Результат пошуку: лист на радіо
Фото: Андрій Харламов @andrew.kharlamov
Трек-лист: VovaZiLvova & Surov — Замело до серця шлях, Balsam — Збережи, Popil & Остання зупинка — Між нами, Verloka — Наосліп, Загублена Лолі — Назавжди зі мною, Навіщо — Персонаж, Мія Рамарі — Кінець світу, Nichka — Стукає, badactress & Sage — Смуги, Schmalgauzen — Дорога, Mazepa — Я ні, Stasya — Моя внутрішня сила, The Curly — 2021, Юля Юріна —Дівки-чарівниці.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2025.
Ілюстративне фото: AP/Karolyn Kaster
"Уявити розмір катастрофи поки що складно"
Найбільшим реципієнтом допомоги американського Агентства USAID в Україні була держава. 90% всіх грошей отримували саме державні інституції. І Дональд Трамп після інавгурації видав указ, яким призупинив усю роботу цієї агенції. Я не перебільшу, коли скажу, що вибори Трампа негативно вплинули на українську культуру?
Ви абсолютно праві. Насправді у фінансуванні від USAID слова "культура" не було і в пріоритетних напрямках не позначалася українська культура. Проте вона була зашита в дуже багато напрямків підтримки – це було громадянське суспільство, розвиток демократії, інституцій тощо. Але ми можемо собі уявити, що, як ви сказали, фінансування багатьох державних інституцій напряму залежало від цієї агенції – це фінансування і Міністерства культури, і Українського інституту. Тому дуже відчутно впливало. Проблема в тому, що уявити розмір катастрофи поки що складно, саме через розмитість культури в усі напрямки. Власне, культура присутня скрізь і в усіх програмах USAID вона так чи інакше була присутня.
27 із 36 опитаних організацій і інституцій отримали "лист щастя" від USAID про призупинення фінансування
Чи є хоча б приблизне розуміння, яка була фінансова складова USAID в українську культуру?
Те опитування, яке провела Коаліція дєвців культури, говорить про те… Нам відповіли 36 організацій та інституцій і з них 27 сказали, що отримали "лист щастя" від USAID з тим, що призупиняється фінансування, призупиняйте проєкти і чекайте наступних інструкцій. Я навіть не берусь стверджувати, який це відсоток від всіх культурних проєктів, але ми бачимо просто крупних гравців, які відгукнулися. І ми можемо сказати, що це сума десь від 2 до 3 мільйонів недоотриманих коштів по проєктах, які вже процесі. На різних стадіях. Хтось отримав перший транш і тільки запустився, хтось уже закінчив усе і ризикує не отримати останнього траншу. Але я би хотіла зазначити, що якраз вчора (3 лютого) з'явилася інформація про те, що Європейський Союз запропонував гранти російським і білоруським медіа, які працюють в Євросоюзі і мають протилежні до державної позиції, тобто альтернативщикам. І це грант у 3 млн євро. От якісь такі співставні суми "на впливи", я б сказала так.
Що ми бачимо з великих ризиків? 90% українських незалежних медіа, особливо ті, які працювали на межі культури, громадянського суспільства, переважно працювали за грантові кошти. І дуже багато хто на американські кошти. Якщо ми уявимо, як нам зараз говорять, що нас можуть очікувати вибори, то можемо сказати, що зараз незалежні медіа будуть зв'язані по руках і ногах. І нам, як громадянському суспільству, треба буде терміново шукати спосіб, як їх підтримати в цей момент.
"Сфера культури має зараз кадровий відтік близько 35-40%"
Я би хотіла ще перевернути тазик і розказати трошки не про гроші і навіть не проєкти і їхній вплив, а про людей. Тому що насправді унікальність цих проєктів полягає в командах, які дуже важко зібрати. Сфера культури має зараз кадровий відтік близько 35-40%. І ті команди збираються по крупинках. В команді є креативна складова, є менеджерська складова – це люди з унікальними компетенціями. І сама по собі команда – це унікальна експертиза. Команди в цих проєктах – від 20 до 50 людей. Ці люди якось планували своє життя. Хтось з них саме тому залишався в країні, щоб робити проєкти. Це люди, які утримують свої родини. Тобто в один прекрасний момент ці люди залишилися без роботи, без фінансування і без розуміння, як жити завтра. Тому, мені здається, дуже важливо усвідомлювати, що якщо ми не хочемо втратити цю унікальну експертизу, то ми мусимо дуже швидко думати, як підтримати ці проєктні команди.
"Однозначно добре, коли гранти є, і їх має бути більше"
Якщо українська культура може вижити тільки завдяки американським грантам, то вона нежиттєздатна. Відповідно ми можемо або довести, що ця культура нам потрібна, і довести це ми можемо і своїми грошима, і своєю залученістю в ці проєкти. Або тоді, вибачте, не можна постійно людину тримати у штучній комі і робити ілюзію, що вона жива. Як ви ставитесь до такої версії, що це якраз шанс показати життєздатність української культури, яка може ходити без милиць USAID?
Перша теза. Якщо дивитися прагматично, коли гроші в нашу економіку заходять, то це добре. Тобто нічого поганого в тому, що ми могли "наколядувати" в Європі, в Америці, деінде і нам давали гроші, які витрачалися тут в Україні і з яких платилися тут податки, я думаю, що це добре. Тобто однозначно добре, коли гранти є, і їх має бути більше. І вони є в усіх країнах. Цей інструмент широко використовується в різних формах.
"Все одно шукати закордонне фінансування треба"
Та навіть в Україні він використовується через Український культурний фонд, який і створений для того, щоб видавати гранти українським митцям.
Так. Але, на жаль, якраз Український культурний фонд не був споживачем USAID. Він не спромігся якось роздобути таку велику підтримку. І тепер це виглядає як "на щастя". Що стосується спроможності. Я погоджуюся, що в нас є ця завчена безпорадність. Я за останній час начиталась багато стратегій, оскільки я в рамках проєкту RES-POL працюю над Стратегією для Міністерства культури і паралельно читаю стратегії з інших сфер. І дуже часто, коли йдеться про інструменти фінансування, які закладають у стратегії, виникають питання, а з чого ми будемо платити за цю реформу, за цю ініціативу? Так і пишеться – гроші грантодавців. Там не завжди йдеться про USAID, там йдеться і про Європейську комісію, про інші інституції, але з коштів грантодавців. І коли ти дивишся по діагоналі наскрізно, то там цих коштів грантодавців значно більше, ніж коштів нашого державного бюджету. Цілком зрозуміло, що ми воюємо, воюємо важко, ми бідніємо, ми втрачаємо ресурси людські, фінансові і все. Але.. Або нам треба ставати дуже економними і дивитися правді в вічі. Ну, не будуть зараз відбуватися розвитокові якісь речі. От ми хочемо, щоб у нас з'явилася філармонія, не гірше якоїсь австралійської. Ми хотіли би, щоб у нас театри були подібні на Гранд-опера. Ну, не буде цього в найближчий час. Але як зберегтися, як раціонально використовувати те, що є, це, я вважаю, питання №1. Проте мені здається, що все одно шукати закордонне фінансування треба, гранти шукати треба.
Ольга Сагайдак і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
"Культура завжди була залишковою"
А чи може цей культурний шок, який ми зараз переживаємо, мати позитивний вплив? Я стараюся знайти і в цьому позитив. Знаєте, інколи серце запускають електричним струмом, коли воно зупиняється.
Це якщо сталося раптово і треба запустити. Але, насправді, в нас є хронічна хвороба, що стосується сектору культури. Коли я кажу культура, то я кажу ширше, я кажу і про медіа. І ми можемо сказати, що у нас за весь період існування української незалежної держави фінансування культури так, щоб вона могла розвиватися і сама собі давати раду, так ніколи і не було. Культура завжди була залишковою. Більше того, ми дожились до того, що в нас немає вже спроможностей і вчити тих людей, які далі її будуть розвивати. Ми бачимо скандали, які пов'язані, наприклад, із закладами освіти, де випускаються митці, менеджери. Це теж прояв того, що ми багато чого профукали. Одним словом, ситуація у нас сумна і я не знаю, чи така "шокова терапія" спрацює, щоб всі раптом кинули бодай 10 грн, щоб інвестувати в культуру і підтримувати її. Але я думаю, що це точно замислить державні органи влади зняти ілюзію, що ми можемо займатися якимись амбітними політичними зараз проєктами і реально стати на режим дуже раціональної економії.
"Просто декларувати, яка важлива культура, замало"
Мене не покидає думка про те, що 2-3 чи навіть 4 млн доларів США, яких нам бракує, не непідйомні в рамках держави. Тобто державний бюджет може собі це дозволити, навіть в умовах воєнного стану – це не критична сума. Чи могла би держава підхопити цей прапор? Бо навіть міністр культури, пан Микола Точицький, в недавньому інтерв'ю, яке він давав мені для Суспільного, прямим текстом каже, що захист культури – це питання національної безпеки.
Я дуже уважно слухала ваше інтерв'ю з міністром і, користуючись нагодою, просто мушу сказати, що я дуже рада, що на третій чи вже четвертий рік війни ми чуємо цю тезу від політичної фігури, що культура – це частина національної безпеки. З іншого боку, я дуже вам вдячна за питання, чому міністр не сидить в РНБО? Я хочу на цьому акцентувати увагу. Просто декларувати, яка важлива культура замало. Це очевидно, ви спіймайте будь-кого на вулиці і навіть той, хто тільки що повз смітник плював, погодиться з вами, що культура – це важливо. Це не складно. А от які безпекові заходи реально можна зробити? Це питання в тому, що один міністр або Міністерство культури із цим не справиться. Це має бути рішення на рівні Кабінету Міністрів. Дофінансувати ці 3-4 млн, яких бракує – це ж тільки проєкти, які просто треба закрити, щоб вони відбулися, щоб люди отримали фактично те, що вони планували. Але є велика небезпека. Ми розуміємо, що глобально USAID в Україні за різними оцінками на мільярди фінансував. Там фігурував цифра 5 млрд, якщо не помиляюсь.
"У нас є другий варіант – апелювати до Європи"
У мене є статистика. Від початку повномасштабного вторгнення USAID спрямував Україні 2,6 млрд на гуманітарну допомогу, 5 млрд – на програми розвитку і 30 млрд доларів – форма прямої бюджетної підтримки. На цей рік на Україну було закладено близько 25 млрд.
Але ми розуміємо, що якщо говорити з українським суспільством і спитати: "Шелтери в школах чи культура?" Люди скажуть: "Шелтери в школах". Тобто ми розуміємо інструмент маніпуляції. І безпекові питання, звісно, перекривати треба в першу чергу. Тому я не здивуюся, якщо питання перекриття цього дефіциту не буде стояти на порядку денному в державі. Більше того, я переконана, що свідоме громадянське суспільство, в принципі, могло би навалитися, апелювати до міжнародних інституцій і солідарно намагатися перекрити цю допомогу. Але це дуже оперативне рішення, воно нічого суттєвого не поміняє. Питання в тому, як далі жити. USAID, так як зараз декларується оточенням Трампа, таку "лафу" не хоче продовжувати. Вони будуть чомусь допомагати, але я думаю, що в найбільшій зоні ризику – це якраз всі проєкти пов'язані з демократією, свободою слова, з гендерними питаннями. І, власне, культура якраз і плаває в цьому океані таких складних питань. Тому, я думаю, що нам треба зараз просто усвідомлювати, що USAID на певний час для сфери культури закрите. І просто ми не маємо розраховувати на ці гранти. А значить, у нас є другий варіант – апелювати до Європи. Тому що ми є частиною, насправді, більше європейської культури, ніж американської. І я думаю, що ми мусимо в різний спосіб – в політичний, в громадянський, в міжінституційний – апелювати за довготривалою підтримкою саме до європейських інституцій.
Андрій Любка: "Зараз слушний час просити про патронат окремих країн над окремими закладами культури чи, можливо, областями"
За даними німецького Кільського університету, станом на 31 жовтня 2024 року Сполучені Штати нам обіцяли і вже виділили 119 млрд євро, а ЄС та інші європейські країни – 241 млрд євро. Тобто американська підтримка сумарно програє європейській, хоча Дональд Трамп називав інші цифри і альтернативні факти. Тож, виникає питання: а що Європа? Тим більше, що буквально днями на Закарпатті відбувся "Культурний Рамштайн". Про це нам трохи більше розповів письменник Андрій Любка, який брав участь у цьому зібранні й виступав на ньому:
Андрій Любка: "Я сподіваюся, що ця конференція, і зокрема, скромна лепта моєї промови у ній, спонукатиме європейських культурних менеджерів, людей, які опікуються інформаційною та культурною політикою в Європі, дати більше ресурсу на збереження української культури і української культурної спадщини саме сьогодні. Нам сьогодні потрібно думати про збереження колекції музеїв на прифронтових територіях. Нам потрібно думати про оцифрування спадщини і створення 3D моделей в тому числі будівель, пам'яток архітектури, які можуть бути пошкоджені, втрачені або окуповані. На все це потрібні колосальні ресурси і підтримка всього Євросоюзу. Тому мені здається, що зараз це слушний час для того, аби просити про таку конкретну підтримку, просити про патронат окремих країн над окремими музеями, закладами культури чи, можливо, областями для того, аби цю роботу проводити. І я сподіваюся, що наслідком цієї конференції, цього "Культурного Рамштайну", буде не просто декларація, а конкретна двостороння допомога, яку кожна з цих держав зможе надати для підтримки українських митців, для створення стипендійних програм, для підтримки українських творчих колективів і передусім для збереження української культурної спадщини, яка сьогодні перебуває під загрозою знищення."
Андрій Любка. Фото: facebook/andrijlyubka
"Люди, артефакти, ідентичність, пам'ять і знання – це те, з чим ми, як культурна нація, вийдемо або не вийдемо з цієї війни"
А що ви вважали б за необхідне доносити на цій зустрічі?
Тут ми зрівнялися в розумінні того, що якщо ми беремо тезу, що культура – це частина національної безпеки, то нам важливо зберегти артефакти або свідчення нашого існування як культурної нації, нам важливо зберегти людей. Я зараз говорю в сенсі культури – людей, які є носіями культури, які є артистами, які продукують культурний продукт. І це, власне, про збереження спадщини для майбутніх поколінь. Нам треба берегти ідентичність. І ми розуміємо, що війна йде перш за все проти ідентичності і останні руйнування в Одесі посвідчують, що ніякого трепету перед культурою, навіть якщо вона дотична до російської, немає у ворога. Тобто люди, артефакти, ідентичність, пам'ять і знання – це те, з чим ми, як культурна нація, вийдемо або не вийдемо з цієї війни. І тут парасольковою є теза, що ми культурна нація, але в складі європейської цивілізації. Тому апелювати до європейських інституцій і партнерів цілком природно і розумно.
Єдине, що я би зазначила – де ми перебуваємо в зоні ризику? Уявімо, що всі усвідомлюють цінність української культури і її порятунку. І уявімо, що нам готові дати ресурси. Питання: чи є в нас план? Тому що ресурси проблем не вирішують. Ресурси є одним з інструментів. Якщо ми говоримо, наприклад, про порятунок спадщини, то чи є у нас на четвертий рік війни протоколи і чіткі інструкції, як саме ми її рятуємо. Скільки нам треба вивезти, які машини нам треба, куди ми веземо цю спадщину. Що ми робимо, як виглядають процеси порятунку спадщини? Якщо ми говоримо про людей, то це дискусійне питання, яке мало би вже проговорюватися фахово і в середовищах. Чи треба бронювати? Митці дуже часто не підлягають бронюванню, бо це самозайняті особи. І ми розуміємо, що ми втрачаємо літераторів, художників.. Це питання складне, але про нього треба говорити. Бронювання реставраторів. Чи нам треба забронювати реставраторів, щоб було кому потім відновлювати спадщину? Чи вони не мають таких пріоритетів? Я не маю чіткої однозначної відповіді, це справді складно. Але наголошую – якщо ми не маємо плану, то кошти нам навряд чи будуть давати. А якщо будуть давати, то є великий ризик, що ми їх витратимо не на те, що називаємо своїм пріоритетом.
Навіть 5 гривень можуть дати дуже велике нарощення міжнародної допомоги, якщо ми покажемо, що культура для нас важлива
Ви вірите в нашу здатність розірватися на два фронти, щоб і Збройні Сили далі підтримувати, і ще й українську культуру?
Знаєте, я тут, можливо, проявлю дуже характерну нашу національну рису. Казала моя баба: "Ласкаве теля двох маток ссе". Тому я думаю, що якщо ми принаймні почнемо застосовувати інструменти краудфандингу, то і ті, хто нам допомагають, зокрема європейці, побачать, що це не верхньорівневі прагнення на рівні держави, міністрів, дієвців культури, а що в нас у широкому загалі є потреба спасати культуру. І тоді нам будуть помагати краще. Чи зможемо ми тільки краудфандингом перекрити всі потреби? Ні. Але навіть 5 гривень можуть дати дуже велике нарощення, дуже великий відсоток міжнародної допомоги, якщо ми, як українці, будемо переконувати, що культура для нас важлива.
Фото: Анастасія Мантач, Суспільне Мовлення
"Ми довго виношували ідею створити трек для Євробачення, розуміючи, що він має бути сильним, масштабним і обов'язково особистим. Найважливішою частиною нашої історії є дім і його втрата. І тому ми хотіли розповісти про це так, щоб кожен міг перейняти цю історію на себе. Ми вирішили написати про Маріуполь, символом якого є море. Основна думка нашого треку в тому, що дім – це не місце, а відчуття, яке завжди залишається з тобою у серці і думках. Наше море – це наш дім. Пісня My Sea – це можливість розповісти світу про наші переживання, про біль і втрати українців. Але зробити це красиво, стильно і потужно. Вона гідна представити Україну, бо говорить щиро і глибоко. Можна сказати, що не ми обирали пісню, а сама пісня обрала нас. Ми вклали в неї всі сили, весь свій досвід і емоції, не шукаючи запасних варіантів. З самого початку ми вірили в неї. Процес написання був для нас, з одного боку, доволі звичним і простим, але, з іншого боку, супроводжувався відчуттям великої відповідальності. Ми довго шукали ідею і створили багато версій. А для написання другого куплету звернулися за допомогою до Андрія Парфенова.
А коли трек увійшов у лист, ми отримали цінний фідбек від Тіни Кароль, яка запропонувала нам прибрати одну невеличку частину пісні, щоб зробити її більш завершеною. Ми хотіли досягти більш масштабного та стильного звучання, тому запросили музичного продюсера Антона Чілібі і разом із ним довели пісню до фінального звучання, яке ви чуєте зараз. Участь у Національному відборі для нас величезний крок вперед. Ми відчуваємо, що ми виросли, як артисти і що наша робота приносить плоди. Це велика відзнака, яка показує, що ми розвиваємося і гідні бути тут. Цей досвід також є потужним стимулом для вдосконалення. Поради досвідчених артистів і продюсерів, зокрема Тіни Кароль, допомагають нам помічати свої слабкі сторони, переосмислювати свої підходи і вдосконалювати нашу музику. Ми бачимо, як стаємо кращими щодня і це мотивує нас ще більше працювати над собою. Для нас це не лише зростання, але й можливість гучно заявити про себе, донести свою думку і стати ближчими до своєї аудиторії", — розповіли учасники гурту Molodi Кирило Роговий та Іван Степаніщев в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Також читайте інтервʼю MOLODI: Найболючіша тема нашого життя — це втрата рідного дому.
Фінал нацвідбору на Євробачення 2025 відбудеться 8 лютого. Шоу транслюватиметься у прямому ефірі телеканалу Суспільне Культура та в ефірі Радіо Промінь, на сторінках платформ Суспільного Мовлення у соцмережах та у застосунку Дія.
У фіналі нацвідбору учасники виступлять у такій послідовності: 1 Влад Шериф — Wind of change, 2 Абіє — Дім, 3 Molodi — My Sea, 4 Future Culture — Waste My Time, 5 Маша Кондратенко — No Time to Cry, 6 Khayat — Honor, 7 Fiїnka — Культура, 8 Krylata — Stay True, 9 Ziferblat — Bird of Pray, 10 ДК Енергетик — Сіль.
Фото: Пресслужба Маші Кондратенко
Радіо Промінь · Ексклюзивна прем'єра пісень нацвідбору на Євробачення 2025. Частина 2
Трек-лист: Анна Трінчер - Вином текла, Volodymyr Dantes - Одинокая, CHEEV - День у день, Sasha Norova & ADAM - Ау-Ау, Panchyshyn - Дотиком, Влад Шериф - Wind of change, Абіє - Дім, Околиця - ЩМТ, Khayat - Honor, Andrux - Балада про сніг, Lesan - Забуду, Маша Кондратенко - No Time to Cry, Kalush & Хтось із Заходу - Горе, Fiїnka - Культура.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2025.
Фото: Пресслужба Yagody
"Цьогоріч ми брали участь у конкурсі із піснею "БрамаЯ" і це не просто енергійна пісня – це багатошаровий маніфест боротьби, свободи і відродження. Вона передає стан, коли все навколо налаштовує на безнадію, але ми, попри все, знаходимо у собі силу йти до кінця. І це жива рана кожного українця сьогодні. Текст до нашої пісні написала наша менеджерка Вікторія Солов'юк. І минулого року вона створила пісню Tsunamia. А цьогоріч разом із коханим військовим написала текст до треку "БрамаЯ". І зараз цей коханий захищає нашу Україну на Запорізькому напрямку. На жаль, наша пісня не пройшла в шорт-лист цьогорічного відбору, але наша місія значно більша. Ми хочемо, аби важливі питання звучали не лише в новинній стрічці, а й в музичній індустрії та на найбільших сценах Європи і світу. Ми готуємо великий тур Північною Америкою, де будемо через нашу творчість ділитися важливими думками з іноземцями та українською діаспорою. А вас закликаємо підтримувати своє", — розповіла учасниця гурту Yagody Тетяна Войтів в ефірі Радіо Промінь.
Читайте: Як учасники Нацвідбору, які не потрапили до фіналу, пережили голосування у "Дії": емоції, враження та перемога FIЇNKA.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба гурту Molodi
Трек-лист: Yagody — БрамаЯ, Grisana — Kohaney, ENLEO — Supernova, Слухай Сашу — Живи, Муаяд — Amnesia, ДК Енергетик — Сіль, Krylata — Stay True, Starykova Hrystyna — Rise, Future Culture — Waste My Time, Mon Fia — Dive Inside, Ranrawi — Anymore, Ziferblat — Bird of Pray, Brykulets — Кришталі, Molodi — My Sea.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2025.
Фото: Кадр з кліпу "Сніг" Jerry Heil
Радіо Промінь · Українські премʼєри 10-17 січня: Сергій Жадан, Jerry Heil, Ira Luzina, Do Sliz, Blockbaby, IRYN
Трек-лист: Quest Pistols - Він поруч, MamaRika - Колишня, IRYN & Mine - Слід, Stasya - Можливо то був сон, temstime - Вночі, Blockbaby - Сни, Do Sliz - По колу, Хто така Ана? - Ритуал руйнування, Ira Luzina - Never Fit In, Білий Бо - Зірковий пил, Kugatessa - Метелики, Jerry Heil - Сніг, Арсен Мірзоян - Позивні, Сергій Жадан & Yuriy Gurzhy - Потяг.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2025.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
.jpg)
Святкування Різдва, Львів, 1 січня 1972 року. Стоять зліва направо: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь. Сидять – Стефанія Шабатура, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко
"Ну, який я дисидент? Я ніколи не хотів реформувати ту владу, я завжди хотів звідти вийти!"
12-14 січня 1972 року було заарештовано дуже багато українських патріотів. Йдеться про "арештовану коляду" та операцію "Блок". Що це було?
Одразу мінімальний коментар. Євген Сверстюк наприкінці 1980-х в одній із приватних розмов дещо роздратовано сказав: "Ну, який я дисидент? Я ніколи не хотів реформувати ту владу, я завжди хотів звідти вийти!". І не лише він, бо цим товариством однодумців рухала єдина національна ідея ― створення власної держави. Усі звикли пов’язувати шістдесятництво з хрущовською відлигою, але цей короткий період відлиги був лише певним етапом національно-визвольного руху, який ніколи не припинявся. Якщо на початку ХХ століття він проявився дуже яскраво ― утворення УНР, придушення її, утворення СРСР і боротьба проти нього, розстріляне відродження. Усе було жорстко придушене, але частина людей все-таки вижила, вони стали провідниками, зв’язуючою ланкою для молодого покоління. І коли режим трохи послабився під час хрущовської відлиги, то всі ці зв’язки зміцніли, молоде покоління підхопило естафету і продовжило боротьбу. Спочатку обережно на культурницькому фронті ― у літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Але ж влада не дрімала, і цей найстрашнійший ярлик звинувачення в українському буржуазному націоналізмі нікуди не подівся. У 1965 році вже пройшла хвиля політичних арештів, а перед цим встигли розігнати "Клуб творчої молоді" та його філії у різних містах. Проте ці репресії людей не зупинили. Пригадаймо протест, ініційований Іваном Дзюбою на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків", коли він 4 вересня 1965 року проголосив список заарештованих, відомих на той момент. Тоді було арештовано близько 20 осіб, серед яких брати Михайло і Богдан Горині, історик Валентин Мороз, усіх не перелічиш. В’ячеслав Чорновіл після цих арештів зібрав їхні біографії, уклав збірку "Лихо з розуму, або Портрет двадцяти злочинців", її вдалося переправити за кордон, там вона вийшла книгою. А в 1967-му Чорновіл "сів" за це. Через півтора року за амністією він вийшов, хоча присуд був на три роки таборів. Далі, 1970 рік ознаменувався тим, що змінилося керівництво КДБ ― Нікітченка змінив Федорчук, тож стеження за "бунтарями" стало помітним і тотальним. Навіть під час відпочинку у прип’ятських лісах за сім’ями дисидентів у наметовому таборі стежили агенти КДБ. У 1970-му був удруге заарештований Валентин Мороз із присудом суворих таборів на 7 років, у грудні 1971-го заарештували Ніну Строкату-Караванську лише за те, що вона не погоджувалась відмовитися від чоловіка Святослава Караванського, відомого філолога, який вже вдруге був заарештований.
"Пишеш "покаянного" листа" ― і ти вільний"
У цей час влада вже готувала справу "Блок"?
Події 1972 року почали називати "арештованою колядою" пізніше, але на той момент влада була вже готова до цих арештів. На кожного з майбутніх фігурантів справи було зібрано компромат, і потрібен був лише формальний привід ― як це подати людям. Для цього використали візит в Україну бельгійського студента Ярослава Добаша, який поспілкувався, зокрема, з Іваном Світличним і мав вивезти фотоплівку зі словником українських рим Святослава Караванського, котрий у цей час був в ув’язненні. Добаша не чіпали, але на виїзді з Радянського Союзу в Чопі його таки знімають із потяга, вилучають плівки і лякають, що він взагалі може не повернутися додому. Молодий чоловік не був готовий до таких погроз, йому дали заготовлений текст, і він його зачитав та підписав усе, що від нього вимагалося. Мовляв, він приїхав за завданням націоналістичних західних центрів, розвідок тощо. КДБістам було абсолютно необхідно прив’язати внутрішню природну визвольну діяльність українського руху опору до західних спецслужб і бандерівських центрів. Після такої "підводки" радянські люди мали схвально сприйняти арешти тих, хто потрапив під "західний вплив". Тож 12 січня одночасно були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Данило Шумук, Василь Стус, Микола Плахотнюк, Зиновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко. Це київські арештанти. А у Львові цього ж дня арештували В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Стефанію Шабатуру, Ірину Стасів-Калинець та інших. Ці арешти продовжувалися цілий 1972 рік. За різними джерелами, десь 89 осіб безпосередньо пов’язаних із цим колом людей, і до 100 осіб було загалом заарештовано за цей рік із політичних мотивів. Деякі арешти тривали і в 1973 році, але не всі з заарештованих дійшли до суду. Це залежало від того, як людина поводила себе під час слідства та наскільки вона готова була доводити свою невинуватість. Навіть під час перебування у таборах періодично до київського КДБ привозили деяких арештантів, проводили так звані профілактичні бесіди і схиляли їх до однієї дуже простої дії ― підписати "покаянного листа". Пишеш цей лист ― і ти вільний. Здається, все дуже просто. Але це означає відмовитися від самого себе, зрадити себе і друзів. На це йшли тільки одиниці. Ми знаємо приклади дуже шанованих людей, які писали такі листи. Я завжди кажу, що не нам їх судити. Ми не жили в той час і не були в їхній ситуації. Усі згадують ім’я Івана Дзюби, але ця людина мала обставини непереборного характеру ― через стан свого здоров’я він міг загинути просто в таборі, ще до заслання. Ми тепер розуміємо, скільки Іван Дзюба ще встиг зробити для України.
"У 1966-му колядники прийшли під стіни КДБ й намагалися доспіватися до слідчого ізолятора"
Для українських патріотів фактично не було ніякої відлиги, бо за ними стежили, їх переслідували від початку 1960-х. У 1965 році вони зібралися на цей "протестний" вертеп, бо вже 22 особи було заарештовано. Колядування було лише приводом, аби поговорити про найважливіше.
Колядували від часів "Клубу творчої молоді", з 1962 року, і після його розгону в 64-му традицію продовжували. У радянській часи такі свята, як Різдво, практично не існували, тому колядки і щедрівки об’єднували в одне дійство і проводили його у новорічний вечір 31 грудня та могли ще продовжити 1 січня. Виходили у вертепних костюмах на вулиці міста, заходили до відомих людей, яких любили і поважали, наприклад, до Бориса Гмирі, Павла Тичини, Максима Рильського та ін. Для киян було важливо, що вони могли на Хрещатику побачити співочий гурт. Зустрічаючи 1966 рік, колядники прийшли під стіни КДБ, де сиділи їхні друзі, та намагалися доспіватися, докричатися до того слідчого ізолятора. Вони вперше тоді заспівали коляду зі словами "наших українців по тюрмах саджають, матерів із діточками в Сибір засилають". Це стало яскравим виявом протесту, і відтоді за колядниками було особливе стеження, а ще тому, що наколядовані гроші йшли на допомогу українським політв’язням та їхнім родинам. Адже часто траплялося так, що одного члена родини посадили, а інших звільнили з роботи ― живи, як знаєш. Чи є там діти або хворі люди ― нікого це не турбувало.
Олена Лодзинська та Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
"Перекривали все, що могло дихати і творити"
А чому така назва ― операція "Блок"? Невже тодішня влада думала, що цими заходами вона заблокує український національно-визвольний рух?
Звісно, вони так думали. Перекривали все, що могло дихати і творити, намагалися ізолювати людей. Чому так важливо було отримати згадані вже "покаянні листи"? Тому що самоліквідація, самоцензура, самознищення покаянців діяло нищівно на тих, хто їм вірив, хто на них рівнявся. Це страшенно деморалізувало. А ті, хто відмовлявся писати такі покаянні заяви, розуміли, що вони зберігають не тільки свою гідність, а й віру в їхню ідею серед інших людей.
А ще зринає інформація, що часом підписували згоду на співробітництво, хтось на когось доносив. Ця тема мусується і сьогодні, коли йдеться про шістдесятників. Що з цим робити?
Це не секрет. Адже КДБісти завжди намагалися залучити до своєї агентури людей з будь-якого середовища. Серед студентів певного курсу десь один на десять чи на п’ять міг бути завербований за певні пільги чи обіцянку гарного розподілу по закінченні університету, наприклад. Люди підписувалися, не вбачаючи нічого страшного. Так само в установах та організаціях це все існувало. А розпізнати таких людей не завжди було легко. До речі, Іван Світличний завжди говорив про те, що "нам немає чого ховатись, ми діємо легально, не порушуємо жодних законів. Нас все одно знайдуть за що притягнути, але ми маємо робити свою справу, щоб більше встигнути".
"Іти за ґрати й за колючі дроти була готова лише малесенька щопта людей"
Ви сказали, що за справою "Блок" було заарештовано 89 і більше осіб. А як реагувало українське суспільство? Наскільки Україна була в курсі того, що відбувається?
Писали про це мало, але інформація все одно поширювалась. Попри всі заборони, продовжував діяти самвидав, це був найпоширеніший тоді спосіб інформування. Слухали також по радіо "ворожі голоси", на кухні або десь на природі. Подробиць не знали, але ходили чутки, які обростали легендами. До цих людей було співчуття і певна солідарність у глибині душі. Але йти за ґрати й за колючі дроти була готова лише малесенька щопта людей. Усі, хто підтримував українську справу в душі, з початком арештів зачаїлися, фактично аж до горбачовської перебудови.
А потім події 1989-90-91 років показали, що Україна справді готова до змін. Хоча у 1960-х ситуація виглядала безнадійною і здавалося, що від цього монстра ― СРСР ― неможливо звільнитися. Але пасіонарії завжди творять історію, тож маємо пишатися нашими людьми, які пройшли цей шлях.
Якби не було цих людей, які відкрито й на повен голос, незважаючи на репресії, у 1960-70-ті не говорили і не вели за собою, то масам, що відчували правду у глибині душі, не було б на кого спертися.
Сьогодні нам важливо усвідомити: у разі, якщо наш ворог доможеться свого і прийде сюди, то ми з вами не дійдемо до ув’язнення. Ми не пройдемо їхніх фільтрів, хіба що до підвалу і вочевидь ненадовго. І можна не сумніватися, що дуже багато наших людей, так само як у часи сталінщини, поїдуть освоювати північні регіони РФ, у табори й за колючі дроти. Чим більше ми будемо це усвідомлювати, тим більше воно має нас мобілізувати на боротьбу.
До дня 12 грудня відкрито виставку "Українські обличчя зони"
Що сьогодні відбувається у Музеї шістдесятництва? Які заходи чи виставки?
Музей зараз у періоді відновлення після ремонту наших виставкових приміщень. Саме до 12 грудня ми відкрили нову виставку "Українські обличчя зони", це 4 художники ― Опанас Заливаха, Григорій Герчак, Володимир Куткін та Борис Курліков. Виставка їхніх робіт доповнена табірними матеріалами, вишивками з жіночої політичної зони, табірними робами з особливо суворого та суворого режимів, це іменні речі політв’язнів Василя Овсієнка та Олеся Шевченка. Готуємо зараз до відкриття виставку "Говори до мене гарно" про родину актриси розмовного жанру Тетяни Цимбал. Поки що не маємо дозволу на відтворення постійних експозицій у повноті через воєнний стан, але у нас діє постійна експозиція воєнного часу "Український Донбас", де ми розповідаємо всю історію українського шістдесятництва. Це зараз наш основний інформаційний блок. У кабінеті-музеї В’ячеслава Чорновола діє увесь стендовий показ. Приходьте до Музею шістдесятництва на Олеся Гончара, 33.
Фото: УТ
Замість першого запитання: чи вітати з тим, що тепер буде щось інше?
Однозначно. 5 років каденції — це трішки більше, ніж 12% всього мого життя. Я й далі працюватиму в схожих сферах. У Київській школі економіки наступного тижня маємо оголосити відкриття Центру прав людини і меморіалізації війни — власне, його я і очолю. Також є пропозиція від одного безпекового компонента, щоб готувати державне обвинувачення росіянам за воєнні злочини проти культури. Тому, думаю, попрацюємо ще плідно.
Український інститут національної пам'яті — велика інституція, що завжди привертає пильну увагу, і критику теж. З основних успіхів, яких вдалося досягнути в УІНП, які ти міг би назвати?
Тут довго можна говорити. Публічний звіт забрав дві години, і я ледь не зірвав голос. Особистого звіту поки не робив. Назву чотири речі — найважливіші, на мою думку.
Перша, начебто нудна штука — інституційна. З 2019 по 2024 рік сталися ковід, повномасштабна війна, всі з цим пов'язані пертурбації. Одне з найважливіших досягнень колективу — те, що ми зберегли інституційну сталість. Інститут працює, всі ключові процеси і проєкти, які він має забезпечити, ключові завдання, покладені урядом, державою і, власне, громадянами, що найголовніше, виконуються. Це важливо, бо мені не подобається ця вічна тема: типу, всі попередники погані, почнемо спочатку, все розвалимо і потім страждатимемо три роки, відбудовуючи наново.
Інституційна сталість УІНП — що це означає для пересічної людини? Те, що він і далі існує?
Найпростіший приклад: людина подає запит у комісію щодо репресованих родичів, яких треба знайти, або особи, яку комуняки відправили в заслання чи вбили. Або ж люди цікавляться питаннями меморіалізації війни, наративу про Другу світову. Є те саме місце протягом мінімум останніх десяти років, куди можна звернутися як громадянин й отримати відповідь. Учителі відвідують сайт, знаходять методичні рекомендації, тексти на конкретну тему. Банк репресованих, комісія з реабілітації — це теж розміщується там, і громадяни можуть отримати інформацію, звернутися із запитом й отримати відповідь, в якому архіві шукати й так далі.
Якщо трошки ширше подивитися, то в уряді, коли з'являється чергове завдання, міністри знають куди подзвонити і де взяти фахівців, які дадуть відповідь, що робити. От наприклад, 2022 рік, 8-9 травня. Запит суспільний такий, щоб просто все совкове до біса знести — і що потрібно? Напрацювати проєкт рішень щодо цих дат, щоб нарешті було тільки 8 травня, як у всьому цивілізованому світі. До кого йти, хто допомагає готувати заяви Верховної Ради, проєкти рішень? Інститут нацпам'яті. Ось і плавний перехід до трьох інших пунктів. Бо це, повторюся, інституційна річ. Є державна функція, яка постійно виконувалася щонайменше 10 років, і кожен громадянин знає, де воно лежить і як працює. І кожен в уряді знає. Це дуже важливо.
Пункт 2?
Пункти 2, 3 і 4 пов'язані з софтовими речами. Вдалося за останні 10 років змінити парадигму пам'яті про Другу світову війну.
Переклади нормальною мовою.
Грубо кажучи, совкова традиція, яка трішки прикучерявлена москалями — "Можемо повторити", "Велика Вітчизняна" і 1941-1945 роки — повністю і тотально в публічній площині, в політичному дискурсі й у свідомості переважної більшості громадян замінена на нормальну, чесну європейську модель пам'ятання — "Never again", 1939-1945 роки, "Пам'ятаємо, перемагаємо", Друга світова війна. Тобто це вже консенсус.
Як це можна довести? Це наша бульбашка, може, має консенсус?
Прекрасне питання. Є кілька критеріїв. Коли мене тільки призначили на посаду після конкурсу, ми з Володимиром Бородянським, тодішнім міністром культури, молоді і спорту, домовилися, що Інститут нацпам'яті має запровадити вимірювальну систему показників, щоб були софтові речі, складні, які треба міряти. І придумали таку штуку. Ми робимо щорічне соцопитування, беремо маркерні питання. Є прямі на кшталт: "Чи довіряєте ви Інституту нацпам'яті?", "Чи ви знаєте, що існує така інституція?". А є непрямі — наприклад, про ключові меморіальні речі, пов'язані з Другою світовою, про сприйняття певних постатей, пам'ятників.
Цей культовий жарт: "Коли почалася Друга світова війна?".
Точно. І так можна побачити, якою є суспільна думка. Це перший вимір. Другий вимір — законодавчий. Подивімося, якого вигляду набув офіційний календар з 2015 року, коли приймається декомунізаційний пакет актів. Там був, зокрема, закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Тоді вперше міняється вордінг — "Велика Вітчизняна" на "Друга світова", змінюються дати на 1939-1945. Але залишаються дві травневі дати — і восьме, і дев'яте, День пам'яті та примирення і День перемоги. Відповідно, на юридичному рівні зафіксовано багато важливих поступальних речей, але не всі.
А вже у 2023-му державний офіційний календар остаточно змінюється: 9 травня стає лише Днем Європи, а восьме — це День пам'яті та перемоги. Можемо бачити, що в останнє десятиліття головним актором у цій сфері в державі був наш інститут. Ми писали тексти, інформаційні матеріали, проєкти законів, заяв Верховної Ради, рекомендації. Я пам'ятаю кожну цю нараду. Наприклад, наради у 2020 році в Офісі Президента про Другу світову війну, інші меморіальні події, пам'ятаю тогочасну тональність, змісти. І наради у 2024-му: соціологія, сприйняття дат цілковито відрізняються. А от актор, який здійснював усе це впродовж десятиліття, той самий. Тому це можна виміряти соціологічно. Тепер такі люди, як, скажімо, Бужанський, ці великі поборники Великої Вітчизняної, сприймаються як маргінали.
Важко собі уявити, щоб сьогодні на телебаченні будь-який з телеканалів будь-якого спрямування міг би провести великий концерт на 9 травня з радянськими піснями, хоча донедавна таке ще показували.
На деяких великих каналах. Але тут я додам важливу ремарку. Очевидно, повномасштабна стадія війни стала основним каталізатором змін, багато в кого розвиднілося саме через це.
Так само, як декомунізація мала за каталізатор початок російської окупації окремих територій України. І початок війни в 2014 році.
Якщо говорити про Другу світову: коли стався суспільний запит, на той момент були готові тексти, проєкти рішень, проведені бесіди з усіма політичними акторами. Ті, хто ухвалює в державі політичні рішення, вже знали, де це взяти. Запит — це прекрасно. А от у плані декомунізації був, наприклад, кейс, коли в 2022 році люди хотіли випхати геть усе російське, повалити всі пам'ятники і так далі. Втім, дещо є частиною нашої спадщини, просто воно схоже на москальське. Відповідно, потрібен менеджмент настроїв і очікувань, і був Інститут нацпам'яті, який мав розроблені ці державні політики, і в потрібний момент вони врешті були реалізовані.
Отже, перші два пункти здобутків ми проговорили: перший — збереження самої інституції та її стале існування; другий — зміна того, як ми сприймаємо частину спадку і говоримо про нього, на прикладі перетворення Великої Вітчизняної на Другу світову. Запитую про третій пункт: там про декомунізацію, я так розумію, має бути?
Так, власне, і про декомунізацію, і деколонізацію. Другим законом у пакеті так званих декомунізаційних актів 2015 року був закон про подолання наслідків комуністичного і нацистсько-тоталітарного режимів. Інституту за п'ять років роботи мого попередника Володимира В'ятровича і за мою п'ятирічну каденцію вдалося в публічній площині чимало цих процесів довести до логічного завершення.
Не казатиму про щорсів і леніних у регіонах і тому подібне. Найбільш символічним називаю кейс із "Батьківщиною-матір'ю" в Києві, бо я особисто доклав багато зусиль: переконував міністрів, Офіс Президента, і нам вдалося закріпити цей результат декомунізації, не дати відкотити її назад, а фактично довести до завершення — точніше, до фінальної стадії, бо завершення — це глибша тема, адже йдеться про ментальні звички, а на це ще багато піде часу. Та в публічній площині переважно вдалося досягти видимих результатів.
І найважливіше — деколонізація як наступний крок, подолання наслідків імперської політики. Власне, Інститут нацпам'яті протягом 2021-2022 років провів цілий цикл заходів: семінари, круглі столи — що таке колонія, що таке імперія? Ми готували ідеї, спілкувалися з депутатами й урядовцями, провадили, що наступним логічним кроком має бути триваліше заглиблення. Російська імперська політика працювала з нашою колективною пам'яттю і колективною свідомістю на декілька століть. І в 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, у всіх з'являється розуміння, що треба йти далі, бо надто глибоко сидить цей асимілятивний дискурс, який проводили російські імперці.
Ми напрацьовували новий закон про засудження імперської політики і деколонізацію топонімів, і в 2023 році його прийняли. Наведу конкретні цифри. Восени ми отримали дані від обласних адміністрацій. Понад 25 тисяч топонімів у переважній більшості було змінено самими громадами, рідко — областями, якщо громади не встигли за рік, — сотні меморіальних об'єктів, присвячених імперським діячам, глорифікаторам Росії тощо. Це важлива точка, адже декомунізація перейшла в деколонізацію. Це вже закони, підзаконні акти, рішення обласних адміністрацій і місцевих органів влади, і вуаля — є навіть перша статистика. Тому я вважаю це третім важливим пунктом.
Водночас ми бачимо, що є міста, де після вже перейменованих вулиць з'являється нова хвиля перейменувань, що повертає старі назви. Один із кейсів, який мене вразив: нещодавно в місті Дніпро повернули назву вулиці Шаляпіна. Ще й написали якусь пояснювальну записку про те, що Шаляпін мало не друг Тараса Шевченка. Як філологиня я посміялась, але я французька філологиня і, може, чогось не знаю про Шевченка. От як ти цей контекст оцінюєш?
Це поодинокі кейси. Тут важливо нагадати, що перейменованих вулиць в один бік 25 тисяч, а дискусій щодо повернення і перейменування — може, два десятки на всю країну.
Тобто мене не має так бомбити ця історія?
Це найкращий результат, який може бути. Критика прилітає з двох боків. Нам завзяті активісти-декомунізатори розказують: от, мовляв, зазіхнули на 6 вулиць, хочуть їх назад перейменувати, негайно заступайся, інституте. А ми кажемо: у чому проблема? Хай люди проводять громадські слухання, дебатують, краєзнавці готують пояснення. Якщо треба наша експертиза, звертайтеся, проаналізуємо, допоможемо. Річ у тім, що це і є найцінніший результат декомунізації й деколонізації — звичка людей самим вирішувати щодо свого символічного простору.
А якщо вирішують люди, все в порядку — хай буде Горький, Ленін, той же Шаляпін?
Є червоні лінії, звісно: скажімо, Петровський, організатор Голодомору. Якби місто ухвалило таке рішення і проігнорувало норму закону, ми б дали експертний висновок і обласна адміністрація перейменувала б сама. Або через рішення суду можна було б це змінити. Є складні випадки: наприклад, Жванецький не підпадає за формальними ознаками, але у 2015-му отримав орден з рук Путіна. Це вже питання громади. Вона має сама влаштувати собі великий іспит совісті. Є формальні сторони, є неформальні. Або, наприклад, Бабель. Якщо Бабель дійсно був чекістом, як сам пише, — є інформація, що він таки писав десь у "Кінармії", у передмові, — то в законі немає винятків для чекістів, як і для інших представників репресивних органів, навіть якщо ці особи зробили внесок у культуру, брали участь в Другій світовій тощо. Але це треба довести. Якщо Бабель не був чекістом, а просто ляпнув таке для промоушену, тоді це інша історія.
А якщо ми не знаємо — документи в Москві, наприклад, в архівах?
Якщо ми не маємо юридичної прямої норми, орган місцевого самоврядування має зібратись і подумати: друзі, а ми хочемо, щоб наші вулиці так називалися? Це питання суду і відповідальності громади.
Наприклад, бюст Пушкіна в Одесі, який про це місто доброго слова не сказав. Я спеціально вивчив це питання, не полінувався. "Запилюжена" — це найкомпліментарніша його заява про Одесу, — "брудні, склочні люди". Він же там у засланні був. Кажуть, мовляв, це ж містяни поставили цей бюст. Потім читаю дослідницю, яка пише, що одесити навіть половини грошей не змогли зібрати, але була рознарядка по імперії: "увіковічити". Тож міська рада докинула грошей, щоб не отримати догану з Петербурга. І все, аргументи зникають.
Ця дискусія і є найважливішим результатом змін, бо громада звикає сама розпоряджатися своїм символічним простором. Не чиновник з Києва присилає директиву, і не губернатор, поставлений імперським органом, а люди самі ухвалюють рішення.
Але саме одеський кейс став основою для того гучного листа, направленого до ЮНЕСКО із закликом не допустити якихось там неправильних дій із локальною пам'яттю і враховувати локальні контексти. Це був дуже емоційний випадок: і коментарі з обох боків, і ті, хто направили цього листа з осудом такого перебігу деколонізаційних рухів, і ті, хто обстоювали саме такі підходи, — всі були дуже емоційно заряджені. Як ти це оцінюєш? Навіть не так лист, як загалом зіткнення реальностей і звернення до глобальних інституцій замість роботи в локальнішому полі.
Ця ситуація виявила глибшу річ, дуже цікаву. Ми бачимо, що проросійські москвофіли, грубо кажучи, стали маргінальною меншістю. Виразно видно, як вони намагаються хаотично, навіть істерично створювати скандальні кейси в деяких питаннях.
Але серед підписантів того листа, здається, немає людей, кого можна було б назвати москвофілами.
Усі, хто підписали цей лист, конкретно в цій ситуації, самі себе занесли в не дуже конструктивну і маргінальну меншість. Чому? Дуже проста причина.
Є внутрішні процедури, як ухвалюються рішення. Треба було розв'язати питання на тому рівні, де воно виникло: провести громадські слухання, зібрати підписи, провести дебати, звернутися до органів місцевого самоврядування, до центральної влади, отримати відповіді. Потім, коли отримано весь набір відгуків, відповідей, провести, приміром, голосування, місцеве опитування, і якби це не спрацювало — звернутися до суду, бо є інституції та процедури. І, якщо б уже всі методи боротьби за локальне рішення були б вичерпані, тобто на рівні національному не залишилося б інструментів, тоді абсолютно логічно і справедливо звертатися до глобальних інституцій. Але ж це праця, робота з громадою, мобілізація людей до таких рухів, підтримка суспільної думки тощо — тож значно простіше запустити хайп, проігнорувавши місцевий, національний, експертний рівні, і зразу бомбанути кудись листа, який видається кляузою.
От мені чиновник з міністерства каже: дзвонить людина з ЮНЕСКО, перепитує, чи ці особи попередньо до вас зверталися? А міністерство ні сном, ні духом. Ті кажуть: дивно, некоректна поведінка. Бо головним, хто захищає стандарти права ЮНЕСКО на національному рівні, є міністерство. І там були дуже здивовані, що міністерство не отримувало запитів і звернень належним чином.
Окрім того, подивіться, скільки людей поставили підписи. Їх чотириста. Серйозно? Зібрали на обласний центр рівня Одеси 400 підписів? Це і є маргінальна група. Беремо другий вимір ситуації. Погляньте, скільки підписантів не живе зараз в Одесі, скільки людей поза межами міста. Тобто порушена процедура, знехтувано думку громади, знехтувано весь процес обговорення в рамках громади, але зразу забомблений комсомольський донос в ЮНЕСКО. Навіть порядні люди, які підписали цей лист, через, можливо, емоційні причини абощо, самі себе поставили в маргінальну ситуацію.
Отже, три головні здобутки УІНП за 5 років ми почули. Говорили про сталість інституції, і про те, що змінюється парадигма пам'яті про Другу світову війну — як ми говоримо про те, що саме і як ми пам'ятаємо, як ми думаємо про те, що ми пам'ятаємо. Згадали про кейси декомунізації та деколонізації, зокрема, в контексті повномасштабного вторгнення. І пункт четвертий…
Він стосується емоційно дуже складної теми. Це меморіалізація російсько-української війни. Інститут як фактично реалізатор державної політики за останні десять років ще й став частково її формувачем. Хоча це дещо виходить за межі передбачених повноважень, часто ми пропонували такі речі, які з результатів ставали державними політиками. Наприклад, ми пропонували Міністерству культури ті чи інші напрацювання у сфері меморіалізації війни, і багато з них було підтримано. За ці десять років Інститут нацпам'яті почав дискурс про військові кладовища, сектори військових поховань, церемонії поховань. І якщо протягом 2014-2019 років були сформовані певні концепції, напрацьовані рекомендації щодо секторів поховань, то за 2019-2024 рік вдалося, зокрема, підготувати проєкт закону про Національне військове меморіальне кладовище. Прийнятий він був тільки після початку повномасштабної, у 2022 році.
Другий пункт — це військово-поховальний ритуал, який вноситься змінами до статутів Збройних сил. Ми його розробили, дослідивши найкращі світові практики — американські, ізраїльські, європейські. Наприклад, коли згортають прапор, який потім вручають родині. У нас цей ритуал з 2021 року прийнятий на рівні закону. Розроблені концепція національного пантеону, рекомендації, що робити в громаді, якщо є потреба меморіалізувати або створювати у просторі об'єкти, присвячені війні.
Ми надали підтримку численним органам місцевого самоврядування щодо опрацювання нових стандартів меморіалізації, організації місць пам'яті. До речі, найбільш пропрацьоване це питання в Ірпінській громаді. Наприклад, якщо у Вінниці найкращий досвід переосмислення зміни меморіалів про Другу світову війну — як обережно, делікатно і чесно, без пошкодження пам'яті, змінити, перенести, виявити всю радянську брехню про меморіальний простір, — то Ірпінь — найкращий приклад того, як працювати з меморіальним простором про російсько-українську війну.
Ми напрацювали 10 принципів меморіалізації російсько-української війни, отримали пропозиції від громадян і винесли на громадське обговорення. Понад 19 тисяч військових дали нам зворотній зв'язок про принципи меморіалізації війни, із підтримкою більшості. Останні з наших великих проєктів у цьому плані — розроблення церемоніалу хвилини мовчання із громадською організацією "Вшануй". Це почалося ще після Революції Гідності, але до 2024-го ми фактично започаткували своїми проєктами і конкретними пропозиціями цілий напрям, новий напрям державної політики — меморіалізацію російсько-української війни.
Окрема тема — як функціонує хвилина мовчання як щоденна практика. Мені траплялися думки, що щоденна хвилина мовчання — мало не показуха: мовляв, чому всі мають по команді пам'ятати, мовчати, згадувати? Це крайній прояв критики, але він існує. Як можна відповісти на це запитання?
Воно дуже слушне. Ми працюємо з громадськими організаціями — нагадаю, це спільна ініціатива, бо є указ Президента, який запроваджує хвилину мовчання, а ми розробляємо рекомендації. Тобто ми запрошуємо доєднатися до національної хвилини мовчання, пропонуємо текст до роздумів. Там кілька варіантів, що робити. Перед якимись подіями часто кажуть: почнімо наш захід з того, що віддамо шану військовим і цивільним, які загинули. Запрошуємо вас зупинитися, стишити думки, поміркувати. У цей момент хтось може прихилити коліно, хтось може просто стояти, згадуючи імена загиблих.
Але варіативність проблемна. От, скажімо, я йду Хрещатиком на радіо, настає дев'ята година, починається загальна національна хвилина мовчання — чого від мене чекають у цей час?
З одного боку, варіативність проблемна, а з другого — це і є реалізацією свободи. Робімо як підказує душа. Якщо покладеш собі руку на серце і зупинишся, твоє право. Хтось може прихилити коліно, хтось — підвести очі вгору або звести погляд униз. Звісно, зупинка символічно важлива. Вона показує, що ти на хвилину випадаєш із рутини. Це дуже дієво.
Ось випадок із моєї конкретної практики у 2023 році. Я отримав невелике поранення і потрапив у лікарню. Там були військові, і я сам військовий, у формі. У нас бойові дії були на Запоріжжі, а лікарня в одній із західних областей, куди евакуюють поранених. Якось мій лікар каже: йди в реєстратуру, треба дещо віднести. Я йду, і тут якийсь звук. 9 ранку, а я щось розгубився, не зорієнтувався, і йду далі. Бачу, всі зупиняються, й одна жінка в білому халаті так на мене проникливо подивилася. Я пройшов повз реєстратуру, потім заходжу, а це вже по десятій, і ця жінка мені: а чого ви не зупинились на хвилину мовчання? Вам не соромно?
І мені одразу ж стало соромно. Я зрозумів, що віддати хвилину (яка часто триває насправді 30-45 секунд) — невелика жертва. Але це час, коли можеш подумати, згадати людей. Відтоді я значно серйозніше ставлюся до цієї хвилини. Це до питання, чого від тебе очікують: так от, як мінімум зупинки. Про що думаєш — твоя внутрішня справа. Але зупинка обов'язкова. Хоч я міг по-різному відповісти тій жінці, почати трусити шевронами: мовляв, та як ви смієте, я ховав побратимів, а ви ставите під сумнів мій жаль, і тому подібне.
Ось винесли ми хвилину мовчання на громадське обговорення. Далі уряд її затвердить як рекомендації, що надійдуть в установи. Організації можуть їх прийняти або ні. Вони проведуть наради, одні затвердять, інші навпаки. Приміром, до нас звернувся один бізнес: каже, у нас велика мережа, десятки тисяч працівників, але ми не знаємо, як це коректно зробити, щоб, з одного боку, це не було формально-примусово, а з другого — хочемо вшанувати людей, бо у нас сотні беруть участь у війні, чи вже тисячі, і є загиблі. Бачиш, що найважливіше: нарешті ми на 11-му році війни міркуємо про це як спільнота. Нам цей дискурс не створює Європа чи Росія. Ми самі, з почуття гідності й потреби, доходимо до цього питання.
Поряд із тим є тема військових поховань. Є громади, де нібито вже й місце визначили, і розробили типові надгробки, але окремі родини наполягають, що хочуть по-своєму ховати своїх загиблих. З одного боку, родина має право ухвалювати це рішення. З другого боку, є настанови, які розробила громада.
Співробітник УІНП, який зараз служить у війську, Павло Подобєд — український історик, дуже талановитий і глибокий дослідник — один із тих, хто розроблював рекомендації щодо влаштування секторів військових поховань у 2014-2015 роках. Нагадаю, їх понад 500. Тобто всі ті сектори, які ми знаємо, або натхненні тими рекомендаціями, або принаймні орган місцевого самоврядування міг взяти їх до уваги. І вони були зразково влаштовані. Наприклад, цвинтар Геологів на Херсонщині — козацькі хрести, уніфіковані надгробки. Коли запускався цей проєкт, траплялися випадки, коли, наприклад, приходить мама загиблого воїна, і каже: а я хочу, щоб там був такий-то пам'ятник. І голова громади не може розказувати, як їй робити могилу свого сина.
Саме те, про що я запитую: як із цим контекстом працювати?
Тут єдине золоте рішення — це вибір. Приходить із такою потребою родина на цвинтар. Згідно із законом, у нас лише комунальні підприємства опікуються місцями поховання, крім Національного військового меморіального кладовища. Це виняток. Відповідно, такій родині громада має запропонувати два варіанти. Є сектор військових поховань, щодо якого громада вирішила, що він стандартизований і там усе однакове, щоб не було проблем із доступністю, інклюзивністю, ДСТУ забезпечені й так далі. А є другий варіант — право на родинне поховання: сім'я може вибрати будь-яку ділянку на цвинтарі й там робити як бажає. Державні кошти передбачені й на це.
Виходить, що Український інститут національної пам'яті фасилітуватиме в майбутньому ці процеси?
Ми дали ці рекомендації у 2014-2015 роках, розробили концепцію Національного військового меморіального кладовища і потім під неї закон, який уже є зразком для багатьох. Наприклад, стандартизовані надгробки, креслення. Є вибір — козацький хрест або плита, на якій можна відобразити різні конфесійні символи. Зараз ми внесли пропозиції до зміни закону про поховальну справу, бо, до нашого сорому, було виявлено, що в законі взагалі не існувало поняття "військове кладовище". Сподіваюся, його змінять і ми далі фасилітуємо цей діалог.
Розпитаю про майбутнє. На початку розмови ти говорив, що вже скоро починаєш роботу в Київській школі економіки з блоком тем, які так чи так стосуються меморіалізації. Розкажи трохи більше, що це за нова інституція?
Київська школа економіки запропонувала мені відкрити центр, який сфокусується на актуальних питаннях меморіалізації. Я розробив концепцію, і наступного тижня ми анонсуємо це публічно. Буде створений Центр прав людини і меморіалізації війни, що займатиметься темами перехідного правосуддя, як-от повоєнним врегулюванням суспільних відносин під час війни, питаннями досягнення справедливого миру — як його сприймати, як пам'ятати війну в контексті встановлення миру, питаннями забезпечення гідної пам'яті спільноти про війну, цивільних, військових, як правильно організувати ці процеси. Тут найважливіше — міждисциплінарний контекст.
Перехідне правосуддя — це юридична концепція, в якій одним із компонентів є право на правду або право на пам'ять, як пам'ятати про цю війну. Це не тільки традиційні питання репутації колаборантів, а й те, як пам'ятати подвиг тих, хто на тимчасово окупованих територіях чинили спротив, як градуювати тих, хто, наприклад, не підпадають під кримінальну відповідальність, але повинні нести хоча б репутаційну відповідальність, якщо вчиняли якісь сумнівні дії. Тобто і цей блок питань, і цілковито прикладні проєкти. От, приміром, церемоніал хвилини мовчання опрацьовуватимемо.
Є потужна програма, яку очолює Антон Лягуша, що вже займається питаннями колективної пам'яті, де готують магістрантів. Це критично важлива спеціальність зараз, бо у нас, наприклад, близько 1600 громад. У кожної є питання щодо меморіалізації війни, а фахівців культури пам'яті в країні — може, десяток чи два десятки, бо це дуже специфічна тема, що раніше не була така затребувана.
Я зосереджуся на питаннях обґрунтування юридичних претензій до росіян щодо злочинів проти нашої культурної спадщини. Вони системно й систематично знищують об'єкти культури, і це частина їхньої геноцидальної політики знищення нашої ідентичності. Цьому треба надати юридично значущі обриси, щоб підготувати державне обвинувачення в судах у нас і далі — загалом стратегічну державну позицію на Міжнародному трибуналі. Стратегія держави в цьому питанні не має бути дискутивною історією.
Ти згадав про громади, де може бракувати фахівців, які б зналися на темі пам'яті в контексті повномасштабної війни. Це дуже актуальна річ. Що можна було б порадити громадам? Тим, хто відчуває розгубленість і вагання щодо того, як правильно пам'ятати, які практики варто запровадити на рівні громади, що можна було б підказати, куди спрямувати?
Передусім варто почати з сайту Інституту нацпам'яті. Є розділ "Меморіалізація", там є рекомендації для громад — невеличка книжечка для початку. Далі є неймовірно крута ініціатива "Минуле / Майбутнє / Мистецтво". Це громадська ініціатива, декілька її проєктів підтримувало "Партнерство за сильну Україну". У них є напрацювання в різних сферах, які практики меморіалізації існують. Раджу підписатися в соціальних мережах на "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", може, сконтактувати, у них є фахівці. А також звернутися до досвіду того самого Ірпеня, про який я згадував. Наприклад, Львів має прекрасний досвід проведення відкритих конкурсів на меморіальне кладовище, Ірпінь — досвід того, як позначати меморіальні місця. Це точно треба переймати. Зокрема, особливо цінні практики живої пам'яті — не бетонний бовван, повз який люди можуть ходити 10 років і навіть не знати, що воно. Саме з цього я б рекомендував почати будь-якій громаді, будь-якій людині, у кого з'являється ідея меморіалізації.
.jpg)
Леніє Умерова у студії Радіо Культура
"Росіяни знущаються над українцями різним чином"
Я почну із такого, може, нетривіального, запитання про голос. У тюрмі ви, на жаль, мали досвід перебування в одиночній камері. Російські тюремники, я так розумію, не соромилися туди запроторювати українських полонених. Як голос зберегти, коли ти в одиночці?
Так, це правда. Росіяни знущаються над українцями різним чином. Найстрашніше – це катування і все, що тільки можна зробити фізично людині, закінчуючи психологічними тортурами. Це і сенситивна депривація, і як було у мене, залишають людину саму в камері. І через те, що більше року сидиш одна і можеш місяць, два місяці людей не бачити, особливо, якщо до тебе не приходить твій адвокат чи взагалі у тебе немає сусіда, то тобі нема з ким поговорити. Безпосередньо в мене було так, що я тільки зранку говорила на повірці, називала своє ім'я і все. І в якийсь момент я зрозуміла, що коли я на цих повірках починаю говорити їм своє ім'я, я не можу говорити, бо в мене "клубок у горлі" і в мене є перепони, не виходить.
"Читання дуже сильно допомагає"
Голос зникає?
Так. І тоді я вирішила, що треба якось його тренувати, щось говорити сама з собою. Дуже допомагали книжки. У Лефортово, де я перебувала, була бібліотека і там можна було брати книжки. Абсолютно різні, починаючи від якоїсь художньої літератури і закінчуючи якимись науковими працями. Я їх читала вголос. Дуже смішно було, коли до мене в камеру заглядали наглядачі й намагалися знайти, з ким я там розмовляю. Я в листах брату жартувала, що я розмовляю з кулером для води – це "мій П'ятниця". Але так мені вдалося не тільки протренувати тоді голос, а й зараз у розмові якось почувати себе впевнено. Читання дуже сильно допомагає, по-перше, відволіктися, і по-друге, дає якийсь поштовх у голові знайти собі якісь картини і свою внутрішню енергію на щось спрямувати.
Які книжки мені особисто допомогли? Якщо з художньої літератури, то мені дуже сподобалася серія книжок "Гра престолів", "Пісня льоду й полум'я", здається, вона називається. У мене дуже багато паралелей тоді було і це в якихось моментах навіть не тільки допомогло мені поринути туди і відволіктися від цього всього, а й знайти ресурси для себе. Наприклад, для себе я запам'ятала фразу, яка там була. Маленькій дівчинці сказали, коли її батька на очах вбили, що "страх ріже гостріше за ніж". І я тоді для себе казала, що якщо я буду боятися на судах, на якихось допитах, то я сама собі зроблю гірше, я підіграю їм на руку. Також дуже багато філософських книг було.
"Це ще один приклад того, що Росія – країна-терорист"
Ця історія, коли вас було затримано на кордоні між Грузією та Росією, трапилася у грудні 22-го року. І це історія про дуже велике потрясіння, історія про те, що сталося немислиме, неможливе. Раптом абсолютно нізвідки затримання, ризик тюрми, ризик засудження на 20 років за сфальсифікованими звинуваченнями. Могли би трохи розповісти про ті дні, що сталося?
Так, це правда. Я кожен раз, коли починаю розповідати свою історію, кожен раз наголошую, що це ще один приклад того, що Росія – країна-терорист. І єдиний механізм, яким вона не гидує і кожен раз використовує – це терористичний механізм залякування людей. І ця історія, мій кейс дуже показовий тим, що вони намагаються людям сказати, що ми можемо добратися до кожного.
Наприкінці 22-го року, оскільки частина моєї родини перебуває на окупованій території, я мусила поїхати, щоб підтримати мого хворого батька, який потребував негайної операції, дуже складної операції. Я дуже швидко зібрала речі, поїхала, придумала собі маршрут, бо зрозуміло, що між Україною і окупованою територією, навіть Росією, в нас зараз немає якогось проїзду. На той момент найкращим шляхом мені здалося поїхати через територію Туреччини, через Грузію заїхати в Росію і так переїхати в Крим. Але сталося не так, як гадалося. При в'їзді на територію Російської Федерації, після того, як я спокійно пройшла кордон Грузії, на російському кордоні перевірили мої документи, мене покликали в бік і натякнули, що через мій український паспорт мене мусять перевірити додатково. Перевірили ще раз документи, потім сказали, що мають під'їхати люди поспілкуватися. Ці люди мене забрали на допити, які проходили понад 8-м годин. Після того начебто відпустили. Мене посадили в таксі, це була майже 2-га година ночі, і сказали, що зранку я можу продовжити свій маршрут. Але, як тільки я сіла в таксі, через декілька хвилин мене знову зупинили і почалася ця карусель звинувачень. Тоді мене начебто в перший раз звинуватили у тому, що в мене немає спеціального дозволу на перебування на окремій дорозі. У Росії, через те, що це федерація, в кожній республіці свої окремі закони. І в Північній Осетії іноземці можуть їздити по внутрішніх дорогах тільки зі спеціальною перепусткою, якої в мене не було фактично, тому що я щойно в'їхала на територію Росії. Я намагалася це розказати. Звичайно ж ніхто мене не чув. О 5-й ранку був суд. Мені визначили депорт. Але мене не можуть просто вивезти за кордон, фізично, юридично. Бо, коли тебе депортують, дві країни – з якої виселяють і куди – мають домовитися між собою про механізм, як це потрібно зробити. Але через те, що між Росією і Україною немає дипломатичних відносин, зі зрозумілих причин, бо у нас війна, людину просто поміщають у в'язницю для іноземців, де її тримають необмежену кількість часу. І так вийшло, що через 3 місяці мого перебування в цій в'язниці мій тодішній адвокат змогла мене витягнути, у касаційному суді анулювала моє звинувачення. І, як тільки мене вивели з цієї в'язниці, о 9-й вечора під'їхали якісь невідомі чоловіки, мішок на голову і знов кудись повезли. Наступного дня ще "суд". І так у мене ще було 4-и карусельних суди після цього. А потім в якийсь день зайшов чоловік до моєї камери, сказав, щоб я збирала речі. Перед цим ще сказав, що я маю начитати йому якийсь текст на камеру з якимись нібито звинуваченнями у тому, що я визнаю провину в якихось звинуваченнях. Я відмовилась, звичайно ж, тому що очевидно, що це якась дурна історія. І так мене відвезли в Москву, де вже висунули вирок у нібито шпигунстві.
Понад п'ять місяців
Скільки часу проходить від цього першого затримання до "справи" про шпигунство, до цих сфабрикованих звинувачень?
Понад п'ять місяців.
І весь цей час ви насправді не знали, в чому російські кати вас звинувачують?
Ні, абсолютно жодного розуміння. Допити проходили абсолютно в рандомному форматі. Мені здавалося, що вони самі не знають, що від мене хочуть.
Комунікація з адвокатом
Як у цій історії з'являється адвокат, адвокатка? Це хтось, кого пропонують із державного боку, чи це історія про місцевих правозахисників, які допомагають? Можливо, щось інше?
Через те, що в мене перші 5 місяців були адміністративні вироки, мені не обов'язково потрібен був адвокат. Але мені вдалося зв'язатися зі знайомими у в'язниці підпільними шляхами і вони мені знайшли адвокатку, з якою я працювала всю дорогу в Північній Осетії. До неї є також багато запитань, тому що в таких історіях, коли тебе звинувачує ФСБ, потрібно розуміти, щоб у вашій комунікації з адвокатом були задіяні тільки 2 сторони – ваша і адвоката. І в жодному випадку третьої сторони не було. Тому має бути якась мінімальна довіра до цієї людини. А коли мене вже відправили у Лефортово, то справа складалася зовсім іншим шляхом, потрібні були сильніші адвокати, з якимось досвідом у схожих справах. І також близькі люди допомогли мені знайти нових адвокатів, теж хороших, які попередньо працювали також з українцями, з військовими і цивільними.
Чи вдавалося отримувати новини з України?
Адвокати передають дуже багато інформації. Загалом, мені здається, що в Російській Федерації через те, що правового поля майже не існує, адвокат несе більшість комунікації. У моїй історії він дуже велику роль відіграв у передачі моїх листів, у комунікації із зовнішнім світом, з близькими, в допомозі, коли мені була необхідна медична допомога, в передачі листів від близьких. Новини мені більше передавали волонтери. Була змога також писати листи мені.
"Кожен лист проходить цензуру"
Листи від рідних передавали вам?
Так, листи передавали через адвоката. Я їх читала, могла там з ними посидіти і знову віддати. А листи від волонтерів я могла забрати собі, тому що кожен лист проходить цензуру. Потрібно це розуміти. Тому, коли ти пишеш листа політв'язням, ти чітко маєш розуміти, що ти не маєш писати. Не маєш писати, по-перше, українською. Можна писати тільки російською мовою, тому що цензура на це звертає, на жаль, увагу. Про якісь справи кримінального провадження також варто не писати. Це вже наперед даю рекомендації і прошу всіх писати листи нашим політв'язням.
"Людині у неволі листи дуже важливі"
До речі, чому? Ця порада досить часто звучить у різних ефірах, зокрема й на Радіо Культура. Але навіщо листи? Що вони дають?
Людині, яка сидить у неволі, обмежена інформацією і на яку чинять як психологічний, так і фізичний тиск, листи дуже важливі. Вони дають велетенську підтримку в форматі того, що йде відчуття того, що в тебе вірять і тебе підтримують. Що ти не залишаєшся один у своїй ситуації, що про тебе пам'ятають. Те, що відбувається навколо – це несправедливо. Для тебе це очевидно. Але коли на тебе тиснуть кожен день, ти все менше і менше починаєш в це вірити. Тому, коли ти отримуєш цей лист, у тебе знову з'являється це відчуття, що світ не зійшов з розуму, а все, що відбувається навколо – це несправедливо. Це дуже важливо розуміти, що коли ти пишеш людині в ув'язнені, у неї немає доступу до жодної інформації. І ви можете стати саме цією точкою надання інформації для людини.
"Мені приходили листи з-за кордону і з дуже неочікуваних країн"
Написання листа – це, на жаль, дуже складний процес, бо з одного боку треба розповісти щось важливе, а з іншого – пройти російську тюремну цензуру. Як це розповісти про новини, не розповідаючи новин?
Це складно. В деяких випадках листи не будуть проходити цензуру, але не потрібно полишати спроби. Навіть якщо один раз ви зрозуміли, що ваш лист не пройшов, спробуйте написати знову. В якихось інших формулюваннях, але спробувати ще раз. Це обов'язково, дуже важливо писати листи. Тому, якщо ви маєте змогу написати з території України через близьких людей людини, яка зараз в ув'язненні, то робіть це. Або через громадські організації, як, наприклад, ZMINA разом із Представництвом президента в Автономній Республіці Крим, вони влаштовують спільну акцію з написання листів політв'язням і потім передають. Якщо ви за кордоном, то дуже зручно це зробити безпосередньо з того місця, де ви перебуваєте, одразу за адресою. Мені приходили листи з-за кордону. Багато приходило листів і з дуже різних неочікуваних країн. Тобто і з Європи, і з Грузії, з Вірменії, з Америки, і з Туреччини також. Тому, якщо ви можете написати, то, будь ласка, напишіть. Якщо ви пишете з-за кордону, то у вас є ще велетенський плюс того, що людина може вам відповісти.
Це тому, що писати з російської тюрми в Україну не можна?
Так. Неможливо через те, що пошта не працює, як і все загалом між Україною і Росією. Усі зв'язки зараз порвані і це логічно, що пошта також не працює. Тому, на жаль, відповіді отримувати дуже складно.
"Коли ці імена на вустах у людей, у влади з'являється мотивація їх повертати"
В одному з інтерв'ю ви говорили, що розголос важливий для в'язнів, для тих, кого незаконно тримають у російських тюрмах. Навіщо?
Для того, щоб люди усвідомлювали проблеми. По-перше, для того, щоб боротися з байдужістю людей. Це дуже важливо, щоб люди розуміли, що є проблема, з якою потрібно боротися. Є чітка проблема. Не десь там сидить окрема кількість людей, які у неволі, а є чіткі кейси, розуміння людей. Це, по-перше. По-друге, коли ці імена на вустах у людей, у влади з'являється мотивація їх повертати. Тому це важливо і однозначно потрібно говорити, де тільки можна наголошувати на тому, що наших цивільних і військових потрібно повертати.
"Якщо сидіти там тихо, то можна сидіти дуже довго"
А ставлення російських тюремників міняється, коли вони розуміють, що в'язня чи ув'язнену чекають, знають як звати і знають про кейс?
Я можу тільки за себе сказати. Я чітко розуміла, коли мої листи доходили до адресатів.
Як?
Тому що зі мною інколи починали спілкуватися в більш жорсткій формі. Обмежували листи. Якийсь час мені не надходили листи, декілька місяців мені взагалі не надходили листи. І я зрозуміла, що окремий мій лист був досить "голосним". Але це не має демотивувати тебе. У тебе є якась конкретна задача. Тому що, якщо сидіти там тихо, то можна сидіти дуже довго. Про тебе потрібно говорити. І це робота не тільки з одного боку, не тільки говорити тут нам, а й людині, яка зараз перебуває у неволі, потрібно про себе нагадувати тим чи іншим шляхом. Я розумію, що не завжди це може бути просто, але потрібно наважитись. Це дуже складно. Інколи ти розумієш, що тобі фізично це складно зробити, на тебе тиснуть психологічно, але якщо про це не говорити, то нічого не відбудеться. Ніяк картина не зміниться.
"Я намагалася там влаштувати собі ненормальну нормальність"
Як ще вам вдавалося тримати себе купи? Це ж екстремальний досвід, із нього дуже важко вийти в такому стані, в якому себе не втрачаєш.
Ви знаєте, я проходила в обміні з жінкою, яка сиділа в російській в'язниці понад 7 років. Для мене майже 2 роки далися складно. Я себе налаштовувала, але тим не менш все одно це дається непросто. А людина сиділа понад 7-м років і вона каже, що нічого. "Ми це подолали. Головне просто не зациклюватись на цифрах і все буде добре". Я читала дуже багато книжок і це мені допомагало. Я намагалася собі збудувати якусь рутину там, влаштувати собі якусь ненормальну нормальність, щоб у мене була хоч якась мінімальна, але зона комфорту і відчуття того, що хоч щось йде за тим розкладом, який я собі можу спланувати. Тому в нас о 6-й ранку був підйом і я одразу розуміла, що я роблю після цього. Коли я займаюся там спортом, якусь гімнастику роблю в камері. А камера там дуже маленька, на 8-м квадратів, і десь є 1-1,5 квадрати вільної площі і ти на них займаєшся якимось спортом. Медитування дуже допомагало. І загалом я всім дуже сильно рекомендую, незважаючи в якій ситуації ти перебуваєш, коли ти втрачаєш відчуття внутрішнього голосу з собою, якогось внутрішнього діалогу, просто зупинитися на 15 хвилин і подумати ні про що. Подивитися в одну точку і знайти цей голос із собою. Це дуже сильно допомагало мені, особливо в стресових ситуаціях. Намагалася малювати, писати, якісь нотатки робити, які, звичайно ж, не вдалося забрати через те, що під час обміну, на жаль, мої речі загубилися. А я там писала, описувала свої дні, малювала дещо. І якось так, за якоюсь мінімальною творчістю або за буденною рутиною проходив один день, другий день, тиждень, місяць, рік. І так вийшло, що я вийшла на свободу і мені кажуть, що я там пропустила стільки всього... В якийсь момент мене запитали, скільки мені років і я цілком серйозно кажу: 25-ть. Вони кажуть: тобі не 25, тобі вже 26.
Час ніби зупинився.
Так, так.
Чіткого розуміння того, що буде обмін, не було до останнього моменту
Який був цей момент, коли сказали: "З речами на вихід"? Ви знали, що це обмін?
Я вірила в це з першого дня мого арешту, що тим чи іншим шляхом я звідси виберуся. Але чіткого розуміння того, що сьогодні я маю поїхати, не було до останнього моменту. Були мінімальні натяки, обмовки зі сторони конвоїрів. Але потрібно розуміти, що це – російська в’язниця. Довіряти їхнім словам – це зневажати себе, тому що у них що не слово, то маніпуляція. Проте коли нас вивели всіх і показали цивільні автобуси, нам тоді ще не говорили, що це обмін. Нас більшість часу перевозили на автозаках. А тут цивільний автобус. Я дивлюся на нього і розумію, що ми їдемо додому. Я дивлюся на очі дівчат і бачу, що вони також розуміють, куди ми їдемо. Ми починаємо посміхатися, нам роблять зауваження конвоїри, наказують опустити голови і сидіти тихо. Але вже не висидять. Вже їдемо додому. Це шалені відчуття. Я згадую і в мене мурахи по шкірі досі. Радість шалена. Сподіваюся, що найближчим часом якомога більше українців зможуть це відчути.
"Побачити український прапор – наче обійняти всю Україну одним разом"
Які були перші враження від свободи?
Перше відчуття було під час обміну, коли на мене накинули український прапор. Особисто для мене побачити український прапор – наче обійняти всю Україну одним разом. Це велетенське відчуття свободи в перші хвилини обміну. Потім коли я знаходилася ще в лікарні на карантині, мені принесли мою улюблену каву. Коли я повернулася до своєї квартири і побачила своє рідне ліжко з м’якою ковдрою, поступово почало з’являтися відчуття якоїсь нормальності. Минає місяць, два і ти розумієш, що це лишається страшним сном десь позаду. З’являються проблеми, про які ти не можеш розповісти звичайній пересічній людині, але з кожним днем і тижнем вони все далі й далі від тебе.
Леніє Умерова у перші хвилині після звільнення з полону. Фото: facebook/zelenskyy.official
"Ми маємо використовувати цей ресурс, який є у нас"
Як змінюються відчуття себе після такого драматичного досвіду? Як відбувалася зустріч з собою до грудня 2022 року? Якщо про це можемо говорити.
Однозначно це вже – не та людина, легка і вільна, яка була до цього. Це однозначно людина, яка фільтрує абсолютно все, що відбувається навколо неї. Людина, яка дуже близько до себе доносить інформацію людей, які зараз перебувають у неволі чи складних умовах. Тому що, коли ти переживаєш це на власній шкурі ти розумієш, наскільки це жахливо. Мені іноді відправляють листи звідти, люди, з якими я була знайома, або навіть незнайомі. Для мене честь із ними переписуватися. Хочеться кричати і зробити все можливе, щоб їх повернути. У мене немає відчуття психологічного занепаду або відчуття журби, що все погано і ми нібито програємо. Для мене це зараз мотивація – робити більше, щоб більше людей змогли відчути те саме, що відчуваю зараз я, відчути свою рідненьку подушку. Ми маємо знаходити в собі ресурс для того, щоб продовжувати боротися. Багато людей, які перебувають і в Україні, і за кордоном, втомилися. Це зрозуміло, оскільки три роки триває велика війна. В мене по поверненню з’явилося стільки ресурсів та енергії, що для мене це трішки дивно. Так, прилітає, Росія досі існує, ворог є очевидний, є мінімальні побутові проблеми, як вимкнення світла чи підіймання на високий поверх, але ми сидимо в теплі, ми ситі, в нас є голос, яким ми можемо говорити і кричати. Ми маємо використовувати цей ресурс, який є у нас.
Забрали бабусю, двох старших сестер, двох молодших братів та їхню маму. Батько був тоді на фронті
Що розповідали у вашій родині про депортацію кримських татар?
Для нашої сім’ї це була величезна трагедія, як і для будь-якої кримськотатарської родини. Серед моїх знайомих немає кримських татар, які в тому чи іншому вигляді не відчули на собі біль депортації 1944 року. Моя бабуся нам із братом щороку 18 травня в День пам’яті та жалоби кримських татар розповідала свою історію, як її депортували, коли їй було 10 років. У ніч з 17 на 18 травня постукали невідомі чоловіки і наказали збирати речі. Начебто в них є 20 хвилин і вони мають їхати. Сказали, що їхати недалеко, тому багато речей не брати. Забрали бабусю, її двох старших сестер, двох молодших братів та їхню маму. Батько в той час воював на фронті у Червоній армії. Їх запхали у вагон для худоби і везли понад 2 тижні. Привезли в Узбекистан. У цьому вагоні було 110 людей. За перший рік на чужині через те, що узбекам не дозволяли допомагати кримським татарам, більша частина померла від голоду і дизентерії. Серед них померли двоє молодших братів моєї бабусі. Це жахлива сторінка нашої історії, яка продовжувалася дуже довго – до початку 90-их, коли з кримських татар не тільки зняли це тавро "зрадників", а ще й дозволили повернутися на Батьківщину. Мої батьки народилися ще в Узбекистані, а я вже в Криму, в Джанкої.
"Я виїхала на материкову частину України навчатися і головне - отримати громадянство України"
У 2014 році вам доводиться покидати Крим ще школяркою. Чому?
Мені було 16 років, коли в 2014 році в Євпаторію, де я на той момент жила, зайшли так звані "зелені чоловічки" без шевронів, які залякували все місцеві населення. Увесь час, який я навчалася у школі, яка була українською і патріотичною, в якийсь момент буквально за місяць абсолютно всі вчителі перевзуваються і кажуть, що "Україна – це не наша батьківщина". Сказали зняти гімн, прапор і герб у класах. Ми з друзями не розуміли, куди поділися їхні принципи та цінності. Я тоді сказала батькам, що не хочу навчатися в цій школі. Наприкінці навчального року я виїхала на материкову частину України навчатися і головне – отримати громадянство України. В мене 14 березня – день народження, 16 березня – "референдум", закриваються усі українські представництва і державні органи. Щоб отримати українське громадянство, тобі потрібно виїхати з території Криму і податися на документи. Це не так просто зробити. Росіяни поставили свої кордони і виїзд був шалено довгий. Ми стояли на кордоні чи то 24 ,чи то 26 годин, щоб виїхати з Криму.
Леніє Умерова, її брат Азіз Умеров та їхні батьки. Фото із сімейного архіву
"Ми маємо боротися за наше минуле і за наше майбутнє, яке в нас має бути спільним"
Як би саме ви пояснили, навіщо нам Крим?
Серед мого оточення дуже багато людей, які не знають Криму і які вже втратили розуміння того, навіщо нам Крим. Можна й змиритися нібито. Особливо це видно по молоді, яка ніколи не була в Криму, принаймні у свідомому віці. В мене є одна красива фраза: "Якщо Київ – це серце України, то Крим – це душа України". Це море, гори, краса, повітря, а ще це глибока культура. Поєднання культур: української, кримськотатарської та караїмської. Це глибина. Це саме ті корені, про які маємо пам’ятати і говорити. А ще це цінності, які ми транслюємо і в які ми маємо іти разом. Це про свободу – свободу людини, свободу гідності людини і свободу самовираження. Це все спільне в українців і кримських татар, які зараз знаходяться на окупованих територіях. І за це ми маємо боротися – за наше минуле і за наше майбутнє, яке в нас має бути спільним.
Фото: Пресслужба Grisana
"Мій новий сингл "Мій Санта" — це мій перший фіт, він зроблений разом із To Eternity – таким дуже стильним, дуже класним артистом. Ми хотіли цим треком максимально передати і створити святкову атмосферу, коли ви вперше з коханою людиною відзначаєте Новий рік разом. І це отакий теплий, романтичний вечір, але водночас дуже веселий, коли ви чекаєте Санту, подарунки. Оце зараз до вас друзі їдуть, за вікном снігопад. Якось ми так дуже швидко зловилися з Деніелом в плані стильочку, в плані посилу треку. І нам навіть нічого так сильно і затверджувати не треба було, тому що ми просто захоплювались ідеями один одного. Це був дуже прикольний досвід у створенні треку разом з іншим артистом. Це мій перший досвід, коли ти ділишся думками в процесі, новими ідеями, обговорюєш, затверджуєш усе разом. Це складніше, ніж закритися в своїй кімнаті і просто писати трек наодинці зі своїми думками. Плюс він живе в Америці, а я знаходжусь в Києві, тому це трошечки ускладнювало процес. В мене навіть були моменти, коли я така: "Блін, я йду витрачати всі свої гроші на квиток у Флориду, щоб просто полетіти і дописати цей трек разом із ним там". Але потім звикла і якось так процес пішов дуже кайфово. І ще я хочу поділитися з вами новиною, що нещодавно я пройшла в лонг-лист нацвідбору на Євробачення, але поки що шорт-лист не пройшла. Мені буде потрібна ваша підтримка під час голосування у застосунку "Дія". Я вже дуже хочу, щоб ви почули конкурсний трек, який я написала на Євробачення, тому що я вважаю його поки що найстильнішим з тих, що я писала коли-небудь", — розповіла Grisana в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у грудні To Eternity випустив мініальбом "Еллі".
У липні Grisana випустила дві версії пісні "Забирай".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Фейсбук-сторінка Євробачення Україна
Трек-лист: Океан Ельзи & Yaktak & KOLA & Shumei & Jerry Heil — Той день (ОЕ30 edition), Monatik - — Назавжди, SadSvit — Той хто пісню грав, Brykulets — Любима, Кажанна — Любов (я буду), МУР — Відвернись, OTOY — Мрії, бажання, плани, цілі, BAH.ROMA — На глибині, Крихітка & хейтспіч — Під весняним дощем, Cheev — Рана, Dorofeeva & Lebiga — А я все плакала, Artem Pivovarov & Klavdia Petrivna — Барабан, alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Андрій Хімʼяк і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
"Не тільки можна святкувати, а й треба"
Не дуже різдвяна погода і воєнний стан не надто сприяють святковому настрою. Багато людей просто соромляться святкувати щось під час війни, відчуваючи провину за можливість радіти святу в той час, як наші захисники в окопах стримують ворога. Як зберегти відчуття Різдва?
У нас вже є відчуття Різдва. Тому що ми готуємося до свята разом з сестрами служебницями. Ми збираємо пакунки для наших воїнів з Головного військового госпіталю. Це вже десятирічна традиція. Ми це робимо з 2015 року. Ми готуємо кутю, пампухи, солодощі і вручаємо ці гостинці нашим воїнам, відвідуючи палати, колядуючи для них. Тому у нас цей процес підготовки запустився заздалегідь. Відповідно, через це ми заздалегідь відчували наближення свята.
Щодо святкувань під час війни, треба розуміти, що Різдво – це одвічне відчуття. І я з впевненістю можу сказати, що його не тільки можна святкувати, а й треба. Тому що місією росіян є не тільки забрати наше життя, а й нашу землю, нашу традицію, нашу культуру, нашу мову. А ще нашу віру. Саме тому, коли ми сьогодні святкуємо Різдво, ми переживаємо віру в Ісуса Христа, який приходить до нас. Ми переживаємо цей мир, який Христос приносить в наші домівки. Незважаючи на те, що навколо війна. Цей небесний мир сходить в наші серця і дає нам силу йти далі. Йти далі, як народ невпокорений, який має силу вистояти. Цей народ стійкий. Цей народ любить свою землю, любить один одного, допомагає нашим воїнам на фронті. І разом однією стіною, єдністю своєю переживає не тільки це Різдво, а й всі події, які є навколо нас.
Тому в момент, коли ми святкуємо Різдво, ми справді єднаємося. Єднаємося в нашій вірі, єднаємося в наших родинах. Це нагода нам побачити один одного. Привітати інших тією гучною колядою, гарною різдвяної піснею для того, щоб ця радість поширювалася. Бо ця війна – це не тільки боротьба на фронті. Це боротьба добра і зла. Тому ми, як християни мусимо поширювати це добро нашою вірою, нашою радістю. Адже Христос, прийшовши у світ, зробив велике чудо, коли Бог став людиною. І ми несемо цю радість далі.
"Папа теж хоче наблизити мир. Можливо, не знаючи як"
Ми традиційно сприймаємо це свято, як боротьбу добра і зла. Але в цю бочку меду, бочку добра Папа Римський постійно підливає ложку дьогтю. Чого варта тільки його заява про те, що російський і український не те щоб братні народи, але точно двоюрідні. Кузени. Мовляв, нехай ці кузени і порозуміються. Адже війна – це завжди поразка всього світу. Папа, який не висловлюється чітко, хто тут добро, а хто зло, втрачає довіру вірян. Як церква дає з цим раду?
Це насправді дуже складне для нас питання. Не лише греко-католиків, а й римо-католиків в Україні. Коли ми чуємо якісь заяви, які ріжуть наше українське вухо, ранять наше серце, аналізуючи це, ми думаємо про те, що в тому є і певні позитивні сторони. По-перше, ми прожили дев'ять місяців після його (Папи Римського – ред.) березневої заяви про білий прапор. Це означає, що дев'ять місяців не було якихось скандальних заяв від Папи, які б зрадили українське суспільство. Бо раніше вони траплялися частіше. По-друге, він не називає нас братами, він називає нас кузенами. Він починає все ж потроху розуміти, що ми не є братами, що ми різні народи. З різною культурою, традицією, походженням і навіть вірою. І він починає це потроху розуміти. Але, бажаючи миру, він дивиться на все людство, як братів і сестер. Не лише на нас і росіян. Всі ми люди є, як такими, братами і сестрами у Хресті. Бо ми називаємося дітьми божими. Але одні діти божі вбивають інших дітей божих, і це історія про Каїна і Авеля.
А з іншого боку, минулого року ми мали зустріч із Папою Римським, і він передав в руки Блаженнішого велику збірку своїх звернень до народу України. Їх було 200 на той час. Вийшла окрема енцикліка (офіційний пастирський лист, написаний Папою або під його керівництвом – ред.) щодо миру в Україні. І там є абсолютно повна підтримка України. Такі речі насправді проходять дуже тихо. Практично кожної неділі Папа закликає в Римі до молитви за українців. За поранених, за стражденних. За те, щоб прийшов мир на нашу багатостраждальну землю. І так завжди відбувається у світі. Коли є якесь добро, воно завжди проходить повз нашу увагу. Але коли відбувається щось зле, ми одразу це відчуваємо. Папа в даному випадку говорить в рамках віри і моралі. Говорить як той, що вболіває за мир. І він до кінця шукає шляхи єдності. Бо розуміє, що кожна війна закінчується миром. Він теж хоче його наблизити. Можливо, не знаючи як.
"Не забуваємо про те, що Ватикан бере активну участь у визволенні наших полонених"
Не кожна війна закінчується миром. Є війни, в яких люди програють. І тоді все може закінчитися винищенням народу. Американські індіанці знають це, наприклад, як ніхто. Деякі їхні війни з білими колонізаторами завершилися винищенням цілих племен. Я погоджуюся з тим, що всі християни мислять себе, як брати і сестри. Лякає не називання агресора агресором. Адже церкву ми сприймаємо, як моральний орієнтир, який чітко каже, що є добро, і що є зло. Ми можемо дискутувати в якихось теологічних нюансах, але коли одна країна безпідставно нападає на іншу країну, то це очевидне зло. Ми не чуємо конкретних заяв Папи про те, що це зло. Все виглядає, як намагання пройти між крапельками.
Це називається ватиканська дипломатія. І вона нам час від часу шкодить. Адже ми відчуваємо себе в цій війні щодня. І щодня переживаємо ці обстріли. І коли хтось приїжджає в Україну, але при цьому каже, що хоче поїхати і в Росію, для нас це також боляче. Боляче, що він поєднує візит в Україну з візитом до Росії. Але нам потрібно робити своє. Як християнам, які вміють не звертати уваги на ці речі. Бо відбувається справді дуже багато складних речей. Нам просто потрібно бути сильнішими. Нагадую, є маса звернень Блаженнішого Святослава до Папи, в яких ми говорили про те, як нам усе це болить, як народ України сприймає його заяви. Але, як бачимо, вони повторюються і надалі. Можливо, в даному випадку впливає на нього його аргентинська культура.
Не забуваємо про те, що Ватикан бере активну участь у визволенні наших полонених. Разом із Катаром та іншими країнами, які є посередниками в цьому питанні.
"Це ще один голос нашої церкви"
7 грудня Ватикан призначив 20 нових кардиналів-виборців до Колегії кардиналів. Серед них є українець Микола Бичок. Це вже сьомий український кардинал. І тут йдеться не просто про кардиналів, а про кардиналів-виборців. Вони братимуть участь у майбутньому конклаві. Не так часто українські кардинали потрапляють у перелік кардиналів-виборців. Попередніми кардиналами були, зокрема, Йосип Сліпий, Мирослав Любачівський та Любомир Гузар. Зараз це Микола Бичок, єпископ Мельбурнської Української греко-католицької церкви. Це австралієць, який народився в Україні. Він родом із Тернопільщини. Чому до цього переліку не потрапив владика Святослав, який очолює Українську греко-католицьку церкву? Згадані мною попередники були главами церкви.
Ця новина також була для нас практично, як холодний душ. Насправді ми очікували на кардинальське призначення після відходу Блаженнішого Любомира Гузара. Ми очікували, що його наступник Блаженніший Святослав стане кардиналом. Ми вважаємо, що він достойний ним бути. Але отримали новину, що кардиналом став наш владика Микола з Австралії, якого ми любимо і шануємо. Коли ця новина прийшла, дехто говорив про те, що, можливо, ця новина неправдива. Як кажуть в сучасному суспільстві, фейк. Втім, ця новина мала свої підтвердження і перевірені джерела.
Але я цій новині не дивуюся. Це є спосіб мислення Папи. Цей спосіб мислення Папи підтвердив навіть кардинал Ґуджеротті, Префект Дикастерії для Східних Церков. Він говорив про те, що Папа любить периферію: щось забуте на краю світу. Очевидно, що для нього такою периферією є Австралія. А периферією Австралії є одна єпархія Греко-католицької церкви. Тобто, периферія з периферії. І він викликає собі звідти кардинала.
Папа викликає собі, кого хоче. Бо це його кардинали. Він це рішення може приймати особисто, може запитувати чиюсь думку. Але рішення ухвалює він. Це його пряма відповідальність. Відповідно, наступним після того, кого він обирає зараз, буде його наступник. Це основна місія, яку мають кардинали. Але, крім цього, вони мають ще репрезентативну місію. Вони можуть належати до різних папських дикастерій, різних органів, можуть бути посланцями Папи. Відповідно, мати певний вплив на життя римської курії.
Яку дикастерію очолює Микола Бичок?
Наразі він нічого не очолює. Але його в будь-який момент може покликати Папа до якогось уряду. Це може бути за місяць, за пів року, за два роки. Він використовує кардиналів для того, щоб давати їм певні завдання, певні місії. Крім того, що він буде єпископом для наших вірних в Австралії, буде провадити нашу церкву там, буде відповідальний за наш народ. Він також може мати певні завдання від Папи, які буде виконувати впродовж року. Це можуть бути як разові завдання, так і завдання систематичні. Ми ще цього не знаємо.
Якби таким кардиналом став Владика Святослав, він мав би тісніший контакт із Папою. Чи його контакт з Папою й так достатньо близький? І до нього буде ще один кардинал, котрий також матиме свій контакт?
Так. Це ще один голос нашої церкви. Блаженніший Святослав насправді має прямі контакти з Папою Римським Франциском. Він може до нього звертатися, коли відчуває потребу, чи є слушний час, чи якась подія. А тепер буде ще один голос від України до Папи. Владика Микола є не тільки добрим єпископом і християнином, а й добрим патріотом України. Він вболіває за Україну. Тому він також зможе доносити Папі наші болючі моменти. Я переконаний, що коли він був у Римі, він також говорив Папі про війну і про наш народ. Знаю, що він говорить про це при кожній нагоді. Він дуже близький до нас, тому що вийшов з українського народу. Він дуже багато допомагає Україні. Австралія – це одна з країн, яка найбільше нам допомагає в рамках церковної допомоги. Вона надає багато фінансової і гуманітарної допомоги Україні.
Про що говорили з главою МЗС України Андрієм Сибігою?
Також днями стало відомо, що Австралія нарешті відновить своє посольство в Україні. Бо після 2022 року вони досить обережно до цього ставилися. Є домовленість нашого міністра закордонних справ пана Сибіги з австралійськими колегами. Ви були в складі делегації Української греко-католицької церкви на недавній зустрічі греко-католиків з міністром закордонних справ. Про що йшлося на зустрічі?
Це була дуже приємна зустріч. Основною темою була співпраця нашого міністерства з церквою. Тому що наша церква має дуже широку структуру. Як сказали на цій зустрічі, половина нашої церкви є за кордоном. Ми маємо митрополії в Америці, Канаді, Бразилії. Маємо єпархії в Аргентині, Європі та Австралії. В Європі маємо митрополію в Польщі, маємо наші структури в Німеччині, Франції, Британії, Італії. В Іспанії є велика громада нашої церкви. Тому ми маємо ці довгі руки, які ми можемо простягнути нашим українцям. Адже близько 7 млн тільки тепер виїхало за межі України. І більшість з них зосереджені в західних країнах, де присутня наша церква.
На зустрічі з міністром ми говорили про те, що повинна бути певна співпраця. Ми говорили про те, щоб наші душпастирі теж могли виїхати за кордон служити людям. А пастирі, які є військовозобов'язаними, нині виїхати не можуть. Лише ті, які мають троє дітей. Але нам потрібні молоді амбітні душпастирі, які будуть ревно служити нашим людям за кордоном. І ми просили про те, щоб держава сприяла в цьому питанні. Щоб наші священики могли поїхати на певний час, бодай на три місяці, Хоча це дуже малий час. Адже для того, щоб сформувати громаду, священик потрібен поїхати бодай на два роки. Звісно, ми сподіваємося, що ці люди повернуться розбудовувати Україну. Але поки вони там, нам потрібно їх не розгубити. Для цього священики повинні до них доїхати і дати їм опіку. Бо тих, що там є, замало для такої великої кількості людей.
У вас достатньо священиків, які можуть виконувати таку місію?
Так. Ми маємо достатньо священиків. Кожного року наші семінарії випускають нових священиків. Відповідно, ми можемо, як кажуть, позичити священиків за кордон. Бо ми думаємо про наших людей там.
"Немає такого, що хтось ховається в семінарії чи монастирі від армії"
Чи не пішла частина молоді вчитися до семінарії для того, щоб уникнути мобілізації?
Якщо подивитися на наші семінарії, ми побачимо, що кількість людей, котрі там вчаться, не зросла. Яка кількість семінаристів була минулого року, такою вона залишається і цього року. Кількість цих покликань необхідна для того, щоб надалі тримати наші структури. Але це цілком планова кількість. Немає такого, що хтось ховається в семінарії чи монастирі від армії. Навіть у нашій Київській семінарії є хлопці-випускники, котрі закінчили семінарію і пішли воювати. І пішли не тому, що їх впіймали, а добровільно виявили ініціативу. Вони кажуть, що будуть священиками, коли повернуться з війни. За кордоном, звичайно, кадрів бракує. Бо там потреба є більша. Якщо, приміром, в якійсь єпархії є три священики, ми можемо одного позичити. Можемо взяти на контракт на якийсь певний період часу.
Довіра до церкви в Україні
Довіра до церкви, як до інституції, в українському суспільстві падає. Це стосується не лише Греко-католицької церкви, Православної чи Римо-католицької, а церкви загалом. Про це свідчать численні соціологічні дослідження. Рівень довіри залишається із запасом, але стабільно падає. Центр Разумкова каже, що зараз церкві довіряє більшість громадян України. Але значно менше ніж, приміром, порівняно з 2010. Тоді було 72%, а зараз це 59%. Чому, на вашу думку, практично відсоток за рік падає довіра до церкви, як до інституції?
Було б цікаво побачити цю статистику в конфесійному розрізі. Останні події, які відбуваються з московським патріархатом, призвели до того, що багато людей відійшли від їхніх церков. Пішли в нікуди. Просто пішли додому і залишилися без церкви. Можливо, в цій статистиці вони теж згадані. Церква зараз дуже багато працює і служить не тільки в духовних потребах людям, в таїнствах, молитві, а й допомагає гуманітарно, допомагає з логістикою. Допомагає чим може.
Але дуже важливим елементом вірності церкві є родинне виховання. Колись у родинах батьки говорили дітям про Бога, про церкву і вчили дітей. Зараз наша молодь дуже часто залишена напризволяще. Дуже небагато батьків говорять дітям про те, ким є Бог. А церква без Бога не має своєї суті. Якщо людина перестає вірити, втрачає свою віру, вона відходить не лише від Бога, а й від церкви. Бо традиції і релігійний фольклор не затягують настільки сильно. Коли я не маю зв'язку з Богом, я від нього відходжу.
А для того щоб цей зв'язок мати, треба щоб хтось нас навчив. Коли я був малим, я щоранку бачив, як мої батьки молилися, і я розумів, що це щось важливе. Зараз батьки не йдуть до церкви. Бо вони працюють шість днів на тиждень. І діти відповідно теж не йдуть. Тому родинне виховання є вкрай важливим. Рейтинг церкви залежить не тільки від того, що робить церква. А й від того, як живуть її вірні. Також важливо пам'ятати, що рейтинги час від часу то піднімаються, то опускаються. Церква і надалі намагається вести свою зрозумілу чітку лінію, яка служить ідеалам правди.
Перехід на Новоюліанський календар: "труднощів насправді немає"
Як вплинув на вірян перехід на Новоюліанський календар?
Минулого року ми святкували вперше, і деякі люди думали, що вечеря має бути 25 числа. А виявилася, що 24-го. І вони переживали, що її проґавили. Такі речі траплялися радше на побутовому рівні. Але на літургійному все відбулося просто чудово. 7 січня в церкві також є богослужіння і коляда. Хто хоче, може прийти до церкви і долучитися практично в тому ж контексті до різдвяних свят, які тривають далі. Тому труднощів насправді немає. Є позитивне і схвальне відчуття, адже нині багато українців за кордоном. За кордоном святкували в один день, в Україні в інший. Тепер ця єдність є дуже важливою для нас.
Українські прем'єри 13-20 грудня: Lama, ENLEO, Христина Соловій, Blockbaby, oneWITCH, Yaktak, Milnyk
Фото: Обкладинка синглу Христина Соловій & Volodymyr Dantes - Дівчино мила
Радіо Промінь · Українські прем'єри 13-20 грудня: Lama, ENLEO, Христина Соловій, Blockbaby, oneWITCH, Yaktak, Milnyk
Трек-лист: Без Обмежень - Якби, KOLA & Bulvar LU - Дотикам, АЗІЗА - Сніг за вікном, Zlata Ognevich & Юля Юріна - Маланка, Milnyk - Щедрівка, oneWITCH - Shchedryk, Yaktak & Nichka - Тихо плакала, Маша Кондратенко & Ірина Білик - Дівчинка, Blockbaby & KAZKA - Під дощем, Liia - Шкода, Твій Зайчик Пише - Ближче, ENLEO - Краще промовчу, Христина Соловій & Volodymyr Dantes - Дівчино мила, Lama - Тішу.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Molodsha – Океан
Стиль: поп/інді-поп
Видавець: Vg Star / Gm Digital
Молода виконавиця з Рівного під ніком Molodsha вперше заявила про себе в листопаді цього року. Причому зробила це в оригінальний спосіб. Дівчина виконала диско-кавер відомої пісні "Човен" від гурту "Один в Каное" та оголосила збір на мавік. Майже одночасно презентувала і "Океан" – пісню про "силу вибору". Про те, як важливо знайти в собі мужність сказати "досить" і почати писати нову історію свого життя. Актуальна тема в оздобленні інтелігентного ар-ен-бі – досить цікава річ в українському поп-сегменті.
kavabanga Depo kolibri – Листопад
Стиль: поп/денс-поп
Видавець: MUV
Хіп-хоп гурт із Харкова kavabanga Depo kolibri – це троє виконавців, імена яких і складають назву проєкту: Kavabanga (він же Олександр Плісакін), Depo (Роман Манько) і Kolibri (Дмитро Лелюк). Разом вони вже понад 12 років, і за цей період встигли видати понад десяток альбомів. Самі себе називають "авторами найчеснішої лірики", які цінують щирість у музиці. Музиканти потрапив в наш плейліст з новою роботою "Листопад". Це історія про стосунки, які добігають кінця, і все це – під супровід дощу. Словом, якщо вам необхідно створити відповідний настрій, – якраз те, що треба.
наташа – поруч
Стиль: інді-поп/синті-поп/денс-поп
Видавець: наташа
наташа – сольний проєкт Наталії Миколаєнко з Білої Церкви. У 2022 році на сліпих прослуховуваннях в шоу "Голос країни" дівчина розвернула до себе крісла усіх чотирьох тренерів. А цієї осені одну за одною випустила одразу дві пісні в стилі DIY-електропоп з відголосом постпанку. Окрім занять музикою Наталя малює і створює вуличні перформанси. Трек "Поруч" розповідає про справжнє і щире кохання, коли з коханою людиною добре разом і помовчати.
Мотор'Ролла – Ти одна із таких людей
Стиль: поп/поп-рок
Видавець: FDR MUSIC
Цього року хмельницькі рокери Мотор'Ролла відзначили 30-річчя кар’єри. І відсвяткували ювілей випуском восьмого за ліком альбому "Ми не втомились, сили ми маємо", який планували видати ще навесні 2022 року. Як і зазвичай, тексти для більшості пісень написала Тома Приймак, авторка головного хіта команди "8-й Колір" і низки інших відомих треків. "Ти одна з таких людей" – ще одна її робота. Фронтмен ватаги Сергій "Сєня" Присяжний зізнався, що спершу планував видати трек в рамках сольного проєкту. Врешті Сергій присвятив пісню своїй дружині.
ANNEI – Гіперфіксація
Стиль: інді-поп/денс-поп
Видавець: Best Music
Анна Волобуєва – екс-учасниця вокального шоу "Голос країни" та бек-вокалістка MONATIK. Свій сольний проєкт вона розпочала в квітні 2024 року з піснею "Бережи". Виконавиці 27 років, за освітою вона журналістка (закінчила Харківський національний університет), з дитинства займалась танцями і співала в церковному хорі, а свою першу пісню написала ще в 4 роки. Восени співачка видала дебютний міні-альбом "Потоки моїх роздумів", який символізує три потоки річки. "Гіперфіксація" відповідає за поверхневу течію: мінімум сенсового навантаження, максимум легкості й танців.
Bagi і Vivlen – Гради
Стиль: хіп-поп
Видавець: PLAN
Світ у вогні, а сльози падали градами. Bagi і Vivlen презентували трек "Гради", співзвучний з думками, страхами та очікуваннями більшості українців. Музику до композиції написав Кіріл Літвін – хіп-хоп виконавець родом з Харкова, відомий як Bagi з дуетного проєкту Bandi&Bagi. Слова ж до пісні — результат спільних зусиль Кіріла й Влади Кім.
GEREGA – Дарма
Стиль: поп/павер-поп
Видавець: TAVR Records
Софія Герега родом з Івано-Франківська. Їй 16 років. З малих років займалась співом і танцями, брала участь в різних дитячих конкурсах. Сама пише пісні. Дебютувала в 2023 році з треком "Не в колі" – не по літам дорослою сповіддю про становлення особистості. На сьогодні в її доробку низка треків, більшість з яких фігурують в плейлістах "Промінь рекомендує". Нову композицію "Дарма" Софія називає експериментом – стилістично вона відкриває нову сторінку в творчості співачки. Пошук себе продовжується.
CHEEV – Тихий дощ
Стиль: поп
Видавець: Secret Service Digital & Publishing LTD
Влад Чижиков народився в Бобруйську і більшу частину життя прожив у Білорусі. Проте справжньою зіркою став в Україні. Почалося все з каверів на пісні популярних українських артистів – і цей шлях привів виконавця до участі в 2019 році в талант-шоу "Голос країни", де він до нього повернулись всі чотири судді. Через два роки Влад вже як CHEEV випустив дебютний альбом "Драма" з піснею "Гарно так", яка розвернула до нього вже всю Україну. З того часу музикант лише прогресує. Автор ліричних балад пробує себе в різних стилях, записує пісні з іншими виконавцями і багато виступає. 2023 року CHEEV видав другий альбом "Noir". "Тихий дощ" – нова фірмова лірика від українського білоруса.
Хто така Ана? – Потвора
Стиль: інді-поп/павер-поп
Видавець: JSMB Records
Хто така Ана? – проєкт виконавиці з Полтави Анастасії Кононенко. Співати дівчина вчилась сама на піснях улюблених виконавців, а писати свої пісні почала у 18 років. Якось її почув інший полтавський музикант Андрій Носік (NOSIK) і запропонував зробити проєкт Хто така Ана? Згодом до них приєднався хлопець співачки – учасник Burned Time Machine Мирослав Щербак (MIRABLVCK). Зараз на рахунку співачки чотири композиції, які встигли привернути увагу меломанів щирими текстами й свіжим звучанням у жанрах інді-попу й інді-року.
BUREMNA – Я не та
Стиль: поп/павер-поп
Видавець: Best Music
Наталя Бурик – співачка, автор пісень і педагог по вокалу родом з міста Лебедин, що на Сумщині. Вперше привернула до себе увагу завдяки переспівам світових і українських хітів, які викладала в соцмережах і збирали тисячі лайків. Дебютувала як BUREMNA з треком "Туман" восени 2022-го. Потім була пісня "Вітер", яка частенько звучить в ефірі Радіо Промінь. Нова робота "Я не та" – про втому від маніпуляцій і переоцінку себе. Поетичний текст, незвична форма (це вальс!) – Наталі є чим здивувати слухача.
Dannisha – Жінка у владі
Стиль: поп/диско фанк
Видавець: GRANI
Тіктокерка Dannisha ефектно стартувала в музиці рік тому з треком "Аin’t That Serious". На сьогодні в неї вже кілька синглів, в яких співачка шукає власний стиль на перетині поп-музики, хіп-хопу і ар-ен-бі. І робить це в образі сильної і незалежної жінки (недарма ж бо називає своїми натхненницями Rihanna, Dua Lipa та Doja Cat). Пісня "Жінка у владі" піднімає теми свободи, влади та боротьби з гендерними стереотипами. В ній Dannisha розкриває образ жінки, яка бере контроль над своїм життям і перестає бути залежною від чужих очікувань. показуючи, що сила і впевненість не залежать від зовнішніх стандартів.
Jamala і MONATIK – КЛИЧУ
Стиль: поп/R&B
Видавець: Comp Music
2024-й можна сміливо називати роком яскравих колаборацій в українській музиці. Один з найнесподіваніших дуетів – спільна робота "КЛИЧУ" від Jamala і MONATIK. Пісня про те, як важливо мати підтримку та розуміння у важкі часи – і надто тоді, коли прохання про допомогу лунає без слів. Топ-рівень від топ-артистів.
Маша Кондратенко – вивчи мене
Стиль: поп/павер-поп
Видавець: Geisha Ninja Samurai
"Відверта історія про пристрасть, що поглинає". Так про свою нову пісню "вивчи мене" каже співачка, авторка хіта "Ванька-встанька", акторка й блогерка Маша Кондратенко. Цей трек увійшов у дебютний альбом співачки під назвою "Знайшла свій щоденник", написаний на реальних подіях. Адже всі пісні в ньому – це спогади й рандомні моменти з життя Маші та людей навколо, а також відображення того, як змінювались її погляди. Більше, ніж мелодія треку, мабуть, чіпляє лише кліп, в якому Маша виступає в образі рокової спокусниці.
Phil it – На самоті
Стиль: інді-поп
Видавець: Best Music
Phil it – сайд-проєкт Пилипа Коляденка, мультиінструменталіста, вокаліста і учасника гурту KADNAY. Склад проєкту щоразу змінюється – до нього можуть долучитися всі, хто може привнести щось цікаве. Та й сама творчість Phil it не обмежується визначеними формами. На сьогодні в арсеналі Phil it три альбоми: "Пролог", "Епілог" та "Елегія", випущені менше ніж за рік. Проєкт також кілька разів був номінантом музичної премії Megogo Music Awards. Про свої пісні Пилип говорить як про ліричні роботи, створені щоб загоїти душевні рани або відродити цінні спогади. "На самоті", як видно вже з самої назви – одна з таких.
Нікіта Кісельов і SKYLERR – У волоссі осінь
Стиль: поп
Видавець: NPRC MUSIC
Нікіта Кісельов розпочав сольну кар‘єру у вересні 2022-го року, обравши для себе жанр ліричного R&B-Pор. Музикою займається з самого дитинства. Свого часу чимало походив по різним конкурсам (навіть став суперфіналістом другого сезону проєкту "Україна має талант" – у віці 12 років). Писав пісні для Світлани Лободи, переклав укранською і переспівав хіт Тіни Кароль "Полюси", виступав з TAYANNA. "У волоссі осінь" – друга дуетна пісня Нікіти зі SKYLERR, учасницею Нацвідбору на Євробачення-2024 і переможниці премії MUZVAR AWARDS 2023 у номінації "Найкращі нові імена естради". Теплий ностальгійний трек про двох закоханих.
Хонест і Міша Правильний – Сніг (за участі keeroo)
Стиль: реп/хіп-хоп/спокен ворд
Видавець: Africa Records
Хонест – сценічне ім’я Віталія Поповича, реп-виконавця родом із Закарпаття. Творчий шлях розпочав у "нульових" із віршів та spoken word (виразного читання під музику). В його дискографії п’ять повноцінних альбомів. Про себе каже, що "змішує реп і вірші в мікстури", а ще має "набутий та суб’єктивний погляд в музиці".
Його partner in crime Міша Правильний раніше був відомий як журналіст і головний редактор порталу rap.ua. Сьогодні це один з найпотужніших гравців в царині гостросоцільного хіп-хопу. Протягом лише одного року Міша видав три альбоми, останній з яких – "Всі імена вигадані" – вийшов у жовтні. Активно колабить з близькими йому по духу артистами.
"Сніг" – цікава колаборація двох представників жанру spoken word (за участі не менш цікавого бітмейкера та продюсера keeroo, про якого ніхто нічого не знає, але ім’я якого – запорука найвищої якості звучання).
M1SHKA – Спалахи
Стиль: поп/R&B
Видавець: Best Music
Український артист, який виграв Греммі – хоч і не в якості виконавця, а як музичний продюсер і аранжувальник. Дві його пісні увійшли до альбому іспанської співачки Розалії "Motomami", який в 2023 році був визнаний кращим латиноамериканським альбомом. До цього співпрацював з Монатіком, а також Тіною Кароль і Снуп Догом над їхнім спільним треком "Blow Your Mind". Наразі перебуває у лавах Інтернаціонального легіону ТРО, проте подеколи знаходить час для музики. "Спалахи" – не перша пісня, яка потрапляє до “Промінь рекомендує”. В ній – відлуння теплих спогадів про січень 2022-го. До того, як життя розділилося навпіл.
beshket – Фристайл ім. Франка
Стиль: реп
Видавець: beshket
Справжнє ім’я репера beshket – Микола Шинкарук. Він родом з міста Володимир на Волині. Вчився у Харкові, потім в Інституті міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка в Києві. Починав як репер в складі формування ЕШЕЛОН в компанії Роми Майка, Вохи і Фреша. В 2022 році випустив успішний сингл "Лють" і з того часу лише нарощує оберти. "Фристайл ім. Франка" – один з найефектніших треків його нового EP "Думки без терміну вживання". Як говорить сам артист, це "любовний лист" репу і його демонстрація скілу. Безперечно, так і є.
Liza Bibikova – як було торік?
Стиль: інді-поп
Видавець: pomitni
Ліза Бібікова родом з Вишгорода. Їй 17 років. Музикою займається з пʼяти років, а перші пісні почала писати після закінчення музичної школи. Дебютувала в жовтні 2023-го з піснею "Поряд", яка стала несподіваним хітом у TikTok – наразі в неї понад мільйон прослуховувань на стрімінгах. Восени цього року Ліза видала перший мініальбом "Можливо, стала доросліша". Свіжий погляд на музику і непідробна щирість – головні фактори, що привертають увагу до її творчості. Сходить нова зірка?
паліндром – Я боюсь
Стиль: реп
Видавець: Паліндром
Степан Бурбан зарекомендував себе в якості одного з найбільш вдумливих реперів із змістовними текстами. Хоч би під яким псевдонімом не виступав – Кашляючий Ед чи паліндром, в складі Глави 94 чи сольно. "Я боюсь" – сповідь артиста, який шукає справжність у плинному світі і щиро зізнається в тому, що його лякає на даному етапі життя. Пісня увійде до нового студійного альбому "Машина для трансляції снів" – третього поспіль за три роки.
Завантажуйте плейлісти з обраною музикою, щоб прослуховування ставало зручнішим. Слухати можна в плейлісті "Промінь рекомендує. Листопад 2024. Краще" на Spotify, YouTube та YouTube Music.