Результат пошуку: лист на радіо
Фото: Viktor Zalevskiy
Трек-лист: Анна Трінчер — Треш, NANA — На потім, To Eternity — Так набагато краще, Шершень & Victoria Niro — День для нас, Slukhay Sashu — Точка перетину, 2Tone — Не пісня, Melovin — Новорічна-2, Tayanna — Диво, Zlata Ognevich — Ой сивая та і зозуленька, Probass ∆ Hardi & ТНМК — Хто не падає той не встає, Love, Mary — Знак
Shmiska — DVD, BAH.ROMA — На глибині, Ziferblat & Tember Blanche — Дотепер і назавжди.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисери Борис Якименко та Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Wellboy
Радіо Промінь · Українські премʼєри 30 листопада-6 грудня: Roxolana, Wellboy, Кажанна, O.Torvald, Артем Пивоваров
Трек-лист: KAZKA - Золото, Parfeniuk & alyona alyona - Шо ти там, Артем Пивоваров & Max Barskih - Так ніхто не кохав, Aspen Grove - Я ще тут, Відчай - Я знаю, Кажанна - Найгірша, O.Torvald - Косяк, Lely45 - Я святкую свій похорон, Сергій Жадан & Turchynov - Чужий (OST Прикордонники), Shepil & Gezweirdo - Впадемо на диван, Stasya - Губи липкі, Wellboy - Себе немає, Tolo4nyi - Різдво, Roxolana - Старий рік минає.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
"Лише одна рятівна ниточка, яка вела у зовнішній світ – приймач на хвилі Українського Радіо"
"Було це у далекому 1943-му році. Німці бомбили Дніпро. Дісталось і нашій хаті – вивалилась одна стіна. А вже осінь. Ми з бабусею Полею (я і моя старша на 7 років сестричка Олена). Батьки на фронті, що робити? Як зимувати? Та тут трапилася тітка Ганна. Забрала нас і влаштувала на іншій вулиці у порожній хаті. Все, що ми узяли із собою – перина, подушка і радіо. Пам’ятаю, таке темно-вишневого кольору, квадратне. Єдиний недолік – не було регулятора гучності. Як увімкнеш у мережу, то чути і сусідам. "Бабусю, а нащо Ви узяли радіо? Як будемо слухати?" Та в новій оселі знайшли розетку, увімкнули. О, радість! Балака! З того часу почали слухати. Залазили під перину, вмикали радіо і слухали.
Одного дня прибігла тітка Варвара, яка жила по сусідству. "У місті німці! Ховайте радіо!" Вранці почули гуркіт мотоцикла. До двору зайшов офіцер СС і з ним солдати. Нишпорили по всіх оселях, шукаючи партизан. Дійшов і до нас. Ми з сестрою лягли на перину, бабуся прикрила нас ковдрою, сказала, що ми хворі. Офіцер уже повернув до дверей, та раптом затріщало радіо (сестра забула витягти з розетки). Офіцер розлютився, скинув нас з перини і зробив в неї декілька пострілів. Відкинув перину, і потоптав радіо ногою. Нас з бабусею поставив до стіни і націлився пістолетом. Та раптом забіг солдат, щось йому сказав, і він прожогом вибіг із хати. Ми залишилися живі, хоч на другий день нас вигнали, закрили у сараї, всіх передивилися і готували до відправки у Німеччину. Та це вже інша історія. Незабаром прийшли наші війська, ми повернулися у хату. І о, диво! Радіо теж вижило. Покалічене, але з уцілілим динаміком, воно ще довго повідомляло нам вісті з фронту.
А коли, слава Богу, вернувся тато, він відремонтував радіо, і воно ще довго розповідало мені казки, співало пісні. З тих пір радіо – мій друг. І тепер із задоволенням слухаю радіо".
Ніна Барвінська, Дніпро
У попередніх епізодах "Життя в ефірі" ми розповідали про історію радіо, про його журналістів і учасників програм. Сьогодні головні герої програми – ви, слухачі Українського радіо. Ми розповімо ваші історії.
Лист, який ви почули на початку, нам надіслала слухачка Ніна Барвінська з Дніпра вже під час виходу перших епізодів "Життя в ефірі". Події, описані у ньому, розгорталися понад 80 років тому. І це вражає, наскільки вони перегукуються із сучасними! З тими історіями, що ми дізналися від слухачів, які опинилися на вістрі російсько-української війни.
Олена із Маріуполя – одна із тих, кому вдалося покинути зону бойових дій саме завдяки Українському Радіо. Без електрики, без звʼязку, без будь-яких благ цивілізації, Олена мала лише одну рятівну ниточку, яка вела у зовнішній світ – приймач на хвилі Українського Радіо. При чому слухати його доводилося дуже обережно.
Олена – слухачка Українського Радіо з Маріуполя:
"На нашому поверсі жили проросійські люди. Ми з ними не спілкувалися, а радіо намагалися вмикати на другому поверсі, накриваючись ковдрою, намагаючись щось почути. Перекривався повністю сигнал, було тільки русняве радіо і єдина хвиля, яка постійно рипіла. І тоді ми почули, це був квітень, що Україна бореться, що Київ ще стоїть, і не все пропало. Що хвилюються за Маріуполь. Це було боляче і радісно, що за нас не забули. Що ми цінні для України. Ми слухали декілька днів, потрохи вмикали, коли була можливість ввечері. Одного разу ми почули, що буде евакуаційний коридор для лівого берега. Ми почули і ризикнули. Це було зранку, у нас до того було 2 чи 3 години, ми зібралися і пішли. Це потрібно було 10 км йти пішки, єдине, ми хвилювалися, чи зможемо дійти, бо ми були знесилені. Нас забрали, ми побачили український прапор, сльози течуть. Невже ми вибрались? Щасливі. Наскільки важливо, щоб сигнал був, щоб люди могли почути інформацію правдиву. Людей, які закриті в інформаційному просторі, дуже легко можна налаштувати. На біле кажуть чорне. Важливо, щоб був сигнал УР, бо там є правда. Багато хто чекає, вірить, що прийде Україна. Для них це важливо, що поки вони є в окупації, памʼятають, їх цінують".
"Про "зелені коридори" дізнавались з ефірів"
Тростянцю, що на Сумщині, також дісталося у лютому 2022-го. Рятуючись від росіян, сім’я місцевих потрапила на закинутий хутір. Він був якраз "між двох вогнів", потрібно було вибиратись. Але як це зробити, якщо немає зв’язку і ти гадки не маєш, де ворожі блокпости?! Про "зелений коридор" родина дізналася з ефіру Українського Радіо.
Наталя – слухачка Українського Радіо з Тростянця:
"Залишилися відрізаними, тому що якщо подивитися на трасу, все було у вогні. Там горить, звуки вибухів, було страшно. Це було нове відчуття, коли ти не знаєш, що робить, а за тобою діти. Охтирка за нами закрилася, ми поїхали на дачу. Дача наша в лісі. Не найбезпечніше місце, але вибору в нас не було. 10 людей почали жити в одній кухні. На все життя в голові залишаться звуки, коли танк розігрівається, о 5 ранку прокидаєшся і чуєш звук танків. Це найстрашніший звук, страшніше тільки МіГ над головою. Про коридор ми дізналися з радіо, воно ж все глушилося, телефони не працювали, світла не було. І було радіо. Ми його знайшли, стареньке. Воно було зламане, з дитячих іграшок знайшли батарейки, міняли, аби тільки знайти звʼязок. Весь час намагалися почути щось позитивне, що все закінчилося. А 12-го березня об 11-ій годині ми почули, що коридор закривається з Тростянця на Суми. У нас залишалося 40 хвилин виїхати".
"Не лише навігатор та єдине джерело новин, але і моральна підтримка"
Евакуація пройшла успішно. Авто Наталі виїхало останнім. Колону замикала тільки машина "Червоного Хреста".
Але не всі мали можливість чи бажання виїжджати. Для людей, які опинились в окупації, радіо було не лише навігатором, не лише єдиним джерелом новин, але і моральною підтримкою, вагомим об’єднавчим фактором.
Юрій Третяков – староста Малокомишуватського округу Оскільської громади на Харківщині:
"2022-й рік, лютий, то ми через приймач слухали. Жодної інформації не було іншої, крім приймача на батарейках. Не було електрики, ми вийшли зі свого будинка, жили в теплиці, телебачення не працювало, то ми вмикали приймач на батарейках. Був генератор у нас на село. По 30 телефонів люди заряджали. То він і вдень і вночі робив, бо всім було цікаво послухати, що там говорять, яка ситуація, війна, може, закінчилася, а ми тут не знаємо".
Валерій Марченко – міський голова Ізюму:
"Багато в кого були радіоприймачі, з яких слухали наше Українське Радіо. Потім з людьми ділилися інформацією, бо під час окупації інформація подавалася односторонньо. Росіяни зробили своє "радіозет" і подавали свою інформацію. Розповсюджували негативну, неправдиву, а за допомогою радіо вони хоч отримували інформацію, яка потрібна".
"Увага, повітряна тривога!"
Аналогічна ситуація була і у великих містах. Тільки масштаби інші. Мешканці Чернігова під час облоги дізнавалися про повітряну тривогу саме з ефіру Українського Радіо. У місті були перебиті дроти, які забезпечували оповіщення. Тому без приймача чи телефона з ФМ-модулем жити у той час було непросто.
Владислав Савенок – слухач Українського Радіо з Чернігова:
"Під час блокади Чернігова мені не вистачало інформації. Зникло світло, зник інтернет, а я завжди користувався радіоприймачем. Бо радіо можна заряджати і від електрики, і від сонячних батарей. На радіо тоді оголошували тривоги. Перебило дроти і тривога не лунала. Я коли ішов знімати, брав до рук маленький телефон мобільний, там сімки не було, але там було радіо, FM-ки. Ідучи знімати зруйноване місто, я постійно в нагрудній кишені тримав телефон і слухав тривоги. Якщо тривога – шукав безпечне місце. Під час оточення Чернігова я радіо з рук не випускав. Це зв'язок із зовнішнім світом. Радіо – це інформаційна зброя в першу чергу, тому що багато чуток знижують опір людей. Коли багато інформації, людина лякається. А я під час блокади Чернігова слухав програму, яка спростовувала російські фейки, а потім виходив брати воду, бо води не було, стояв в черзі і розказував людям: "Оце, що ви говорите тут – це брехня. Оця проста річ – радіоприймач, послухайте його і будете розуміти, що відбувається насправді". Бо Чернігів був обеззброєний через те, що люди не знали, де брати інформацію. Я досі пригадую, як ми стояли біля монастиря і люди побачили мій приймач і казали: "О, у мене теж є такий телефон, я не використовую". Я побачив, що люди не знають таких елементарних речей, я написав пост у Фейсбуці, щоб показати, що радіо – є, програми транслюються, і можна звідти черпати інформацію".
Вагома роль радіо у житті відомих українців
Хоч першому мовнику України і довелося зустрічати сторіччя у час війни, та хочеться згадати не лише історії порятунку та виживання. Адже Українське Радіо відіграло особливу роль у житті багатьох людей. І навіть багатьох відомих людей.
Іванна Климпуш-Цинцадзе – народна депутатка України:
"Напевно, для мене Українське Радіо означає можливість самореалізуватися навіть у дуже ранньому віці. Коли ми почули оголошення, що Українське Радіо набирає юних дикторів для роботи на радіо, я потягла свою мамочку на конкурс, щоб я спробувала стати цим юним диктором Українського Радіо. І тоді через конкурс величезної кількості дітей, які декламували різні вірші, мені вдалося бути відібраною і почати з мого четвертого класу щотижня, двічі на тиждень, ходити, як на роботу, на Хрещатик,26 і озвучувати дитячі програми для Українського Радіо. Зараз смішно про це говорити, тому що одна з програм – це була "Піонер України". А інша була трошки пізніше — програма "Старшокласник". І це були начитки текстів для цих програм. Але перед тим — дикторська навчальна програма, коли нас вчили правильно вимовляти слова та звуки. Нас було десь восьмеро. З нами працювали редактор і звукорежисер. Вивчали різні скоромовки, читали складні тексти для того, щоб бути підготовленим, читати виразно, з правильними наголосами та інтонаційними викладами. І, напевно, цей досвід спричинив до того, що пізніше у мене був досвід роботи журналістом на радіо української служби BBC, коли я працювала з ними вже з США, а потім з Кавказу. Я думаю, що не було родини, яка би не слухала Українське радіо протягом радянського періоду часу. Це по-різному називалося. У нас вдома це називалося "Галя". Тобто, було три програми, на які можна було переключати це радіо. Радіоточка була увімкнена весь час. І очевидно, що вся країна, вся республіка на той момент, слухала Українське Радіо".
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"В мене є спогад, дуже мені близький і теплий, він пов'язаний з моїм дідусем. Він дуже любив Українське Радіо, в нього воно не вимикалося. Воно в нього було в кімнаті, і він його слухав щодня. Він знав, коли новини. Він приходив, сідав за стіл біля радіоприймача, клав ногу на ногу і так на стільці слухав уважно новини. Далі він ішов щось там робити по господарству, і знову ж таки знав, коли його якісь улюблені програми. Тоді він приходив, сідав, клав ногу на ногу, сідав біля столу і слухав ці програми. В мене от така картинка залишилася".
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Я, правду кажучи, кожного ранку вмикаю свій радіоприймач, який на батарейках у мене є, вже дуже довго років. І неодмінно слухаю програми нашого радіо. Я пропрацював всі шість каденцій з 1990-го року по 2012-тий рік в одному і тому ж комітеті — в Комітеті з питань культури і духовності. І на початках, і всі, зрештою, шість моїх каденцій у вповноваження, у функцію роботи нашого комітету з питань культури і духовності, входили і питання засобів масової інформації. Це раз. По-друге, доля мене зв'язала. Коли я повернувся з війська, у 1963-му році поступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Мені радіо, справді, дуже подобалося, коли я проходив першу практику на Львівському обласному радіо в редакції новин обласного радіо. Там працював керівником львівського обласного радіо Петро Бакуменко. Так прізвище мені вкарбувалося. Був дуже симпатичний чоловік. Це 1963-1964 роки — це два останні роки Хрущовської відлиги. Коли після смерті Сталіна, після 20-го з'їзду партії, вже засоби масової інформації, і люди, які працювали у мистецтві, в літературі, журналісти, могли собі дозволити достатньо, так би мовити, вільні, розкуті думки. І цього року я пішов на журналістику. Пішовши в армію, я дуже прагнув отримати журналістську освіту. Бо я думаю, журналіст — це така професія, що можна про всі лиха розказати, про всі зловживання розказати, про всі злочини можна розказати публічно, бо це журналіст".
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"Мільйони людей слухали тоді засідання Верховної Ради. Депутатів не бачили, але вони їх ідентифікували, впізнавали по голосу. По голосу. Вони чують голос і вже знають, що це виступає Іван Заєць, місто Київ. І це не такі слова, знаєте, кинуті на вітер. Я можу вам назвати кілька прикладів на цю тему. Одного разу, може, десь до 5-7 років тому, я їду у метро у бік Святошина, і сідає коло мене старша жінка. Я теж не був молодим, але вона старша жінка. І так все силкується до мене заговорити. Я щось там читав, але побачив, що вона хоче зі мною заговорити. Я вже тоді повертаюся до неї і кажу: "Кажіть, що ви хочете сказати?" А вона: "О, спасибі, тепер я знаю, що ви — Іван Заєць". "А по чому ви знаєте, що я Іван Заєць?" "Я, — каже, — вас впізнала по голосу". Тобто, вона так мене начебто ідентифікувала в обличчя, але ще сумнівалася. Їй треба було почути по голосу, щоб упізнати мене. І це от ви відрахуйте десь сім років тому. От дивіться, який пройшов великий час, а люди пам'ятають голос тих політиків у Верховній Раді, які справді щось робили. Є інший приклад. Одна молода вчителька із Шостки, десь, може, за 30 років. Вона теж ідентифікувала мене, можна сказати, не по голосу, а по радіо. Тобто, коли вона довідалася, хто я такий, то вона сказала: "Я вас знаю по радіо". Це зовсім молода дівчинка була, дитина, років десять чи скільки в той час. Але тоді радіо було у кожній хаті. І люди слухали, і слухали діти, тому що діти завжди тягнуться до чогось такого нового, оригінального, відповідального. І вони це все відчували. І оця вчителька із Шостки, здавалося б, повністю русифіковане місто русифікованого регіону, але для неї радіо стало вікном в українську політику і процес національного відродження. І вже зовсім недавно я зайшов у видавництво "АбабаГаламага" до Івана Малковича, і там були у нього двоє людей – чоловік і жінка, між 40-50 роками. І коли Іван Малкович звернувся до них і каже: "А ви знаєте, хто зайшов у цю кімнату?" Вони сказали, що "ми не знаємо, хто зайшов". Ви не впізнаєте? Ні, ми не впізнаємо. І тоді знову ж таки, коли вже всі карти були відкриті, ця жінка, а це виявилася відома поетка Галина Крук, зі Львова, я так розумію, вона потім почала згадувати, знову ж таки вийшла на радіо й сказала, що пам'ятає мій голос по радіо. І коли вона мені подарувала свою збірку віршів, то вона там і написала: "Дякую вам за ваш голос, що дарував надію".
"Я бачу потребу, щоб Українське Радіо охопило всю українську родину по всьому світу"
Напередодні 100-річчя багато радійників, слухачів та гостей програм поділилися своїми спогадами про Українське Радіо. А наостанок спробуємо зазирнути у наступне сторіччя.
Іванна Климпуш-Цинцадзе – народна депутатка України:
"Сьогодні Українське Радіо опановує різні інструменти, які пропонує час. Тобто це не тільки умовно використання радіохвиль, але це і використання різних інструментів, які на сьогодні дають можливість дістатися до різних аудиторій через інтернет можливості. Я думаю, що жоден з нас не може собі уявити, як буде функціонувати будь-яке, не тільки Українське радіо за 100 років. Я тільки хочу побажати, хочу уявити, що Українське Радіо буде носієм справжніх цінностей, і буде говорити про суспільно важливі речі чесно. Ось це, напевно, найпринциповіше, найважливіше. Воно не буде хвилею людських бажань, а буде вміти вести за собою, буде вміти освідчувати, буде вміти давати додаткову інформацію і буде допомагати вчити громадян нашої країни думати".
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Держава обійтися без радіо, незважаючи на технічний прогрес, не може. І далі, мені здається, що радіо залишиться тим засобом масової інформації, який буде і технічно вдосконалюватися, і у змістовному плані, і у творчому буде. Бо це є найоперативніший засіб інформування насамперед суспільства, громадян нашої держави. Без якого просто інформація – це найбільша зброя. Так що: хай процвітає, хай розвивається Українське Радіо".
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"Я хочу вірити у те, що Українське Радіо заживе значно більшої слави. Я думаю, що Українське Радіо все-таки вирівняє свою мережу по всій території України і зайде за межі не тільки наших кордонів, а проникне у весь світ. Оплутає своїм українським голосом, своєю українською мудрістю, своєю волею всю нашу планету. Не забуваємо, що нас за кордоном десятки мільйонів. І це є наша українська родина. І кожен хоче чути голос. Бо якщо він не буде чути цього голосу, то він буде просто розчинятися, асимілюватися у тій країні, у тій державі, у тій культурі, в якій він сьогодні проживає. Тому я бачу потребу, щоб Українське Радіо охопило всю українську родину по всьому світу".
Українське Радіо зі своїми слухачами вже 100 років. Воно стало свідком великих трагедій і великих перемог. Історія Українського Радіо – це частинка історії України, історії українців. І сьогодні ми пишемо її далі. Віримо, що наступна сторінка буде щасливою, буле переможною. Для всіх наших слухачів. Розпочинається нове сторіччя Українського Радіо.
Команда проєкту висловлює подяку усім, хто допоміг зібрати безпрецедентну кількість інформації та дослідити досі невідомі факти з історії Українського Радіо:
Першому досліднику історії Українського Радіо, почесному радисту Віталію Артеменку та його онуці Ользі Приходько;
Вадиму Міському, Дмитру Хоркіну, Тамарі Гусейновій – авторам книги про історію Українського Радіо в буремному столітті;
Галузевому державному архіву Служби безпеки України;
Центральному державному архіву вищих органів влади та управління України;
Центральному державному кінофотофоноархіву України ім. Пшеничного;
Національному музею історії України;
Музею історії Києва.
.jpg)
Ілюстративне фото: Суспільне / Анастасія Мантач
12 тисяч людей долучилися Радіодиктанту національної єдності-2024
Цей час настав. Цьогоріч Всеукраїнський радіодиктант відбувся 25 жовтня. Його провели до Дня української писемності та мови, який відзначають 27 жовтня. Скільки людей написали диктант?
Дмитро Хоркін: Писали багато.
Я маю на увазі тих, хто надіслав диктант.
Уся країна знає про наші події. Весь світ. У нас відбувалася телетрансляція – високі рейтинги дуже. YouTube-трансляція – теж це можна побачити. І радіотрансляція. Тому увага до Радіодиктанту була надзвичайно високою. Ну, і як завжди, пішли навіть меми. Ми задаємо тренди в усьому цьому, і в текстах. Цього року авторкою тексту була Оксана Забужко.
У пошуковику останніми роками диктант – номер один. Ми підходимо до цієї точки...
Юлія Шелудько: Надіслали не так багато, як ми очікували, тому що люди боялися відправляти, бо переживали, що там будуть у них помилки. Вони хвилювалися. Причому дуже багато говорили про пунктуацію. Вони так хвилювалися за пунктуацію, що не наважилися відправляти, бо просто не були впевнені в своїх силах. Але майже 12 тисяч людей таки були впевнені й відправили свої радіодиктанти. За це їм дуже вдячні, тому що я завжди закликаю надсилати радіодиктанти, навіть якщо ви не впевнені, що там все чітко і правильно. Є переможці, але… Там були, як щороку, листи шрифтом Брайля. Ми теж їх віддаємо на перевірку, також перевіряємо. Були електронні листи, були паперові. Цього року паперових було менше – близько двох тисяч, хоча зазвичай паперових більше. Але електронних було багато. Зрозуміло, що зручніше сфотографувати і надіслати на електронну пошту – це швидше. Сервери цього року не лягали.
Дмитро Хоркін: Бо ми вже підготувалися. Але, якщо цікаво, ми візьмемо географію. Якщо візьмемо паперові листи: Німеччина, Італія, Болгарія, Австрія, Угорщина, Польща. Електронні листи: Албанія, Велика Британія, Австралія, Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Греція, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Латвія, Литва, Маврикій, Німеччина, Норвегія, Об'єднані Арабські Емірати, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Сполучені Штати Америки, Швейцарія, Швеція, Туреччина, Туніська Республіка, Франція, Фінляндія, Чехія. Вам мало? Ми в партнерстві це робили за ініціативи Першої леді, тому треба берегти ментальне здоров'я. Я би на місці радіослухачів зараз хвилювався і приймав би якісь таблетки.
Юлія Шелудько: Нам люди писали не тільки тексти радіодиктантів, а ще свої історії – "Щоденники стійкості": що їм дає наснагу, що їх надихає. Оце спільний був проєкт.
Лише одна людина не припустилася жодної помилки
Дмитро Хоркін: Тож ми з Юлією готові сказати. Давай почнемо, напевно, з людини, яка без жодної помилки написала. Ти тоді скажи.
Юлія Шелудько: Ой, це для мене велика честь. Так, лише одна людина не припустилася жодної помилки, жодної. Мало того, це вона зробила не вперше. Христина Гоянюк зі Львова.
Дмитро Хоркін: Текст у нас засекречений. Ми його не передаємо. Навіть, скажімо так, авторка… Ми ж там ще своє щось редагували, додавали, наша версія в усьому цьому. І автори різні, не можна змовитися.
Юлія Шелудько: У неї є секрет. Вона чекає того дня, коли оголосять автора або авторку, тільки довідується, хто пише, вона одразу сідає і перечитує максимально, скільки може творів.
Дмитро Хоркін: І вдивляється, які є знаки. Отож, це наша переможниця без жодної помилки. З однією помилкою нікого немає, але є люди, які написали з двома помилками. І ми теж їх вважаємо переможцями і вітаємо. І таких людей п'ять.
► Наталія Тімічева – вона надіслала електронний лист. Ми поки що не знаємо, звідки вона саме.
► Андрій Бондар – він надіслав електронний лист, але сказав, що він учитель української мови та інформатики Крушинської гімназії Гливаської селищної ради Київської області.
► Юлія Перещ. Вона вказала, що вона із Остерського ліцею номер один Чернігівської області.
► Дарина Крячко – електронний лист, не вказано звідки.
► Наталія Рубежанська – теж електронний лист.
Отож, Христина Гоянюк, Наталія Тімічева, Андрій Бондар, Юлія Перещ, Дарина Крячко, Наталія Рубежанська – переможці ювілейного Радіодиктанту національної єдності.
Юлія Шелудько. Фото: Суспільне
Перевірка: до знаходження третьої помилки
Вітаємо щиро. І от саме цієї миті час приєднати до нашого ефіру Олену Масалітіну – кандидатку філологічних наук, голову комісії, яка перевіряла радіодиктанти. Як загалом процес відбувався? Скільки людей долучили до процесу?
Олена Масалітіна: Перевіряючи тексти Диктантів національної єдності, ми взагалі-то орієнтуємося на стандарти нашого Українського центру оцінювання якості освіти. У нас є кількарівневі перевірки, потім іде ще супервізія, де ми одна одну перевіряємо, щоб переконатися, що все правильно і ми нічого не пропустили. Цього року загалом над перевіркою працювали шість осіб. Це колеги, які так чи інакше пов'язані із мовознавством, як фахом, із викладанням, із літредагування, коректурою. І вони всі цього року були якраз фізично в Києві або з передмістя. В нас є відлагоджена процедура. За настановами, які ми отримуємо від замовника – Суспільного, ми перевіряємо не весь текст диктанту до кінця, а лише до знаходження третьої помилки. Тобто, якщо ми не знаходимо жодної, знаходимо одну або дві помилки, ми перекладаємо в теку, з якої потім формуються переможці й переможниці. Якщо ми знаходимо третю помилку, ми припиняємо перевірку і відкладаємо текст диктанту. Тому що, погодьтеся, тисячі й тисячі перечитати до кінця… Вам довелося б ще довше чекати результати.
У нас правопис допускає варіативність. І ми говорили просто в етері, присвяченому Радіодиктанту, коли його диктував Павло Вишебаба, що жоден із варіантів правильний в них не буде рахуватися, як помилка. В цьому диктанті як це враховувалося? Зустрічали ви оці варіанти написання при перевірці?
Звісно, беззаперечно. Якщо ми подивимося тексти, які колеги написали, можливо, там по факту, якщо звіряти, співставляти саме з текстом диктанту, можливо, там трошечки буде і більше помилок. Бо щойно оприлюднюється текст диктанту – ми ж його теж не бачимо, не знаємо, нам його ніхто заздалегідь не показує. Щойно оприлюднюється текст, я приходжу і прописую колегам настанови для перевірки. Переслуховую, як диктант диктувався. Цього року в одному місці Павло не зробив достатньо окличної інтонації, то ми там не рахували за помилку. Можна було написати і зі знаком оклику, і без нього. Тому, звісно, ми це враховуємо. І варіативність, і те, як був прочитаний диктант. Проте перевіряємо кожен такий складний момент за чинним правописом і там, де варіативності немає, там ми рахуємо це за помилку. Скажімо, от як назва Всесоюзне радіо – тут не могло бути варіантів, тому що це власна назва.
Олена Масалітіна. Фото: 50vidsotkiv.org.ua
Найпоширеніші помилки
Найпоширеніша помилка, яку ви зустрічали.
"Клац" – ми приймали різні варіанти, ми вже там не рахували, бо це найбільш варіативний був момент. Там сім варіантів написання люди пропонували. Ми там не рахували, тому що це якраз от варіативний аспект. "Брехунець" писали без лапок. І тут, якщо ви так написали, дорогі слухачки і слухачі, підіть, будь ласка, почитайте параграф 164 чинного Українського правопису. Лапки, пункт другий, там дуже чітко говориться, чому треба взяти "брехунець" у лапки, бо це незвичайне, трохи вже застаріле слово, яке сьогодні, можливо, не всі, хто користується онлайн-радіо, знають або вживають. Так само була помилка у написанні "гулагівський". І тут, якраз, ми це рахували і за помилку, якщо якісь були інші варіанти. Тому що параграф 61 правопису чітко говорить про велику букву. Пункт другий говорить, що суфіксальні утворення від звукових абревіатур пишемо малими буквами. "Гулагівський" треба було написати все маленькими літерами. Але якщо люди писали великими, тут ми вже не рахували, тому що так було оприлюднено в тексті. І, навпаки, рахували за правильний варіант, коли все було написано маленькими літерами.
Юлія Шелудько: Варто додати, що цього року вперше буквально кілька листів – нарікань, що читали якось не так, або текст заскладний. Цього року от майже, ну, буквально кілька штук. Тобто майже не було.
Дмитро Хоркін: Тому що ми все передбачаємо. В YouTub викладається, є запис. Можна прослухати, якщо комусь повільно, або навпаки швидко.
Юлія Шелудько: Пам'ятаєте, скільки мемів було перед початком про пані Оксану. Але направду не так все виявилося страшно, як люди того боялися. Тому що пунктуаційних помилок не було багато і всі доволі добре з цим впоралися.
"Одна із дуже дієвих вправ – записувати свої думки"
Що цікавого в роботах знайшли?
Дмитро Хоркін: До нас звернулися якраз від ініціативи Першої леді – Всеукраїнська програма ментального здоров'я, щоб ми разом почали співпрацювати. В Києві та інших великих містах можна зараз на білбордах побачити оці тексти радіодиктантів. І ми вирішили, що друга частина Радіодиктанту буде присвячена якраз ментальному здоров'ю. І, виявляється, що це одна із дуже дієвих вправ – записувати свої думки. Ми зараз усі нервуємося, у нас оці емоційні гойдалки відбуваються. Це дуже зручна вправа.
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Юлія Шелудько: Ословлення того, про що ви думаєте, що вас турбує, що хвилює. І це справді допомагає. Ми цю практику робили в студії Українського Радіо відразу після Радіодиктанту. І понад 1000 таких було історій. Люди надсилали їх нам із радіодиктантами і окремо заливали на платформу "Ти як?" – спеціально, де там їх забирали. І саме от оці тексти стали основою радіопрограми "Щоденники стійкості", яка впродовж цілого місяця, впродовж листопада звучала на Українському Радіо. Багато хто міг почути свою історію, озвучену нашими дикторами. І я сподіваюсь, що вони надихнули інших людей, що вони допомогли.
Подарунки для переможців та переможниць Радіодиктанту
Дмитро Хоркін: Оскільки в нас сторіччя Українського Радіо, Національний банк України випустив монету, Укрпошта погасила марку, у нас є платівка вінілова, випущена із записами оркестру Українського Радіо. Тому переможці й переможниці отримують цінні подарунки, лімітовані подарунки і від Українського Радіо, і від наших партнерів.
Юлія Шелудько: Ми ще видихаємо, але все одно, ми зараз пакуємо подарунки для переможців і переможниць, тому що дружні до нас видавництва нам подарували. Щось ми придбали, словники, наукову літературу, плюс сувенірна продукція, про яку Дмитро сказав. Тобто, це буде цікаво. Плюс іще щоденники стійкості, які наші от партнери нам теж нададуть. Тому такий подарунок буде цікавий цьогоріч. І ми, звичайно, думаємо вже про наступний Радіодиктант, але зрозуміло, що ще не збирались, не планували. Я дуже хотіла би, щоб це був Радіодиктант про перемогу України. Будемо на це сподіватися.
Фото: Андрій Харламов
Трек-лист: Lely45 & Женя Галич — Усе ж таки друзі, Рома Майк — Час, Milnyk — Одна гора високая, а другая низька, Schmalgauzen — Крок, Do Sliz — Палає світ, badactress — Хочу грошей, Morphom — Як квітка, Мія Рамарі — Тато, Michelle Andrade — Маргарита, Victoria Niro — Кораблі, Alina Pash — Her Fault, Brykulets — Дівчинко, Jamala & Monatik — Кличу, Саша Чемеров — Давай-давай.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Потрібно знати принципи
В яких ситуаціях суд може розглядати справу без відповідача?
Таких випадків дуже багато. Почну з прикладу. Людина може випадково дізнатися, що її банківська карта заблокована, або на квартиру чи машину накладений арешт. Чому це відбувається? Бо є виконавче провадження і судове рішення. Людина думає, що її права порушені. Але в більшості випадків законна процедура дотримана. Щоб розуміти конкретні випадки, потрібно знати принципи. Стаття 55 Конституції України і 6 стаття Європейської конвенції, яка є визначальною частиною національного права, передбачають право на суд. Його складовими є право бути повідомленим, право бути присутніми тощо. З іншого боку, і Конституція передбачає оперативний розгляд справи, і Європейська конвенція передбачає ефективний спосіб захисту права та оперативність в захисті цього права.
Одна з головних проблем українського правосуддя – це дуже тривалий розгляд справ. І не останньою причиною є нехтування з боку учасників своїми процесуальними обов'язками. Тобто, є така колізія: з одного боку, судочинство має здійснитися в розумні терміни, з іншого боку, мають бути гарантії прав іншої сторони. Як воно вирішується? Воно має в законодавстві України нормативне вирішення – це інститути порядку вручення повісток і особливо презумпції належного повідомлення, це й інститути процесуальних прав і обов'язків, це і заочний розгляд справи, і наказне провадження.
Зараз апарати судів, помічники суддів повідомляють громадян через Дію, через месенджери про те, що відкрита справа. Бо людина може не контролювати свою поштову скриньку. Не так давно, 18 лютого 2021 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі "Сидоренко проти України". При чому, держава Україна виграла цю справу. Прозвучала така фраза: "Суд нагадує, що зацікавлена сторона зобов'язана проявити особливу старанність у захисті своїх інтересів і вжити необхідні заходи для ознайомлення з рухом провадження у своїй справі ". До чого я це кажу? Ніхто за вами бігати не буде. Ви маєте контролювати свою поштову скриньку за офіційно зареєстрованою адресою.
Якщо учасник справи за кордоном, або військовий ЗСУ в зоні бойових дій, треба просити рідних, знайомих, давати довіреність, щоб вони перевіряли пошту. Також у нас є нескладні загальнодоступні сайти з нескладними інтерфейсами. Це сайти судової влади, на яких дуже нескладно пошукати інформацію щодо себе. Тобто подбати про те, щоб бути поінформованим, що відбувається з вашими правами і обов'язками. Бути поінформованим про те, що можливо хтось, чи приватні особи, чи держава має до вас якісь претензії. Щоб потім це не переростало в неможливість подальшого оскарження того, що проти вас ухвалено і інших негативних наслідків, таких, як блокування рахунків, стягнення заборгованості і всього іншого. Але загалом нормативно все це врегульовано. В тому числі, і порядок вручення повісток, і особливо – презумпція того, коли людина повістку не отримала, але з точки зору процесуального закону, вважається належно повідомленою.
Я знаю випадок, коли людина випадково дізналася, що проти неї є справа в суді, прийшла до суду, а в суді їй сказали, що у них не було можливості повідомити, бо немає паперу, конвертів тощо.
Є проблема недофінансування судів. Але цій ситуації приділялася величезна увага і на рівні Вищої ради правосуддя, і на рівні Верховного суду. Кілька разів судам роз'яснили, що фінанси фінансами, а треба діяти так, як того вимагає закон. І нині в абсолютній більшості випадків суди направляють повідомлення належним чином. Більше того, коли вони виходять на можливість прийняття рішення, суддя і помічник дивляться, а чи належним способом була направлена поштова кореспонденція, і чи є можливість розглядати цю справу без участі іншої сторони. Бо розгляд і вирішення справи щодо особи, неналежно повідомленої про справу, є імперативною підставою для скасування такого рішення.
"Просто до вас у поштову скриньку приходить повідомлення, що ви маєте з'явитися на пошту, бо прийшла повістка"
Що таке належне повідомлення?
Процесуальний закон дуже чітко визначає, що повістка до суду, процесуальні документи інших учасників, позовна заява чи інші процесуальні документи направляються іншій стороні рекомендованим листом з повідомленням про вручення. В правилах Укрпошти є два способи: кур'єрською доставкою, коли вам прямо під двері лист приносить листоноша і без кур'єрської доставки. Суди не мають такої розкоші, як кур'єрська доставка, бо це, мінімум, плюс 50 гривень. Просто до вас у поштову скриньку приходить повідомлення, що ви маєте з'явитися на пошту, бо прийшла повістка. Поведінка страуса, який заховав голову в пісок, неможлива. Треба йти і дивитися, що прийшло. Тобто ви отримуєте лист, і ви повідомлені належним чином.
Друга ситуація. Ви, приміром, не контролюєте пошту, чи не захотіли йти у поштове відділення, чи ви не отримали папірець про лист через неналежну роботу листоноші, лист повертається назад з написом, що людина відмовилася від отримання, або особа відсутня за місцем реєстрації. Якщо поштова кореспонденція направлена рекомендованим листом із повідомленням про вручення, вона зберігається на пошті 5 днів. Ця ситуація загострилася з початком війни, коли багато людей внутрішньо переміщені, й зовнішньо переміщені. Раніше бувало, що пошта писала: "повертається у зв'язку з завершенням терміну зберігання". Але це не відповідає закону.
Кілька разів Верховний суд та інші суди скеровували окрему ухвалу щодо поштових організацій. Окрема ухвала – це привернення уваги до того, що вони порушують закон. Кабмін вніс зміни в правила поштового зв'язку на рівні Укрпошти. Були проведені різні методичні роз'яснення, що мають бути тільки такі написи: або людина відмовилася, або відсутня за місцем знаходження. При цьому, якщо в суд приходить повістка про те, що людина відсутня за місцем знаходження, людина вважається належним способом повідомленою. І справа може розглядатися без її участі.
Сергій Деледивка у студії Українського Радіо
Щодо можливості розшуку. Ми зараз не говоримо про кримінал, а про приватно-правові речі. Ніхто ні за ким бігати не буде. І ніхто нікого шукати не буде. За дуже великим винятком: це справи про стягнення аліментів, справи про стягнення шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, де передбачений розшук відповідача. Я не хочу говорити про органи влади, адвокатів, нотаріусів, прокурорів. Зараз все робиться через електронний судовий кабінет. Зобов'язання реєструвати паперові повідомлення немає. Воно приходить і в особовий судовий електронний кабінет, і дублюється на електронну пошту.
Це кого стосується?
Державних органів, органів місцевого самоврядування, всіх юридичних осіб. Їх не повідомляють у паперовій формі. Вони повинні мати електронні кабінети. І це дуже зручно, як і судове засідання через відео-конференцію.
"Контролюйте свою поштову скриньку"
Але це стосується юридичних осіб?
Так. Фізичні особи мають право, але не зобов'язані. Стосовно фізичних осіб працює тільки офіційна реєстрація. Фактичне проживання не береться до уваги. Бувають ситуації, коли людина не зареєстрована. Або людина зареєстрована на тимчасово окупованій території. Який порядок повідомлення? На сайті судової влади. І людина також вважається повідомленою належним чином. Є процесуальні обов'язки, про які наші люди згадують вкрай рідко. Зокрема, (цитую) "виявляти повагу до суду та інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному всебічному повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, з'являтися в судове засідання за викликом суду, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, заборона зловживання процесуальними правами" тощо.
Невиконання цих процесуальних обов'язків не приводить до штрафів. Але наслідком може бути те, що ваша справа буде розглянута без вас. І потім буде набагато важче оскаржити цей процесуальний результат, ніж той, коли ви були присутні. Тож хочу ще раз наголосити: контролюйте свою поштову скриньку. Якщо не можете самі, довірте це родичам, друзям, сусідам. Заходьте на сайт судової влади, сайт Єдиного реєстру боржників. Комерційні боти можуть надати більш розширену інформацію, але за гроші. Чому важливо заходити на сайт Єдиного реєстру боржників? Тому що перша дія приватного чи державного виконавця при відкритті виконавчого провадження – це не арешт майна. Це внесення даних в Єдиний реєстр боржників. Інформативно держава створила всі умови. Інше питання, що не в усіх країнах є можливість зайти на ці сайти. Тому просіть це зробити своїх знайомих, які перебувають в Україні. Бо як казав Європейський суд з прав людини, ви самі повинні бути зацікавленими в своїй справі. Якщо ви не контролюєте свою поштову скриньку, не цікавитеся станом своїх справ, всі негативні наслідки будуть покладені на вас.
Скільки разів суд може повідомляти відповідача?
У процесуальному законодавстві, якщо відповідач належно повідомлений, суд не обмежений. Але, як правило, вони перший раз справу відкладають. Можливо, перше повідомлення було неналежне. Хочу наголосити, що судді дуже ретельно за цим слідкують. Як правило, перше засідання відкладається. Якщо вдруге прийшла поштова кореспонденція, і адресат відсутній за місцем проживання, суд переходить до слухання справи і може постановити заочне рішення проти відповідача.
Заочне рішення – це таке ж саме рішення, яке ухвалюється іменем України, має можливість примусового виконання. Єдина відмінність: у нього окремий спосіб перегляду. Заочне рішення таким же чином надсилається на ту ж адресу. Відповідачу дається 30-денний строк на реагування, на можливість подачі заяви про скасування цього заочного рішення в той же суд, який його ухвалив. І друге. В ній мають бути посилання на докази, які мають істотне значення. Це не означає, що ви маєте довести в цій заяві, що заочне рішення незаконне. Ви просто маєте вказати, що, приміром, не все було розглянуто тощо.
При наявності цих двох сукупних умов в 30-денний строк суд, як правило, скасовує це заочне рішення і переходить до розгляду цього позову, який проти вас поданий в загальному порядку. Якщо проходить 30 днів, і процесуальної реакції немає, заочне рішення вступає в законну силу. Може бути виданий виконавчий лист, і воно йде на примусове виконання. Якщо, наприклад, минуло три місяці, ви дізналися, що вам заблокували картку, ви йдете з цією заявою і просите поновити строк на подання заяви на скасування цього судового рішення у зв'язку з поважними причинами. Якщо суд вирішить, що поважних причин немає, він вам відмовляє. Тоді ви можете йти в суд в апеляційному порядку. Чому це варто робити якнайшвидше? Тому що відкриття апеляційного провадження за вашою апеляційною скаргою, автоматично призводить до зупинення примусового виконання. Тому чим менший цей строк, тим менша вірогідність, що піде виконавче провадження, тим менша вірогідність, якщо воно пішло, що з вас буде щось стягнуто.
Повністю, згідно з законом, належне повідомлення – повістка, це при тому, що поданий позов і відкрите провадження, ухвала і копія позовної заяви. Щодо повістки, суди дотримуються цієї вимоги. А процесуальні документи надсилають не завжди. Але з точки зору закону, вам має прийти і повістка, і копія ухвали про відкриття провадження, і копія позовної заяви. А на практиці присилається повістка, і ви йдете до суду.
Для наказного провадження можна написати заяву про скасування наказу і йти в суд
Я вважаю, що недостатньо реалізований інститут цього провадження. Його мало застосовують. Подається перелік документів, і суд без повідомлення іншого учасника розглядає ці документи і приймає наказ про примусове стягнення. Чому воно працює недостатньо ефективно? І чому навіть комунальні організації мало використовують його? На відміну від заочного рішення, де має бути подана заява про наявність доказів, для наказного провадження можна написати заяву про скасування наказу. І йти в суд. І це вже є підставою для скасування судового наказу, повернення всіх документів заявнику і роз'яснення йому права в загальному порядку звернутися знову.
Якщо проти вас прийняли наказ, не варто писати просто "прошу скасувати". Тому що є така можливість скасування. Але якщо проти вас прийняли наказ, я раджу написати хоча б кілька слів, чому це незаконно. Тому цей інститут мало застосований.
Він можливий по таких категоріях справ.
► Стягнення нарахованої але невиплаченої зарплати. Мертвонароджена норма. Жоден роботодавець, який не сплачує зарплату, не дасть такі документи.
► Компенсація витрат на проведення розшуку відповідача, боржника дитини, транспортних засобів. Цим займається виконавча служба.
► Стягнення комунальної заборгованості з врахуванням індексу інфляції. Теоретично наказне провадження тут застосовуватися може. Але в таких випадках найчастіше приймається спрощене провадження.
► Стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - 1/4, на двох дітей 1/3, на трьох і більше дітей – половини заробітку платника аліментів. В цих випадках наказне провадження застосовується частіше. Тому що, коли батько, який не платить аліменти, подає заяву про скасування, і воно скасовується, все одно, все буде присуджено.
А загалом застосування наказного провадження не набуло поширення через конструкцію механізму застосування. Хоча його потенціал дуже великий. Бо коли люди цілком обґрунтовано кажуть, що їхнє право порушене, а вони роками не можуть добитися в судах справедливості, треба процесуальне законодавство реформувати таким чином, щоб було хоч прийнятно до більш-менш розумних критеріїв.
Європейський суд з прав людини приймав вже кілька пілотних рішень проти України стосовно цього питання. Але я хочу заспокоїти всіх, що навіть комунальні підприємства мало користуються наказним провадженням, розуміючи, що це не дуже надійний інструмент. Подають в загальному порядку, і справа розглядається в спрощеному порядку.
Головний висновок
Тобто, при спрощеному порядку повідомляється людина?
Звичайно. Там є можливість розглядати справу без виклику сторін, але суди в цивільних процесах цього не практикують. Єдина відмінність від загального провадження – це відсутність підготовчого засідання, справа одразу розглядається по суті, менші строки розгляду, хоча ця норма часто не дотримується, а також неможливість оскарження в касаційному порядку до Верховного суду. В решті спрощене провадження – таке ж судове засідання.
Тобто, є наказне провадження, є така можливість в контексті комунальних організацій, але вони рідко ним користуються. Йдуть через спрощене провадження, де особа має бути повідомлена. Хоча на мою думку, наказне провадження потрібно трішки реформувати і передбачити, як підставу скасування цього наказу посилання на істотні докази.
Коли людина не знає, що по ній відкрита якась справа, відбуваються негативні наслідки майнового характеру. І це не тільки судові провадження. Це можуть бути різноманітні штрафи державних органів: за порушення ПДР, штраф ТЦК, штрафи, які накладаються судами. І якщо навіть в цивільних процесах, де регламентація більш досконала, в кодексі про адміністративні правопорушення майже нічого немає. І якщо при цивільному процесі не завжди повідомляється відповідач, то ще частіше це відбувається при накладанні штрафів.
Отже, головний висновок зі сказаного: людина, фактично не повідомлена, юридично вважається повідомленою належним чином. Справа може розглядатися без неї, і проти неї може бути ухвалене рішення. І це в межах закону. Тому, щоб не доводити до таких ситуацій, контролюйте поштову скриньку, сайт судової влади, Єдиний реєстр боржників.
Фото: Радіо Культура
Перебуваючи в полоні, я мріяв вдягнути свій рідний піксель
На тобі чорне вбрання дещо мілітарного стилю. Але, здається, це все ж не військова форма. Дозволь на початку побутове запитання. Що це за одяг?
Це почасти військова форма, почасти – ні. Це чорна американська фліска, куплена дуже давно, задовго до повномасштабного вторгнення. Також на мені тактичні штани карго українського виробника. Їхніми виробами я також користувався до початку повномасштабного вторгнення. Вони все ще якісні. Це нагадує військову форму, і багато в чому це нею і є. І це насправді дуже зручно. Українська військова форма – це був один з перших приємних сюрпризів, коли я доєднався до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. Наша форма дуже зручна. Я вихований на певних стереотипах і очікував ледь не онучі. Виявилося, що форма прекрасна. І мені було шкода, що мало подібних цивільних предметів одягу, які були б настільки зручні.
Це зручно, це те, чого мені бракувало. Взагалі, внутрішньо я ніколи не був мілітаристом, я швидше, антимілітарист за життєвими поглядами. Нині я діючий офіцер ЗСУ. Зараз я у відпустці. На даний момент у мене немає форми. Але, перебуваючи в полоні, я просто мріяв про той момент, коли я знову вдягну свій рідний піксель. Більше того. Коли ми говорили між собою, я маю на увазі засуджених військовополонених в колонії, неодноразово я чув про те, що коли відбудеться обмін, а вони періодично зривалися, або ж нам говорили про обмін, а насправді це був етап в іншу колонію, хлопці неодноразово говорили про те, що повірять в обмін, лише коли побачать жовто-блакитний прапор і піксель.
Військовий-антимілітарист
У тебе був такий момент?
У мене був такий момент. Я вже знав на той момент, що це обмін. Але коли все це побачив, ще раз переконався в цьому. Я мріяв вдягнути піксель, і я його зрештою вдягнув. Але на даний момент я ходжу в цивільному одязі. Але при цьому я почуваю себе військовим, почуваю себе офіцером ЗСУ. Я напевно не відкрию секрет, що я скинув дуже багато ваги, тож мені довелося купувати майже весь гардероб наново, з перспективою на те, що цим одягом я користуватимуся в подальшій діяльності, в тому числі, можливо, і на міжнародних майданчиках. І це доводилось враховувати. Війна триває, і цивільне життя, якщо і схоже на цивільне, це все одно життя у війні. І одяг – це частина усвідомлення цього.
Багато хто може порівняти це з власним досвідом. Я добре пам'ятаю, як Київ довго залишався максимально чорним в кольорах вбрання людей. Не одразу ми почали дозволяти собі перші кольори: першу червону помаду, перші яскраві кросівки тощо. І щоб закінчити цю сюжетну лінію про одяг, запитаю, що ти відчув у ту мить, коли вдягнув українську військову форму після повернення з полону?
Це найкраще можна висловити фразою "ну нарешті". Як це не дивно, але я дуже мріяв про це. Це було ще однією принциповою ознакою того, що я звільнений, того, що я на волі і того, що я повернувся до своєї спільноти. І це було прекрасно.
Життя, переконання, досвід казали "ні". Але я відчув себе на своєму місці
Ну і ця сюжетна лінія буде неповною, якщо ми не відмотаємо події на майже три роки назад, і я не запитаю про правозахисника-антимілітариста, який вперше одягає військову форму. Що це було за відчуття тоді, в лютому 22-го?
Це було цікаве відчуття, тому що я, чесно кажучи, ніколи не думав, що я доєднаюсь до війська, що я буду носити форму. І життя, яке було перед тим, і переконання, і досвід, вони всі казали "ні". Але ніхто з нас не сподівався того, що, на жаль, сталося. Втім, я відчув себе абсолютно на своєму місці. Не в тому плані, що я військовий за природою. Я й досі залишаюся антимілітаристом.
Мені не комфортно внутрішньо в великих ієрархічних структурах, мені не комфортно в системах, де рішення ухвалюється згори вниз. При тому так склалося життя, що я працював в багатьох подібних структурах.
Але це не армія?
Ніяка з них – не армія, хоча деякі дещо подібні в плані ухвалення рішень. Мені найкомфортніше в горизонтальних мережевих структурах, де рішення ухвалюються спільно, де є координація, а не субординація. Тут мені найкраще. Але в той момент, саме там, в останні дні лютого, перші дні березня 2022 року, відчуваючи це все, водночас я відчув, що я на своєму місці. І я можу зробити бодай малесенький, але внесок у захист того, що важливо. І форма, з одного боку, була виявом цього, а з іншого – вона допомагала мені це робити. Просто тому, що вона була спеціально зроблена для того, щоб захищати інших людей. І захищати ті цінності, які важливі.
Гавроші з критичним поглядом на радянську дійсність
Ми розмовляємо на Хрещатику, 26. Зовсім поряд місця, де відбувалися Помаранчева революція та революція Гідності, які ми згадуємо в ці дні. Ти – людина, яка була на всіх трьох українських Майданах. І відео школяра Максима, який виступає на Революції на граніті – це відоме відео. Спасибі архіву Ярослава Кендзьора, який це зафіксував. Давай про кожен з цих Майданів поговоримо. Що для тебе був кожен з них? Давайте почнемо з 90-го.
Цей досвід, звісно, дуже відрізнявся від усього, що було перед тим, і всього, що було потому. Я – радянська дитина. Я народився в Радянському Союзі, я був жовтенятком, я був піонером. На момент 90-го року і Революції на граніті у мене відбувалася певна еволюція і внутрішня переоцінка радянських пропагандистських цінностей. Багато в чому я завдячую моїм батькам. Вони не виховували мене ні дисидентом, ні радянською людиною. Але у нас вдома була атмосфера певних цінностей, яких треба триматися і за які, якщо треба, треба боротися. І серед цих цінностей були такі речі, як Свобода і Гідність. І повага до інших. І це неминуче в якійсь момент привело мене до критичного підліткового погляду. Я був маленький, але це був такий час, коли гаврошів (Гаврош — персонаж роману Віктора Гюго "Знедолені", життєрадісний, зухвалий, і одночасно хоробрий і чуйний паризький бездомний шибеник, загиблий на барикаді в ході подій паризьких заворушень у червні 1832 р), оцих малих за віком, але не за роками просунутих хлопців і дівчат було чимало. Із дуже критичним поглядом на тодішню все ще радянську дійсність. Тож коли почалася Революція на граніті, я намагався зрозуміти, а що я, такий малий, можу зробити для підтримки студентів.
Перша відкрита публічна антирадянська молодіжна українська організація
Я навчався в абсолютно звичайній середній школі міста Києва. Вона не була ні просунута, ні привілейована. Це був нормальний досить жорсткий район, як і сама школа. Але в цій школі навчалися в старших класах дві членкині Спілки української молоді (СУМ), до якої я хотів приєднатися, але не проходив за віком. Був малий. Але після Революції на граніті мене поза статутом туди прийняли. За заслуги, так би мовити. Це була, нагадаю, перша відкрита публічна антирадянська молодіжна українська організація. Цю Спілку незалежної української молоді, називали нацистами, і це дуже подібне до того, що ми зараз чуємо про себе. Хоча там були люди дуже різних поглядів. І ми, я і дві мої товаришки, спромоглися підняти нашу звичайну середню школу на підтримку студентів і організувати страйк. Але цей страйк не відбувся через активні дії адміністрації школи. Втім, вони не змогли перешкодити загальним зборам старшокласників, до яких я ще не належав, але брав активну участь в тих подіях. І на цих зборах було ухвалене рішення про те, що ми публічно підтримуємо вимоги студентів на Майдані. Тоді ще він називався площею Жовтневої революції. Але в народі її вже називали майданом Незалежності, ще до того, як офіційно було присвоєно цю назву. Ми зібрали кошти на підтримку страйкарів і, головне, висловили свою солідарність, підтримку їхнім вимогам. Потім відбувся мітинг, заради якого я прогуляв уроки, хоча це я робив нечасто. І зі своїми кількома товаришами ми пішли на цей мітинг. Я приходив і одноосібно на Майдан, був серед охорони, яка до мене ставилась товариськи, поблажливо.
Все нормально. Свій
І під час мітингу я зрозумів, що хоча ми вирішили підтримати студентів публічно, як такої публічності не сталося. Тож, подумав я, мабуть треба щось сказати з цього приводу. Я просто пішов до мікрофона, спитав людину, яка стояла поруч, хто виступає наступним. Мене спитали, чи хочу я щось сказати. Я кажу, що хочу. І це був мій перший мій публічний виступ на широкий загал.
Я дуже хвилювався і побоювався. Як мені потім переповідали мої товариші, коли я вийшов в шкільній формі, такий маленький симпатичний школярик, хтось поміж мітингувальників сказав: "А це ще хто такий? Чому він вийшов?". Я почав зі слів "шановні пані і панове". В 90-му році в Києві це було незвичне звернення. І коли вони почули "шановні пані і панове", то сказали: "Все нормально. Свій". А я сказав публічно, що наша школа і я особисто підтримуємо вимоги студентів, що це дуже важлива боротьба. Я закликаю всіх, хто ще не доєдналися зі школярів, доєднатися до неї. Тому що це лише початок боротьби. Я тоді, звісно, не мав уявлення про те, наскільки довгою буде ця боротьба.
Український британець Максим Буткевич
Але минуло 14 років. Майдан Незалежності. Помаранчева революція. Максим Буткевич там присутній.
Максим Буткевич більшість Майдану 2004-го був фізично відсутній, а потім вже приєднався на маленький проміжок часу наприкінці. Але був присутній віртуально. Я тоді жив в Британії. Три роки свого життя я був українським британцем і працював на українській службі BBC. А потім, коли в мене закінчився той контракт, я свідомо хотів зробити крок від того, що я робив вже чимало років. Власне, від журналістики. Тим більше, що в Україні на більшості тих медіа, де я працював, вже були темники. Це була цензура часів пізнього Кучми.
На межі 90-х і 2000-х починається закручування гайок, зміна топ-менеджменту на різних каналах і зовсім інший градус політичного контролю медійних висловлювань. Саме в цей час з'являються перші онлайн-медіа, бо в той час інтернет ще був вільним простором.
Саме так. І тоді вистрілили перші онлайн-медіа. Звісно, передусім мова про "Українську правду" і про Георгія Гонгадзе. Потім з’явилися і діялися й інші.
Але в звичних медіа, особливо на телебаченні, запанувала цензура, і вона незабаром поширилася і на міжнародку, а я був міжнародником. А я ніколи не вмів працювати в умовах цензури. Це не тому, що я такий принциповий або класний, а тому, що я просто не вмів. Я не міг цього робити, в мене не виходило, і всі це знали. Це було питанням цінностей. Тоді я захотів зробити крок в бік, і за щасливим збігом обставин знайшов стипендію, завдяки якій отримав магістерський ступінь в університеті Сассексу у Великій Британії з прикладної антропології. І тільки-но я пішов туди на навчання, почався Майдан.
Залишайся на місці, будь бекапом, резервом і перекладачем
Я розумів, що стипендія – це одинока подія в житті, більше такої можливості не буде. Але я все одно вирішив брати квиток в один кінець і летіти в Україну. Втім, я одразу ж отримав повідомлення від моїх друзів, які були активно залучені до подій на Майдані на системному рівні. І вони мені написали, що я маю залишатися там, де я є. Тому що, написали вони, "з усієї поваги до твого активістського досвіду, знань і вмінь, тут таких, як ти, чимало, але вони всі на вулицях, а нам бракує перекладачів, нам бракує людей, які б інформували міжнародну спільноту". Вони сказали, що залишається сценарій, коли мітингувальників закатають в асфальт, і якщо повториться сценарій площі Тяньаньмень 1989 року, то єдині, хто залишиться, це ті, хто нині за кордоном. Тому мене попросили залишатися там, де я є, бути бекапом, резервом і паралельно перекладачем.
Ти з України? Все зрозуміло. Можна спати
І так я проводив дні і ночі, намагаючись поєднувати навчання і роботу онлайн. Я закінчував лекції, щось їв, потім їхав в гуртожиток, приймав душ і на велосипеді повертався в кампус у відчинений корпус, де був Wi-Fi. Я перекладав стрічку новин англійською, після чого спав 30 хвилин обличчям в стіл, вставав і йшов на лекції. Ну, зрештою, звісно, в якийсь момент я почав на лекціях спати. Мені було дуже соромно, але у нас були прекрасні викладачі. І одного разу мені сказали: "Чекай, ти з України? Тоді все зрозуміло. Можна спати".
І знову минає ще 10 років. Хто б міг подумати, ми знову на Майдані. 21 листопада 2013-го це був особливий день, особливий вечір, і потім були особливі місяці. Що це був для тебе за час?
Це було несподівано, це було прекрасно, це було жахливо. Я в якийсь момент, як багато хто, дуже сильно переймався тим, що відбувається, зокрема в царині правозахисту, бо тоді я вже повністю поринув у захист прав і свобод людини. Прихід до влади Януковича та його людей виглядав, як реванш, як відкат назад.
І перспективи були дуже сумнівними. Єдине, що давало певну надію, це те, що жадібність і безпринципність цієї групи людей, які раптом опинилися біля важелів керування країною, можуть стримати хіба що якісь зовнішні рамки, зовнішні регулювання. І, звісно, саме тому я дуже очікував на підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Країну розвернули на 180 градусів в ручному режимі
Скажу одразу, я не є турбо-єврооптимістом. Я є палким прихильником ідеї єдності європейських народів і країн, але при цьому я є критичним стосовно Євросоюзу, як структури. Це не означає, що я вважаю, що вона не потрібна. Просто треба зберігати холодну голову. Мені здається, що здоровий градус здорової критики, не просто не завадить, він потрібен.
Але в момент, коли одноосібно приймається рішення про те, що євроінтеграції України не буде, звичайно, українські міста виходять на Майдани.
І саме, до речі, процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію дозволив правозахисту якимось напівконтрабандним шляхом протягнути деякі речі саме в царині дотримання прав і свободи людини, які зараз вже вважаються нормою. І раптом стався оцей розворот на 180 градусів, який абсолютно очевидно був частиною імперської політики сусідньої держави. Мова йшла про візит до "хазяїна", про отримання якихось обіцянок і тупо бабла. Через що всю країну було в ручному режимі розвернуто на 180 градусів. І це просто так залишати було не можна. В перші дні я не був на Майдані, бо мене не було в Києві. Я повернувся 30 числа, і одразу стався розгін Майдану. Я тільки встиг прилягти і трохи поспати, як мене розбудили і повідомили, що Майдан розігнали. Я просто не міг в це повірити, якщо чесно. Не тому, що я вважав владу пухнастою, я вважав її просто хоч трішки розумнішою. Мені здавалося, що вони не розуміють градус невдоволення, з яким вони зіткнулися. Ну а далі було зрозуміло, що якщо ти не задоволений чимось, то маєш зробити все, що можливо, щоб це припинити. Якщо ти хочеш щось зробити, то ти береш і це робиш.
Я антимілітарист, але не пацифіст
І так з'являється Марш мільйонів, так з'являються Майдани в різних українських містах, містечках і селах. Підсумовуючи історії трьох майданів, з чим ми, як країна, ми, як громадяни держави України, вийшли 2014 року, за мить до початку анексії Криму, за мить до початку окупації Донецької і Луганської областей?
У мене були тоді дуже змішані відчуття. Для мене був особистою трагедією момент, коли ми були змушені, а саме змушені, я наполягаю на цьому, відмовитися від ненасильницького спротиву. Це було для мене дуже важливо. Я не є пацифістом. Я антимілітарист, але не пацифіст. Але я завжди дуже уважно намагався аналізувати і розбиратися з проблематикою насильства. Насильство – це вкрай токсична річ. І вона розкладає зсередини будь-кого, хто з нею стикається. Тому для мене це була трагедія. Але ми були самі змушені це робити. Пам'ятаю це відчуття, коли в протестах брали участь мої товариші і товаришки, мої однодумці і однодумиці, але так само і мої багато в чому ідейні опоненти. Це люди, які напередодні за мою правозахисну діяльність, допомогу біженцям і протидію дискримінації мені погрожували, в тому числі і фізичним насильством. І раптом вони опинилися по один бік барикад зі мною.
Ми вийшли з Майдану з травмою
Але це був той момент, коли нам було за що боротися разом. Коли поруч були і соратники, і опоненти. Ми думали, що закінчимо Майдан, а потім розберемося.
Саме так і було. Про це, мовляв, ми поговоримо потім. Бо було відчуття, що з цього боку – дуже різні ми, а з іншого боку – бульдозер. От було відчуття, що по той бік барикад не інші люди, а по той бік барикад – бульдозер. Якщо ми його не зупинимо, він нас розкатає. Просто таки асфальтовий каток. Його треба було зупиняти. І, власне, оцей перехід до вуличних боїв, до насильницької фази Майдану, це була трагедія. Але це було те, що треба було робити. Тому, мені здається, що ми вийшли з Майдану з травмою.
Я пам'ятаю, як ми тішилися, що Помаранчева революція – це був саме ненасильницький спротив. Один з небагатьох яскравих міжнародних прикладів успішного ненасильницького спротиву. А тут цього не сталося. Ми носили загиблих людей, змивали їхню кров з рук, і це було жахливо. Це відбувалося в самому серці нашої країни, мого рідного міста. Це не могло не бути травмою.
Ми мали екзистенційну потребу змінити хід подій, і ми це зробили
З іншого боку, ми вийшли з неймовірним відчуттям, якого не було, мені здається, навіть після Помаранчевої революції. Відчуттям і розумінням суб'єктності. Ми мали екзистенційну потребу змінити хід подій, і ми це зробили. Згадаймо, наприкінці 90-х – початку 2000-х панівним настроєм поміж великої частини нашого суспільства була абсолютна відсутність віри, що ми можемо щось змінити. Що все, мовляв, все одно вирішать за нас, треба сидіти спокійно, щоб не прилетіло. А тут цього настрою не було вже зовсім.
Правозахист в часи війни
Я не раз я розпитувала різних українських правозахисниць і правозахисників про те, що відбувається з правозахистом в часи війни. І це запитання не теоретичне. Ти, будучи правозахисником, взяв до рук зброю, зазнав полону і надзвичайних травматичних досвідів. Мені доводиться чути від правозахисників слова розчарування, наприклад, в міжнародних інституціях, які не можуть, як треба, використовувати міжнародне право. Або ж про розчарування в самому міжнародному праві, яке не має рамок для агресорів. Ти, як людина, яка, на жаль, на власному досвіді пережила те, що чинить країна-агресорка, що думаєш про право захист в часи війни?
У мене немає розчарування в міжнародних інституціях, міжнародному гуманітарному праві, або в системі міжнародного права. Не тому, що немає підстав для нього. Підстави є. А тому, що не було зачарування. Для мене це те, на чому ґрунтується важливість прав людини, і їхнє дотримання. Воно всередині нас, воно не зовні, воно не в міжнародних структурах. Те, що відбувається з міжнародними інституціями, це жахливо, це трагедія. Дуже багато порівнюють, наприклад, теперішню ООН з Лігою націй, дуже багато говорять про подібність теперішнього періоду з періодом між двома світовими війнами ХХ сторіччя. І, на жаль, цих паралелей і підстав навіть забагато. Це неминуче.
Міжнародні структури – не контролюючі органи. Це – майданчики для зустрічей
Але проблема не в самих цих інституціях. Більшість з них – це не контролюючі структури. Більшість з них – це майданчики для зустрічей народів, країн, держав, які хочуть продовжувати жити в мирі, попри свої розбіжності. Вони були створені під цим гаслом після Другої світової війни, як кажуть англійці Takes two to tango – "для того, щоб танцювати танго, потрібні двоє". Якщо один з двох не хоче, танго не буде. Якщо на майданчик один з учасників цього діалогу-полілогу приходять зі зброєю, ми матимемо наслідки для самого майданчика. Нинішня російська федерація, мені здається, абсолютно свідомо підриває основні стовпи, які залишилися від системи міжнародної безпеки і від системи міжнародного гуманітарного права.
І саме тому те, що відбувається у нас – це не лише про Україну. Не лише про мій народ. Це про те, що залишилося від зусиль людства для того, щоб жити в мирі і хоча б в відносній безпеці. Це те, що залишилося від мрії, що рано чи пізно ми досягнемо стану, коли люди зможуть жити без страху. А ця надія руйнується на наших очах абсолютно свідомими діями держави-агресорки. І мені шкода, що дуже багато міжнародних структур і людей, здається, просто не хочуть цього усвідомлювати: це не про нас, це і про них, це про нас усіх, як про людство. Хочемо ми того чи ні. Тому в мене немає розчарування, але, звісно, сумно бачити процес руйнування цієї системи.
На твою думку, що може змінитися в міжнародному праві внаслідок цієї війни?
Давайте одразу винесемо за дужки найпесимістичніший сценарій, коли не буде кому і не буде що змінювати.
Нова міжнародна система
Але ця можливість залишається на столі, так би мовити.
Ми просто знаємо, що це можливо. Припустімо, світ вижив. Я думаю, що після завершення цієї війни, а всі війни рано чи пізно завершуються, будуть величезні зміни, буде випрацювана нова міжнародна система, така чи інакша, краща чи гірша.
Перед нами кілька варіантів, як завжди, і мені стається, що основний перший вибір – це глобальний ізоляціонізм, де мова йде про те, що кожен робить те, що вважає за потрібне в своєму городику і зубами захищає своє право робити, в тому числі, жахливі речі стосовно людей, які опинилися на підконтрольній території. Фактично, це картина про те, що сила породжує правду.
Є відомий культовий російський фільм "Брат-2", з яким я стикався в полоні.
Його цитують абсолютно всі. Це така цікава, токсична, пропагандистська річ. Я недооцінював вплив цієї і подібних картин, чесно кажучи. Але я пам'ятаю, коли ми потрапили до полону, перший відрізок нас везли на БТРах зі з'язаними ззаду руками, але з не зав’язаними очима. А назустріч йшла техніка окупантів, і була гармата, на якій було написано "Брат, сила в правде". Я дивився і розумів, що вони плутають слова місцями, тому що вони вірять, що сила в правді в тому розумінні, що правда в силі. Вони так і думали. Тобто якщо ми можемо це зробити, значить ми маємо право це зробити. І це один варіант наступного розвитку подій після завершення цієї війни, якщо ця теза залишиться. Це буде менш людяний, менш гуманний, менш вільний світ.
Але є другий варіант. Я сподіваюся на те, що одні з основних дебатів ХХ століття стосовно суверенітету і можливості втручатися у внутрішні справи інших країн є визначальним засадничим наріжним каменем системи міжнародної безпеки. Я сподіваюся, що нарешті люди почнуть думати передусім в категоріях людства і людей, а не державних структур. Ті залишаться, але вони просто не будуть основними і визначальними.
Мені здається, це єдиний шанс упередити наступні повторення тих жахів, через які людство проходило з впертістю сторіччями своєї історії.
Звідки книжки в полоні
Я стежила за твоїми першими висловлюваннями після полону і, власне, чекала на цей момент відновлення публічності, коментарів і перших інтерв'ю. Мене вразило те, що ти в полоні читав. В одному з інтерв'ю ти сказав, що за час полону прочитав понад 50 книг. Що ти читав, і звідки книжки в полоні?
Книжки були надзвичайно помічними, але ця поміч прийшла не одразу. Ну, передусім, 50 книжок – це я прикинув приблизно. Треба порахувати, тому що вони у мене всі записані, і автори, і видання. Це читацький щоденник свого роду.
І ти його з собою привіз?
Я його з собою привіз. Я привіз з собою взагалі все, що у мене було там з записів. Я був дуже здивований, що його не забрали. Тобто ми всі очікували, що перед обміном під час обшуку все буде вилучено. Ні, нічого не було вилучено. Листи, які в мене були, під час обшуку були читані. Виймався кожен лист з конверта, і вони дивилися хоча б кілька фраз. Але листів кілька сотень, тому ця процедура тривала довго, і зрештою вони припинили це робити. Листи мені віддали, і я забрав ті книжки, які я не встиг дочитати. Решту я, звісно, залишив там нашим полоненим і іншим ув'язненим. І оця здоровенна чорна сумка, з якою я опинився в кадрі Громадського телебачення, була важелезна не тому, що там багато речей, а тому, що там були книжки і листи.
З книжками в мене інтимні стосунки з малечку. Моя мати бібліотекарка, і для мене це окремий дуже важливий світ. Всі попередні роки останнім часом я читав літературу винятково по роботі. Це величезні обсяги текстів, але це не були книжки за бажанням. Коли ж ми потрапили в Луганське СІЗО, не було книжок, не було текстів, не було паперу, не було ручки, не було нічого. Це була проблема для хлопців, які нудилися. Я не нудився, не було жодної хвилини, коли мені було нудно. В тому числі тому, що я працював з текстами в голові: я їх начитував, я намагався не забути англійську, намагався, коли опинявся в російськомовному середовищі, не забувати українську. Я писав колонки, я читав лекції, потім ми вивчали англійську зі співкамерниками, я вперше в житті її викладав.
Книжковий голод та "Денацифікація України"
Тобто, все одно це була робота з мовою, робота з текстом, але я не читав, бо не було чого. Одного раз нам залетіла книжка російського пропагандиста Армена Гаспаряна "Денацифікація України", яка, виявляється, вперше була видана ще в 17-му році. Навесні 22-го її перевидали спеціально, звісно, до так званої спеціальної воєнної операції. Її привезли в Луганське СІЗО, і нас, мене і кількох ще полонених, висмикнули з камери для запису пропагандистського сюжету про це. Ми там були для меблів, просто ми сиділи, перед нами лежала ця книжка. У незнайомих нам хлопців, теж полонених, брали короткі інтерв'ю. Вони казали, що це прекрасна книга, вона дуже потрібна, в Україні потрібна денацифікація, Майдан влаштували американці, і тепер ми це знаємо.
Вони вперше в житті бачили цю книжку, вони її ніколи не відкривали, але вони були дуже налякані, і у них були підстави для цього. У нас у всіх були підстави. Я сподівався, що мене ні про що не питатимуть, тому що я не зміг би так красиво виступити. Я би сказав, що вперше бачу цю книгу і не буду нічого про неї казати, поки я її не прочитаю. А коли нас відвели назад до камери, дали нам її почитати. Сказали "пусть почитают, пусть просветятся". Я цю книжку проковтнув за 4 години з голодухи.
Мені цікава пропаганда
Невже настільки цікава?
Насправді вона цікава, я люблю оцей весь треш. Мені цікава пропаганда, мені цікаво, як вона влаштована, як вона працює. А ще була просто голодуха за друкованим текстом. Я отримав задоволення від процесу читання, не від того, що саме я читаю, а від того, що я – читаю. Це жахливий абсолютно виріб, я навіть не знаю, як це назвати. У мене в житті був маленький період, коли три роки поспіль я читав гостьовий курс лекцій у Могилянській школі журналістики. Я читав письмові роботи студентів магістерської програми. Так от, я б за цей текст, незалежно від його ідейної наповненості, більше трійки не поставив, адже це просто дуже погано написаний текст. Тому цю книжку я навіть не рахую, як те, що я прочитав там.
Превентивники – цивільні, яких затримують про всяк випадок
Через 4 місяці з гаком у жовтні я був вже в іншій камері, на той момент я змінив вже дві камери. Одного разу в камеру закинули цивільного превентивника. Превентивники – це цивільні, яких затримують не за підозрою у скоєнні злочину, а про всяк випадок. Найчастіше це люди, які або проходили службу в ЗСУ, або в НГУ, або в Нацполіції, або мали стосунок до державних структур з новоокупованих територій. Таким людям дають за законодавством так званої ЛНР 3 місяці превентивного ув'язнення, які потім можна подовжити ще на три місяці, і ще на три місяці, і ще на три місяці. Щодо більшості з цих людей, навіть не заморочуються з тим, щоб продовжити це тримання, люди просто сидять. Де вони, невідомо. Рідним не повідомляють про їхнє місце перебування. Якщо рідні намагаються дізнатися, куди зникла людина, їм кажуть, що інформації нема. Тобто, людина зникає. Це тисячі цивільних полонених, які в такому статусі зараз сидять за ґратами на окупованих територіях.
І от один з них опинився в нашій камері. Він колись давно був солдатом ЗСУ, і у нього при собі були речі, з якими його затримали. І у нього був з собою Новий Заповіт і Псалтир. Нам перед тим вже сказали, що книжок нам не дадуть. І раптом у цього хлопця є Новий Заповіт і Псалтир. Через добу його з нашої камери перевели в іншу. Тобто його реально закинули просто, щоб він віддав Новий Заповіт, і коли його виводили, я йому хотів повернути цю книгу, він подивився на нас і сказав: "Мені здається, вам воно потрібніше". Його забрали, книга лишилась у нас.
Нині вже покійний Ігор Козловський, полонений, якого утримували в ізоляції в Донецьку, викладач, не раз говорив про те, скільки сил дає в полоні інтелектуальна праця. Ті ж лекції, читані подумки або вголос, статті написані подумки тощо.
Це давало дуже багато сил, це було дуже важливо, це одна з тих речей, які тримали. Я теж читав лекції – релігієзнавчі, з історії релігії, про сучасну концепцію прав людини та з історії. Товариші по полону говорили, що я цікавий оповідач, за що їм спасибі.
Ти хотів час, ось тобі час
Також внутрішня робота з текстами тривала і в тому, що стосується релігійних практик. Я не тільки згадував молитви, я складав свої і заучував їх просто для себе. Мені здавалося, вони виражали краще те, що я тоді відчував, і те, що мені було потрібно. І взагалі тривав якийсь внутрішній процес осмислення цінностей і пріоритетів. Я зрозумів в перші ж дні полону, що я давно хотів це зробити, я давно хотів подумати над деякими фундаментальними речами. Але перебуваючи в потоці подій, у мене ніколи не було часу і сили. А тут, будь ласка, ти хотів час, ось тобі час. Ти хотів, щоб тебе не відволікали, ну крім допитів та інших неприємних речей, тебе не відволікають. Думай. Я почав думати, я почав цей процес, і він не зупинявся аж до самого звільнення.
Насправді він не зупиняється і тепер. Якісь дуже важливі і цікаві речі я для себе відкрив. І це було теж тісно пов'язано з книжками, тому що той самий Новий Заповіт я перечитав, мабуть, разів 15 мінімум за цей час, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Ми читали так само вголос його в камері, тому що було щонайменше двоє людей, які читати не могли. Тому ми читали вголос. Наступні книжки вже були після мого засудження. Вони були у моїх співкамерників, звинувачених вже за звичайними кримінальними статтями, на іншому поверсі СІЗО. Я сидів вже в звичайній камері, як засуджений, і там була атмосфера інша, і отам і були книжки.
Українська бібліотека в Луганському СІЗО
І крім Біблії, можливо, була якась ще книжка, яка тобі особливо запам'яталася, така, за яку ти тримався?
Однієї не було, було кілька, було навіть багато. Я був дуже потішений книжками, які я прочитав вперше, про які я не знав. В колонії була бібліотека. Це були рештки колись багатої бібліотеки, але там можна було знайти найнесподіваніші речі. Я прочитав половину повного зібрання творів Шекспіра українською. Там взагалі була величезна підбірка україномовної літератури, як української, так і перекладів зарубіжної літератури, видані ще в радянські часи, але прекрасні книжки.
На жаль, навесні цього року, на початку літа, вони були прибрані з бібліотеки.
Це було очікувано. Це не було офіційно розпорядження, книжки просто зникли в якийсь момент.
Як змінився Київ
Як за цей час змінився Київ?
Я ще звикаю до Києва. Я звикаю до великого міста.
Голосно, кольорово?
Голосно, кольорово. Сенсорне перевантаження, забагато людей. Київ відчувається інакше. Сидячи там, я завжди задавався питанням: Київ мені подобається, тому що він моє рідне місто, чи все-таки він відсторонено класний. Попри все, що з ним робили і роблять протягом багатьох років, руйнуючи його. І там я остаточно зрозумів, що і те, й інше. Так, я його люблю як свою батьківщину, але це реально класне місто. Це чудове місто, одне з найкращих у світі, я в цьому певен. І те, що робить його класним, воно не змінилося, воно тут. Але він став суворіший, він став жорсткіший. Є речі, які вплелися в повсякдення і, напевно, їх вже не особливо помічають, бо це звична частина ландшафту, а для мене це щось нове.
Новий вимір повсякденної майже інтимності
Це пов'язано з повітряними тривогами. Коли я пішов воювати, то сирени саме почалися, але це не було частиною повсякдення. Якась несвідома частина мене в багатьох речах мудріша, ніж моя раціональна частина. Я очікував на це, насправді, як виявилось. Тобто, я розумів, що я повернуся в столицю країни, яка воює, в небезпечне місце за визначенням, тому що це серце країни, яка вся в небезпеці. Не те, щоб я зовсім звик, але цей досвід для мене не тривожний. Можливо, навіть доведеться долати таке легке нехтування небезпекою, тому що нехтувати не треба. Не треба панікувати, але нехтувати не треба. Так, це частина київського повсякдення: тривоги, сирени, очікування на прильоти, самі прильоти, мопеди тощо. Як на мене, змінилося ставлення до людей у формі, ставлення до цієї рутини, пов'язаної з безпекою. Можливо, через те, що я щойно повернувся і переважно стикаюся з людьми, які на мене чекали. Мені здається, що люди стали набагато чутливіші і уважніші одне до одного. Раптом з'явився якийсь новий вимір повсякденної майже інтимності.
Я багато думаю про те, що відчуває людина, яка набуває свободи після періоду несвободи. І про те, що існують певні маркери свободи: можливість, наприклад, самостійно вирішувати, як встати, коли встати, що одягнути, куди вийти, як побудувати свій день. Що це для тебе? Що для тебе ті маркери, які нагадують тобі, що ти вільний?
Передусім це все, що ти перерахувала. І продовження цього списку – це можливість виборів. Яку я каву буду, яким я бачу своє подальше життя. Я можу обирати. Це дуже незвично, порівняно з попереднім досвідом. Немає оцього відчуття, що тебе вмістили в ізоляцію, і ти не можеш, як би ти не намагався, послати сигнал через оцю порожнечу, тому що в ній стоїть стіна. Тут стіни немає. Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода.
Українські премʼєри 15-22 листопада: Zwyntar, Паліндром, Діти Інженерів, The Unsleeping, Sasha Boole
Фото: Пресслужба гурту Zwyntar
Трек-лист: Golubenko — Мінімум, Денис Бойко — Забувши, Pivovarov Prod & NAZVA — Ток Ток, Tery — Вічність, Енджі Крейда — Осінь, Sasha Boole — Бути поруч, Діти Інженерів — Тільки тут, Kutovyi — Ненавиджу, The Unsleeping — Мусиш, Lipatova — Ліс, Kateryna Rohova — Нічого такого, Паліндром — Я маю крила, Білий Бо — Опіки, Zwyntar & Третя Штурмова — Золото і блакить.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
.jpg)
Фото: Українське Радіо
Фото: Українське Радіо
Фото: Українське Радіо
У полоні немає здорових людей
Я пропоную почати нашу розмову з такого питання: ти вже місяць перебуваєш вдома, в Україні, протягом цього місяця ти проходив реабілітацію. Розкажи, будь ласка, як ти почуваєшся зараз?
Почуваюся я все ще прекрасно. Я почуваюся дуже добре просто тому, що я вдома і це зовсім інші умови. Це те, про що мріє кожна людина, яка перебуває в полоні. І ось мрія здійснилася. Якщо говорити про аспекти, які більше стосуються здоровʼя або звикання наново до інших реалій, то все в процесі. По здоровʼю є речі, які треба виправляти трохи, але, на щастя, не так багато, як могло би бути і не так багато, як, на жаль, у декого з побратимів, з якими ми повернулися. Є речі, які я приніс із собою, яких в мене не було до потрапляння в полон. Деякі з них залишаться назавжди зі мною. На жаль, в полоні немає здорових людей. Щодо звикання, то воно триває. Чотири тижні — це, по-перше, не так багато, як видається, як мені видавалося. По-друге, це була справді реінтеграція, реабілітація у реабілітаційному центрі. Повернувшись до рідного великого міста Києва, я розумію, що до деяких речей треба звикати, бо їх не було, коли потрапив у полон, а багато які були, але треба їх пригадувати. Проте це приємний процес.
"Наперед важко передбачити, що буде у місті наступне за рогом"
До яких речей треба звикати?
Починаючи просто від сенсорного навантаження, великої кількості шуму — зорове, слухове сприйняття — це все навантажує дуже сильно. Багатозадачність, особливо та, яка стосується і планування графіку, і використання гаджетів, які дуже спрощують життя, але й теж перевантажують. Якісь речі, яких не було на момент, коли я потрапив в полон — це більше стосується змін у самому місті, що де розташовано. І насправді дещо в поведінці людей. Ці речі дуже дрібні, але їх помічаєш, коли з ними стикаєшся. Наперед важко передбачити, що буде наступне за рогом.
"Я досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей переймалися моєю долею і тішаться тому, що я повернувся"
Ти кажеш про звикання до певних речей, людей, до ставлення людей… Що за останній час тебе найбільше вразило, можливо, в ставлення людей до тебе? Чи твоє сприйняття в Києві та загалом в Україні?
Моє ставлення зараз важко назвати об'єктивним і навіть в якихось суб'єктивних рамках, як я сказав, дотепер мені дуже добре. Мені дуже піднімає настрій і покращує стан те, що потім стане нормою. Речі, до яких я ще не звик, які я ще перевідкриваю для себе — це може бути спілкування з людьми, які мені близькі, з якими в нас є спільні точки дотику, яким я небайдужий і які мені небайдужі — це щоразу просто величезне натхнення. Це якісь дрібниці, які ми не помічаємо, коли звикаємо до них. Усе пізнається дотепер чи в порівнянні з тим періодом, коли я був в полоні. Там багато чого немає, до цього звикаєш. А тут воно знову є. В цьому є й певна небезпека, в такій іноді майже ейфорії, в якій часто ти себе виявляєш, бо тебе тішать речі, до яких інші звикли. І я до цього звикну, я це розумію, але поки що я насолоджуюся цим. Щодо ставлення до мене, то поки що в Київ я буквально ось-ось повернувся, цими вихідними і спілкування в мене ще було небагато, і воно приємне. Але насправді я досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей переймалися моєю долею, переживали за мене і тішаться тому, що я повернувся. Аж до того, що люди зупиняли мене просто на вулиці й казали, що "ми тішимося, що ви повернулися".
Ми пам'ятатимемо, молитимемося і боротимемось, щоб повернути наших хлопців і дівчат, які досі в полоні
Вони тебе впізнавали на вулиці…
Так, просто впізнавали, було і таке вже кілька разів. Все якось незвично, це дуже дивно. Це, звісно, дуже приємно, але це незвично і, звісно, коли це стається, я відчуваю величезну вдячність тим, хто про мене думав. Однак водночас я сподіваюся, що зараз, коли я повернувся, те саме відбуватиметься і щодо інших наших полонених, які досі там. Тобто що ми пам'ятатимемо, думатимемо, молитимемося і боротимемось, щоб повернути назад наших хлопців і дівчат, які досі утримуються в полоні. В тому числі тих, з ким я потрапив в полон, і тих, з ким я перебував в російських СІЗО і колонії.
Зараз в Україні дуже багато відбувається акцій на підтримку військовополонених, зокрема тих, хто потрапив в полон в Маріуполі. Це акції протесту і постійного нагадуванням Україні, нагадування світу про те, що люди в полоні. Але загалом ми можемо уявити, що військовополонених і загалом цивільних у полоні дуже багато. Як цивільні тут, в містах, можуть допомогти підтримати? Чого тобі бракувало або що тобі хотілося б отримувати там? Що можуть зараз люди, які нас читають, дати тим, хто позбавлений волі, сидить в російських в'язницях, в колоніях, в СІЗО і чекає моменту повернення додому?
Передусім було важливо знати, що про тебе пам'ятають і про тебе не забули. І не просто памʼятають, що був собі колись такий, а памʼятають, що він зараз там-то і нам треба, наскільки ми можемо, докладатися до того, щоб він повернувся. Взагалі те, що про тебе пам'ятають. Я зараз узагальнюю, можливо, немає на це підстав, але думаю, що я не помилюся, якщо скажу, що найгірше для людини, яка перебуває в полоні, – це не мати певності, що про неї не забули. Треба, щоб пам'ятали і показували це. І це вже є підтримкою.
Я пригадую декілька історій, навіть своїх знайомих, які утримуються в полоні, ще починаючи з 2015 року. Ми зараз говоримо про переважно військовополонених, які потрапили в полон з 2022, коли почалось повномасштабне вторгнення. Але ми іноді забуваємо про тих, хто вже досить довго в полоні, наприклад, 2015-2016 рік, коли було те, що ми називали АТО, і вони стали якимось такими невидимими. І от часто звертаються родини про те, щоб підтримати їх і нагадати, якось сказати, що ми про них також не забули. Це люди, які вже понад три роки, вважай, ув'язнені.
Безумовно. Забувати не можна, я вважаю, ні про кого, і час тут ролі не відіграє. Можливо, навіть навпаки. Ті, хто перебувають за ґратами довше, у них більший внутрішній тиск, більше сумнівів, тому що вони перебувають довше за ґратами просто. Чому вони йдуть тепер там? І, звісно, є спокуса подумати в той чи інший момент, що напевно просто про мене забули. Вона з'являється. Тим більше, залежить від місця перебування, яке може бути відмінне. В СІЗО, наприклад, було одне, в колонії, де я був вже потім засуджений, – інше. Але регулярно все одно зʼявлялися коментарі, особливо в СІЗО, з боку тих, хто тримали нас в неволі, про те, що про вас забули, ви нікому не потрібні. І це так само елемент пропаганди, що “ви — розхідний матеріал, ви одноразові”. Так, вас використали, все, ви опинилися тут, і все, і про вас забули. І хоча ти розумієш, що це неправда, я бачив, на жаль, хлопців, в яких з'являлася зернятка сумніву. Якщо це повторюється раз за разом, а людина при цьому тримається без доступу до інформації про зовнішній світ, в якийсь момент вона може навіть не розуміти, це до неї не доходить інформація, бо про неї забули, чи до неї не доходить тому, що її ізолювали. І тоді в людини може початися оцей внутрішній процес розпаду того, на чому тримається її надія. І це найстрашніше — втратити надію. Навіть не проблеми зі здоров'ям або ще чимось, а зневіритися і впасти внутрішньо. Тоді, власне, можна побоюватись будь-чого.
Тому пам'ятати про людей, говорити про них, нагадувати. Акції на підтримку військовополонених, показує російське телебачення, пропагандистське. Ми це бачили там. Показують, що “от, дивіться, знову незадоволені родичі тим, що українська влада нічого не робить для звільнення полонених”, але тут же коментувалося тими, хто дивилися цю передачу “але нехай спробують в Москві вийти, от так от, родичі полонених, куди-небудь, на яку-небудь площу, і побачимо, що буде”. Тобто, в принципі, це все-таки демонстрація права на свободу мирних зібрань в Україні.
А далі є ще інші способи підтримки. Звісно, добре отримувати вісточки якісь з волі. Це складніше набагато, але дуже легко можна знайти ініціативу з доправляння листів або хоча б листівок нашим співгромадянам, які ув'язнені у Криму в російських в'язницях. І туди легше написати, є ініціатива, це можна знайти через соцмережі.
Як вона називається?
Я буквально позавчора з нею стикався на одному з культурних заходів, і там, здається, воно і називало щось на кшталт «Напиши листа кримському в'язневі». Але можна подивитися на КримSOS, на сторінці Центру громадянських свобод, можна знайти інформацію на сайті “ЗМІН”, на сторінці Центру інформації про права людини, де і як можна заповнити ці листівки. Це нескладно. Це можна зробити навіть онлайн, але і офлайн.
З тими, хто перебуває в Росії або на окупованих територіях, — складніше. Але все-таки з деякими є можливість зв'язатися. Я, наприклад, отримував листи, в тому числі, з України. Через треті руки були вони переслані. Або з інших країн, це легше. І кожен лист – це підтримка. Навіть якщо це просто від незнайомої людини листівка з кількома словами підтримки, ти розумієш, що про тебе не забули. Це важливо для тебе, це важливо для твого перебування в тому колективі, де ти є. Тому що, наприклад, нас утримували все-таки змішано: військовополонених, засуджених за кримінальними статтями, просто мешканців місцевих, і засуджених за так званими політичними статтями. Коли людина отримує багато листів, видно, що за її долею слідкують. І це сигнал адміністрації теж про те, що ця людина на виду, за неї переживають, переймаються. І, в принципі, з такою людиною поводяться обережніше.
Тому, якщо є змога, або ви десь натрапляєте навіть на якомусь заході на пропозицію «напишіть листівку або листа», будь ласка, витратьте 5 хвилин і напишіть. Воно реально того вартує.
Далі йдуть якісь більш складніші системні вже способи підтримки, але це для тих, хто хоче більше зануритися. Але хоча б це. Нагадувати собі, нагадувати іншим, дізнатися більше про цих людей, їхні короткі біографії часто є десь.
Скільки листів ти отримував і які найзворушливіші моменти були? Можливо, були якісь листи, які навіть сльози викликали?
Я не знаю, скільки листів я отримав, чесно кажучи. На момент, коли мене звільнили, мова вийшла, я думаю, про сотні три. Я з собою привіз їх назад, чомусь в мене їх не забрали. Я переймався передусім тим, чи в мене їх не заберуть і їх не забрали. І це здорово.
Перша листівка, яку я отримав, була просто несподіваною дуже. Це було поодиноке явище. Було літо 23-го року, серпень. Ми були в Луганському СІЗО і засуджені військовополонені були зібрані там в одну камеру перед відправкою на колонію. І раптом мені приносять листа. Тобто після всього цього періоду без зв'язку — і потім не було зв'язку знову таки – от нізвідки прийшов лист. Це була листівка і коротка така записка з привітанням з днем народження, який був за більш як місяць до того, від невідомої мені людини з російського міста, в якому я ніколи не був. Бажали сил і памʼятати, що це все закінчиться, вітали з днем народження. І дуже в тему була листівка з такою напівсюрреалістичною картинкою, яка дуже-дуже пасувала до внутрішнього стану.
Я її повісив на стіну над ліжком просто, щоб ви бачиии, коли я засинаю і прокидаюсь. І для всіх, хто були в камері, це було диво, що раптом нізвідки прийшла листівка. Потім знову не було листування, аж до лютого цього року, коли листи потрошку почали йти. Були дуже цікаві листи, дуже зворушливі, але їх було багато й аби не бути несправедливим до когось і аби не витрачати часу, просто скажу, що їх було багато. Я вдячний кожній людині, яка писала.
Захищати права людини зі зброєю в руках
Давай поговоримо про полон. Як взагалі це сталося? Ти, як правозахисник, на початку повномасштабного вторгнення долучився до Збройних сил, став військовослужбовцем, брав участь у різних операціях на Київщині і на Сході країни, і після цього ти потрапив в полон. Розкажи цей момент, як це сталося, і за яких умов, з ким ти був? Що тоді було того дня?
Я офіцер Збройних сил України, зараз діючий, і тому, власне кажучи, я був військовополонений. Я на цьому наголошую просто для розуміння, бо є цивільні наші полонені, які так само опиняються в полоні. На щастя, є прецеденти, що їх визволяють, але там із визволенням набагато складніша ситуація. У мене був саме обмін військовополонених, тому що я діючий офіцер ЗСУ. Я приєднався до ЗСУ на самому початку російського вторгнення, бо мені видавалося, що це найкраще, що я можу зробити на той момент для захисту і країни, і людей, і моїх рідних, і моїх цінностей. І прав людини — це царина, в якій я працював багато років, тому що Російська Федерація, беручи під контроль територію і людей, до яких вона ставиться як до приєднаних до цих територій, знищує можливість правозахисту в зародку.
Фото: Українське Радіо
Тому захищати права людини в тій ситуації, як видавалося і дотепер видається, треба було передусім зі зброєю в руках. Після моїх трьох із половиною місяців у війську ми опинилися на сході країни. Спершу це була Донецька область, а потім ми отримали бойове розпорядження на Луганську область, на село Мирна Долина. Ми, бо я зараз кажу про одну з рот 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго", зараз це 210-й окремий штурмовий полк. Тож ми отримали бойове розпорядження, висунулись туди і було зрозуміло, що ми перебуваємо в дуже складній ситуації, тому що противник активно наступав і намагався просто взяти в "підкову" наші позиції, щоб потім оточити і розгромити.
"Ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі"
Нашою роллю було просто намагатися стримати його, аби дати відійти тим основним силам, які треба було відвести. Нам це так не пояснювали, це вже пізніше стало зрозуміло, але, вочевидь, воно так і було. Укомплектовані ми були, передусім, для ведення бою з метою стримування бронетехніки противника. Більше в міських умовах, може, і в інших, а там ми опинилися в ролі легкої піхоти. Нами фактично намагалися стримати противника в польових умовах. І ми отримали розпорядження висунутися на спостережний пункт, куди мали ще на сусідні пункти вивезти інші взводи. Я отримав наказ взяти половину свого взводу, ми туди вийшли, дійшли. Було важко, це друга половина червня, було спекотно, а вода в нас закінчилась ще в дорозі, бо ми виходили з-під дуже щільного мінометного обстрілу. Тобто виходили фактично з тим, з чим були, – зброєю, мінімумом води і двома лопатами.
Ми облаштували цей СП, і наказ нам був спостерігати за можливим пересуванням противника, якщо він раптом з'явиться, і доповідати про його появу, не вступаючи у вогневий контакт без наказу, можливо, в разі потреби відійти. На жаль, по тому як ми вийшли і ті наші розвідники, які нас вивели, пішли, за буквально пів години зник зв'язок. Мабуть, працював РЕБ. Ми не могли доповідати ні про що. Тим не менше, спостереження ми вели, аж допоки наступного ранку в сусідні посадки не зайшла велика кількість техніки і людей. Дуже швидко стало зрозуміло, що це противник і у великій кількості. Нам довелося відходити. З нами на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, з яким ми контактували попереднього дня, і він сказав, що нас оточено. Але якщо ми йтимемо по орієнтирах, які він нам вкаже, то ми встигнемо вийти з оточення.
Ми виходили, це було непросто, води не було вже майже добу, і здоров'я все-таки у хлопців не у всіх було гарне, у нас був недосип, дуже жорсткий і умови такі собі. Тож це просто забрало більше часу, ніж ми планували, тим не менше ми дійшли до вказаної точки. І коли вже переходили останній відрізок по відкритому полю маршруту (там кілька десятків метрів до лісосмуги), цей боєць, який нас виводив по рації, зупинив нас, вийшовши на зв'язок, перепросив і сказав, що він із попереднього вечора в полоні, і він нас виводив свідомо на російські позиції. Якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. І справді, ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі, нічого не захищали, не виконували на той момент вже ніякого завдання і, вочевидь, вже не виходили з оточення. Довелося скласти зброю. Отак ми потрапили в полон.
"Я вже опинився у камері з кримінальниками"
Ви потрапили в полон, і що було далі? Куди вас повезли? Як до вас ставилися?
Ставилися до нас по-різному. Ця відмінність у ставленні була між різними підрозділами. Іноді всередині одного підрозділу різні люди по-різному ставилися. Ті, хто нас взяли в полон, може, тому що не було боєзіткнення, може, тому що вони не були досвідчені на той момент, недовго провели на лінії зіткнення, ставилися до нас спокійно, можна навіть сказати, що з гумором позитивним. Дали нам води зразу, це те, чого ми потребували дуже сильно. Забрали якісь там цінні речі, в кого були якісь гроші. Зібрали документи, телефони. Пам'ятаю, що один з них нам гукнув, коли ми стояли навколішки, зі зв'язаними позаду руками, як полонених ставлять, в принципі, для контролю: "Парни, когда все закончится, приезжайте в Самару пиво пить". Я пам'ятаю, що на нього подивився і подумав: "Ти взагалі не розумієш, що відбувається. Ти не розумієш ні де ти, ні хто ти. Ти — окупант. На українській землі ти — окупант. Якщо люди звідси захочуть приїхати в Самару пити пиво, якщо в них навіть з'явиться таке бажання, то хіба що на бронетехніці. Ти не розумієш, як сприймають вас тут".
А потім, коли ми вже заглибилися трохи далі на контрольовану ними територію, нас везли спершу на броні, потім пересаджували, там уже були інші люди. Там був такий, хто завʼязуючи нам руки, підкреслено не забирав жодних речей. Але за ним йшов інший, який мародерив і забирав просто все, що в кого лишалося, з того, що йому подобалось. Ставлення було грубіше і жорсткіше. Хоча я знаю з розповідей інших полонених про ситуації після боєзіткнення, коли найнебезпечніше було якраз потрапити до рук тих, хто щойно стріляв в тебе і в кого стріляв ти. Там були і розстріли полонених, звісно, і все. В нас була інша ситуація.
Наступного дня нас привезли до СІЗО міста Луганськ, як ми з'ясували. Але дорогою була одна зупинка на ніч. Ну і там були прикметні якісь моменти. По-перше, там з нами знімали перше відео, поодинокі відео з кожним окремо. Я не знаю, коли вони були викладені. Там проводили перші виховні бесіди пропагандистського характеру. Перші короткі імпровізовані а-ля допити. Люди, які приїхали в балаклавах знімати оце відео, розмову зі мною почали з слів, що "не використовуй слово "війна", тому що війни немає, є "СВО". Потім нас повезли на Луганськ і на Луганську вже в СІЗО я провів рік і три місяці, перед тим, як мене перевели на колонію. І там теж були різні етапи. Найважчими були перші кілька місяців. Потім було трохи легше. Після засудження, яке сталося в березні 23-го року, теж було інакше, бо мене перевели від військовополонених до камер, де утримуються люди, звинувачені за кримінальними статтями. Я вже опинився з кримінальниками.
"Ми просто були одні з перших, кого засудили за цим конвеєром"
Давай якраз поговоримо про цей момент. Окупаційний суд Луганщини 10 березня 2023 року засудив тебе до 13 років ув'язнення. І тебе і ще двох українців звинуватили “в жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів”. Як взагалі виникла ця стаття? Як ти до неї ставився? Що взагалі думав про цей суд?
Я досить таки занудна людини. Я бачив в цілій низці джерел дату судового вироку 10 березня, хоча насправді це було 6 березня. 10 березня з'явився, здається, пресреліз Слідчого комітету РФ.
Отже, ми були засуджені 6 березня. При чому, я був засуджений сам. Двох інших засуджених просто доєднали, нас об'єднали в одному пресрелізі СК РФ. Ми не проходили по справах одне одного, ми там ніяк не були поєднані. Це були однотипні справи, які розглянув тоді так званий "Верховний суд" "ЛНР" і про що повідомив переможно Слідчий комітет.
На жаль, таких справ потім було дуже багато, виявилося, що ми були просто одні з перших, кого засудили, мабуть, перші троє, саме за цим конвеєром. І загальна стаття для всіх засуджених військовополонених в усякому разі на Луганщині – це 356 Кримінального кодексу Російської Федерації. Йдеться про заборонені методи ведення війни. Заборонені або жорстокі методи ведення війни, тобто, фактично, це воєнний злочин.
Фото: Українське Радіо
От ми так, власне, потім знайомилися в камері, особливо, коли цивільні засуджені з'явилися, політичні. "Добрий день, ти хто? Я там, умовно кажучи, Петро. А хто ти, Петро? Я – "шпигун". А ти хто? А я Максим, я — "воєнний злочинець". А, ну, дуже приємно". Гумор допомагав якось триматися. Але насправді це не було смішно, тому що воєнні злочини – це дуже тяжке обвинувачення, і це те, що неприйнятне, просто несумісне з моїми переконаннями і цінностями.
"Співробітники Слідчого комітету РФ "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи"
Але це загальна стаття, а далі ж треба пояснити, в чому полягали ці злочини. Що людина, власне, "зробила". І у мене це була стаття про "замах на навмисне вбивство двох і більше осіб особливо небезпечним способом, з використанням заздалегідь заготовленої зброї, але не доведена до завершення з причин від мене незалежних". Тобто хотів вбити і не вбив. Невдаха-вбивця такий. І ще одна стаття була – "умисне пошкодження майна".
Я вже пізніше зрозумів, що історія про кримінальну справу з'явилася через два місяці після мого потрапляння в полон, в середині серпня 2022 року, коли, власне, мене вивели в черговий раз на допит. І цього разу це були інші співробітники, це була якась група Слідчого комітету РФ, військові. Перший допит так і не увійшов в саму справу і протоколів нема, але він був найважливіший, тому що мені "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи. І пояснювали, чому мені варто підписувати, не читаючи, звинувачення, які проти мене висуватимуть, погоджуватися з ними, і що буде, якщо я цього не зроблю. Допит був фізично непростий, били мало, більше для того, щоб позначити напрям, так би мовити. Вдягнути тактичну рукавицю, ударити по печінці, змусивши підняти руки перед цим, щоб ребра відкрили ціль. По голові, електрошокером трошки. Так, позначити. Але весь цей час, звісно, перебувати в дуже дискомфортній позиції, коли після 4-х годин починає боліти шия, голова. Це все було для того, аби проілюструвати, що буде, якщо я не підпишу.
Тези були дуже прості: або я "погоджуюсь", підписую, мене засуджують і міняють, або я не погоджуюсь, і тоді мене вивозять на так званий "слідчий експеримент", де застрелюють начебто при спробі втечі, або нікуди мене не вивозять, і я все одно сиджу без обміну. Тому що, як мені сказали, "тебе все одно засудять із твоїми свідченнями чи без, це просто забере більше часу". Але я сиджу в таких умовах, які вони мені створять, за яких я просто шкодуватиму щодня про те, що я взагалі вирішив народитися на світ, вийду скаліченою людиною і фізично, і психологічно.
Обмін швидше за надісланий лист
Перед твоїм обміном чи було в тебе відчуття, що от-от щось має статися? Можеш пригадати той день, коли ти почав збиратися, і опинився вдома, тебе обміняли? Що було в переддень, щось говорило про те, що вже настав час і тебе забирають? Чи це було все несподівано для тебе?
І так, і ні. Це було несподівано і це було очікувано. По-перше, полонені завжди чекають обміну. Скільки разів це продумується або проговорюється з іншими, або на самоті. Як воно буде, як це станеться, хто прийде — вже знаєш, як кого звати зі співробітників колонії. Хто з них прийде зі списком і як оголосить про це, що дадуть з собою забрати. Є раціональне планування, очікування.
Звісно, що було очікування обміну, особливо після перших так званих "курських" обмінів, які були в серпні-вересні, було сподівання, що вони продовжаться. Але не було більше жодної конкретної інформації. Хоча той факт, що в одному з попередніх обмінів вже поміняли засуджених, давав надію. А конкретно так, то ні, не було передчуття саме в той день або в ті дні. Радше було очікування, що може щось буде в листопаді, тому що в листопаді багато політичних подій глобального характеру. Очікування було, але водночас було розуміння, що особливо розраховувати не варто.
Вже коли мене звільнили і я вже був в Україні, не на окупованій території, на волі, моя близька подруга написала, що вона отримала від мене листа в цей день. Вже я був тут, а вона отримала від мене листа, який дійшов через треті руки, і вона надіслала мені уривок, де я писав, що треба завжди намагатися зберігати надію, вона має бути, і ось навіть зараз, я пишу цього листа і десь в маленькому краєчку серця у мене є надія навіть на те, що я приїду додому раніше, ніж дійде цей лист. І я цю надію дуже плекаю, але не даю їй розростатися, тому що розраховувати треба на марафон — і емоційні ресурси, і фізичні. І вона мені надіслала із текстом "дивись, твоє серце тебе не обдурило", тому що я справді приїхав швидше.
А так ще була ускладнена ситуація тим, що за два тижні до обміну в мене сталося загострення проблем зі здоров'ям, я знепритомнів на перевірці. Виявилися проблеми із серцем і мені пообіцяли, а потім відкликали цю обіцянку, що мене завезуть до лікарні. Тому, коли сказали збиратися на етап, то не сказали куди, але це могло бути в лікарню, могло — на обмін, могло — в інший табір, вже на території РФ, бо чутки про це ходили постійно, що рано чи пізно, але нас почнуть вивозити. Тим більше, щодо мене бути сигнали про те, що до мене забагато уваги ззовні. Я заважав там і не був потрібен саме на тій колонії. А ще — що я якось неправильно впливаю на інших військовополонених, з точки зору адміністрації. Тому варіантів було безліч і я, коли збирався зі своїм товаришем Сергієм Бойчуком, то ми намагалися зрозуміти, що відбувається. В нас була надія, само собою, але ми не були певні. Вже дорогою ми зрозуміли, що, здається, це таки воно, але ми знали про обміни, які зривалися. Дорога була дуже важка і потому ми ніч простояли в автозаку, дуже щільно напханому людьми, а наші руки і очі були завʼязані скотчем. Від ранку в нас не було ані краплі води, в таких умовах нас тримали в очікуванні власне на перевезення на точку обміну. Коли це тривало так довго, один із хлопців, який був з нами в "стакані", сказав, що "зірвалося цього разу". Й ми зрозуміли, що все, це не обмін, це щось інше. І в цей момент нас почали виводити на літак, який перевіз нас у Білорусь, а звідти — до кордону на точку обміну. Тож ми до останнього не були певні, що це воно, і в цьому воно збіглося з тим, про що думали і говорили на колонії наші засуджені військовополонені. Багато хто казав, що поки не побачить прапор та мілкий піксель, то не повірить. От коли я побачу жовто-блакитні кольори і мілкий піксель — все, тоді я зрозумію, що це справді воно і я вдома. Оця частина була правдою, так і сталося.
"Театр мені відкрив радіоприймач. Українське радіо", — народний артист України Володимир Нечепоренко
Фото: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
Любовних історій в театрі у мене не було
14 листопада Ви відзначили свій ювілей. Ще рік тому говорили, що виставу "Житейське море" за п'єсою Карпенка-Карого ставлять в театрі імені Івана Франка саме до Вашого ювілею. Чому саме ця вистава? Адже наскільки я знаю, це був Ваш особистий вибір.
Так, це був мій особистий вибір. Я багато працював у наших класичних українських п'єсах. І мені це дуже подобалося. Ці п'єси виписані так академічно, так національно, так по-українськи! Вони завжди викликали у мене і величезну повагу, і бажання грати. Я грав Саву Чалого, гетьмана Дорошенка, Гната Карого. І мені до мого ювілею керівництво запропонувало самому обрати п'єсу. Я прочитав цю п'єсу Карпенка-Карого, і вона справила на мене колосальне враження. Коли я читав цю п'єсу, мені здавалося, що я читаю про себе.
Єдина відмінність в тому, що у мене не було в театрі любовних історій. А все решту я пережив. Я просто "захворів" цією п'єсою. Я приніс її керівництву, і мені сказали – вперед! Якщо люди хочуть перевірити, що у нас вийшло, треба прийти і її побачити. Я бачу, як її сприймають глядачі, як вони на неї реагують. Я думаю, що ми потрапили в десяточку.
Відчуваю кожну "подряпинку" в цій ролі
Тобто Карпенко-Карий вкотре довів свою сучасність?
Він надзвичайно сучасний! Ви ж тільки подивіться, про що там йдеться. Там йдеться про сьогоднішній театр. Про наше сьогоднішнє життя. Я просто закоханий в цю п'єсу. Я з таким азартом і задоволенням над нею працював, що думав, що не виживу. У крадіїв, котрі відкривають сейфи, на пальцях стерта шкіра. Тому що вони, коли підбирають код, відчувають пальцями кожну подряпинку. Так і я відчуваю кожну "подряпинку" в цій ролі, в цій п'єсі.
Іван Барильченко, якого ви граєте, талановитий актор?
Надзвичайно! На ньому висить весь театр. На ньому зарплата всіх працівників театру.
Він метр і локомотив цієї театральної трупи.
Звичайно. Ця п'єса про те, як особистість розвалює театр. Сильна талановита особистість.
І розвалює себе.
Себе в першу чергу. Він заплутався, як то кажуть, по самі вуха. І намагаючись вирватися з цієї павутини, він розвалює театр. Не розуміючи того, що він робить. А вже потім в кінці, коли він каже "на покуту", він їде до дружини Марії просити пробачення за зраду. Це трагедія. Чотири жінки. Чотири ймовірні історії кохання. Одні відбулися, інші – ні. Але чотири жінки розхитують його зсередини. Він намагається зрозуміти, чого він хоче.
Ніколи не засуджую своїх героїв
Наскільки складно на сцені зіграти кохання?
Я грав у виставі "Огненний змій". Там дуже схожа ситуація, тільки дія відбувається не в театрі. Ця історія виключно про відносини в сім'ї. Дружина і коханка. І обидва ці герої роблять це не заради того, щоб зрадити. Вони наївно закохуються. І постає питання: сім'я, де є двоє дітей чи коханка. І так буває у людей. І я, чесно кажучи, не засуджую своїх героїв. Я їх розумію. Розумію, як можна жити з дружиною, і при цьому може сподобатися інша жінка. Як можна жити з чоловіком, і при цьому може сподобатися інший мужчина. Інша справа, які вчинки викликає це кохання. Але, на жаль, в обох п'єсах виходу немає.
Ваша партнерка – виконавиця ролі Ваніної – акторка Ірина Дворянин.
Ірина неймовірна. Актор – жива людина, і часом приходиш на виставу, а тебе щось муляє, щось болить, не той настрій. Хоча це не професійно, коли муляє. Не повинно муляти. Актор повинен вийти і на всі 110% викластися. Але буває, що це потрібно переборювати. Але коли я виходжу на сцену з Ірою Дворянин, відбувається щось неймовірне. Вона так чисто працює, з таким захопленням, з такою віддачею, що вона мене запалює. Я просто не можу поряд з нею працювати більш прохолодно. Коли вона з'являється на сцені, я оживаю. Навіть її чоловік Юрій Поплавський, котрий приходить на кожну нашу виставу, в захопленні від нашої спільної гри.
Театр мені відкрило Українське радіо
Ви родом з Черкащини з міста Золотоноша. Звідки хлопчик з Золотоноші дізнався про театр?
Театр мені відкрив радіоприймач. Українське радіо. Це були 1950-ті роки. Світла не було, була гасова лампа. Телевізора не було, але був радіоприймач. І кожну суботу о 20:00 починалася передача "Театр перед мікрофоном". Ми всі лягали і починали слухати цю програму. Я дуже її любив і слухав з великим захопленням. А як я заздрив тим акторам! Я ніколи не думав, що колись буду з ними працювати. Я з тремтінням згадую своє дитинство, бідне, але хороше, світле.
А хто порадив їхати в Київ і вступати до театрального інституту?
Зі звичайної школи я перейшов до вечірньої, бо потрібно було заробляти гроші. Брати поїхали в Сибір на заробітки, залишилася мама, якій потрібно було допомагати. І я пішов працювати. Спочатку колов молотом гранітне каміння. А потім мене влаштували на ремонтно-механічний завод, де я потрапив на сцену самодіяльності, співав на свята частушки під баян. І якось до мене підійшла дуже красива жіночка і запропонувала прийти в Будинок культури, де працював драматичний театральний гурток. Там, до речі, колись працювала і Наталя Ужвій.
"Вовчик, тобі треба вчитися"
Я прийшов в той гурток і почав грати там головні ролі. Тобто моє таємне бажання почало робити перші кроки. І ми разом з цією жіночкою грали закоханих в виставі "Бережи мою тайну". Я, до речі, не люблю грати кохання на сцені. Це жахливо. Але мені весь час доводилося його грати. І ми повезли цю виставу в Черкаси на обласний конкурс. Я був під враженням, що побачив там живого заслуженого артиста. Гарна зачіска, костюм, аромат парфумів, коньячок. Він підійшов до мене і сказав: "Вовчик, тобі треба вчитися".
І після вистави зайшла наша керівниця з якимось сивим чоловіком. Це був Юрій Васильович Смілянський. І він сказав моїй керівниці: "Таню, йому потрібно вступати до театрального інституту". А мені вже було років 16. І пані Тетяна почала мене готувати. А Юрій Васильович дав мені лист і сказав: "Як поїдеш в Київ, віддаси цей лист професору Верхадському".
Виявляється, професор Верхацький був лівою рукою Курбаса. Але я тоді цього не знав. Я передав йому лист, він його прочитав, і я почав готуватися до вступу. А коли я вже вступив і прийшов на перше заняття, до мене після лекції підійшов Верхацький і запитав, чи хочу я дізнатися, що написано в цьому листі. А Смілянський, котрий написав лист, сам свого часу вчився у Верхацького. В листі було написано: "Зверніть увагу на цього хлопця. Як на мене, цікавий". Тоді було 52 людини на одне місце. Тому всім, хто мріє хочу сказати: лупайте цю скелю.
Мене вибрав Ступка
Після закінчення інституту був Київський академічний театр юного глядача і театр імені Івана Франка. А ще була робота на радіо. Які з театральних робіт Ви вважаєте найбільш важливими і значними? Які ролі сформували Вас як актора?
Насамперед, "Украдене щастя". Партнери – Богдан Ступка та Ірина Дорошенко.
В цій виставі вражав фінал. Коли ви зі Ступкою грали, як два леви. Це була вражаюча боротьба за кохання, боротьба світоглядна, боротьба за життя.
По-справжньому мені відкрила очі на мистецтво театру вистава "Украдене щастя". Взагалі мене вибрав Ступка. Він запропонував мені спробувати зіграти. Богдан сказав, що зі мною попрацює, і ми покажемо роботу Данченку. Ми зробили велику сцену, але він подивився тільки початок і одразу погодив мене на роль. І саме в цій ролі я почав по-справжньому розуміти, що таке сцена, що таке мистецтво сцени. Є фраза "на роботу, як на свято". Так от на "Украдене щастя" я йшов, як на велике свято.
І це при тому, що ця робота важка.
Так, важка. Багато тексту. Текст важкий із заходу України, в якому багато діалектів. Це було непросто, але це був кайф!
Ступка був легким партнером чи складним?
Він був дуже уважним до партнера і тактовним. Боявся образити. Він був дуже доброзичливий.
Деякі актори скаржилися на Ступку і говорили, що він не дивиться в очі.
Ні. Я не можу такого сказати. Він взагалі до мене дуже добре ставився. Він мені завжди дивився в очі. Тому що прояв цих світоглядів, які ми грали – в очах. Він ніколи повз мене не дивився.
Екстрасенс Сірко
Хочу згадати ще одну виставу "Урус Шайтан", де ви втілили образ отамана Сірка. На цю виставу ходили історики, щоб зануритися в той період. Студенти театральних інститутів ходили на неї, як на майстер-клас. Чим для Вас була ця роль?
Мені нічого не потрібно було фантазувати про Сірка. Я коли книгу прочитав, мені знову здалося, що в ній все про мене. Він брав участь у 52-х баталіях, і жодної не програв. Він, як сказали б зараз, був екстрасенсом. Він перед кожною битвою йшов у чисте поле, до нього виходили вовки, вони його вже знали, бо він ходив до них. Вони сідали навколо нього, і він проводив медитацію. Те, що ми зараз називаємо медитацією. Він передбачав кожну битву.
Цей полководець мав ореол містичності, який треба було зіграти. І Ви грали це дуже достовірно.
Так я ж виріс з собаками. Брати були в школі, мама на роботі, а я один залишався вдома. Я залазив у великі кущі, і всі собаки до мене туди приходили. Я з ними обнімався, спав. Мама могла мене довго кликати, а потім знаходила в кущах, де я спав з собаками. Коти і собаки – це дуже розумні істоти. І я з ними живу все життя. Особливо з котами. Тому що я вважаю, що тримати собаку в кімнаті не годиться. А кіт у мене є. Ми з ним спілкуємося, він мене лає, коли мене довго немає вдома. Також я читав історичні епоси про Сірка. Звісно, багато мені дав Ігор Афанасьєв. Надзвичайно талановита людина, актор, вокаліст, режисер, сценарист. Саме він мені почав приносити літературу про Сірка. Я на той час, на свій сором, про Сірка не чув.
Епізод так епізод
Ігор Афанасьєв з Юрієм Рибчинським і Вікторією Васалатій робили мюзикл "Едіт Піаф. Життя в кредит". Для Володимира Нечепоренка ролі не знайшлося. І тоді Ігор Афанасьєв запропонував, соромлячись, Вам зіграти епізод. Це була роль музичного продюсера, який виводить Піаф на велику сцену. Що це була за історія? Чому ви погодилися грати епізод? Як ви його зробили таким помітним?
Історія проста. Я Ігоря Афанасьєва знав давно. Я на той час не читав п'єсу Рибчинського. Але я ніколи нікого не просив, ніколи не ходив за режисерами. Я, як казав Омар Хайям, краще буду голодувати, ніж їсти що попало. Якось я зустрів Ігоря і запитав, а чого ж він мене не взяв у виставу. Він дуже почервонів. Сказав: "Володю, ну немає там для тебе роботи. Ну я ж не дам тобі епізод". Я запитав, а чому. Давай епізод. Я був тільки на одній репетиції. І коли я відпрацював свій епізод, всі зааплодували. Ігор сказав тоді: "Ось вам приклад, як треба працювати над роллю".
Не розмовляйте словами. Розмовляйте думкою
Що було найулюбленішим на радіо? Ви працювали з Ніною Миронівною Новоселицькою, яку нині вже мало хто пам'ятає.
Ніна Миронівна – це була ціла епоха. Вона мені завжди казала: "Володю, не розмовляйте словами. Розмовляйте думкою". А потім я зрозумів, що у мене є величезна можливість спілкуватися з мільйонами наших громадян. Театр, яким би він не був прекрасним, це замкнене коло. А радіо - на всю Україну.
Сьогодні ви завдяки радіо можете звернутися до тих хто нас сьогодні захищає, завдяки кому ми можемо ходити в театр ходити вулицями своїх міст.
Я згадую свою службу в армії. Я й цього разу ходив до військкомату. Мені сказали рішуче "ні". Я пояснював, що бігати не буду, але я добре вмію стріляти. І знаєте, мені соромно, що я вже вийшов з того віку, коли беруть до війська. Якби не вік, я був би вже там давно. Наше чудове вітання "Слава Україні! Героям слава" дуже влучне. Хлопцям і дівчатам на фронті – здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я. Ми всі разом переможемо! Ви на фронті, а ми – для фронту! Театр теж їздить на фронт, і ми також збираємося найближчим часом поїхати.
Фото: Пресслужба Структура Щастя
Радіо Промінь · Українські премʼєри 8-15 листопада: Структура Щастя, Tery, badactress, ANNEI, Positiff, Astronata
Трек-лист: Positiff - Діаманти, Юля Юріна - Церковка, ANNEI - Останній раз, 2Tone - Пачка, Хто така Ана? - Потвора, Astronata - Бо є як є, badactress - Татова донька, Околиця - Пробач, Tery - Твій (feat. Liia), Anstay - Про кохання, Zlata Ognevich - Мости, Vyshebaba & Mari Cheba - Відбитки, АЗІЗА - Голос, Структура Щастя - Надійний.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
30-ті роки як зародження радіоп’єс
"Коли я почув, що вони наступають, схопив найнеобхідніше. Я біг не зупиняючись кілька миль, аж поки не дістався автобусної зупинки. Там за три з чвертю долара купив квиток до найдальшої станції. Я відмахав 60 миль, поки не почув, що це була вистава. На автобусний квиток я витратив свої останні заощадження і тепер мені не вистачає грошей на робочі черевики. Я аж ніяк не очікував подібного підступу від поважної радіостанції. Тож прошу чим швидше вислати мені пару черевиків розміру 9В".
Лист такого змісту у листопаді 1938-го року отримала редакція американської радіостанції CBS. Річ у тім, що напередодні Хелловіна радійники вирішили поставити в ефір радіоп’єсу за романом Герберта Уеллса "Війна світів", перенісши його дію у Нью-Джерсі. За сюжетом події розгорталися на самій радіостанції. Спочатку прозвучав прогноз погоди, а потім розпочався радіоконцерт. Виступ перервався повідомленням про дивні спалахи на Марсі. Після чого нібито відомий астроном (а насправді актор вистави) спростував можливість життя на Марсі. Концерт продовжили. Але скоро знову перервали нібито екстреним випуском новин. Репортер CBS передавав з місця події, що в одному з містечок на північному сході Америки приземлився металевий циліндр. Циліндр перетворився на машину, спопеляючи все навколо тепловими променями. Кореспондент щось кричав і намагався загасити пересувну студію. Невдовзі в ефір вийшло повідомлення, що національна поліція Нью-Джерсі оголосила надзвичайний стан. До нації звернувся нібито міністр внутрішніх справ. Спочатку автори п’єси хотіли імітувати звернення Рузвельта, але керівництво радіостанції вирішило, що це занадто, і заборонило використовувати образ президента. Потім кореспонденти один за одним повідомляли, що марсіани обстрілюють військові бази, що зброя землян виявилася заслабкою, і на додачу противник застосував гази. Кульмінацією вистави став репортаж журналіста, який нібито видерся на дах будівлі CBS і звідти бачив як марсіанські машини перетинають річку Гудзон. Він теж відчув отруйний запах, і трансляція обірвалась. Зрештою диктор повідомив, що атака марсіан таки зазнала невдачі, оскільки їхній імунітет виявився заслабким перед земними бактеріями. Наприкінці вистави щасливий актор і головний режисер вистави Орсон Уеллс вийшов з образу і привітав слухачів з Хелловіном.
Проблема була у тому, що вистава тривала цілу годину, а радійники лише тричі повідомили, що все це не насправді: на початку, в кінці, і на 40-й хвилині вистави. Багато людей увімкнули радіо посередині п’єси і сприйняли все за щиру правду. Радіостанцію закидали обуреними листами. Юристи наполегливо рекомендували ні в якому разі не реагувати на запити і не платити за претензіями слухачів. Але лист про черевики так вразив Уеллса, що він надіслав чоловіку свої. Він також носив розмір 9В.
У 30-х роках минулого століття у всьому світі почав активно розвиватися новий жанр – оригінальна радіоп’єса. Театральні постановки вже давно транслювалися по радіо, але вони не мали значного ефекту. Адже театральна вистава розрахована здебільшого на візуальні образи, і багато сенсу втрачається, коли людина не бачить, що відбувається на сцені. Тож драматурги почали писати п’єси, побудовані виключно на звукових образах. Їх можливо зіграти тільки на радіо, в театрі зіграти такий твір не вийде.
На початку 30-х на Українському Радіо теж з’явились радіоп’єси. Ставив їх талановитий драматург Олег Демінський.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Досвід української радіоп'єси дуже ретельно досліджений українським вченим Іллею Хоменком, викладачем інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Взагалі радіоп'єса розвивалася дуже активно, бо керівництво Українського радіокомітету разом із Спілкою українських письменників на початку 1933-го року провели конкурс на радіоп'єсу. До речі, такі ж конкурси вібудвались в Сполучених Штатах, в Фінляндії, в Німеччині, у Франції, в інших країнах. І от на Українському Радіо був проведений конкурс: перша премія — 3 тисячі карбованців, дві другі — по 1500 карбованців, дві третіх — по 1000 карбованців. Причому об'єктивність абсолютна, бо учасники виступали під псевдонімами, і їхні справжні імена розкривалися лише після визначення переможців.
Все розвивається чудово, прекрасно, але до погрому української радіоп'єси залишалися лічені місяці. І от перша українська радіоп'єса: 21 лютого 1933-го року, автор — штатний працівник Вукру, як тоді називався Всеукраїнський радіокомітет, Олег Демінський. П'єса називалася "Убер алес" ("Понад усе").
Суть п'єси, вона актуальна і в наші дні: це драма непокликаного таланту, неможливість в країні, яка вражена економічною кризою, творчій людині реалізувати свої здібності. І от що відбувається: автомобільна катастрофа, поліцейський комісар розслідує обставини загибелі людини в дорожній аварії. Що це було: самогубство, нещасний випадок? Комісара абсолютно не цікавлять справжні, глибокі, приховані мотиви цієї події. Йому треба просто закрити справу. І відбувається офіційна розмова, протокольна, з дочкою загиблого — Гертрудою, але ця розмова переривається лаконічними епізодами, так званими ретроспекціями.
Дія відбувається у тогочасній Німеччині 30-х років, і кожен оцей епізод лаконічний, кожна ретроспекція — це можливість для Брауна усвідомити, що ні він, ні його винахід, ні його талант нікому в корумпованій країні, яка переживає кризу, не потрібні. Слухач повною мірою відчуває стан Брауна, він розуміє те, що абсолютно не обходило поліцейського комісара: які справжні причини смертельного вчинку конструктора. А Демінський був вірний мистецькій правді й поставив саме таку крапку в житті вченого. Він не примусив його шукати щастя в Радянському Союзі, що було трафаретним сюжетом тогочасної белетристики 30-х років. І пізніше такий фінал п'єси був інтерпретований критикою як прояв націоналізму.
Але у п'єсі був інший знак, більш виразний. Він стосується відповіді на питання: а чому ж інженер Браун не спробував емігрувати до Радянського Союзу, а заподіяв собі смерть? Адже тоді поширювався оптимістичний образ Радянського Союзу як справжнього раю для винахідників із капіталістичних країн. Щоб зрозуміти суть звинувачень і взагалі стиль того часу і той час, послухаймо дослівно, що писала критика, цитуємо:
"Радіофільм "Понад усе" переконував радянського слухача в тому, що в Німеччині за умов жорстокої капіталістичної кризи, технічній інтелігенції немає іншого виходу, як під колеса авто. Але Демінський забув одну дрібницю. Він забув, що, окрім Німеччини, існує країна Рад, де немає ні криз, ні визиску, більше того, факт існування в Радянському Союзі в фільмі відіграє негативну функцію, бо інженер Браун, довідавшись, що прямоточний казан, над винаходом якого він довгий час працював, уже винайдено в Радянському Союзі, і це лише прискорює самогубство…".
А по сюжету дочка дає йому прочитати газету. Він читає про винахід в Радянському Союзі цього казана, вибігає на вулицю — і потрапляє під колеса машини. І от далі у цій статті:
"…Отже бачимо, що пересилання "Убер алес" явно аполітичне: інженери Брауни не йдуть до пролетаріату, вони не показують перспективи в класовій боротьбі, не ведуть на барикади, не радять читати Леніна, Маркса, Сталіна, навпаки - штовхають на самогубства".
Ну ви відчули і стиль, і що могла відчувати людина, творча людина, яка працювала на радіо, читаючи такі от критичні статті. Як взагалі можна було нормально працювати в таких умовах? Зверніть увагу що, впродовж радіовистави "Убер алес" невипадково багато разів повторювалася назва винаходу Брауна — прямоточний паровий казан. І це не просто так. Насправді такий агрегат винайшов у Радянському Союзі дуже відома людина, конструктор, Леонід Рамзін. Але у 1930-му році він був оголошений керівником контрреволюційної промпартії, засуджений до розстрілу, який йому замінили потім на 10 років ув'язнення. Ця сфабрикована справа промпартії по суті була репетицією кривавих політичних процесів, які відбувалися уже у 1937-1938-му роках, а її подробиці широко висвітлювались тоді у засобах масової інформації. І от, скажімо, такі подробиці, що інженер-теплотехнік Рамзін такий самий за фахом, як Браун, і натяк на те, яка доля могла б спіткати німецького винахідника у Радянському Союзі, був досить прозорим. Тобто нащо йому тікати в Радянський Союз, бо у Радянському Союзі був свій Рамзін, якого засудили до смерті, а потім він роками сидів у тюрмі".
"Сміливості українських драматургів можна було позаздрити"
Запису "Убер алес" не збереглося. До наших днів дійшли тільки невеликі уривки сценарію. У 2000-х роках письменник-фантаст Ілля Хоменко та кінодраматург Володимир Фоменко створили реконструкцію першої української радіоп’єси.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Демінський став одним із перших жертв таких політичних цькувань, бо у нього потім вийшло ще кілька драматичних радіотворів, наприклад, п'єса "Мамет", одна зі спроб сказати правду про непрості міжнаціональні відносини в Радянському Союзі, і наступна його робота "Я перекладаю", в якій за оцінками критики звучала туга, занепад, скиглення, і вирок був категоричним: політична суть фільму "Я перекладаю" ясна (це цитата з тогочасної критики), вона зводиться до повної дискредитації колгоспів. А чому до повної дискредитації колгоспів, тому що це була алегорична драма, в якій брали участь тварини. І ось герої — корова Манька і кінь Гнідий — розмовляють між собою, і звучить така фраза: "правителі, вас усіх треба посадити в тюрму".
Джордж Орвелл видав свій "Колгосп тварин" 1945-го. Твір став всесвітньо відомим, входить до 100 найкращих творів всіх часів і народів за багатьма рейтингами, і вважається однією з найпопулярніших сатиричних алегорій тоталітаризму. Олег Демінський використав цей прийом і написав схожу п’єсу на 10 років раніше.
Сміливості автора можна лише позаздрити. Це 1933-й рік, в українських селах лютує Голодомор, розпочинаються сталінські репресії, абсолютно всі видання і засоби масової інформації контролюються, люди бояться власної тіні.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Отака політична атака була спрямована насамперед на художнє радіомовлення, а не на суспільно-політичне чи інформаційне. Бо саме у художньому мовленні найбільше боялися проявів, що може прозвучати в ефірі правда. І от давайте ще прочитаємо одну із погромних статей, яка стосувалася Чернігівського облрадіокомітету, ЧОРКу. Пишеться:
"Художнє радіомовлення посідало і посідає в пересиланнях чернігівського ЧОРКу найвидатніше місце. Ідейним натхненником і фактичним повновладним керівником художнього мовлення тут був контрреволюціонер, націоналіст і шкідник Ніцай (це керівник комітету). Використовуючи політичну короткозорість, політичне неуцтво, брак більшовицької пильності і гнилий лібералізм керівних робітників ЧОРКу, Ніцай систематично скеровував художнє мовлення на свій шлях, спираючись на ним добрані кадри художнього мовлення. Так, колишні співаки церковних хорів, сини і дочки попів та дяків, ветерани просвіт, ресторанні музики — таке обличчя спільників Ніцая, які активно допомагали йому в його контрреволюційній і шкідницькій роботі". Кінець цитати. І от на таких підгрунтях будували звинувачення, що нібито існувала націоналістична змова, а прикривав її всіляко, якщо не очолював, голова всеукраїнського радіокомітету Корпеко.
А от конкретне звинувачення стосувалося фактичної помилки, коли в передачі Чернігівського радіо в концерті для червоноармійців прозвучала увертюра "Витівки бандитів", яка могла двозначно трактуватися.
А найголовніша причина, за що насправді їх карали, зокрема Ілля Хоменко пише це у своїх дослідженнях, що їх карали за високу культуру, не банальну ерудицію, а ще за інтуїтивне передбачення тих принципів, на яких насправді має ґрунтуватися політика справжнього радіомовлення".
"Театр перед мікрофоном"
Після зникнення з ефіру оригінальної радіоп’єси, на Українське Радіо прийшов "Театр перед мікрофоном" — знаменитий бренд, який згадає старше покоління. Саме він дозволив популяризувати театральне мистецтво по всій Україні. Та все ж мав недоліки у порівнянні з оригінальними радійними постановками, тому пізніше технологія виробництва і подачі вистав на радіо змінилися і на зміну "Театру перед мікрофоном" прийшов "Радіотеатр".
Нелля Даниленко – журналіст Радіо Культура, постановник багатьох радіофільмів:
"Популярна сторінка в історії українського радіо, дуже популярна — "Театр перед мікрофоном". На цьому театрі виросли покоління. Це були трансляції. Втім потім ми відмовилися від прямих трансляцій, бо там є такі моменти, де треба, щоб люди бачили, як казав Сократ: заговори, щоб я тебе побачив. І тому почали, якщо була цікава вистава, запрошували акторів до нас в студію. Зокрема, Ніна Новоселицька дуже багато для цього зробила (теж світла їй пам'ять). І вони тут відтворювали те, що відтворювали на сцені, тільки ходіння, сидіння, рипіння, мовчання — це все вирізалося, цього нічого не було. Потім ми пішли далі, наші колеги почали так подавати виставу, де були відсутні ремарки — "заходить, стає біля вікна" — тобто будували так, щоб було і так зрозуміло, що заходить, що стає біля вікна. Потім пішли ще далі, робили інсценівки літературних творів, і зараз робимо: і театр робимо, і беремо фрагменти, обов'язково з колишніх вистав, розповідаємо. Зараз от я роблю про Бучму. Я неймовірно вдячна радіо, що є кілька фрагментів з вистав за участю Бучми, друга Леся Курбаса. Тому оці речі безцінні, вони є в нашій фонотеці, і я думаю, більше ніде немає. Тобто почали потроху знову адаптувати театральні постановки до формату радіоп'єс, до радіоефіру. І от вони вже були готові вистави, а їх адаптували до радіоефіру".
Поява Радіо Культура і "відродження забутого жанру"
З появою Радіо Культура як окремого каналу, театральні вистави можна почути саме там. Більше того, Українське Радіо повернуло в ефір жанр оригінальної радіоп’єси. Перші п’єси нового часу з’явилися на початку 2000-них і були підготовлені Іллею Хоменком та Володимиром Фоменком. Потім Радіо Культура у межах акції "відродимо забутий жанр" провело кілька відкритих конкурсів на найкращу радіопостановку, які продовжили традицію, закладену Українським Радіо ще у 30-х роках минулого століття.
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Запрошували усіх охочих написати радіодраму, були певні вимоги і відповідно, що надсилалися тексти. Вони проходили через журі, визначалися переможці. Потім уже радіодрами фіналістів-переможців були поставлені і відтворені у радіоефірі. Це було чотири роки поспіль, тобто з 2004-го до 2008-го. Були заохочувальні премії, але люди могли таким чином і себе спробувати у цьому оригінальному жанрі, тому що це непроста задача. При створенні радіодрами мають зійтися багато факторів і чинників. Це невеликий драматичний твір, він має бути концентрованим, динамічним, із невеликою кількістю дійових осіб, щоб тримати увагу слухача. І хто б міг працювати голосом, бо це теж важливо для акторів. Вони зараз є у нашому фонді Українського Радіо. Любов Голота була одним із фіналістів чи переможців, Наталя Коломієць, яка працювала тоді й зараз працює, теж була одним із переможців конкурсу".
Наступний конкурс був проведений після створення Суспільного мовлення. При чому вже з міжнародними партнерами.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"2018 рік, коли тривав за участі британських рад і мистецького арсеналу конкурс радіодрама UA-UK, який Радіо Культура робило разом з названими інституціями. Тоді було обрано п'ять фіналістів, поміж них був один переможець, і з усіх п'ятьох запропонованих текстів було створено радіодраму, яка вся прозвучала у нас в ефірі. Ми регулярно її "вигулюємо" в ефірах, одразу такою лінійкою, як ми між собою це називаємо, для знайомства з сучасною драмою. Там цікаві автори, хороші популярні драматурги, є що послухати. Крім того, крім пошуків зовнішніх драматургів, які вміють або хочуть спробувати написати радіодраму, ми насправді в нашій головній редакції літературних передач радіотеатру уже маємо свою команду, яка вміє самостійно виготовляти такі формати. Це, наприклад, і Наталя Коломієць, і Світлана Свиридко — наші чільні виробниці радіолітературних, радіодраматичних форматів. Вони вміють створювати, наприклад, радіодрами, базовані на українській класиці. Тобто великий за обсягом твір, який можна дуже довго читати, але можна менш довго почути в годинній радіодрамі, створеній за мотивами цього твору, і це надзвичайно цікаво".
"Це складний продукт, який можуть собі дозволити лише великі, потужні мовники"
Жанр радіодрами і зараз популярний у всьому світі. Щоправда, виготовляти такий складний продукт можуть собі дозволити лише великі, потужні мовники, здебільшого суспільні. В Україні серед мережевих мовників радіодрами створює лише Радіо Культура.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Оця експертиза роботи з радіодраматургією унікальна на Радіо Культура, і більше ніхто цього не вміє робити. І ми в цьому переконуємося, оскільки останні років чотири регулярно моїх колег з Радіо Культура запрошують на воркшопи для драматургів. Наприклад, Національна спілка театральних діячів України, і не тільки вона. Також окремі театри подекуди роблять такі школи, запрошуючи початківців, які мріють писати драму, повчитися це робити або спробувати якусь колективну творчість. Або просто початківців, дебютантів дотягнути до якогось рівня, коли вони могли би створити п'єсу, яка могла би якийсь із театрів зацікавити. І от останні декілька років регулярно на ці воркшопи, які декілька днів можуть тривати, запрошують моїх колег для того, щоб провести воркшоп саме про роботу з радіодраматургією. Тому що сьогодні драматурги зрозуміли, що це теж може бути одна зі стежинок творчості. Можливо, ніхто з них не мріє про кар'єру саме радіодраматурга, це природно, але уявити собі, що написана п'єса могла би існувати і в аудіоформаті — це уже сьогодні не дивує молодих людей, які мріють саме про драму як свою професію".
З розвитком подкастингових платформ, радіодрама знайшла нову аудиторію, і спіймала нову хвилю популярності. Так у сучасному діджитальному світі розвивається жанр, який з’явився майже століття тому завдяки появі радіомовлення.
Фото: Пресслужба Kateryna Rohova
Трек-лист: Wellboy & Уляна Шуба ― Без пожалуста, typeled ― Всі ці фарби, Tember Blanche ― Так люблять лиш раз, Intershum ― Хулахуп, Liza Bibikova ― Цунамі, Kateryna Rohova ― Замість весни, Саша Чемеров ― Чай, bulovinova & Chudnyi ― Не шкода, Kler ― Під пледом, Tayanna ― Неабищо, Маша Кондратенко ― Вивчи мене, Cheev ― Тихий дощ, NAZVA ― Щастя.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Ілюстрація: Українське Радіо
Отримав травму на виробництві? Ні, в УПА
Василь Макух народився 1927 року у селі Карів, що на Львівщині. Тоді це була Польща, а нині – українсько-польське прикордоння. В родині було восьмеро дітей. Батько Омелян помер рано. Вихованням хлопця, як могла, займалася мати.
Але особливе місце у формуванні Василя Макуха як особистості посіли односельці – Микола та Петро Дужі. Усе оточення Василя прагнуло, щоб Україна стала вільною, тому більшість з родини так чи інакше брали участь у визвольних змаганнях. 1944 року вступив до лав УПА і сам Василь.
Два роки він воював за національні інтереси, аж поки хлопця не взяли в полон енкаведисти. Потім Василь Макух пережив 10 років сибірських таборів та ще 5 – на спецпоселенні в Мордовії. Там і познайомився з майбутньою дружиною Лідією. Після звільнення подружжя почало жити в Дніпрі, народили двох дітей – Володимира та Ольгу. На рідну Львівщину Василя спочатку не пускали. Тому, коли він зрештою потрапив на батьківщину, то уже підросли племінники, які про дядька знали небагато.
Василь Макух. Фото: www.uamodna.com
Говорить небіж Василя Макуха по брату Дмитру Юрій Макух:
"Мені було, мабуть, років 10, я вже ходив в школу і був на канікулах, тому що я вчився в школі-інтернаті. Він приїхав, а я дивлюся, прийшов дядько до нас на подвір'я, який кульгав на ногу. Він там загально щось спитав і пішов з мамою в будинок. Коли він пішов, я маму запитав, хто це такий? Вона сказала, що це дядько мій. Я кажу, а чого він кульгає на ногу? Вона сказала, що він на виробництві отримав травму. В нас про нього в сім'ї не велася ніяка мова. Ніколи. Аж після того, 68-го року стало відомо, що це наш дядько, який не на виробництві отримав травму, а воював і травмувався. Але він проживає далеко від нас. Ми жили бідно й їхати в Дніпропетровськ було нереально. Мама ніколи не їздила, а мій тато помер, коли мені було 4,5 роки. А це був його брат. Проте він приїжджав до сестри, яка проживала трошки далі від нас. Коли він приїжджав, мама ходила туди.
Ніхто не знав про його діяльність. Знали тільки, що він часто їздив в Запоріжжя, до тих, з ким він, мабуть, відбував покарання, в Нікополь і на Львівщину, де, потім виявилося, був його однокамерник Григорій Ментух, але він проживав вже не в нашому селі. Потім стало відомо, що в Запоріжжя він їздив до Петра Дужого. Дужий — відомий борець України, який був головним редактором журналу "Ідея і чин". Він був сусідом у нас".
Вдала невдала втеча
Уже після здобуття незалежності Юрій Макух почав дізнаватися про дядька більше. Стали доступними документи, які пролили світло на деталі з минулого Василя Макуха. Зокрема, про те, як він потрапив в полон та як йому велося по тюрмах.
"Я не хочу фантазувати, тому що це можна, скажімо, прочитати з кримінальної справи. Там не дуже є щось описано, тому що він нікого не видав. Він сказав якісь псевдо, вони щось шукали, чи це правда. Бо він спочатку і своє неправдиве прізвище назвав. Аж потім, коли його вже довбали, він зрозумів, що діватися нікуди, то вже назвав своє прізвище.
Йому в коліно потрапила куля, тож скоротили ногу майже на 10 сантиметрів. Він лежав потім в лікарні трохи. Він сидів з Григорієм Ментухом, то Григорій розповідав, що вони хотіли зробити підкоп і втекти. Василь це все ініціював і один зі співкамерників навіть якусь невеличку лопатку підготував. Бараки і підлога були деревʼяні, вони підняли дві дошки і почали копати. Так, коли всі виходили, вони навіть жертвували обідом й коли нікого не було – копали. Докопати вже ледь не до метра глибини. А землю викидали в туалет, який був всередині, – яму. І підійшла вода. Потім вони зраділи, що не зробили цього (підкопу – ред.), тому що це була розробка оперативників, щоб організувати їм нібито втечу і дати ще з 5-7 років за неї. КГБ до таких методів вдавалося. Плюс до того, якщо прослідкувати його справу кримінальну, то ви побачите, що його не один раз намагались завербувати", — розповів Юрій Макух.
Спалив себе, щоб "пробудити" інших
Крім самих документів, чимало інформації про Василя Макуха надали дисиденти — учасники проукраїнського руху, які знали його особисто. Розговорити цих закритих, часто побитих життям людей взявся Віктор Тупілко. Абсолютно випадково колишній шахтар дізнався про подвиг Василя Макуха і почав досліджувати причини його самоспалення. Зрештою, матеріалу назбиралося на невеличкий музей, який чоловік відкрив у рідному Донецьку. До окупації міста саме Віктор Тупілко знайомив донеччан з феноменом Василя Макуха та інших борців за українську ідею:
"Я – шахтар. На тій шахті, де я працював, кожен рік гинуло по статистиці 12 людей. Я бачив і достеменно знав, що людина бореться за життя. А тут сам вирішив (померти – ред.), сам планував. Я працював позмінно, сон у мене порушений і я страждав на безсоння. І десь на пів першу ночі по телевізору почався невеличкий репортаж про Олексу Гірника, який спалився на Чернечій Горі. Це мене вразило. Чому це робиться і чому це засекречували? Значить, все це не просто так? Я почав на ці питання шукати відповіді.
Десь в 2007 році я врешті-решт знайшов лікаря, який досліджував тіло Олекси Гірника. Михайло Єфремович Іщенко. Я з ним зв'язався й він сказав, займався Гірником все своє життя. А от Макухом ніхто не займався. Мало того, це ім'я нікому невідоме практично, тож тоді я почав цим займатися. Жив я тоді в Донецьку. Було складно, адже я ще працював, але тим не менш щось встигав. Ми знайшли багато відомостей про Василя. Щоб дослідити це, коли в тебе обмаль часу, треба мати певні властивості. Я сподіваюсь, що в мене таке є. От за коротку розмову, за коротку зустріч, треба ввійти в довіру до людини так, ніби ти з ним знайомий багато років, щоб він розслабився і став розмовляти сам з собою. Не зі мною, а сам з собою. Тоді з'являється відчуття в повітрі, що ось-ось-ось, він зараз уже розкриється, ось воно вже на губах. Треба вловити цей момент чи замовкнути, чи допомогти. І тоді він відкриється.
По-перше, люди були вже в віці, вони будь-якої годині могли померти. По-друге, я з Донецька і питання — хто я, що я, з якою метою допитуюсь. Але мені це вдавалося. Іван Гуменюк це сказав, якраз коли ми з ним проговорили весь день до глибокої ночі. Уже темно в кімнаті, Іван уже майже нічого не бачив, йому і не треба було світла. Він наче поринув в минуле. Я в кімнаті, а він там. В цих таборах і в тому середовищі. Й він говорить: "Якби я міг, я б увіковічнив кожен крок Василя. Це свята людина".
Тривалий час Віктор Тупілко намагався знайти відповідь, чому ж Василь Макух пішов на такий відчайдушний крок. І зрештою зрозумів:
"Він хотів, щоб людина була людиною, щоб була воля, щоб була свобода, щоб було право вибору, щоб можна було когось почути, щось відповісти, врахувати чужу думку, щоб бути врешті-решт людиною, а не тими, що кажуть: "А чого тобі не вистачає? Зарплату платять, хата є, їсти є, що тобі ще треба?" Це у тварин є корита, є хлів, ну, і заріжуть коли треба буде. А чого ще треба? Будеш не так говорити, будеш поганим, тебе відправлять в табір. А він хотів бути людиною. От що ним керувало. І це проходило через все його життя.
Саме тому він, опинившись в таборах, сказав, що боротьба триває, але іншим способом. То була збройна боротьба, тепер уже інший спосіб. І вони писали листівки, проводили агітацію. Він вивчав англійську мову там, себто капіталізував свій потенціал для боротьби. Він готувався і продовжував боротьбу. Коли він звільнився, то об'їздив всіх, кого тільки міг. Я дослідив, що він об'їздив практично весь Радянський Союз. Тоді, коли маленька зарплата, треба працювати, треба в відпустку ходити, під наглядом був, але тим не менш він шукав людей для того, щоб об'єднатися. Всі йому говорили одне й те ж: "Ну, ти дивись, ну вже все, програно. Подумай про себе, у тебе діти. Так, прикро, а що зробиш?" І він фактично один залишився, але він все одно не здався. Він сподівався, що він пробудить їх, що їм в серце ввійде, коли він себе в такий спосіб спалить. Ще дуже багато людей було, на яких можна було надіятися, що вони пробудяться".
Замість соку з чорниць – бензин
Перед тим, як вчинити самоспалення, Василь Макух написав листа тодішньому очільнику Комуністичної партії України і фактичному керманичу Української Радянської Соціалістичної Республіки Петру Шелесту. В ньому він говорить про русифікацію України, про утиски свідомих українців і про те, чому йде на такий крок.
Зокрема, в листі йшлося про таке: "Протестуючи проти кривд, заподіяних російськими окупантами, – пийте ще й мою кров. Я спалю себе в жертву. Не вам, а нашому народові, щоб молоде покоління сміло, відважно продовжувало святу справу боротьби".
Цей лист Василь Макух, напевно, написав на Львівщині саме перед останньою поїздкою до Києва.
Племінниця Василя Макуха по сестрі Параскеві Ярослава Осміловська каже, що, ймовірно, саме вона надіслала цього листа до Києва комусь зі знайомих активіста. Дядько попросив піти вкинути його в поштову скриньку. І саме пані Ярослава була останньою з родичів, хто бачив Василя Макуха живим:
"Моя остання зустріч з Василем Макухом була у 1968 році, на початку листопада. Я тоді ще була студенткою, жила на квартирі у Львові, на Привокзальній. Він прийшов до мене в гості зі своїм товаришем, односельчанином, з яким вони відбували заслання разом в таборах. Ми проводжали його на поїзд Львів-Луганськ, який відправлявся одну хвилину по 12-й, і їхав, якби, через Дніпро. Я його запитала, що є прямий поїзд до Дніпра, чому він їде до Києва? А він каже: "Мені так зручніше, я там маю зустрітися з друзями". І це було в ніч з 2 на 3 листопада, бо 5 листопада була річниця визволення Києва від фашизму і була там святкувалася Жовтнева революція 6-8 листопада. Я цьому не надала значення, а в них там був спланований якийсь захід.
Мама з татом знали, що він їде на завдання, але нам ніхто цього не казав. Відправили ми його дуже добре з дому. Мама попередньо поїхала до Рави на базар. Купила його дітям, жінці подарунки. І він ще обійшов по селу своїх друзів, всіх знайомих. Взяв з собою трилітрову банку. Я запитала його, що він має в тій банці? А він мені каже: "Та це мені тут Йоанна дала соку з чорниць". А виявляється, це була банка з бензином. Він стояв з нами дуже довго, розмовляв на пероні. І вже поїзд рушив, можна сказати, і він в останній вагон скочив і поїхав".
"В дітей залишається мама, сиротою залишилася моя Україна"
"Хрещатик, 27. Там була Спілка журналістів України. Очевидно, десь там вони збиралися, і він вибіг з цього під'їзду, облитий бензином, і побіг в напрямку площі Жовтневої Революції. Де був пам'ятник героям Жовтневої Революції, там він впав і догорав. Звичайно, за ним бігла міліція, кричали. Коли він впав, вже там кинули на нього шинель, врятували трохи ще того тіла. Безпам'ятного, очевидно, уже на той час. Якраз з нашого села молодий хлопець Василь Мазур служив у внутрішніх військах у Києві. Він цю ніч чергував в центрі Києва і своєю шинеллю накривав дядька, гасив вогонь на ньому. Потім дуже багато разів його теж допитували, але він нічого не знав. Так що його забрали в лікарню. Там, звичайно, лікарі прикладали багато зусиль, бо це, очевидно, був дуже важливий момент в роботі тодішньої КДБ. Вони довели його до пам'яті, він ще щось трохи говорив. Тітка Ліда, його дружина, звичайно, була викликана до Києва відразу. Вона біля нього сиділа, доглядала його в ті останні години його життя. І коли його запитали працівники КГБ, що він наробив і навіщо, адже дітей сиротами зоставив, він казав: "В дітей залишається мама, сиротою залишилася моя Україна". Бо він свідомо знав, що таких самовідданих, самозречених людей немає вже багато. Так він й помер і 14 листопада, в його день народження, його похоронили у Дніпрі.
Був такий осінній дощовий день, було дуже багато людей, і тато у нас їздив на цей похорон. Тато розповідав, що видно було, як поміж людей ходили хлопці в шкіряних пальтах. Хто ходив в шкіряних пальтах, ми знали. Маму допитували, там їх всіх допитували, і маму забрали до Сокаля й дуже важко над нею познущалися. Після допиту в неї текла кров з рота, з вуха, мала підірвані легені. Після цього мама вже не прожила довго й померла на 59 році життя", – розповіла Ярослава Осміловська.
"Василь – святий"
Після смерті Василя Макуха усіх його родичів та знайомих допитували. Якщо маму Ярослави Осміловської Параскеву дуже скалічили фізично, то маму Юрія Макуха – морально. Вона майже нічого не знала про діяльність Василя, але довести це було складно. Після допитів жінка сказала : "Це трагедія нашої родини".
В подальшому, як зазначає Юрій Макух, минуле дядька позначилося і на його карʼєрі. Чимало хто боявся мати справу з племінником противника комуністичного режиму.
Про дітей і дружину Василя Макуха і говорити важко. Вони зазнали стільки поневірянь, нерозуміння та зневаги, що все життя боялися згадувати, хто їхній батько, намагалися влитися в зросійщене суспільство і здобути спокій. Говорить Віктор Тупілко:
"Син Володимир помер. Він дуже переживав, намагався знайти щось в житті батька і в своєму житті, таке що їх поєднувало. Можливо, я думаю, що якби ми раніше зустрілися, то він якщо не продовжував би, але став би свідомим послідовником тих ідеї, за які боровся Василь. Оля тривалий час не хотіла зі мною зустрічатися, уникала. Ніяк вона цього не могла зрозуміти. "Ти знаєш, якби я виросла в іншому середовищі, а не тут, де нас цькували, де говорили гидоту про Україну і про мого батька, то можливо я б і виросла в іншою людиною". Пані Лідія була під великим впливом Василя як чоловіка, як жінка від чоловіка. Вона його дуже поважала. Він не хотів з нею одружуватися, казав: "Лідіє, я займаюсь боротьбою, я з цього шляху не зверну". Це вже я цитую її слова. "Я все одно загину, ти залишишся одна. Навіщо тобі це? Шукай надійного чоловіка. Шукай, щоб це було нормально все в тебе в житті. Бо я тебе кохаю. І я бажаю, щоб тебе все було добре". І він, коли проводив свою боротьбу, їй нічого не розповідав. І Лідія Іванівна мені сказала, що він же цим і врятував їй життя. Мене ж, каже, в КДБ і не били. Вони відразу зрозуміли, що я нічого не знаю. Що нема чого в мене і бити, бо я дійсно нічого не знала. Вона дітей оберігала, бо їх цькували в школі, що вони бандерівці. І щоб діти вижили, вона, на мій погляд, робила правильно, робила все, щоб вони якось мімікрували, почали у цій вовчій зграї хоч підвивати, щоб вижити. Але в душі, в серці вона носила, що Василь — справжній чоловік, справжній воїн.
Василь Макух з дружиною Лідією. Фото: ДніпроКультура
Вона мені сказала, що хто і що її чоловік, вона усвідомила тільки після його смерті. Коли я приїхала в село Карів, де народився і дитинство провів у Василь, каже, поговорили з родичами, пішли на цвинтар, звісно. І йдемо з цвинтаря, а на зустріч йде чолов'яга місцевий. Як в селі прийнято, привітався, зупинився. А хто це з вами? Та це ж дружина Василя. Як? Це дружина Василя? Це вдова? І він, каже, опустився на коліна, поцілував край моєї спідниці, поцілував руку мені, підвівся і сказав: "Василь — святий". Каже, тоді я вже почала щось усвідомлювати. Але він, пішовши на цю жертву, думав і про дітей, і про мене. Коли він був готовий до цього, якось зітхнув і сказав: "Лідо, Лідо, як же тобі важко буде, коли мене не стане”. Це було жахіття. Як я вижила? На роботу не брали, дітей цькували. Їсти нема чого. Усі в хатах напроти через вікна спостерігають, фотографують. Каже, це було дуже важко, він знав, але він інакше не міг".
За іронією долі вшануванням памʼяті Василя Макуха займалися і займаються не діти, а племінники і зовсім чужі люди. Навіть чехи, які дізналися про патріота, чиїми останніми словами були "Геть з окупованої Чехословаччини", захотіли посприяти у встановленні памʼятної дошки на Хрещатику. Крім меморіальної дошки Василю Макуху на Хрещатику, 27, є ще памʼятний знак на школі у рідному селі Карів. Памʼять про патріота увічнюють кілька книг, присвячених його подвигу. Іменем Василя Макуха названо вулиці в Дніпрі та Києві. Також пішохідний міст через річку Ботіч у Празі носить імʼя Василя Макуха.
Майже через 10 років — 21 січня 1978 року, у переддень річниць проголошення незалежності Української народної республіки і Акту злуки — на Чернечій Горі у Каневі здійснив самоспалення Олекса Гірник. Він протестував проти русифікації українського народу. До здобуття Незалежності залишалося тоді ще 13 років і сім місяців.
Фото: Пресслужба Артема Пивоварова
Радіо Промінь · Українські прем’єри 25 жовтня - 1 листопада: Roxolana, SadSvit, Melovin, Фіолет, beshket, Parfeniuk
Трек-лист: Parfeniuk - Врубай, Chilibi & Vanek - Маленький принц, beshket - Фристайл ім. Франка, Anka - Сяй, Джонні Дивний & TAB & Wootabi & DJ Shon - Моменти, Kate Soul - З неба дощем, Swoiia & Melovin - Зодіак, Lely45 - А якщо чесно, SadSvit - Все одно, Артем Пивоваров & ONUKA - Сьогодні, Kugatessa - Шипи троянди, Roxolana - Мистецтво, Volodymyr Dantes - Руда вода, Фіолет - Обіцяю.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.