З яким настроєм хочеться зустріти 25-річчя Конституції
З двояким. З одного боку тішусь, що з 1996 року Україна живе за цим документом, а з іншого ― не віриться, що так швидко минули 25 років, що я став старшим, що стільки відбувалося в роботі, в турботі, звитягах, поразках. Здається, ніби вчора був цей сонячний день, але вже чверть віку позаду. Завжди сприймаю його як свято. Мушу сказати, що коли Конституція наближалася вже до завершення, і мені стало зрозуміло, що її ухвалять, я о 5-тій годині ранку встав, швиденько забів в юридичне управління, написав законопроект про святкування Дня Конституції. Коли голосування закінчилося о 9:15 і всі аплодували стоячи, головуючий Олександр Мороз сказав, що треба зачекати ще хвилину і не розходитися, адже є законопроект Стретовича про встановлення Дня Конституції вихідним днем. Я тепер жартую, коли приходять вітати, що це мені треба дякувати, адже я це запропонував вихідний зробити. Мої знайомі знають про це, в стенограмі записано. Там багато героїв було, але я тішуся, що вихідний на День Конституції з’явився завдяки "моїм заслугам".
Чи відзначають українці цей день шанобливо, чи є відчуття, що Конституція ― це правовий фундамент
Ні, думаю, ми його загубили через незадоволення кожним новим президентом, тим, що написано в Конституції. За ці 25 років не було такого голови держави, який би не хотів змінити Конституцію. Одним це вдавалося, іншим ― лише частково, косметично, дехто намагався перекроїти документ суттєво. Велич Конституції у тому, що це суспільний договір, домовленість між усіма соціальними верствами, громадянами про те, як ми будемо жити. Конституція не є константою на цей день, вона носить такий прагматичний характер, що поглядає в майбутнє. Її ухвалють для майбутніх поколінь. Проте ті, хто це робить, домовляються, що будуть діяти за такими правилами, щоб забезпечити гідне майбутнє своїм нащадкам. Це дуже важливо, оскільки не можна сьогодні президенту, який прийшов на один термін, намагатися туди втрутитися, знаючи, що буде зміна документу, коли прийде наступний. Колись Віктор Лаврентійович Мусіяка сказав, що Конституція ― це не божа корова, але охороняти її потрібно всіма можливими засобами. Саме тому ми виписали в перехідних положеннях дуже складний механізм змін до Конституції, щоб не було бажання раптово її змінювати, постійно її шматувати. Проте змін там все ж достатньо, це не стало запобіжником. Конституцію не шанують, хоча є частина людей, яка це робить. Якщо б держава виконувала приписи, що закладені в нормативному акті основної юридичної сили, і громадяни відчували на собі як цей документ працює у частині добробуту, захисту прав і свобод, освіти, охорони навколишнього середовища, то вони шанували б Конституцію. На жаль, невігласи, які приходять до керування українською державою у центрі та на місцях, нехтують конституційними приписами, а через це і громадяни їх ігнорують. Проголошення намірів дуже високе, величне, але їх варто краще виконувати.
Конституція ― це усталений термін, але якщо ми запитаємо доросле населення, хто прочитав цей документ, то отримаємо маленький відсоток. А серед тих, хто прочитав, запитаємо про те, хто її знає, то буде ще значно менша цифра. Статистика свідчить, що добре знайомі з приписами Конституції 2,5-3% населення. Інтерес відсутній, бо немає дієвості, ефективного застосування норм, які мають пряму силу. Коли її ухвалили, у 1996 році, там, до речі, зазначено, що норми Конституції ― норми прямої дії, у нас було дуже багато цивільно-правових справ, щоб підігнати під неї законодавство, щоб не було протиріч. Та коли ці протиріччя з’являлися, то судді виносили вироки на підставі норм Конституції, і це було дуже поширеною практикою. На це увагу одразу звернув Верховний Суд, що вони займаються самодіяльністю, треба керуватися законом, але, на мою думку, вони робили абсолютно правильно. Сьогодні мало зустрінеш рішень, де судді посилаються на статті Конституції. Якби ж всі її виконували без винятку, так як це проголошує 19 стаття, що органи державної влади, місцевого самоврядування діють у межах і в спосіб передбачені Конституцією, тоді б і ставлення людей було іншим. Коли нею нехтують, до влади приходять ділки, особливо останнім часом, коли відбулася територіальна реформа і на місцях склалися такі групи. Коли прийшли “маленькі князьки”, бізнесмени в українському вимірі, але “великі” на певній території, і тепер приступають до головного багатства України ― землі, намагаються забрати все, що неправильно лежить, щоб створити такі своєрідні анклави. Я дуже занепокоєний тим, щоб ця форма місцевого самоврядування не привела до утворення таких місцевих князівств, коли по кілька районів об’єднуються. Такими величезними масивами буде не просто керувати, але ми ризикуємо. Можливо, цей ризик треба було запроваджувати одразу, на початку 90-х рр. Сьогодні ж є певні побоювання, що, не встановивши правила місцевого самоврядування, зокрема, територіальні громади в Конституції ― це є її порушенням. Ми ухвалили відповідні законодавчі акти, їх обнародували, і вони почали діяти, а фактично домовленості в суспільстві про це не було. Поодинокі факти, які лунали з території України, села, які не бажають входити в територіальні громади, не хочуть об’єднуватися, прагнуть бути самостійними ― це все свідчення того, що спочатку потрібно робити Декларацію про наміри, потім текст основного закону, а після того вносити закон, який ухвалить Верховна Рада на підставі Конституції. Тоді б воно проходило легше. Наші владоможці нехтували цим правилом, тому, на превеликий жаль, страждати від цього будуть усі громадяни України.
Як відбувалося створення Конституції
Підготовка Конституції розпочалася одразу після проголошення Акту незалежності у липні 1990 року. Я в ту пору був вченим секретарем Інституту держави і права АНУ, який є експертною установою Національної академії наук у царині права. Все, що напрацьовувалося у Верховній Раді надсилали нам в Інститут, де ми проводили всебічний аналіз змін, планували робити. Мова йшла не лише про Конституцію, а й про Закон про охорону навколишнього середовища, про підприємництво, приватну власність. Увесь законодавчий масив, який формували на початку 90-х рр, проходив через наш Інститут, через мої руки безпосередньо. До нас приходили конституційні акти, ми писали висновки, редагували, надсилали у Верховну Раду. Таким чином я був у законотворчому процесі. Робота у Конституційній комісії давалася не просто. Коли я був головою Комітету з питань правової політики, то після одного з засідань підійшов до президента Кучми, це було у 1995 році, і сказав, що нам терміново треба робити щось із судами, якщо нам не вдасться побороти корупцію, то буде важко суд зробити безпристрасним органом. У мене було багато питань по господарським судам. А він запитав, чи не знаю я, що вони беруть гроші мішками, коли вирішують справи. Тоді я зрозумів, що таким чином, підходячи до президента, справ не вирішити. Хоча, на мою думку, створення порядку в судовій гілці влади забезпечило б демократичний рух нашої держави, адже Конституція передбачає, що судам підвідомчі всі правові відносини, що виникають у суспільстві. Вони повинні їх розглядати і постановляти відповідне рішення. Та, на жаль, ми завалили судову реформу. Ми довго дебатували стосовно того, якою повинна бути наша судова система. Наприклад, я виступав противником того, щоб суддів назначав президент країни безстроково. Я вважав, що порядок, який діяв до того, треба залишити відповідним чином, а потім вже через певний проміжок часу, зі здобуттям досвіду, назначати на більш тривалий термін. Потім вирішили, що президент призначає на 5 років, а потім, якщо суддя виконав обов'язки належним чином, то його можна призначити довічно. Сьогодні цієї норми вже немає. При моїй пам’яті вже відбулося дві судові реформи. Я наполягав на тому, що оскільки суди є гілкою судової влади, то вони повинні бути підконтрольні народу, щоб суддів обирали люди, щоб службовці були підзвітними. Тобто організувати процес так, щоб вони раз на два роки звітували на зборах перед своїми виборцями, перед різними організаціями. Якщо так суддя отримує вотум довіри, то хай працює далі. Але ця пропозиція не пройшла. Тоді треба було робити суддів підзвітними. Сьогодні суддівське самоврядування, яке тоді запровадили, на мою думку, було передчасним. Так судді вийшли з системи, коли над ними був Райвиконком, Райком партії, а тепер все це зняли, судді самі все вирішують. Вони корпоратизувалися стали закритими. Ви багато чули вироків щодо суддів. Мої намагання нерідко залишалися непочутими. Треба було знайти компроміс, щоб зробити ту норму тимчасовою. Тепер ми говоримо про суддівські династії, нічого не маючи проти них, але обов’язково хтось з родичів корпоратизувався і створив групу для вирішення своїх інтересів. Через це нас рве, ми не можемо знайти справедливості у судах. Ситуація дуже складна.
Кожного року напередодні Дня Конституції я закликаю згадувати Сковороду, який сказав дуже пророчі слова, бо філософи дурниць не говорять. "Не вчіть яблуню родити яблука, краще відженіть від неї свиней." Якби відігнати всіх від тієї яблуні, що називається Україна, і дати кожному по заслузі, то ми були б зовсім іншою країною
Я влаштовував би екзамен кожному чиновнику з предмету "Конституція". Щоб він проходив тест, не бесіду, де можна задіяти суб’єктивний фактор, а у формі ЗНО.
Як йшла робота над текстом
Хочу сказати, що ми ухвалювали Конституцію у дуже складних геополітичних умовах. У 1995 році Росія анонсувала Біловезькі угоди і сказала, що таких не існувало. У березні того ж року депутат з українським прізвищем порвав державний прапор у Думі і ми оголосили його постановою Верховної Ради persona non grata ( прим. ред. ― з латини ― небажана персона, мова йде про депутата Держдуми Миколу Лисенка ). Був становлений курс на те, щоб не дати Україні ухвалити Конституцію. Тому так і ковбасило депутатів 1-го скликання, яким так і не вдалося ухвалили документ, бо було дуже важко домовитися, адже був дуже сильний вплив лівих у парламенті. 28 лютого 1996 року ми завершили опрацювання тексту Конституції робочою групою з 10 осіб, де виписували крок за кроком кожну статтю. У цей час гостями українського парламенту була офіційна делегація на чолі з заступником Держдуми Росії Зюгановим. Комуністи бігали за ним слідом, влаштовували йому прийом. Я зайшов туди і доповів про те, що Конституція готова, а він запитав, чому не дали йому на погодження. Жартома, очевидно, але я думаю, що в кожному жарті є доля жарту. Я відповів, що це не передбачено, а він запропонував затвердити документ, якщо він є десь під рукою. Кажу: "Та вам не треба, це затвердить парламент". Коли він поїхав, то наші ліві, комуністи, як з цепу зірвалися, їх не можна було стримати, вони поливали брудом будь-які норми, шельмували з системою місцевого самоврядування. У червні ми вже прийшли до етапу голосування, відкрили процес ухвалення Конституції, а за регламентом, якщо відкрили питання, то не можна закрити і перейти до іншого поки це не вирішиш, не проголосовано остаточно. І от комуністи отримують завдання і всі, як один, записуються на виступ на свої 3 хвилини, а потім виступають і говорять про що завгодно, про погоду, урожай, море. Тобто тягнули час. Ми ходили сміялися, а вони один за одним виходили на трибуну. Сесія попрацювала, закрилася, а потім це повторювалося. Далі стало зрозуміло, що й надалі так справа не піде, що нас заблокують, не дадуть можливість ухвалити Конституцію. Ми шукали компроміс у конституційну ніч. А до того ми кожен день о 8 годині ранку були в Адміністрації Президента, де нас зустрічав Леонід Данилович Кучма, його радники, там ми колективно виписували документ з представниками робочої групи. Каталізатором, який послужив прискоренням цього процесу, був указ Кучми про референдум ухвалення Конституції. Там був запропонований двопалатний парламент й інше. Приходить 27 червня і виходить напередодні випуск новин, де повідомляють, що референдум відбудеться восени, на його обговорення виноситься проект Конституції. Парламент нагадував вулик, наче там збираються бджоли ― все гудить, мігрують і бігають люди, така активність була. Ми сіли, поговорили і Мороз сказав, що у нас є унікальна історична можливість ухвалити Конституцію або це зроблять за нас. Вирішили створити 6 робочих груп по розділах Конституції, які почали працювати, а о 6-тій годині з хвостиком почалося безперервне засідання, яке завершиться лише вранці. Під час голосування декілька разів, Олександр Олександрович згадує про це у своїх мемуарах, що я 21 раз ставив на голосування одну з норм Конституції у законний спосіб, були поправки з місць, при цьому комуністи лягали грудьми, щоб не було мови, щоб був статус АРК. Ми ж говорили про те, щоб знати автономію і повернутися до Кримської області. Серед ночі доводилося дуже часто вступати в дискусії, до того ж не вибираючи аргументів, особливо о 2-3-тій годинах, коли сон найбільше навалювався. Дякуючи окремим комуністам, які залишалися патріотами України, зокрема, Борису Іллічу Олійнику, який голосував за те, через що його потім виключили. Він казав:" Я українцем народився і українцем помру, а комуніст я тимчасово". Таких моментів було багато.
Ми, романтики в політиці, думали, що ухвали основоположний документ, тепер треба затвердити конституційні закони, які згадуються у Конституції, потім посилити законодавчу базу, а далі відповідні структури правоохоронної системи: прокуратура, міліція, суди ― відкалібрують свою діяльність і все буде працювати як повинно, як це відбувається у західної демократії. Ми не врахували того, що попередня система виховала у людей споживацький настрій і ні для кого не секрет, що партійний квиток був пропуском до влади, а це механізм збагачення, впливовості. Треба було кинути всі зусилля у 1991 році на людину нового типу. Тоді необхідно було надавати перевагу мові, швидко починату реформу школи, вищої школи. Ми через 15-20 років вже мали б нове покоління, а не те, що сьогодні у Верховній Раді. Мені інколи плакати хочеться, коли я дивлюся на перли та дії нинішніх парламентарів. Не таким повинен бути слуга народу. Серед них є талановиті й віданні українці, але є й абсолютно випадкові люди. Це криза парламентаризму. Я казав, що не варто робити монобільшість, обов’язково має бути дискусія. У 2010 році наш парламент, з приходом Януковича, перестав таким бути. Все вирішували на Банковій, а потім ті рішення спускали "вниз". Сьогодні мусимо сказати, що стабільність Конституції полягає у тому, що вона є гарантом від гаранта, тобто вона ― гарантія того, що Україна буде розвиватися незалежно від того, який гарант буде сидіти на троні.
Чи вдалося б зберегти Крим, якщо тоді була прописана національна автономія
За умови, що вона була б підтримана конституційно, я думаю, що ми досягли б цього консенсусу і Крим залишався б українським. Але за тих історичних реалій це було неможливим, бо ліві, соціалісти і комуністи, не хотіли про це говорити. Надання сьогодні Криму статусу національно-культурної автономії, буде кроком уперед. Але не забувайте про сусіда, бо медвідь просто так шматок м’яса зі своєї пащі не випустить. Відомо, що його наповнили військовим арсеналом, заповнили чиновниками, тепер Крим не той. Але треба докладати зусилля, щоб його повернути.
Про право на повстання
У робочих варіантах до останнього моменту була 14 стаття, де було вказано, що народ має право на повстання, коли парламентськими політичними методами вирішити питання приниження прав і свобод неможливо. Доведений до відчаю народ має право на повстання. Цю норму ми запозичили з Конституцій європейських країн. Вона була до останнього моменту, поки не потрапила у парламент у березні 1996 року. Там це побачили і влада одразу сполохалася. Якби ця норма була, то влада боялася б постійно. Дискусія з боку юристів Адміністрації Президента призвела до того, що її прибрали. Проте в робочих щоденниках ця норма збереглася.
Усі, хто тоді ухвалював рішення, були з Радянського Союзу, вони знали, у чому полягає феномен влади. У Конституції вказали, що жодна ідеологія не може бути визнаною обов’язковою ― це вже було прогресивно. Оскільки держава, починаючи з Кравчука і Кучми, усунулася від контролю за процесами, що відбувалися, і призвела до колосального збагачення окремих людей за рахунок державних ресурсів і коштів. Коли ми через 10 років побачили мільярдерів, які забрали багато всього собі, а тепер почали впливати на політику у країні. Кучма є батьком олігархату в Україні. На мою думку, ефективності від законопроекту про олігархів не буде.
Фото: Володимир Стретович.Cуспільне
