— Пане Романе, ви добре спілкуєтеся українською і це пов'язано не тільки з вашою дипломатичною місією. Ваші батьки — українці. Це ваша особиста історія. Розкажіть, де вони народилися, коли і чому емігрували до Канади?
Вони приїхали в Канаду дітьми чи підлітками зі своїми батьками після Другої світової війни. Мама моя була народжена в місті Бучач Тернопільської області, майже тернопільська рів'єра. Хоча родина її походила з Яворова Львівської області. Тато народжений в Білих ославах в Карпатах. В 1944-му році вони разом з хвилею людей, які з фронотом поїхали на Захід, перебували в таборі переміщених осіб Об'єднаних націй до 1948-49 року. Тоді виїхали до Канади. Там на початку 1960-х років народився я.
— Ви народились у Торонто. А коли дізналися про батьківщину батьків — Україну?
У нас вдома розмовляли українською. Ми ходили до української церкви. Мене відправили до української школи вечірньої, потім суботньої. Це все для мене тоді виглядало природним. Це значить, що в суботу рано, коли деякі мої канадські однолітки дивилися мультфільми, я щось десь з букваря пробував переписувати. І трохи заздрив їм, що вони не мусили в суботу рано вставати і ще до одної школи ходити.
— А якою уявляли Україну з розповідей батьків?
Залежить від того, якими є батьки і як вони розповідають. Мені розповідали трошки часом навіть скептично. Мій тато був по своїй природі людиною скептичною. Він не був такою калиново-солов’їною особою. Він любив писати сатиричні вірші. Я мав також учителів на суботніх курсах українознавства, які також заохочували до критичного мислення. Я раз написав щось, може, навіть переписав щось дуже таке традиційно-патріотичне і учитель мені тодішний, пан Кузь, написав про це так: великих слів - велика сила. Крапка. Крапка. Крапка. І дав мені знати, що так думати і писати не треба. Так що я це собі закарбував.
— Це дитяче уявлення з розповідей батьків, вчителів якось візуалізувалося чи справдилося, коли ви вперше приїхали до України?
Я вперше приїхав до України маючи 14 років з мамою. Це був 1976-й рік. Це був тур — Москва-Львів-Київ. У березні. Такі перехідні місяці як листопад і березень не є ідеальними для візуального образу будь-якої країни в північній півкулі. Тому все мені видалося сіро і понуро. Це ще був інтурист. Нас групою возили з одного готелю до іншого. Ми у Львові чекали родичів, треба було з ними якось підпільно зустрічатися. Коли була якась розмова, хтось воду в крані пускав, щоб не було чути, про що ми говоримо. Це була така атмосфера холодної війни і дуже було холодно, це був березень.
Але після 80-х роках я ще раз як турист побував і вже влітку. Життя є вже кращим в липні і серпні будь-де, незалежно від економічної і політичної системи. І згодом моє перше дипломатичне призначення було до Москви у 1988-му році.
— Чи відвідували тепер місця, де народились ваші батьки, вже будучи послом?
Так. Я був навіть на Дні міста Бучач цього літа. В Яворові був, в Білих ославах. Я привіз трохи старих фотографій, які ми мали від діда-прадіда. Тому я залишив їх у деяких місцевих музеях.
— А чи залишился в Україні родичі і чи підтримуєте зв'язок?
Так залишилися. Львівщина, Івано-Франківщина. Але дехто з родини вже і живе в Канаді від 90-х років, навідуються сюди. Ми живемо в час міжнародної мобільності — людям як в Україні, так і в Канаді притаманно вибирати на якийсь проміжок часу жити тут чи жити там.
Роман Ващук. Фото facebook