Фото: facebook.com/Natasya Nagorna
"Для мене період чутливих тем почався з 1 грудня 2013 року"
Ви працюєте з темами, пов'язаними з війною. З якого року?
З 2014-го. З Криму. Але я не розділяю війну та Майдан. Для мене період чутливих тем почався з 1 грудня 2013 року. У нас є певні інформаційні піки. Наприклад, початок повномасштабного вторгнення і перший місяць, особливо перший тиждень. В перший день навіть не було так важко, як у перший тиждень після цього. Є моменти, коли розумієш, що не буває легких тем. Ти ніколи не знаєш, що саме стане для тебе найважчим. У мене була історія, коли ми приїхали до Миколаєва, і там лежав кіт, поранений в голову. І я так розплакалась, при тому, що я, зазвичай, навіть поранених людей носять, я не плачу. І я зрозуміла, що мені настільки за нього боляче, тому що до людей приїде швидка, прибіжать інші люди, а він лежить на асфальті й він точно ні в чому не винен. Люди викликали йому ветеринарну швидку, волонтерів. Є складні теми. Один із найскладніших сюжетів, які я робила, це був ковід і в мене помер батько. І я робила тему, як допомогти собі пережити смерть. Це сюжет був, після якого мені нарешті стало легше. Робити це було надзвичайно складно.
Коли ти робиш про себе, це може бути якесь таке оголення твоєї душі. А ми маємо бути, до речі, сильними? Ми маємо щось нести? Як ви ставитеся до місійності?
Це те, що не зовсім мені імпонує, тому що це неправда, як правило. Насправді я дуже сильно боюсь. Люди трошечки схильні ідеалізувати те, що вони бачать і думають, що от я смілива. Є дуже багато місць, куди я не поїхала. І їх значно більше. На День незалежності повернулись із Торецька, ми були дуже раді самому факту, що ми заїхали в Торецьк, познімали, ми там кілька хвилин знімали. Ти розумієш, що на День незалежності ми були з нашими в Торецьку, це так надихає тебе. А після цього були прильоти по Костянтинівці, і ми приїжджаємо туди і просто лежать загиблі люди. І в мене починає трястися рука. Тобто я не прямо боюсь, в мене немає істерики, але я розумію, що коли я знімаю, в мене рука труситься. До мене підійшла жінка і російською запитала, "а ви не знаєте, чого базар не працює?" Тобто, там лежать загиблі люди, а людина перепитує: "ви не знаєте, чого базар не працює?" І я розумію, от хто з нас сміливий умовно в цій ситуації: та, в якої трясеться рука, бо вона це бачить, чи та, що прийшла і не розуміє, чому вона не може купити помідори? Це про різну адаптацію. Ми в журналістському чаті обговорювали, що сьогодні буде багато ракет. А потім наша розмова перейшла на те, що насправді для всього цивілізованого світу одна ракета – це має бути забагато. Для нормальної психіки одна ракета, яка летить в напрямку 50+ км навколо тебе – це вже забагато. І я б не обмежувала цими 50+ км, тому що поруч люди, яких ти сприймаєш, як своїх, і ти не хочеш, щоб з ними щось сталося. Чому нас, мабуть, росіяни навчили, раніше я не хотіла, щоб з якимись іншими людьми щось сталось, а зараз я вимушена хотіти, щоб усі росіяни щезли.
"Уявляю, як хтось років через 100 дивиться наші кадри…"
Про інформаційний фронт спитаю. Як ви загалом ставитеся до фрази "інформаційний фронт"?
Ну це насправді таке дуже дискусійне питання для мене. Просто може хоча б не використовувати слово "фронт". Фронт передбачає важкі битви, тяжкі поранення, іноді смерть. І коли ми це беремо і вживаємо стосовно людей, які іноді просто сидять за комп'ютером або тримають телефон в руках… Я б не перебільшувала нашу роль. Я розумію, що я в жодному разі не применшувала б внесок журналістів в цю роботу. Тому що особливо коли щось відбувається, ти дуже сильно це відчуваєш завдяки людям, які підходять і говорять про це.
Я була на навчанні у Штатах у квітні, в нас були журналісти із 22-х країн. І я їм розказувала, що знаєте, це звісно дуже страшно те, що відбувається в моїй країні, це дуже погано, бо вмирають люди. Але в такі моменти є особлива роль журналістів. Іноді вам буде здаватися, що ви маяки, які стоять і світять. Важливо, що хтось стоїть і тобі це світло має давати. Світло – це, звісно, перебільшення, але іноді хочеться себе відчувати, як людину, яка приносить користь, яка не просто повідомила новину з фронту. Я уявляю, як хтось років через 100 дивиться наші кадри. Я сподіваюсь, що зроблене нами не дасть змоги колись комусь сказати, що цього не було або що це було зовсім не так.
У мене є цілий цикл сюжетів, де ми розповідаємо про міста. Але замало показати розбитий Маріуполь… В моїй пам'яті Маріуполь прекрасний. Є те, що не змінюють навіть російські снаряди, російські ракети. Змінюють, звісно, але не для тих людей, які пам'ятають інше. Ми робимо сюжети, наприклад, про те, яким був Бахмут. Якщо людині зараз сказати "Бахмут", найімовірніше, що в пам'яті у людини буде: ""щось горить, щось димить, щось вибухає, щось прилітає". А ми в Бахмуті жили. Ми дуже багато років, приїжджаючи у відрядження, жили в Бахмуті, або в Маріуполі, або в Северодонецьку. Коли ми робимо сюжети про якесь місто, то ми намагаємося показати його не тільки таким, як його зробила країна-окупант. Місто, яким його пам'ятають жителі й люблять. І це дозволяє нам показати контраст. Тобто наскільки сильно зруйнований Маріуполь без відносно "Маріуполь до", "Маріуполь після" неможливо оцінити цей масштаб руйнувань. Ось в таких випадках архіви, які в нас є, безцінні.
"Не знаєш, що робити, роби сюжет"
Ще такий момент, коли ти знімаєш людину або пишеш її не один раз, а потім ця людина гине.
Багато хто із журналістів категорично не знімає прощання, а мені здається, що смерть людини – це частина життя. Мені довелося зробити сюжет про Валерія Гудзя – це людина, яку я страшенно поважаю, люблю. І це не в минулому часі, це в теперішньому часі, це достойний офіцер, це "батько" в своїй 24-й бригаді. Ми розказували про цю людину за життя. Невже після смерті, після загибелі він став менш достойним того, щоб про нього розказали людям?! В жодному разі. Я робила сюжет про Андрія Верхогляда. В моєму сюжеті він живий. Так, він загинув, так, це надзвичайно боляче. Але ж в моєму сюжеті він живий. Це дати людині змогу ще раз посміятися, ще раз посміхнутися людям, хай з екрану. Ти маєш зрозуміти, що є робота, яка твоя, яку маєш зробити саме ти. Дуже складно було про Да Вінчі писати. В мене був тиждень. За один тиждень загинули четверо хлопців з братства: Непийпиво, Святоша, Аполлон. І я робила сюжет про хлопця, який помер у полоні. І загинув Да Вінчі. І в мене був тиждень, коли я не робила сюжети про живих взагалі. Да Вінчі я знаю відтоді, як йому було 19 років. І я думала, що це безсмертні люди. Враховуючи, в яких запеклих боях він був, я розумію, що в таких людей дуже мало шансів залишитися живими і людей відданих, людей, які піклуються про своїх. Тобто це не означає, що там, знаєте, смерть – це обов'язково. В жодному разі ні. Але, на жаль, саме йому було дуже важко її уникнути. Ось така людина в ось таких боях. Я відразу зробила 20-тихвилинний сюжет. Я зробила його таким великим, тому що, мабуть, мені було багато чого про нього прокричати в цей світ. Після цього я десь добу лежала. Просто лежала, тому що це було витрачено дуже багато моральних сил. Є люди, які для тебе рідні просто тому, що ти їх давно знаєш, давно любиш, давно поважаєш. Колись йому було 20 років. Я роблю про нього сюжет, де сидить 20-річний хлопець і пояснює якісь такі базові речі, що війна нічим хорошим не закінчиться, що буде новий етап… В цьому сюжеті він наче український пророк.
У мене є така приказка: не знаєш, що робити, роби сюжет. В будь-якій незрозумілій ситуації роби сюжет. І тому для мене немає такого, що от я не робитиму цей сюжет, тому що мені боляче. Але боляче іноді означає, що ми живі люди і ми можемо відчувати. А це насправді дуже велика розкіш. Тому що зараз ти іноді себе ловиш на тому, що не довідчуваєш, що ти мав би відчувати щось гостріше. Я розумію, що ми вкриваємося цією крокодилячою шкірою, бронею, яка захищає нас від надмірних емоцій. Люди не мають таке переживати. Я не знаю, як наш організм примудряється усвідомити, що з нами таке може відбуватися. Це поза межами людськості, здорового глузду.
Курська область
Про Курську область. Ви були першою чи ви були однією з перших?
Ми були першими, хто видали в ефір цей матеріал. В першу секунду відчуваєш все одно ейфорію якусь. Але немає цієї радості першовідкривача. От взагалі немає. В тебе є невідомість. Якщо ми заїжджали, наприклад, в Бахмут – я знаю Бахмут, я знаю, в який бік мені, раптом що, потрібно рухатись, що б не сталося. Я знаю, де приблизно там якісь підвали, де якісь будинки, в який бік ворог, в який бік свої. Тут я не знаю. Це абсолютно невідома територія.
Щоб поговорити з місцевим цивільним населенням, мені треба було ставити їм питання російською мовою. Я щось не пам'ятаю, щоб росіяни приходили в Україну і говорили з ними українською, але я ставила питання російською і повторювала українською. Але я була підкреслено ввічливою. Я в жодному разі не хотіла поводити себе, як загарбниця. Вони говорять російською мовою, українське законодавство, мовна політика, зобов'язує мене перекласти. Якби вони говорили там, не знаю, північно-корейською чи англійською, ми би їх переклали. Тут я ще переживаю за те, що цей переклад начебто заважає верифікувати, що вони дійсно так сказали. Тому ми їх давали так, щоб їх було добре чутно, іноді перекладали скорочено, але ми давали змогу сказати так, як вони хотіли це сказати. І ти вимушений весь час бути вкрай інтелігентною людиною.
У мене дуже велике питання, як нам спілкуватися з нашими вільними людьми, які повернулися з полону, наскільки це треба робити по-іншому. Тому що в нас завжди є ця радість, ейфорія, коли люди бачать таку ідеальну картинку, коли вийшли полонені з автобусів, їх загорнули в прапори, вони співають гімн, радісно дзвонять додому мамі, і здається, що це все ось саме так. В цю хвилину це так. Але насправді мені здається, що це дуже великий виклик для нас, як для журналістів, тому що ти дуже швидко в цей вихор потрапляєш, і ти теж бігаєш щасливий, крутиш головою, іноді питаєш дозволу обійняти людей, які насправді в цей момент тобі не зможуть відмовити і теж хочуть, можливо, щоб їх обійняли. Але наскільки це нормально для них – я не знаю. Повернення з полону несе в собі дуже багато небезпек. Ось ці публічні дзвінки. А раптом людина дізнається під час цього публічного дзвінка, що за цей час мама померла. Або кохана знайшла собі іншого… Нам треба вчитися заново робити все. Нас не готували до цього в університетах, нас не готувало до цього життя. Я знаходжуся в цьому моменті та по-іншому я не можу і по-іншому я не буду, на інше я не маю права. Іноді ми щось робимо, тому що так склалось наше життя і по-іншому в нас вже немає шансів зробити.
