.
І тоді захист цієї частини Верховної Ради був би логічним, тому що лежати на пузі з рушницею під Верховною Радою — це нормально для громадянина, а гинути на підступах до стадіону "Динамо" якось набагато важче пояснити собі, наприклад, як чому я йду туди пішки, як я можу туди під’їхати на метро. Знаєте, генерали намагаються працювати з минулими перемогами та минулими поразками. І вони будувати сцену, як у 2004 році. Мені здається, що вони відірвались від нас, коли зайшли до кабінетів... Вони починають вживати лексеми "ми" — "вони".
Мене теж напружує це "ми" — "вони" у кількох осях. Є якісь абстрактні "вони", з якими треба боротися або тиснути на них. Можливо, "вони" — це "ми", таке віддзеркалення?
— Абсолютно так і є. І ми всі маємо пам’ятати, що немає ніяких "ми" й "вони", а є "ми", тому що ті, хто сидять на банковій або у Верховній Раді чи Кабміні, не з Марсу, їх ніхто не наймав. Їх найняли ми з вами. І всі ми маємо усвідомити, що є люди, яким ми делегуємо якісь повноваження, а насправді ми їх наймаємо.
Питання, яке часто і всюди звучить: "За кого голосувати?". Люди намагаються відповісти на це питання, наприклад, так: "Я йому більше довіряю"; "Я її не люблю"; "Мені здається, у нього немає шансів". А треба перейти від "вірю — не вірю", "люблю — не люблю", "довіряю — не довіряю" до того, що одягати окуляри, дивитись документи і ставити галочки.
Це Ви ж придумали "Голосуй серцем"?
— Так. Це моя робота, і я нею пишаюсь. В той час ми працювали в сфері абстрактного гуманізму. Але мені за це не соромно, адже на той час в мене нікого кращого не було, і в Україні нічого кращого не було. Але ж змінюється суспільство, змінюється політикум. І на сьогоднішній день ми маємо визнати, що суспільство набагато більш зріле, аніж політикум. Вони за нами не встигають. Але ми все ще делегуємо їм якісь повноваження.
Прослухати повну версію розмови.
