Лодзинська: Перепоховання Стуса, Литвина, Тихого — перша масова акція патріотичних сил

Лодзинська: Перепоховання Стуса, Литвина, Тихого — перша масова акція патріотичних сил

35 років тому, 19 листопада 1989 року в Києві відбулося перепоховання політв'язнів радянського режиму поета Василя Стуса, правозахисників Юрія Литвина і Олекси Тихого. Тоді відбулася жалобна хода десятків тисяч людей під забороненими радянською владою синьо-жовтими прапорами. Керівниця Музею шістдесятництва Олена Лодзинська в ефірі Радіо Культура називає це першою масовою акцією патріотичних сил України, демонстрацією єдності. Олена Лодзинська зауважує: Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл та їхні побратими, як і загалом українське шістдесятництво, були частиною національно-визвольного руху. На відміну від московських дисидентів, вони не мріяли про "соціалізм із людським обличчям". 

0:00 0:00
10
1x

Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, 19 листопада 1989 року, Київ. Фото: Сергій Марченко (©)

Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого - перша масова акція патріотичних сил

Як відбувався процес перепоховання?

Велика кількість людей із переважно саморобними українськими прапорами стояли в Києві обабіч вулиці Володимирської, на Софійському майдані, біля Університету імені Шевченка. Далі всі пішки йшли до Байкового кладовища. З одного боку ми відчували тривожність і скорботу, що повертаються мертві герої, вбиті комуністичним режимом. З іншого боку, це була і певна радість, що вони нарешті в рідній землі. І нас так багато і ми можемо гуртуватися й робити щось разом. Це мабуть була перша масова акція патріотичних сил. Звичайно, були люди з усієї України вшанувати українських героїв, але була і величезна кількість киян.

Режим конав, але все ще огризався і був небезпечним

Що передувало процесу перепоховання? Як режим дозволив перепоховання?

Якщо говорити про початок політики Перебудови, то на цей момент політв’язні ще перебували у місцях ув’язнення, в таборах. Під тиском міжнародної громадськості й проголошеної політики гласності ці процеси почали рухатися в бік звільнення. Перед політв’язнями ніхто не думав вибачатися. Їх ніхто не звільняв просто так. Їм пропонували писати заяви про помилування і постфактум визнати себе винними. Більшість із них відмовлялися від такого "привілею". Просидівши 5-7 років, не визнаючи власної провини, зганьбитися заради того, щоб конаючий режим і так мусив тебе відпустити. Так чи інакше вони вже виходили на волю і одразу включалися в боротьбу. Добре, що було куди включатися. В’ячеслав Чорновіл разом із Михайлом Горинем відродили спочатку "Український вісник" і діяльність Української Гельсінської групи. У 1988 році ця група перетворилася на Українську Гельсінську спілку, до якої долучилися молоді люди. Починалася Перебудова, з’являлися перші викривальні статті, але все було з великим запізненням. Коли в Києві були мітинги, ще сидів Левко Лук’яненко. Боротьба продовжувалася. Режим конав, але все ще огризався і був небезпечним. Були ще розгони мітингів навіть із собаками. Часто траплялися побиття активістів, вбивства, замасковані під розбійні напади. Священика Ярослава Лесіва було вбито начебто в автокатастрофі, але було очевидно, що це підлаштовані обставини. Акт перепоховання у 1989 році був символічним. Це була перемога демократичних сил і демонстрація єдності.

Олена Лодзинська у студії Радіо Культура

Не дисидентство, а національно-визвольний рух

Чи відчувало населення, що відбуваються якісь великі процеси під час появи дисидентів?

Загальний настрій був полярним. Частина людей просто розгублені. Частина людей були відвертими противниками, проте намагалися злитися з натовпом. Українська мова на той час у Києві була рідкістю. І коли в транспорті хтось ламаною українською мовою запитував "котра година?", по цьому можна вже було впізнати свого однодумця. Дисидентів на той час не було так вже й багато. Рух опору зростав. Дисидент – це той, хто намагається реформувати систему зсередини. А ми розглядаємо шістдесятництво як частину національно-визвольного руху. Петро Григоренко, який очолював представництво Української Гельсінської групи чітко заявляв, що їхня мета – це вихід із СРСР і побудова незалежної України. Тобто, це не "соціалізм із людським обличчям", якого прагнули класичні московські дисиденти. Тим і в поганому сні не снився розпад Союзу. В цьому наша різниця з ними. Тому шістдесятники і наступні десятиліття – це вже був визвольний рух.

Сплеск цікавості виник із початком повномасштабного вторгнення

У чому полягає секрет популярності шістдесятників? Чому ми досі так багато про них говоримо?

Сплеск цікавості виник із початком повномасштабного вторгнення. У 2014 році кияни ще не зовсім усвідомлювали, що йде справжня війна, поки не завили сирени тут над головою. А тепер усі кинулися шукати відповіді. Ми це бачимо і в людей середнього віку, і старшого.

У музеї на вулиці Олеся Гончара, 33 збережено кабінет В'ячеслава Чорновола

Які виклики наразі постають перед Музеєм шістдесятництва?

Виклики завжди є. В нас невеликий колектив, але ми мріємо про розширення нашого приміщення, оскільки колекція зростає. Нам передають особисті архіви, художні й мистецькі твори. У нас дуже багата колекція. Ми проводимо виставки як із наших фондів, так і із залученням авторів. Проте намагаємося демонструвати передусім шістдесятників. Любов Панченко – наша постійна тема. Наступного року ми плануємо велику виставку в Музеї Києва до її дня народження. Нам би хотілося відновити наші постійні експозиції, які ми згорнули з початком війни. Поки ми не маємо дозволу на повноцінне поновлення постійних експозицій. Дефіцит експонатів перекриваємо лекціями та екскурсіями. Хоча певний мінімум ми все одно залишили. Людині, яка приходить, завжди є що почути і подивитися в нас. Працює кабінет В'ячеслава Чорновола. Там все лишилося на місці. Ми раді усіх бачити на вулиці Олеся Гончара, 33.