"Лише одна рятівна ниточка, яка вела у зовнішній світ – приймач на хвилі Українського Радіо"
"Було це у далекому 1943-му році. Німці бомбили Дніпро. Дісталось і нашій хаті – вивалилась одна стіна. А вже осінь. Ми з бабусею Полею (я і моя старша на 7 років сестричка Олена). Батьки на фронті, що робити? Як зимувати? Та тут трапилася тітка Ганна. Забрала нас і влаштувала на іншій вулиці у порожній хаті. Все, що ми узяли із собою – перина, подушка і радіо. Пам’ятаю, таке темно-вишневого кольору, квадратне. Єдиний недолік – не було регулятора гучності. Як увімкнеш у мережу, то чути і сусідам. "Бабусю, а нащо Ви узяли радіо? Як будемо слухати?" Та в новій оселі знайшли розетку, увімкнули. О, радість! Балака! З того часу почали слухати. Залазили під перину, вмикали радіо і слухали.
Одного дня прибігла тітка Варвара, яка жила по сусідству. "У місті німці! Ховайте радіо!" Вранці почули гуркіт мотоцикла. До двору зайшов офіцер СС і з ним солдати. Нишпорили по всіх оселях, шукаючи партизан. Дійшов і до нас. Ми з сестрою лягли на перину, бабуся прикрила нас ковдрою, сказала, що ми хворі. Офіцер уже повернув до дверей, та раптом затріщало радіо (сестра забула витягти з розетки). Офіцер розлютився, скинув нас з перини і зробив в неї декілька пострілів. Відкинув перину, і потоптав радіо ногою. Нас з бабусею поставив до стіни і націлився пістолетом. Та раптом забіг солдат, щось йому сказав, і він прожогом вибіг із хати. Ми залишилися живі, хоч на другий день нас вигнали, закрили у сараї, всіх передивилися і готували до відправки у Німеччину. Та це вже інша історія. Незабаром прийшли наші війська, ми повернулися у хату. І о, диво! Радіо теж вижило. Покалічене, але з уцілілим динаміком, воно ще довго повідомляло нам вісті з фронту.
А коли, слава Богу, вернувся тато, він відремонтував радіо, і воно ще довго розповідало мені казки, співало пісні. З тих пір радіо – мій друг. І тепер із задоволенням слухаю радіо".
Ніна Барвінська, Дніпро
У попередніх епізодах "Життя в ефірі" ми розповідали про історію радіо, про його журналістів і учасників програм. Сьогодні головні герої програми – ви, слухачі Українського радіо. Ми розповімо ваші історії.
Лист, який ви почули на початку, нам надіслала слухачка Ніна Барвінська з Дніпра вже під час виходу перших епізодів "Життя в ефірі". Події, описані у ньому, розгорталися понад 80 років тому. І це вражає, наскільки вони перегукуються із сучасними! З тими історіями, що ми дізналися від слухачів, які опинилися на вістрі російсько-української війни.
Олена із Маріуполя – одна із тих, кому вдалося покинути зону бойових дій саме завдяки Українському Радіо. Без електрики, без звʼязку, без будь-яких благ цивілізації, Олена мала лише одну рятівну ниточку, яка вела у зовнішній світ – приймач на хвилі Українського Радіо. При чому слухати його доводилося дуже обережно.
Олена – слухачка Українського Радіо з Маріуполя:
"На нашому поверсі жили проросійські люди. Ми з ними не спілкувалися, а радіо намагалися вмикати на другому поверсі, накриваючись ковдрою, намагаючись щось почути. Перекривався повністю сигнал, було тільки русняве радіо і єдина хвиля, яка постійно рипіла. І тоді ми почули, це був квітень, що Україна бореться, що Київ ще стоїть, і не все пропало. Що хвилюються за Маріуполь. Це було боляче і радісно, що за нас не забули. Що ми цінні для України. Ми слухали декілька днів, потрохи вмикали, коли була можливість ввечері. Одного разу ми почули, що буде евакуаційний коридор для лівого берега. Ми почули і ризикнули. Це було зранку, у нас до того було 2 чи 3 години, ми зібралися і пішли. Це потрібно було 10 км йти пішки, єдине, ми хвилювалися, чи зможемо дійти, бо ми були знесилені. Нас забрали, ми побачили український прапор, сльози течуть. Невже ми вибрались? Щасливі. Наскільки важливо, щоб сигнал був, щоб люди могли почути інформацію правдиву. Людей, які закриті в інформаційному просторі, дуже легко можна налаштувати. На біле кажуть чорне. Важливо, щоб був сигнал УР, бо там є правда. Багато хто чекає, вірить, що прийде Україна. Для них це важливо, що поки вони є в окупації, памʼятають, їх цінують".
"Про "зелені коридори" дізнавались з ефірів"
Тростянцю, що на Сумщині, також дісталося у лютому 2022-го. Рятуючись від росіян, сім’я місцевих потрапила на закинутий хутір. Він був якраз "між двох вогнів", потрібно було вибиратись. Але як це зробити, якщо немає зв’язку і ти гадки не маєш, де ворожі блокпости?! Про "зелений коридор" родина дізналася з ефіру Українського Радіо.
Наталя – слухачка Українського Радіо з Тростянця:
"Залишилися відрізаними, тому що якщо подивитися на трасу, все було у вогні. Там горить, звуки вибухів, було страшно. Це було нове відчуття, коли ти не знаєш, що робить, а за тобою діти. Охтирка за нами закрилася, ми поїхали на дачу. Дача наша в лісі. Не найбезпечніше місце, але вибору в нас не було. 10 людей почали жити в одній кухні. На все життя в голові залишаться звуки, коли танк розігрівається, о 5 ранку прокидаєшся і чуєш звук танків. Це найстрашніший звук, страшніше тільки МіГ над головою. Про коридор ми дізналися з радіо, воно ж все глушилося, телефони не працювали, світла не було. І було радіо. Ми його знайшли, стареньке. Воно було зламане, з дитячих іграшок знайшли батарейки, міняли, аби тільки знайти звʼязок. Весь час намагалися почути щось позитивне, що все закінчилося. А 12-го березня об 11-ій годині ми почули, що коридор закривається з Тростянця на Суми. У нас залишалося 40 хвилин виїхати".
"Не лише навігатор та єдине джерело новин, але і моральна підтримка"
Евакуація пройшла успішно. Авто Наталі виїхало останнім. Колону замикала тільки машина "Червоного Хреста".
Але не всі мали можливість чи бажання виїжджати. Для людей, які опинились в окупації, радіо було не лише навігатором, не лише єдиним джерелом новин, але і моральною підтримкою, вагомим об’єднавчим фактором.
Юрій Третяков – староста Малокомишуватського округу Оскільської громади на Харківщині:
"2022-й рік, лютий, то ми через приймач слухали. Жодної інформації не було іншої, крім приймача на батарейках. Не було електрики, ми вийшли зі свого будинка, жили в теплиці, телебачення не працювало, то ми вмикали приймач на батарейках. Був генератор у нас на село. По 30 телефонів люди заряджали. То він і вдень і вночі робив, бо всім було цікаво послухати, що там говорять, яка ситуація, війна, може, закінчилася, а ми тут не знаємо".
Валерій Марченко – міський голова Ізюму:
"Багато в кого були радіоприймачі, з яких слухали наше Українське Радіо. Потім з людьми ділилися інформацією, бо під час окупації інформація подавалася односторонньо. Росіяни зробили своє "радіозет" і подавали свою інформацію. Розповсюджували негативну, неправдиву, а за допомогою радіо вони хоч отримували інформацію, яка потрібна".
"Увага, повітряна тривога!"
Аналогічна ситуація була і у великих містах. Тільки масштаби інші. Мешканці Чернігова під час облоги дізнавалися про повітряну тривогу саме з ефіру Українського Радіо. У місті були перебиті дроти, які забезпечували оповіщення. Тому без приймача чи телефона з ФМ-модулем жити у той час було непросто.
Владислав Савенок – слухач Українського Радіо з Чернігова:
"Під час блокади Чернігова мені не вистачало інформації. Зникло світло, зник інтернет, а я завжди користувався радіоприймачем. Бо радіо можна заряджати і від електрики, і від сонячних батарей. На радіо тоді оголошували тривоги. Перебило дроти і тривога не лунала. Я коли ішов знімати, брав до рук маленький телефон мобільний, там сімки не було, але там було радіо, FM-ки. Ідучи знімати зруйноване місто, я постійно в нагрудній кишені тримав телефон і слухав тривоги. Якщо тривога – шукав безпечне місце. Під час оточення Чернігова я радіо з рук не випускав. Це зв'язок із зовнішнім світом. Радіо – це інформаційна зброя в першу чергу, тому що багато чуток знижують опір людей. Коли багато інформації, людина лякається. А я під час блокади Чернігова слухав програму, яка спростовувала російські фейки, а потім виходив брати воду, бо води не було, стояв в черзі і розказував людям: "Оце, що ви говорите тут – це брехня. Оця проста річ – радіоприймач, послухайте його і будете розуміти, що відбувається насправді". Бо Чернігів був обеззброєний через те, що люди не знали, де брати інформацію. Я досі пригадую, як ми стояли біля монастиря і люди побачили мій приймач і казали: "О, у мене теж є такий телефон, я не використовую". Я побачив, що люди не знають таких елементарних речей, я написав пост у Фейсбуці, щоб показати, що радіо – є, програми транслюються, і можна звідти черпати інформацію".
Вагома роль радіо у житті відомих українців
Хоч першому мовнику України і довелося зустрічати сторіччя у час війни, та хочеться згадати не лише історії порятунку та виживання. Адже Українське Радіо відіграло особливу роль у житті багатьох людей. І навіть багатьох відомих людей.
Іванна Климпуш-Цинцадзе – народна депутатка України:
"Напевно, для мене Українське Радіо означає можливість самореалізуватися навіть у дуже ранньому віці. Коли ми почули оголошення, що Українське Радіо набирає юних дикторів для роботи на радіо, я потягла свою мамочку на конкурс, щоб я спробувала стати цим юним диктором Українського Радіо. І тоді через конкурс величезної кількості дітей, які декламували різні вірші, мені вдалося бути відібраною і почати з мого четвертого класу щотижня, двічі на тиждень, ходити, як на роботу, на Хрещатик,26 і озвучувати дитячі програми для Українського Радіо. Зараз смішно про це говорити, тому що одна з програм – це була "Піонер України". А інша була трошки пізніше — програма "Старшокласник". І це були начитки текстів для цих програм. Але перед тим — дикторська навчальна програма, коли нас вчили правильно вимовляти слова та звуки. Нас було десь восьмеро. З нами працювали редактор і звукорежисер. Вивчали різні скоромовки, читали складні тексти для того, щоб бути підготовленим, читати виразно, з правильними наголосами та інтонаційними викладами. І, напевно, цей досвід спричинив до того, що пізніше у мене був досвід роботи журналістом на радіо української служби BBC, коли я працювала з ними вже з США, а потім з Кавказу. Я думаю, що не було родини, яка би не слухала Українське радіо протягом радянського періоду часу. Це по-різному називалося. У нас вдома це називалося "Галя". Тобто, було три програми, на які можна було переключати це радіо. Радіоточка була увімкнена весь час. І очевидно, що вся країна, вся республіка на той момент, слухала Українське Радіо".
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"В мене є спогад, дуже мені близький і теплий, він пов'язаний з моїм дідусем. Він дуже любив Українське Радіо, в нього воно не вимикалося. Воно в нього було в кімнаті, і він його слухав щодня. Він знав, коли новини. Він приходив, сідав за стіл біля радіоприймача, клав ногу на ногу і так на стільці слухав уважно новини. Далі він ішов щось там робити по господарству, і знову ж таки знав, коли його якісь улюблені програми. Тоді він приходив, сідав, клав ногу на ногу, сідав біля столу і слухав ці програми. В мене от така картинка залишилася".
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Я, правду кажучи, кожного ранку вмикаю свій радіоприймач, який на батарейках у мене є, вже дуже довго років. І неодмінно слухаю програми нашого радіо. Я пропрацював всі шість каденцій з 1990-го року по 2012-тий рік в одному і тому ж комітеті — в Комітеті з питань культури і духовності. І на початках, і всі, зрештою, шість моїх каденцій у вповноваження, у функцію роботи нашого комітету з питань культури і духовності, входили і питання засобів масової інформації. Це раз. По-друге, доля мене зв'язала. Коли я повернувся з війська, у 1963-му році поступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Мені радіо, справді, дуже подобалося, коли я проходив першу практику на Львівському обласному радіо в редакції новин обласного радіо. Там працював керівником львівського обласного радіо Петро Бакуменко. Так прізвище мені вкарбувалося. Був дуже симпатичний чоловік. Це 1963-1964 роки — це два останні роки Хрущовської відлиги. Коли після смерті Сталіна, після 20-го з'їзду партії, вже засоби масової інформації, і люди, які працювали у мистецтві, в літературі, журналісти, могли собі дозволити достатньо, так би мовити, вільні, розкуті думки. І цього року я пішов на журналістику. Пішовши в армію, я дуже прагнув отримати журналістську освіту. Бо я думаю, журналіст — це така професія, що можна про всі лиха розказати, про всі зловживання розказати, про всі злочини можна розказати публічно, бо це журналіст".
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"Мільйони людей слухали тоді засідання Верховної Ради. Депутатів не бачили, але вони їх ідентифікували, впізнавали по голосу. По голосу. Вони чують голос і вже знають, що це виступає Іван Заєць, місто Київ. І це не такі слова, знаєте, кинуті на вітер. Я можу вам назвати кілька прикладів на цю тему. Одного разу, може, десь до 5-7 років тому, я їду у метро у бік Святошина, і сідає коло мене старша жінка. Я теж не був молодим, але вона старша жінка. І так все силкується до мене заговорити. Я щось там читав, але побачив, що вона хоче зі мною заговорити. Я вже тоді повертаюся до неї і кажу: "Кажіть, що ви хочете сказати?" А вона: "О, спасибі, тепер я знаю, що ви — Іван Заєць". "А по чому ви знаєте, що я Іван Заєць?" "Я, — каже, — вас впізнала по голосу". Тобто, вона так мене начебто ідентифікувала в обличчя, але ще сумнівалася. Їй треба було почути по голосу, щоб упізнати мене. І це от ви відрахуйте десь сім років тому. От дивіться, який пройшов великий час, а люди пам'ятають голос тих політиків у Верховній Раді, які справді щось робили. Є інший приклад. Одна молода вчителька із Шостки, десь, може, за 30 років. Вона теж ідентифікувала мене, можна сказати, не по голосу, а по радіо. Тобто, коли вона довідалася, хто я такий, то вона сказала: "Я вас знаю по радіо". Це зовсім молода дівчинка була, дитина, років десять чи скільки в той час. Але тоді радіо було у кожній хаті. І люди слухали, і слухали діти, тому що діти завжди тягнуться до чогось такого нового, оригінального, відповідального. І вони це все відчували. І оця вчителька із Шостки, здавалося б, повністю русифіковане місто русифікованого регіону, але для неї радіо стало вікном в українську політику і процес національного відродження. І вже зовсім недавно я зайшов у видавництво "АбабаГаламага" до Івана Малковича, і там були у нього двоє людей – чоловік і жінка, між 40-50 роками. І коли Іван Малкович звернувся до них і каже: "А ви знаєте, хто зайшов у цю кімнату?" Вони сказали, що "ми не знаємо, хто зайшов". Ви не впізнаєте? Ні, ми не впізнаємо. І тоді знову ж таки, коли вже всі карти були відкриті, ця жінка, а це виявилася відома поетка Галина Крук, зі Львова, я так розумію, вона потім почала згадувати, знову ж таки вийшла на радіо й сказала, що пам'ятає мій голос по радіо. І коли вона мені подарувала свою збірку віршів, то вона там і написала: "Дякую вам за ваш голос, що дарував надію".
"Я бачу потребу, щоб Українське Радіо охопило всю українську родину по всьому світу"
Напередодні 100-річчя багато радійників, слухачів та гостей програм поділилися своїми спогадами про Українське Радіо. А наостанок спробуємо зазирнути у наступне сторіччя.
Іванна Климпуш-Цинцадзе – народна депутатка України:
"Сьогодні Українське Радіо опановує різні інструменти, які пропонує час. Тобто це не тільки умовно використання радіохвиль, але це і використання різних інструментів, які на сьогодні дають можливість дістатися до різних аудиторій через інтернет можливості. Я думаю, що жоден з нас не може собі уявити, як буде функціонувати будь-яке, не тільки Українське радіо за 100 років. Я тільки хочу побажати, хочу уявити, що Українське Радіо буде носієм справжніх цінностей, і буде говорити про суспільно важливі речі чесно. Ось це, напевно, найпринциповіше, найважливіше. Воно не буде хвилею людських бажань, а буде вміти вести за собою, буде вміти освідчувати, буде вміти давати додаткову інформацію і буде допомагати вчити громадян нашої країни думати".
Ярослав Кендзьор – народний депутат України 6-ти попередніх скликань:
"Держава обійтися без радіо, незважаючи на технічний прогрес, не може. І далі, мені здається, що радіо залишиться тим засобом масової інформації, який буде і технічно вдосконалюватися, і у змістовному плані, і у творчому буде. Бо це є найоперативніший засіб інформування насамперед суспільства, громадян нашої держави. Без якого просто інформація – це найбільша зброя. Так що: хай процвітає, хай розвивається Українське Радіо".
Іван Заєць – народний депутат України 5-ти попередніх скликань:
"Я хочу вірити у те, що Українське Радіо заживе значно більшої слави. Я думаю, що Українське Радіо все-таки вирівняє свою мережу по всій території України і зайде за межі не тільки наших кордонів, а проникне у весь світ. Оплутає своїм українським голосом, своєю українською мудрістю, своєю волею всю нашу планету. Не забуваємо, що нас за кордоном десятки мільйонів. І це є наша українська родина. І кожен хоче чути голос. Бо якщо він не буде чути цього голосу, то він буде просто розчинятися, асимілюватися у тій країні, у тій державі, у тій культурі, в якій він сьогодні проживає. Тому я бачу потребу, щоб Українське Радіо охопило всю українську родину по всьому світу".
Українське Радіо зі своїми слухачами вже 100 років. Воно стало свідком великих трагедій і великих перемог. Історія Українського Радіо – це частинка історії України, історії українців. І сьогодні ми пишемо її далі. Віримо, що наступна сторінка буде щасливою, буле переможною. Для всіх наших слухачів. Розпочинається нове сторіччя Українського Радіо.
Команда проєкту висловлює подяку усім, хто допоміг зібрати безпрецедентну кількість інформації та дослідити досі невідомі факти з історії Українського Радіо:
- Першому досліднику історії Українського Радіо, почесному радисту Віталію Артеменку та його онуці Ользі Приходько;
- Вадиму Міському, Дмитру Хоркіну, Тамарі Гусейновій – авторам книги про історію Українського Радіо в буремному столітті;
- Галузевому державному архіву Служби безпеки України;
- Центральному державному архіву вищих органів влади та управління України;
- Центральному державному кінофотофоноархіву України ім. Пшеничного;
- Національному музею історії України;
- Музею історії Києва.