Фото: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
Любовних історій в театрі у мене не було
14 листопада Ви відзначили свій ювілей. Ще рік тому говорили, що виставу "Житейське море" за п'єсою Карпенка-Карого ставлять в театрі імені Івана Франка саме до Вашого ювілею. Чому саме ця вистава? Адже наскільки я знаю, це був Ваш особистий вибір.
Так, це був мій особистий вибір. Я багато працював у наших класичних українських п'єсах. І мені це дуже подобалося. Ці п'єси виписані так академічно, так національно, так по-українськи! Вони завжди викликали у мене і величезну повагу, і бажання грати. Я грав Саву Чалого, гетьмана Дорошенка, Гната Карого. І мені до мого ювілею керівництво запропонувало самому обрати п'єсу. Я прочитав цю п'єсу Карпенка-Карого, і вона справила на мене колосальне враження. Коли я читав цю п'єсу, мені здавалося, що я читаю про себе.
Єдина відмінність в тому, що у мене не було в театрі любовних історій. А все решту я пережив. Я просто "захворів" цією п'єсою. Я приніс її керівництву, і мені сказали – вперед! Якщо люди хочуть перевірити, що у нас вийшло, треба прийти і її побачити. Я бачу, як її сприймають глядачі, як вони на неї реагують. Я думаю, що ми потрапили в десяточку.
Відчуваю кожну "подряпинку" в цій ролі
Тобто Карпенко-Карий вкотре довів свою сучасність?
Він надзвичайно сучасний! Ви ж тільки подивіться, про що там йдеться. Там йдеться про сьогоднішній театр. Про наше сьогоднішнє життя. Я просто закоханий в цю п'єсу. Я з таким азартом і задоволенням над нею працював, що думав, що не виживу. У крадіїв, котрі відкривають сейфи, на пальцях стерта шкіра. Тому що вони, коли підбирають код, відчувають пальцями кожну подряпинку. Так і я відчуваю кожну "подряпинку" в цій ролі, в цій п'єсі.
Іван Барильченко, якого ви граєте, талановитий актор?
Надзвичайно! На ньому висить весь театр. На ньому зарплата всіх працівників театру.
Він метр і локомотив цієї театральної трупи.
Звичайно. Ця п'єса про те, як особистість розвалює театр. Сильна талановита особистість.
І розвалює себе.
Себе в першу чергу. Він заплутався, як то кажуть, по самі вуха. І намагаючись вирватися з цієї павутини, він розвалює театр. Не розуміючи того, що він робить. А вже потім в кінці, коли він каже "на покуту", він їде до дружини Марії просити пробачення за зраду. Це трагедія. Чотири жінки. Чотири ймовірні історії кохання. Одні відбулися, інші – ні. Але чотири жінки розхитують його зсередини. Він намагається зрозуміти, чого він хоче.
Ніколи не засуджую своїх героїв
Наскільки складно на сцені зіграти кохання?
Я грав у виставі "Огненний змій". Там дуже схожа ситуація, тільки дія відбувається не в театрі. Ця історія виключно про відносини в сім'ї. Дружина і коханка. І обидва ці герої роблять це не заради того, щоб зрадити. Вони наївно закохуються. І постає питання: сім'я, де є двоє дітей чи коханка. І так буває у людей. І я, чесно кажучи, не засуджую своїх героїв. Я їх розумію. Розумію, як можна жити з дружиною, і при цьому може сподобатися інша жінка. Як можна жити з чоловіком, і при цьому може сподобатися інший мужчина. Інша справа, які вчинки викликає це кохання. Але, на жаль, в обох п'єсах виходу немає.
Ваша партнерка – виконавиця ролі Ваніної – акторка Ірина Дворянин.
Ірина неймовірна. Актор – жива людина, і часом приходиш на виставу, а тебе щось муляє, щось болить, не той настрій. Хоча це не професійно, коли муляє. Не повинно муляти. Актор повинен вийти і на всі 110% викластися. Але буває, що це потрібно переборювати. Але коли я виходжу на сцену з Ірою Дворянин, відбувається щось неймовірне. Вона так чисто працює, з таким захопленням, з такою віддачею, що вона мене запалює. Я просто не можу поряд з нею працювати більш прохолодно. Коли вона з'являється на сцені, я оживаю. Навіть її чоловік Юрій Поплавський, котрий приходить на кожну нашу виставу, в захопленні від нашої спільної гри.
Театр мені відкрило Українське радіо
Ви родом з Черкащини з міста Золотоноша. Звідки хлопчик з Золотоноші дізнався про театр?
Театр мені відкрив радіоприймач. Українське радіо. Це були 1950-ті роки. Світла не було, була гасова лампа. Телевізора не було, але був радіоприймач. І кожну суботу о 20:00 починалася передача "Театр перед мікрофоном". Ми всі лягали і починали слухати цю програму. Я дуже її любив і слухав з великим захопленням. А як я заздрив тим акторам! Я ніколи не думав, що колись буду з ними працювати. Я з тремтінням згадую своє дитинство, бідне, але хороше, світле.
А хто порадив їхати в Київ і вступати до театрального інституту?
Зі звичайної школи я перейшов до вечірньої, бо потрібно було заробляти гроші. Брати поїхали в Сибір на заробітки, залишилася мама, якій потрібно було допомагати. І я пішов працювати. Спочатку колов молотом гранітне каміння. А потім мене влаштували на ремонтно-механічний завод, де я потрапив на сцену самодіяльності, співав на свята частушки під баян. І якось до мене підійшла дуже красива жіночка і запропонувала прийти в Будинок культури, де працював драматичний театральний гурток. Там, до речі, колись працювала і Наталя Ужвій.
"Вовчик, тобі треба вчитися"
Я прийшов в той гурток і почав грати там головні ролі. Тобто моє таємне бажання почало робити перші кроки. І ми разом з цією жіночкою грали закоханих в виставі "Бережи мою тайну". Я, до речі, не люблю грати кохання на сцені. Це жахливо. Але мені весь час доводилося його грати. І ми повезли цю виставу в Черкаси на обласний конкурс. Я був під враженням, що побачив там живого заслуженого артиста. Гарна зачіска, костюм, аромат парфумів, коньячок. Він підійшов до мене і сказав: "Вовчик, тобі треба вчитися".
І після вистави зайшла наша керівниця з якимось сивим чоловіком. Це був Юрій Васильович Смілянський. І він сказав моїй керівниці: "Таню, йому потрібно вступати до театрального інституту". А мені вже було років 16. І пані Тетяна почала мене готувати. А Юрій Васильович дав мені лист і сказав: "Як поїдеш в Київ, віддаси цей лист професору Верхадському".
Виявляється, професор Верхацький був лівою рукою Курбаса. Але я тоді цього не знав. Я передав йому лист, він його прочитав, і я почав готуватися до вступу. А коли я вже вступив і прийшов на перше заняття, до мене після лекції підійшов Верхацький і запитав, чи хочу я дізнатися, що написано в цьому листі. А Смілянський, котрий написав лист, сам свого часу вчився у Верхацького. В листі було написано: "Зверніть увагу на цього хлопця. Як на мене, цікавий". Тоді було 52 людини на одне місце. Тому всім, хто мріє хочу сказати: лупайте цю скелю.
Мене вибрав Ступка
Після закінчення інституту був Київський академічний театр юного глядача і театр імені Івана Франка. А ще була робота на радіо. Які з театральних робіт Ви вважаєте найбільш важливими і значними? Які ролі сформували Вас як актора?
Насамперед, "Украдене щастя". Партнери – Богдан Ступка та Ірина Дорошенко.
В цій виставі вражав фінал. Коли ви зі Ступкою грали, як два леви. Це була вражаюча боротьба за кохання, боротьба світоглядна, боротьба за життя.
По-справжньому мені відкрила очі на мистецтво театру вистава "Украдене щастя". Взагалі мене вибрав Ступка. Він запропонував мені спробувати зіграти. Богдан сказав, що зі мною попрацює, і ми покажемо роботу Данченку. Ми зробили велику сцену, але він подивився тільки початок і одразу погодив мене на роль. І саме в цій ролі я почав по-справжньому розуміти, що таке сцена, що таке мистецтво сцени. Є фраза "на роботу, як на свято". Так от на "Украдене щастя" я йшов, як на велике свято.
І це при тому, що ця робота важка.
Так, важка. Багато тексту. Текст важкий із заходу України, в якому багато діалектів. Це було непросто, але це був кайф!
Ступка був легким партнером чи складним?
Він був дуже уважним до партнера і тактовним. Боявся образити. Він був дуже доброзичливий.
Деякі актори скаржилися на Ступку і говорили, що він не дивиться в очі.
Ні. Я не можу такого сказати. Він взагалі до мене дуже добре ставився. Він мені завжди дивився в очі. Тому що прояв цих світоглядів, які ми грали – в очах. Він ніколи повз мене не дивився.
Екстрасенс Сірко
Хочу згадати ще одну виставу "Урус Шайтан", де ви втілили образ отамана Сірка. На цю виставу ходили історики, щоб зануритися в той період. Студенти театральних інститутів ходили на неї, як на майстер-клас. Чим для Вас була ця роль?
Мені нічого не потрібно було фантазувати про Сірка. Я коли книгу прочитав, мені знову здалося, що в ній все про мене. Він брав участь у 52-х баталіях, і жодної не програв. Він, як сказали б зараз, був екстрасенсом. Він перед кожною битвою йшов у чисте поле, до нього виходили вовки, вони його вже знали, бо він ходив до них. Вони сідали навколо нього, і він проводив медитацію. Те, що ми зараз називаємо медитацією. Він передбачав кожну битву.
Цей полководець мав ореол містичності, який треба було зіграти. І Ви грали це дуже достовірно.
Так я ж виріс з собаками. Брати були в школі, мама на роботі, а я один залишався вдома. Я залазив у великі кущі, і всі собаки до мене туди приходили. Я з ними обнімався, спав. Мама могла мене довго кликати, а потім знаходила в кущах, де я спав з собаками. Коти і собаки – це дуже розумні істоти. І я з ними живу все життя. Особливо з котами. Тому що я вважаю, що тримати собаку в кімнаті не годиться. А кіт у мене є. Ми з ним спілкуємося, він мене лає, коли мене довго немає вдома. Також я читав історичні епоси про Сірка. Звісно, багато мені дав Ігор Афанасьєв. Надзвичайно талановита людина, актор, вокаліст, режисер, сценарист. Саме він мені почав приносити літературу про Сірка. Я на той час, на свій сором, про Сірка не чув.
Епізод так епізод
Ігор Афанасьєв з Юрієм Рибчинським і Вікторією Васалатій робили мюзикл "Едіт Піаф. Життя в кредит". Для Володимира Нечепоренка ролі не знайшлося. І тоді Ігор Афанасьєв запропонував, соромлячись, Вам зіграти епізод. Це була роль музичного продюсера, який виводить Піаф на велику сцену. Що це була за історія? Чому ви погодилися грати епізод? Як ви його зробили таким помітним?
Історія проста. Я Ігоря Афанасьєва знав давно. Я на той час не читав п'єсу Рибчинського. Але я ніколи нікого не просив, ніколи не ходив за режисерами. Я, як казав Омар Хайям, краще буду голодувати, ніж їсти що попало. Якось я зустрів Ігоря і запитав, а чого ж він мене не взяв у виставу. Він дуже почервонів. Сказав: "Володю, ну немає там для тебе роботи. Ну я ж не дам тобі епізод". Я запитав, а чому. Давай епізод. Я був тільки на одній репетиції. І коли я відпрацював свій епізод, всі зааплодували. Ігор сказав тоді: "Ось вам приклад, як треба працювати над роллю".
Не розмовляйте словами. Розмовляйте думкою
Що було найулюбленішим на радіо? Ви працювали з Ніною Миронівною Новоселицькою, яку нині вже мало хто пам'ятає.
Ніна Миронівна – це була ціла епоха. Вона мені завжди казала: "Володю, не розмовляйте словами. Розмовляйте думкою". А потім я зрозумів, що у мене є величезна можливість спілкуватися з мільйонами наших громадян. Театр, яким би він не був прекрасним, це замкнене коло. А радіо - на всю Україну.
Сьогодні ви завдяки радіо можете звернутися до тих хто нас сьогодні захищає, завдяки кому ми можемо ходити в театр ходити вулицями своїх міст.
Я згадую свою службу в армії. Я й цього разу ходив до військкомату. Мені сказали рішуче "ні". Я пояснював, що бігати не буду, але я добре вмію стріляти. І знаєте, мені соромно, що я вже вийшов з того віку, коли беруть до війська. Якби не вік, я був би вже там давно. Наше чудове вітання "Слава Україні! Героям слава" дуже влучне. Хлопцям і дівчатам на фронті – здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я. Ми всі разом переможемо! Ви на фронті, а ми – для фронту! Театр теж їздить на фронт, і ми також збираємося найближчим часом поїхати.
