Сюжет
Для тих, хто не читав роман: життя школяра Тео ділиться на "до" і "після" теракту в Метрополітен Музеї. Разом з матірю вони оглядають виставку європейського мистецтва. Гурмани живопису, вони довго стоять навпроти полотна "Щиголь" голландського художника Карела Фабріціуса. Матір Тео виходить до іншої зали, він залишається. Лунає вибух.
Коли хлопчик приходить до тями, жертв теракту забирає швидка, серед них і його матір. А сам він тримає у руках ту саму картину "Щиголь" і перстня, якого Тео дав незнайомець. Відтоді він так і не зможе втамувати біль та страшні спогади. І тільки "Щиголь", якого хлопчик виніс із руїн, повертатиме його до життя.
Чому треба дивитись?
Це екранізація бестселера, за який Донні Тартт дали Пулітцерівську премію в художній літературі. І видно, що автори фільму постаралися, щоб адаптувати для фільму кількасот сторінок тексту.
Сюжет фільму майже дослівно відтворює оригінал. Але якщо у романі була сувора хронологія, то в кіно сценаристи загралися з флешбеками. Добра третина подій відбувається у минулому часі. Але не це – головна претензія тих, хто читав.
Прихильники роману кажуть: кіношники ретельно переповіли сюжет і розгубили усе інше: неймовірні внутрішні монологи головного героя та ігри свідомості під дією наркотиків, думки про цінність культурної спадщини та зокрема картини "Щигля", через яку усі втрачають голову.
Втім, для людей, які не читали книгу Донни Тартт, стрічка стане рядовою, але непогано знятою історією підлітка з психічною травмою і відчуттям провини, який звинувачує тільки себе у всьому. Це історія про важке дитинство, дорослішання, переїзди з однієї сім'ї до іншої, наркотики, появу цікавої роботи та ілюзії респектабельності. Але ніщо так і не повернуло Тео смаку до життя.
Фото zahid.net
