Результат пошуку: лист на радіо
Фото: Пресслужба Golubenko & Clonnex
Трек-лист: Golubenko & Clonnex — Авіарежим, східзахід — Знайду тебе, Околиця — Лимонні вафлі, Alexjazz & Колос — Не збагнув, Kosmopolis — Я колись прийду, Melong — Woke Up Free, Stasya & Agape — Танцюєш сама, Chudnyi — Зірка, To Eternity — Непомітний, Oggiama — Два дні, Олена Тополя & Нейро Бандура — Як дитиною бувало, Gorim! & DIYana — Все буде ok, Lida Lee — Зима в пустелі, Ivan NAVI — Ким ми були.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
"Радянська цензура була рекордсменкою"
"Наказ державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню і телебаченню №277 від 28 вересня 1965 р. "Про поліпшення радіомовлення і телебачення в Українській РСР"
Останнім часом в Україні поліпшилась робота республіканського та місцевого радіомовлення. Урізноманітнились форми та посилилась організаторська роль радіо.
Разом з тим слід відзначити, що великі можливості радіомовлення недостатньо використовуються для посилення комуністичного виховання трудящих, піднесення їх трудової і політичної активності, підвищення культурного рівня.
У передачах республіканського радіо і багатьох обласних радіокомітетів рідко розповідається про організаторську і політичну роботу партійних організацій.
Мало створюється передач, які б правильно і повно висвітлювали етапи революційної історії нашого народу, боротьби його під керівництвом комуністичної партії за колективізацію та індустріалізацію народного господарства, здійснення культурної революції за побудову соціалізму і комунізму.
Серйозні недоліки допускаються у підготовці передач на закордон. Працівники Українського Радіо нерідко обмежуються повідомленням про дрібні факти, не розкриваючи величі боротьби українського народу за комунізм.
Голова комітету – Микола Скачко"
І справді, журналісти Українського Радіо не надто переймались пропагандою комуністичного режиму. Тож критика, можна сказати, справедлива. Але поширювати українську мову і культуру, залишатися по суті українським радіо доводилось у різні часи та за різної влади. Тож повністю уникати впливів і вести незалежну інформаційну політику в сучасному розумінні, за радянських часів було неможливо.
Багато людей навіть середнього віку сьогодні не уявляють умови життя в Радянському Союзі. Так само мають достатньо спрощене розуміння тодішньої цензури. Тож коли з’явилися обмеження свободи слова, у чому вони полягали, та як Українському Радіо вдавалося залишатися українським навіть за таких умов?
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Згадують, що всі експерименти на Українському Радіо більш-менш вільні закінчилися тоді, коли після однієї з радіопередач диктор в прямому ефірі поздоровив всіх з Великоднем. І тоді запровадили ретельну цензуру на радіо, вичитку всіх текстів. А взагалі, цензура - вона не є радянським винаходом, вона була в усі часи. Якщо навіть згадати історію релігії, то можна дуже добре простежити історію цензури. А от що стосується потужності і обсягів роботи, то тут радянська цензура очевидно була рекордсменом. Створено у червні 1922-го року декретом російського уряду Головне управління у справах літератури та видавництв, скорочено Головліт. Потім воно стало Головлітом СРСР. До речі СРСР був створений в грудні, в кінці грудня, а сама цензура була створена ще до початку, ще до того, як утворення держави відбулося. Ну і того ж року в Україні теж створили своє центральне управління у справах друку, і в 1925-му році його перейменували в Головліт. Назва установи кілька разів змінювалася, але так завжди і називали Головлітом".
"Контролювалося не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру"
Тиск наростав поступово, і згодом став всеохоплюючим. Згаданий випадок з привітанням із Великоднем датується кінцем 20-х, початком 30-х років. Тобто всього за кілька років після створення Українського Радіо. Головліту були підзвітні абсолютно всі медіа і всі видавництва. Будь-яка література: чи то Велика радянська енциклопедія, чи дрібна брошурка про садівництво та городництво – все цензурувалося. Багато хто з сучасної молоді уявляє, ніби цензор викреслював зі статей і передач критику радянської влади, але насправді ніхто навіть не намагався писати це прямим текстом. Адже шансів потрапити у друк у такого тексту точно не було, зате були всі шанси потрапити за грати у його автора. Тож насправді функції цензора були дещо інші.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"У нас на радіо, я пам'ятаю сам як працювала так звана цензура. Вона офіційно цензурою звичайно не називалася. А працював редактор, він сидів у невеличкій кімнаті на першому поверсі, на дверях було написано "редактор по охороні державних таємниць у пресі". Звичайно цензура мала два завдання основних – це стежити за тим, щоб не пройшло ніякої секретної інформації, там - розташування підприємств, заводів, наукових установ оборонного характеру, військових частин; і стежити за політкоректністю. Могло бути щось таке, про що міг і не знати сам автор передачі: прізвища якихось людей, яких не можна було згадувати, бо тоді ж було багато "невозвращенців", як тоді казали. Ще анекдот ходив, що на гастролі з Москви їде за кордон Большой театр, а повертається назад Малий театр. І по дорозі співають пісню "Здравствуй, мама, возвратились мы не все". Так що могли бути такі люди, які виїхали за кордон, і могли їхні прізвища зустрітися в радіопередачах, про які редактор передачі міг і не знати. От, наприклад, київський письменник Анатолій Кузнецов, автор роману "Бабин Яр", киянин. Він у сімдесятих роках емігрував, виїхав в Англію, начебто збирати матеріал про третій з'їзд РСДРП, але там так і залишився. А роман його був дуже популярний, він перший по суті написав правду про Бабин Яр. Так от Анатолій Кузнецов виїхав, прізвище його було викреслено, не можна було згадувати, але десь в радіопередачі воно могло проскочити. І от цей цензор мав сидіти, щоб отакий, як Анатолій Кузнецов, не потрапили до радіопередачі. Або прізвища якихось українських патріотичних діячів і таке інше.
В бібліотеках Обллітів було безліч літератури, довідники, карти, атласи – там чого тільки не було. Була довідкова література, там було близько 400 000 назв інформації, яка була заборонена для публікації у відкритій пресі. Іноді воно доходило до смішного. Наприклад, у Києві величезний завод імені Артема, на якому працювали тисячі людей, а в ефірі про нього згадувати не можна було, хоча всі прекрасно знали, що є такий завод Артема. І сиділи там редактори, я їх досі пам'ятаю – Боря і Едік. Сиділи собі, підписували ці передачі, з ними можна було поговорити, постояти десь там у курилці, анекдоти порозповідати один одному. Таким чином здійснювалася цензура. Але контроль був дворівневий, бо контролювалось не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру".
Наявність цензури не означала, що на радіо не було критики
Як не дивно, розвал Радянського Союзу не став кінцем Головліту. Хоча певні послаблення з’явилися вже у 1985-му році. Першими від цензорського контролю звільнили видання шрифтом Брайля. Потім видання з дуже малим накладом, а потім ті, що протягом років не мали жодних зауважень. Здебільшого, технічні. Але уже при незалежній Україні у 1993-му році Головліт все ще діяв. Тільки називався уже Головним управлінням по охороні державних таємниць. І лише 18 листопада 1994-го року Головліт нарешті було ліквідовано.
Але наявність цензури не означала, що на радіо не було критики. Навіть навпаки, критичних матеріалів виходило багато, і їх боялися.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Особливо ми багато робили на медичну тему, от дуже так співпрацювали з санстанцією. І от разом з санстанцією ми виїздили в рейди – то в ресторан, то в дитячий табір. Колись в дитячому таборі намагалися, щоб відкрили нам холодильник, а вони не відкривають, холодильник на замку. Ну все ж таки домоглись, відкрили нам холодильник, там лежить наверху м'ясо сире, внизу стоїть компот відкритий, і м'ясо капає в компот. Після цього, ну звичайно я вже як могла розкритикувала їх, от після цього зняли з роботи – ну це ж дитячий табір, уявляєте собі – шеф-кухаря зняли. Мені, правда, прийшов лист, який потім Семен Якович відніс в органи, прийшов лист, що приїдуть, мене заріжуть і голову знайдуть у Ворсклі. Він відніс цей лист, потім знайшли того, хто писав, ну він потім повісився".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Ну, наприклад, радіопереклик Харків-Львів. Тема: дисципліна поставок. Бо постійно зривались поставки, там завод не довиконує план. План не довиконує тому, що поставщик з іншого міста вчасно не поставив такі-то й такі-то деталі. І ось в студії, наприклад, в київській студії, сидить ведучий, в харківській - наш журналіст, і у Львівській - наш журналіст, і запрошують керівників або працівників цього підприємства. І вони між собою в ефірі розмовляють і з'ясовують стосунки, чому не відбувається своєчасна поставка. До речі, мені поза ефіром казав мій начальник, заступник голови держтелерадіо, каже: ти коли будеш оце по цьому ланцюжку йти і шукати винуватців, ти далеко не заходь, бо ланцюжок тебе приведе в ЦК КПРС. Звідти, від планового господарства, звідти йдуть проблеми з дисципліною поставок у радянській економіці".
Критичні матеріали були досить дієвими. Якщо вони виходили в ефір, то не звучали марно. Копію матеріалу направляли у відповідний райком партії, на території якого перебувало підприємство, і протягом місяця звідти мав надійти звіт про виправлення недоліків. Через місяць виходила в ефір передача за результатами критики. Єдиним табу було засудження самої радянської системи. Та як не дбала радянська влада про самозбереження, а іноді все-таки перегравала саму себе.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Класичний приклад. Молодий український журналіст Микола Охмакевич, працівник радіостанції "Колос", в 60-х роках їде у відрядження Миколаївською областю. Перед новим роком бачить поле нескошеної кукурудзи, а між тим місцеве начальство рапортує, що урожай зібрано. Він робить критичний репортаж, він звучить в "Колосі". Але цей репортаж наступного разу виходить через пару днів в програмі Голосу Америки з одним коментарем коротким: ось до чого призводить колгоспний лад. Можна уявити, який був переполох, але в цій історії цікавіше те, що потім через роки Микола Охмакевич став головою Держкомтелерадіо України".
Брежнєвські часи
У брежнєвські часи і слухачі, і журналісти відчували анекдотичність усього цього партійного пафосу, тому між собою підсміювались над ним. Але в ефірі все мало бути офіційно і без помилок.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Головне було не переплутати начальників, оце було найстрашніше. Бо наприклад, відбулася якась подія, на ній були присутні товариші такий-то, такий-то, такий-то, такий-то, їх треба було знати всіх на пам'ять, не дай боже не переплутати посади і прізвища, на радійному жаргоні цей список називався поминальник, кажуть: ти поминальник звірив? І от щоб звірити поминальник, я беру вголос читаю цей список, випусковий редактор із текстом сидить і стежить за мною, правильно чи ні, бо не дай боже помилитися, то буде надзвичайний скандал. Ну слава богу, минули ті часи, які були в 30-х роках, що тоді, бувало, за якусь помилку, але і так нікому не хотілося мати неприємностей та ще й за помилки карали позбавленням гонорару на пару місяців. А жартівники казали про це так: мене покарали, як Тараса Шевченка з забороною писать і молювать.
Або найстрашніша помилка була, коли достроково відкрили з'їзд партії. Ну, з'їзд партії – це взагалі, це подія, 5 років до неї готуються, стільки роботи вкладено, треба висвітлювати діяльність нашої української делегації на з'їзді. А у відрядження не посилають, бо висвітлювало тільки всесоюзне радіо, в готель не додзвонишся, а якщо додзвонишся пізно ввечері, то вже ніхто тобі нічого путнього не скаже. Звичайно ці інтерв'ю записували наперед. Зважаючи на те, що це загальна така політична балаканина, це можна було робити. І от трапилося: в день відкриття з'їзду "перезаклад" - плівка, фонограма, яка мала звучати о 12 годині дня, випадково потрапила на 6:30 ранку. З'їзд відкривається о 10-тій, а воно звучить уже о 6 ранку "сьогодні в Москві відкриється з'їзд, перед мікрофоном делегат з'їзду, директор Київського заводу "Арсенал" товариш такий-то". І він каже, що всі ми з великим натхненням прослухали звітну доповідь, з якою виступив – там всі, всі, всі титули – вражаюча картина впевненого поступу радянського народу, ось у нас Київський завод Арсенал імені Леніна… ну і от таке. 6:30 ранку, з'їзд починається о 10-тій. Який переполох, скандал, неприємність, купа пояснень. Але в цій історії мені найбільше було шкода оцього директора заводу, якого так от виставили на посміховисько. Була дуже чесна, сумлінна, порядна людина. Кажуть, що він потім пару років кореспондентів до себе на гарматний постріл не підпускав".
У Києві, зважаючи на величезні обсяги інформації, відділ Головліту був прямо у будинку радіо. А в областях це могла бути зовсім інша адреса, тож для затвердження сценарію доводилося ще й побігати.
Олександр Подорожко – диктор Харківського обласного радіо з 1983-го до 2017-го року:
"Всі передачі, навіть розважальні, перевірялися. Це цензурний комітет при обкомі партії. Там перевіряли все до словечка. У літ несли підписаний кожен матеріал автором інформації і головним редактором, автором якоїсь розважальної програми і головним редактором. Несли у літ, на кожну сторінку ставили штамп "залітовано". І тільки тоді диктор мав право виходити в ефір з цим матеріалом".
Незгода із цензурою
Були випадки незгоди із цензурою. І хоч виходу програми в авторському баченні це не гарантувало, але і нав’язаних думок вдавалося уникати. У 50-х роках Полтавське обласне радіо очолював Семен Кушніренко – автор ідеї зробити музику "Реве та стогне Дніпр широкий…" позивними Українського Радіо. Ось один епізод з його біографії.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Одного разу, коли він зробив якусь передачу, по-моєму, якась на політичні теми, не пам'ятаю, яка саме. І хтось носив, а тоді носили до цензора, і деякі передачі, от саме такого змісту носили в обком партії. І от хтось там з наших каже: Семене Яковичу, ото в обкомі партії сказали, щоб ви викинули такий абзац, потім, щоб ви на третій сторінці викинули там то-то, і те замінили, і оте – ваш висновок, щоб замінили. Він так стояв-стояв, дивився- дивився, потім каже: дай мені цю передачу. Він: та я отут все відмітив, що вам треба викинути. Він взяв і отак чик-чик-чик, порвав її. Передача не йтиме. Все, давайте переходим до іншого питання. Дуже принципова людина була".
Чергова хвиля обмежень і злам системи
Чергова хвиля обмежень, здебільшого абсурдних, пішла в середині 80-х, коли сталася аварія на Чорнобильській електростанції. Але треба сказати, що не все викреслював Головліт, іноді спрацьовувала і самоцензура.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"От мені розповідали: 1986-й рік, Чорнобиль значить, і моя заввідділом каже – от цю пісню "Повій, вітре, з України" – українську народну пісню, бажано не давати зараз в ефір. Чому? Не зрозуміло. Ну, не так зрозуміють, подумають, що це Чорнобильський вітер, що він щось розносить. Краще не давати її. Я питаю, а багато такого у вас? Ну, у нас постійно таке, Ви не переживайте, в нас так постійно буває. От раніше ми, наприклад, були не дуже в хороших стосунках з Китаєм, так ми не давали народну пісню "Упав козак, утомився, китайкою прикрився". Тому що китайка – це для багатьох незрозуміле слово, а насправді – це така свита українська. Тобто оці от можливо ідеологічні якісь перепони, які ти в нормальному житті поза радіо навіть не подумаєш, що воно може бути тобі якоюсь перешкодою в роботі чи в житті, а вони раптом випливають.
Застала часи коли ця вся система ламалася абсолютно, а залишалися в складі музичної редакції люди, які привикли працювати тільки в рамках системи. Аж раптом з'являється "Червона рута", 1989-й рік, і не дати це в ефір – неможливо. Бо це – явище, про це говорять. Бо це – ну от перші такі якісь були рухи демократичні, навіть у молодіжній музичній культурі. Це ще 1989-й рік, і от що робити: давати чи не давати? Ну, треба давати. Але як давати, якщо гурт називається "Кому вниз"? Пам'ятаю, в нас був один такий старий редактор, він такий був відданий комуніст, і коли він почув цю назву "Кому вниз", в нього очі полізли на лоба: "Та вы что себе позволяете?". Тобто розумієте, злам, коли люди не розуміли, що відбувається, а мовлення – от принаймні музичне – уже відходило від того, щоби в ефір давати тільки те, що у фонді, і тільки те, що затверджено художньою радою, тільки те, що записано в будинку звукозапису".
Часи незалежності
В часи незалежності ситуація кардинально змінилась. На початку 90-х журналісти нарешті відчули свободу. Відкриваючи багато тем для себе самих, автори програм неодмінно ділилися ними зі слухачами. Історія Голодомору, політичних репресій, українських дисидентів системно зазвучала в ефірі Українського Радіо. Політична система стала багатопартійною, і представники всіх цих партій мали доступ до ефіру. В якийсь момент здалося, що "кучмівські темники" можуть продовжити справу Головліту, але час вже було не розвернути. Їх ніхто всерйоз не сприймав. Хоча, людський фактор все ще іноді спрацьовував.
Надія Подоляко – дикторка Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:
"По-різному було, по-різному. Ми робили, наприклад, огляди газет, редакція робила огляди газет. І це залежало від редактора, як він (бо вони читалися пізно, десь після 12-ї ночі). І от одного разу, це коли Ющенка мали обрати, а ще президентом був Кучма, в нього зав його секретаріатом був Медведчук. І от приносять, вночі приносять і ,знаєте, на Ющенка – ну таке поливають, на "Нашу Україну" і на Ющенка. Я кажу: хіба це можна, ну хто це робив? Редактор приніс, він каже це – з адміністрації президента, нам цілком присилають і отак читайте, отак як це… Мабуть, вони не слухали, я не знаю, бо я викручувалася, як могла. Я там не називала прізвища, а може претендент на президентство, потім, і "Нашу Україну", якось так, ну я думала все: мене уже виженуть, але я не буду цього читати, але нічого, не вигнали".
Але тодішнє покоління журналістів Українського Радіо формувалося вже в незалежній Україні, знало і бачило, як працюють мовники інших європейських країн. Тож більшість журналістів вбачали свою місію в подачі повної та об’єктивної картини. Багато з них самі були громадськими активістами. Уявити, яким був ефір Українського Радіо в часи Помаранчевої революції можна з репортажу Катерини Лисенко, який прозвучав у випуску новин на Українському Радіо 22 грудня 2004-го року (зберігся лише текст матеріалу):
"На вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей. Незважаючи на мороз, складні умови і численні погрози, ці люди захищають своє право голосу, своє право вибору і своє майбутнє. Цим оптимізмом переймаєшся. Ті, хто так впевнено йдуть до перемоги, безсумнівно, переможуть".
Минуло лише 10 років, і історія повторилася, але у більшому масштабі. На Майдан знову вийшли люди захищати свої свободи. І знову посилився тиск влади на ЗМІ. Як висвітлювалася Революція гідності на Українському (тоді ще державному) Радіо можна уявити з фрагмента ефіру головної суспільно-політичної програми того часу "Порядок денний" за 6 грудня 2013-го року.
Поява Суспільного мовлення
Докорінно змінилася ситуація із появою Суспільного мовлення. Пріоритет збалансованості і об’єктивності тепер прописаний у засадничих документах компанії, і гарантується незалежною від влади формою управління. Втім, не всі і не одразу зрозуміли, що правила змінилися.
Дмитро Хоркін – член правління Суспільного мовлення:
"За час реформи від державного до Суспільного – про це і мої колеги, і керівники, голови правління, казали – про те, що тим чи іншим чином все ж таки на суспільного мовника чинився тиск. Завжди в будь-якій країні влада намагається зробити так, щоб суспільний мовник, який має найбільше покриття, величезний вплив на аудиторію, велику довіру аудиторії, аби все ж таки суспільно-політичне мовлення, новинне мовлення, воно було підпорядковане. Теж свого часу намагалися тиснути, але я скажу, що ми завжди дотримуємося балансу політичних сил, і представників усіх політичних сил. Тобто ми розуміємо, що протягом певного часу, кварталу чи місяця, коли ми підбиваємо підсумки, скільки політиків було в нашому радіоефірі, у нас має скластися баланс політичних сил".
Достовірність, повнота інформації та представленість різних точок зору – зараз пріоритет компанії. І така політика отримала свій результат: за даними досліджень USAID Internews вже кілька років поспіль Українське Радіо – беззаперечний лідер за довірою до новин серед усіх радіостанцій.
6-кілограмовий "Репортер", кілометри плівки і ножиці
Слухачі завжди чують готовий продукт. Чіткий і змістовний, легкий для сприйняття на слух. Мало хто задумується з чого і якими силами він зроблений. Яку історію він пережив на шляху до ефіру. Так само, як у театрі чи в кіно, ви не бачите процес роботи костюмерів, освітлювачів, продюсерів і режисерів, не знаєте в якому настрої прийшов актор і як він готував свою роль. І менше з тим, за лаштунками ще цікавіше, ніж на сцені.
Чим жили працівники Українського Радіо у 60-х і 70-х роках? Як готували програми? На якій техніці працювали? У які пригоди втрапляли? І як відпочивали? Ласкаво просимо за лаштунки радіомовлення!
Почнемо з техніки. На чому працювали. Після війни стає доступною магнітна плівка. І це була революція в радіомовленні. Якщо раніше все відбувалося у прямому ефірі, а запис, з огляду на складність, робився тільки у виняткових випадках, тепер все стало навпаки. У 60-х у прямому ефірі звучали тільки новини. Всі інші програми записувалися заздалегідь. Магнітна плівка намотувалася на тонкі котушки – бобіни. Рулони плівки були до 30 сантиметрів у діаметрі і мали властивість падати і розсипатися. Зібрати і акуратно змотати близько кілометра заплутаної плівки – завдання не для слабкодухих. Рулони зберігалися у футлярах. Які мали властивість переплутуватись. Так плівка з однією програмою потрапляла у футляр від іншої, і в ефір виходив зовсім інший матеріал. Монтувався запис двома способами. Плівку можна було банально розрізати ножицями і склеїти у потрібному місці клеєм або скотчем, або переписати з одного магнітофона на інший. Така конструкція із двох спарених магнітофонів називалася монтажний стіл. Моделі, якими користувалось Українське Радіо, були 40-х років випуску, німецькі, трофейні. Кореспонденти працювали з портативними магнітофонами. Хоча "портативними" — це дуже умовно. Найпопулярніша модель 1965-го року "Репортер-5" з комплектом батарей і мікрофоном важила близько 4 кг. Тому у 70-му році новину про випуск моделі "Репортер-6" кореспонденти радіо зустріли з надією. Але марно. Нова модель у повному спорядженні важила 6 кг.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Цей важкий "Репортер" я носила на плечах. Колега-журналіст з "Київської правди" Володя Стрекаль, каже: "Ніно, давай мені свою машину!" І це він носить "Репортер", допомагає, бо так поносити його за день — це важко".
Але за певної звички вага – це не проблема. Справжні проблеми починалися, якщо "Репортер" ламався. Загалом ці моделі мали хороший запас міцності, але й умови експлуатації були не прості. Як і кожен пристрій з механічними деталями, рано чи пізно він підносив неприємний сюрприз.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 70-го до 2000-го року:
"Як і всі молоді, я була дуже самовпевнена. Був у нас на озброєнні магнітофон "Репортер-5". Порівняно з іншими він легенький. Але там всередині був пасік, і він іноді вискакував. Ми навчилися, як його одягати. Я колись приїхала в Барвінківський район, Барвінкове, це дуже далекий район від обласного центру. Приїхала, і в мене цей пасік зіскочив. Я взяла, повідкручувала там все, думаю: "Зараз я його відкрию". Я ж бачила, як це одягають. Потім, як я зрозуміла, що не можу його зібрати докупи, що все повідривалося у мене всередині, викликали якогось умільця з радіомайстерні, хлопця, який три години возився з тим, що я наробила, покривав мене такими "компліментами". Я все це слухала, але це була така мені наука".
Повоєнний автопарк Українського Радіо
Усі матеріали писалися наживо. Ніяких скайпів-зумів-вайберів. Так, технологія телефонного запису була. Але ж страждала якість. Та й традиція була інша, люди надавали перевагу особистим зустрічам. Для столичних кореспондентів доїхати на подію не становило проблеми – міський транспорт їздив справно. А от журналістам з областей іноді доводилося долати десятки кілометрів, аби записати інтерв’ю на кілька хвилин. І логістика цього маршруту часто залишалася проблемою самого журналіста.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Сам їдеш у відрядження і без машини. Сідаєш, береш квиточок — і поїхав собі автобусом у якийсь район. А там уже тебе хто зустріне, а хто й ні".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Були різні історії. І робота під час потужної пилової бурі, це 1969-й рік, з сильними морозами. Лінійкою якраз об'їжджав поля, агроном виділив мені коня. Я на лінійці сиджу, віжки у мене, і я конем їду. Тому що в той час не було навіть "ГАЗ"ика чи "УАЗ"ика". Прив'язав коня, я його майже не знайшов, тому що такий пил був страшний і вітрюган. Зрештою, десь години через три, той кінь відірвався".
Згодом "ГАЗ"и і "УАЗ"и таки з’явилися. Але пригод від того не поменшало. Ось як харківські журналісти у 70-х збирали матеріал для програми "Колос".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Поїхали ми у колгосп "Маяк" Вовчанського району. І що ви думаєте? "ГАЗ"ик застряг прямо серед поля. Холодно. І ми вночі три години там вовтузились. Хтось сказав голові колгоспу, і бульдозером витягли нас нарешті о 12 годині ночі. Ледве не провалився потім на кризі ставка у Сахновщинському районі. І досі пам'ятаю село Дубові Гряди. Крига була. І ми по кризі потихеньку, потім чую – тріщить за нами ставок. Але добрались".
Яким взагалі був повоєнний автопарк Українського Радіо? Які спецавтомобілі використовували? В архівах ми знайшли накази голови українського радіокомітету 1965-го року щодо передачі Будинку радіомовлення і звукозапису автомобіля ГАЗ М-20 "Побєда". А Кіровоградському обласному радіо цього ж року передавався автомобіль ГАЗ 69, що логічно, оскільки це був найпоширеніший на той час радянський позашляховик, який міг пересуватися колгоспним бездоріжжям. Цікаве авто згадується у наказі Комітету радіоінформації 1953-го року. Ним на баланс Київського будинку звукозапису передається (цитую) "спеціальна автомашина Форд-8 з закритим кузовом 1939 року". Про цю модель інформації у відкритих джерелах майже немає.
Володимир Винник – історик:
"Було кілька цікавих, як казали, "хитрих" "Побєд". Біля заднього сидіння було встановлено магнітофон. Тож було пожертвувано майже все заднє сидіння. Біля водія сидів журналіст, репортер, який записував всіх кого треба і що треба на цей магнітофон. Шнур для мікрофона був недовгий, це було досить незручно, але можна було виїхати на будь-яку відстань. Був додатковий акумулятор в машині, і будь-де можна було записатись. І була одна дуже "хитра" машина, яка проходить в двох списках: у списках гаража Українського Радіо і в списку Київської адміністрації при німцях. Це так званий "Ford V8". Що це за машина? В Німеччині, в місті Кельні, підрозділ "Форд" існував з середини 30-х років. Адміністрація Гітлера це вітала, і спеціально для армії німецький "Форд" випускає військовий варіант європейського "Форда" з овальним грилем решітки радіатора, вантажопідйомність 3 тонни, 3,6 л об'єм двигуна, 90 кінських сил. Вантажівочка вийшла непогана. У німців ерзац-паливо було таке собі за якістю, і тому у Вермахті на польові колони намагалися "Форди" брати якомога менше. Тож на них ладнали різні спецмашини, радіостанції, польові кухні, просто кунги, пожежні машини. Автомобіль був обладнаний магнітофоном "Siemens", двома радіотранслюючими гучномовцями, режисерським пультом і довгим шнуром з мікрофоном, щоб кореспондент міг вийти. Такий автомобіль працював в Києві. І працював всю окупацію разом ще з одним фургоном. Це був просто гучномовець на колесах від "Опель Бліца". І коли німців з Києва вигнали, то гучномовець німці забрали з собою, а ось великий функваген (так вони називали) лишився в Києві. І це була основа гаража Українського Радіо. Він міг їздити на велику відстань, хоча трошки був прожерливий. Це був єдиний його мінус, я думаю. А так це була чудова машина".
З автопарком Українського Радіо пов’язані і дитячі спогади харківської журналістки Генрієтти Верби. Автобус звукозапису справив на школярку таке враження, що у дорослому житті вона також обрала професію радіожурналіста.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 1970-го до 2000-го року:
"1954-ий рік. Я поїхала в табір. І до нас приїхали журналісти розповісти про наше табірне життя. Автобус зупинився не на самій території, бо не можна було підключитися. Якісь шнури, дроти кинули. Нам було дуже все цікаво. Автобус приїхав дещо чудний, ми не бачили таких автобусів в містах. Він був великий, просторий, там стояли магнітофони, на які записувалися. Отакі бобіни великі там стояли. Дуже роздивлятися не можна було, бо приїхала велика бригада ціла технарів, які писали, і журналісти були. І ми розказували, пісень співали про наше табірне життя. По черзі заходили в автобус. Більше враження на мене справив оператор, який там клацає. А журналіст говорив щось...".
Пригоди журналістів та курйози під час запису програм
Радіо – це робота з людьми, і під час цієї роботи іноді трапляються неочікувані або курйозні ситуації.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була у нас така радіошкола передового досвіду. І запропонували мені про буряковода. Відзначений він двома орденами Леніна. Поїхав я туди "УАЗ"іком, вже 18-та година вечора. І немає механізатора. Хтось із районного управління сільського господарства каже: "То поїхали до нього додому, в село. Це пів години". Кажу: "Нічого собі — пів години. Це туди, а потім назад, а потім ще невідомо, скільки там будемо". Приїхали. Каже голова колгоспу: "Давайте у мене в кабінеті будете брати інтерв'ю". Я ж з цим магнітофоном — Р6 тоді вже був, ще важчий на кілограм, ніж Р5. Влаштувались у його кабінеті. А він каже, що, "якби написати, то воно б краще було". Я ж кажу, що не знаю, про що ви хочете сказати. Це треба ще знати, про що він хотів сказати. Давайте я вам щось буду говорити. Каже: "Ви що самі не можете? Краще ви". Добре. А це десять сторінок друкованого треба. А писаного ще більше. Написали зрештою. "Ну що, будете читати?", — питаю. Він каже: "Ви знаєте, якби ще надрукувати". Так що, надрукувати? Це скільки друкувати? Це 10 аркушів, Бог знає скільки. Діватися нікуди. Треба завдання виконувати. Надрукував я. Це ще більше години минуло. Давайте тоді прочитаємо. Будете читати? Хоч я не прихильник ніколи був, щоб текст начитувати. Але оскільки це відповідальне нібито завдання, давайте. І він сором'язливо так каже: "Ви знаєте що, я вибачаюсь, я не вмію читати". А я вже скільки часу вже згаяв, треба будь-яким способом готувати передачу. Давайте тоді, як кажуть, під зозульку. Я три слова скажу, ви точно з такою ж інтонацією, якщо посмішка — з посмішкою. І ми ще десь години півтори, може, дві, мучили. Він аж мокрий. Голова колгоспу каже: "Вже перша година ночі, що ви там пишете?" Ми щось записали, потім він ще чарочку випив самогонки. Та давайте закусить. Господи, це скільки я намучився. Приїхали ми десь аж під ранок до Харкова. Я закрився у студії, переписав усе і сам змонтував. Сказав, щоб ніхто до мене не заходив. Передача вийшла 20 хвилин, уявіть. І на літучці оглядач говорить: "Звичайно, якби такі співрозмовники були, як у Олексія, так нам і робити нічого". А потім тільки приїхали до Харкова, десь через тиждень мені знову пропозиція: оскільки у вас гарна вийшла передача про вирощування цукрових буряків, то давайте зробимо про запліднення свиней! Я три дні ходив, як його викрутити все це, щоб воно більш-менш по-людському було, щоб зрозуміли. І теж вийшло".
Багато матеріалів Українського Радіо були критичними. І часто це призводило до конфліктів, погроз та навіть нападів.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"А доводилось і сатиричну програму "До бар'єру" готувати. Це щотижнева суботня програма, тривалістю півгодини, і де довелося розбиратися із чиновниками міськради, із різними керівниками, що вони мене боялися. Думаю, це я дожив до такого, що мене бояться, треба кидати це все. І потім почав отримувати погрози, і по телефону, і на адресу сім'ї. Я рік так працював. Думав, навіщо воно мені? Така ж сама зарплата, скільки я тут нервів вбив. А люди пишуть і пишуть. В день я один отримував 30 листів. Допоможіть мені там, тим. Там працівники торгівлі обважують, там громадське харчування, непорядки якісь. А якщо лист надійшов, то треба вживати заходів.
Я пригадую, є під Харковом село Комарове, там молокозавод, і несуть відтіля всю продукцію — то масло, то сметану, то молоко. І тут електричка, і вони раз швиденько — і на електричку. Ми причаїлися у кущах із працівниками позавідомчої охорони. І дивлюсь: чоловік троє, несуть дуже важкенькі пакунки. Я кажу: "Ану стояти! Руки вгору!" Так якось вирвалось, хай вони щоб поставили все це на землю. Вони поставили на землю і тікати. А чого тікати? Мікрофон при місячному сяйві заблищав. А вони подумали: а хто знає, може, це зброя чи ще що. І втекли. І залишили тут всю продукцію: і сметану, і молоко, і масло. Позавідомча охорона не знала, що з цим робити".
Критика місцевого керівництва або керівників підприємств завжди сприймалася серйозно. Ніхто не хотів стати негативним героєм передачі, адже перевага майже завжди була на користь журналістів, і недобросовісний чиновник легко міг заплатити за порушення чи недбалість посадою. Але коли питання стосувалося партійного керівництва, ситуація була інакша.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була ще історія з медвитверезником. Там що тільки не надивишся. Тут же їх миють, стрижуть, укладають. І один так розходився, розбишака. Каже: "Я з ЦК КПРС. Завтра дізнаєтесь". Бігає, скрізь погрожує всім. Я записав, що він там говорив. І мовчки так приїхав додому. Що ви думаєте? Приїжджають троє чоловіків десь до мене додому. Кажуть: "Ви такий то?" Кажу, що такий. "Ви знаєте, є велике прохання, щоб ви зняли цей матеріал, що ви там готуєте, бо це до нас приїжджав якась велика шишка із ЦК КПРС з Москви". Та кажу: "Мені то однаково, я ще й не готував. Зачекайте". Я взяв з кімнати, якраз вдома був магнітофон із мікрофоном, виходжу і кажу: "А тепер ви говоріть". І вони втекли. Звичайно, видно, керівництву нашому хтось зателефонував, мовляв: "Та ні, ви ж так не грайтеся, це ж рівень високий". І мені не дали".
"Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але намагалися бути об’єктивними"
Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але навіть у цих умовах журналісти радіо намагалися бути об’єктивними, в усякому разі мали сміливість не вестись на відверті маніпуляції. Більшість таких історій залишалися не публічними, але деякі лягали в основу розгромних передач.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Подзвонила в Поліський район, мене чекають, приїхала. Начальник управління питає: "Що ви хочете?" Я кажу: "Хочу репортаж, як збирають льон. Хочу побачити, а тоді коментар". А він мені: "Та ні, я поспішаю на Київ, то давайте я вам коментар, а тут ви вже будете працювати". І він мені розказує, таку пісню співає, що мало не завтра у нас уже обжинки, льон завершують збирати. І далі ми поїхали по району, попрощалися. А ніде той льон майже не збирають. Як же мені виходить в ефір, що ж мені казать? І як зараз пам'ятаю, я підготувала той репортаж, подзвонила начальнику управління, кажу: "Не забудьте послухати вранці". А тоді дуже прислухались, бо це додаткова інформація з міст і для області, і для самого району. Він слухає. Я включила, як він співає мені, як все в нас ідеально збирається. А потім звучить: "Ось так, сидячи у себе в кабінеті, коментує хід збирання начальник районного управління сільського господарства. А тепер послухаємо, що ж на ділі". І далі розповідаю, де і що. І потім ми були друзі із цим товаришем, він каже: "Ніно, я як почув після моїх слів, що ти сказала, я зрозумів, що не на ту натрапив і не те ляпнув". І після того, скільки б я не приїздила у Поліський район, він казав: "Я нікуди не їду, поїхали, побачимо, а після того я буду вам коментувати".
Дружність колективу, стінгазети та "капустник"
Усі журналісти Українського Радіо 60-70-тих років, з якими ми поспілкувались, відзначають дружність колективу. Слова "тімбілдинг" тоді не знали. Але сам він, тімбілдинг, вже був. Радійники залюбки проводили час у компанії колег і поза роботою.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Українське Радіо завжди славилося дуже хорошим морально-психологічним кліматом в колективі. Люди з великою повагою ставилися один до одного, старші допомагали молодим, створювали прекрасні умови для розвитку, молоді з шанобливістю ставилися до старших. Робота, звичайно, важка і непроста, і коли траплялась можливість якимось чином відпочити — це теж була як єдина сім'я. Скажімо, ми їздили на екскурсію з цією компанією. Наприклад, екскурсія Радіо в Чернігів на колісному пароплаві. Весь колектив "Останніх вістей" виїжджає на колісному пароплаві на Чернігів і назад — це ж такі незабутні штуки. На свято головний редактор відбирав кілька найталановитіших журналістів, звільняв їх від іншої роботи і давав завдання готувати стінгазету. Стінгазета складалася, склеювалася з великих ватманських листів, і метрів 25 була довжиною. Всі стіни великої кімнати, в якій працювали 20 чоловік, всі повністю були у стінгазеті. Там і шаржі, і епіграми, і колажі із фотографій. Весь колектив, який тут працює, на Хрещатику, 26, приходив в цю кімнату подивитися і почитати цю стінгазету".
Крім стінгазети, готували ще й гумористичну радіопрограму. В ефір вона не виходила, виключно для внутрішнього використання. Але працювали над нею чи не більше, ніж над звичайними передачами. За словами Анатолія Табаченка, тодішній голова Держтелерадіокомітету Борис Іваненко зізнавався, що послухав багато програм, але жодна його так не вразила, як капусник редакції "Останніх вістей".
Фото: Пресслужба лейблу Papa Music
Радіо Промінь · Українські премʼєри 11-18 жовтня: Міша Правильний, Wellboy, badactrees, Sichneva, Уляна Дель Рей
Трек-лист: Wellboy & Kugatessa - Мені так треба, Tumazar & Monatik - Мила не плач, Gezweirdo - До ранку, Ingret - Зорі, alyona alyona - А що буде, нестор - Пекло не наздожене мене, sichneva - Столиця, Botashe - Скло, Love Mary - Отруйний плід любові, Krechet - Michael J, badactress - Голод, The Unsleeping - Переживу, Міша Правильний & Volodymyr Dantes - Вони кажуть це фінал.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Роман Києвицький. © Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
"Треба було вдихати життя в напівмертвий Київ"
Українське радіо, ефір 1944-го року:
"Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На кожному балконі висіло по 6-8 осіб. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Українське Радіо повернулося з евакуації у січні 1944-го року. Київ на той час почав оговтуватися від німецької окупації. За два місяці до цього, у листопаді 1943-го, коли радянські війська входили в місто, воно було майже безлюдне. Навкруги були руїни. Київ пережив масові страти, репресії, розстріли євреїв у Бабиному Яру, а також насильницькі депортації на працю в Німеччину. На момент німецької окупації у столиці було приблизно 400 тисяч людей, а восени 1943-го залишилося майже 200 тисяч. Половина киян війну не пережила.
За весь час боїв за Київ та окупацію було знищено 800 промислових підприємств, майже тисяча будинків, понад 100 шкіл, а також низка памʼяток архітектури. Згоріли університет, міська публічна бібліотека, електростанції, водопровід, об’єкти залізничного транспорту, а також були зруйновані мости через Дніпро. Багато будівель нацисти замінували. Саме такою побачили столицю співробітники Українського Радіо, які повернулися з евакуації.
Поступово Київ почали приводити до ладу. Жителів міста залучали до розбору завалів. Особливо під час війни постраждала центральна частина столиці – вона була зруйнована вщент.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Моя мати була в той час в Києві, початок 1944-го року. Вона розповідала, що всі мали відпрацювати певну кількість годин на Хрещатику, як працювала і вона. У мене було таке враження, що це будівельне сміття, воно ні до чого не придатне, і його кудись вивозили. Дійсно, таке непридатне вивозили, і недалеко. Там оцей міст на Петрівській алеї — Патона. Ось там на схилах в основному лежить зруйнований Хрещатик. Але велику частину цегли, яку ще можна було застосувати, відтирали від розчину і складали. Це йшло на відбудову промислових підприємств, які почали в Києві відбудовувати в першу чергу. Всіх, хто міг, і навіть якщо і працювали десь на основній роботі, мали якийсь час відпрацювати. І є фотографії: люди стоять ланцюгом, передають один одному цеглу, щось розгрібають, і є плакати "Відбудуємо рідний Київ". Дійсно, на Хрещатику була тільки проїжджа частина звільнена, а по обидва боки цієї проїжджої частини була розбита цегла. І треба було вдихати життя в напівмертвий Київ".
Редакція Українського Радіо почала відновлювати свою роботу у Києві. Тоді ж із Харкова до столиці України переїхала радіостанція "Дніпро", яка працювала у потязі. У Києві колективи обох цих організацій об'єдналися і з лютого 1944-го року Українське Радіо починає вести мовлення на хвилі 800 метрів для усієї України, а також для військових Червоної Армії і партизанів. Власну кореспондентську мережу відновили не відразу. Тому випуски новин готували за матеріалами Радіотелеграфного агентства і газет.
У липні 1944-го року припинила мовлення радіостанція "Радянська Україна", яка працювала з Москви. Відтоді всі ефіри для українського населення велися вже з Києва. Кількість випусків новин поступово зростала — із трьох у 1944-му році до семи у 1945-му. Це перевищувало навіть довоєнний рівень. Також редакція щоденно готувала огляди газет, програми для українців, що живуть за кордоном, спортивні, музичні та інші випуски. Крім того, в ефірі лунали спогади очевидців про жахи німецької окупації.
Петро Андросюк – артист Харківського театру музичної комедії, який пережив окупацію Харкова. Ми знайшли стенограму його виступу на Українському радіо і озвучили її. Ось що розповідав артист:
"Відразу після вступу до Харкова німецької армії, через створену блокаду у місті почався сильний голод. З Харкова нікого не випускали і не впускали. Жалюгідні продукти в мізерних дозах, які іноді з'являлися на базарах, не продавалися, а обмінювалися. Місто повернулося до натурального обміну.
Були такі випадки. Якщо голодний хлопчик чи дівчинка, опухлі від голоду, стягнуть на базарі щось поїсти і якщо їх зловлять, їм відразу ж на прилавку відрубували пальці.
У місті брали дуже багато заручників — чоловіків та жінок. Заручниками були переповнені величезні будинки, що оточують площу Дзержинського, готель "Інтернаціонал". Методично щоночі з цього готелю виводилися групи людей і розстрілювалися біля спеціальної ями, викопаної на подвір'ї готелю та политої вапном. Люди, які жили навколо цього місця, спостерігали випадки, коли в ями потрапляли поранені, але ледве живі, й гинули у загальній купі. Їх засипали негашеним вапном.
Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На балконі висіло по 6-8 осіб. Причому так. Німці підвозили автомобіль до обкому партії. Почав працювати репродуктор – грати вальси, фокстроти. Зібралася публіка, думаючи, що буде якесь повідомлення від військового коменданта. В цей час з балкону пролунав крик. Голови всіх обернулися туди. З будівлі на балкон почали виносити пов'язаних по руках і ногах людей і на очах у всіх вішати на перилах балкона. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Кадровий голод на Українському Радіо
Україну повністю звільнили від німецьких окупантів 28 жовтня 1944-го року. Друга світова ще тривала. Тим часом українці долали наслідки війни. Гуманітарна ситуація була тяжкою. Нацисти пограбували і вивели з ладу тисячі промислових підприємств, сільське господарство також було розорене. У містах люди були змушені жити у землянках, підвалах і зруйнованих будинках. Населення не мало необхідної їжі, одягу і взуття. В Україні вирували різноманітні інфекційні хвороби, серед яких – висипний тиф. Про це також розповідали на Українському радіо.
З ефіру Українського Радіо, січень 1945 року:
"Висипний тиф може передаватися від хворого до здорового лише через воші, що вкусили хворого і насмокталися його крові. Захворювання починається не відразу. Лише за 8-14 днів після зараження, а іноді і пізніше, з'являються перші ознаки хвороби: головний біль, слабкість, жар. У більшості випадків на сьомий день хвороби на шкірі починається висип у вигляді дрібних рожево-червоних плям. Ось чому цю хворобу звуть висипним тифом".
Ось такі матеріали готували працівники Українського Радіо. Тим часом сам мовник також зіштовхнувся з проблемами післявоєнного відновлення. Українське Радіо гостро відчувало дефіцит співробітників.
Кадри після війни комплектувалися переважно працівниками, які раніше не були знайомі з радіомовленням, а працювали в газетах або навчалися в інститутах. Невелика частина повернулася з евакуації з Саратова і Москви. Майже весь керівний склад Українського Радіо – це люди, які раніше не працювали у цій сфері.
Набирати людей також було важче через те, що робота на радіо складніша, ніж у редакціях газет, а оплата на той час була нижчою. Тому доводилося наймати працівників, кваліфікація яких не завжди відповідала вимогам роботи.
Серед редакторського персоналу більшість була позапартійною і мала дипломи вищих навчальних закладів. Втім, були редактори з середньою і навіть неповною середньою освітою. Крім тих, хто повернулися з евакуації, на радіо працювали демобілізовані з Червоної армії військові, а також люди, які перебували на окупованих територіях.
Робота на Українському Радіо вимагала політичної обізнаності і вміння швидко орієнтуватися в подіях, щоб так само швидко на них реагувати.
Підготовка редакційних кадрів була настільки нерівномірною, що виконання планів мовлення досягалися переважно за рахунок перенапруження сил окремих працівників, а не колективу в цілому. Для підвищення кваліфікації радійникам проводили тематичні лекції. Крім того, на радіо організували гурток із вивчення правил редакторських правок та нового українського правопису. Також у той час для працівників створили гуртки з вивчення іноземних мов.
На обласних радіо ситуація була не кращою. Кваліфікованих працівників було недостатньо, тож процес набору персоналу значно затягнувся. Основну ланку працівників обласного радіомовлення складали заступник голови і головні редактори, а також редактори громадсько-політичного мовлення і редактори "Останніх вістей". Кількісно вони були укомплектовані, але працівники ще не мали достатньої підготовки. Цим пояснювали те, що якість мовлення в багатьох областях була не надто високою. На всіх обласних радіостанціях організовували курси вивчення української мови. У нашій фонотеці зберігся запис передачі Харківського радіо 1959-го року. Він дає уявлення про те, як звучало обласне радіо тих часів.
Відновлення зруйнованого радіомовлення
Відновлення зруйнованого радіомовлення стало одним з першочергових завдань уряду. В Україні почали виробляти відповідне обладнання і приймачі.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У лютому 1945-го року Львівський електроламповий завод виготовив перший комплекс підсилюючих установок з новим приймачем. "Перемога" розрахована на колгоспи, радгоспи і МТС. Радіопристрої випускалися у комплекті із дуже зручними для транспортування вітряними двигунами. На вежах 10 чи 15 метрів колесо крутилося, давало електроенергію. І от були ці вітряні двигуни і динамо-машини для зарядки акумуляторів. Пізніше завод почав уже масове виробництво нових радіоприймачів із повним обладнанням для сільських радіовузлів. У грудні 1947-го року у Дніпропетровську на базі невеликих ремонтних майстерень вперше після війни поновлено випуск українських радіоприймачів".
Крім того, що Радянський Союз виготовляв свої радіоприймачі, в країні були поширені пристрої, завезені Червоною армією з Німеччини. Лише за офіційними даними, трофейних радіоприймачів в СРСР було понад пів мільйона.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Коли вже почалась Друга світова війна, і коли мільйонна Червона армія опинилася за кордоном, просто відкрився "клондайк". Трофейні радіоприймачі гарної якості, різних німецьких і голландських компаній. Наприклад, у нас в музеї є один такий трофейний радіоприймач "Philips U661". Він був виготовлений у Бельгії в місті Л’єш, але за ліцензією компанії Philips. І от хтось з наших бійців його привіз. Потрібно сказати, що це була важлива проблема для партійно-державної номенклатури в Радянському Союзі, тому що якщо людина володіла німецькою або англійською мовою, то вона могла слухати голоси з різних країн Європи, адже ці всі радіоприймачі ловили і довгі, і короткі хвилі".
Вже за рік після завершення Другої світової війни в Україні знову працювали 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів. Особлива увага приділялася розвитку радіомережі в західних областях, де у цей час кількість радіоточок на тисячу жителів була у 5-6 разів меншою, ніж у східному регіоні.
1948-го року уряд зобов'язав будівельників і зв'язківців прокладати дротову радіомережу в усіх новозбудованих чи відремонтованих будинках. Потім це передбачалося будівельними нормами, згідно з якими кожна житлова чи громадська споруда мала бути обладнана дротовим радіо. Того ж року розпочався випуск вітчизняних студійних магнітофонів для радіомовлення.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"До того вітчизняне радіо здійснювало звукозапис на грамплатівках і тонфолях, на кшталт звукового кіно. А наприкінці 50-х років черга дійшла і до репортерських магнітофонів для радіожурналістів. Будівництво почалося в 1949-му році в нашому будинку на Хрещатику, 26. Цікаві фотографії є, де квартал ще в руїнах лежить, ще немає будинку Міністерства сільського господарства на Хрещатику, а наш будинок на Хрещатику, 26 уже стає на ноги".
1951-го року в Україні вже діяли майже 1,5 мільйона радіоточок і понад 300 тисяч радіоприймачів. А ще через 5 років — майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч приймачів. В ефірі активно транслювали новини про відновлення різних сфер економіки. Того ж року на Українському Радіо повідомляли про будівництво Каховської ГЕС на Херсонщині:
"На Дніпрі буде збудована Каховська гідроелектростанція і Північно-Кримський канал. Вони докорінно змінять економіку і природу південного степу на величезній території. Площа зрошення водами Дніпра становитиме 3 мільйони 200 тисяч гектарів. Подумати тільки: води Дніпра ринуть у степ, щоб допомогти людині перемогти суховії, щоб у зелених заслонах лісових смуг земля повністю розкрила свої багатющі скарби і давала високі врожаї".
Надзвичайна популярність радіомовлення на початку 50-х років
На початку 50-х років радіомовлення було надзвичайно популярним. Телебачення тільки з’являлося, театр і кіно були доступні далеко не всім. А радіо інформувало і розважало. На радіо можна було написати лист, поскаржитись чи запитати поради.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Ви знаєте, радіо любили, зокрема в Полтаві. Це ми відчували добре по дзвінках, по листах. Пройде якась передача — і листи. Приходжу на роботу: "Віро, дивись скільки листів вже прийшло на літературно-мистецьку вітальню. Уже купа листів".
Радіо було популярним на всіх рівнях, зокрема й серед знаменитостей. Потрапити в ефір було за честь. Тодішні журналісти згадують: якщо когось запросили взяти участь в передачі, то можна і не сумніватись, гість прийде. Відмов практично не було.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Я зробила передачу, коли в Полтаву приїхала Софі Лорен. Знімали фільм "Соняшники". Тоді я працювала і на Київ. Київ відразу подзвонив мені, і я записувала Софі Лорен в аеропорту, коли вони тільки прилетіли. А потім я поїхала до них у Диканьку, де знімали цей фільм. І теж з нею була велика передача".
Поява закордонних радіостанцій та "радіопротидія ворожим голосам"
Після Другої світової війни за кордоном почали з'являтися радіостанції, орієнтовані на населення Радянського Союзу. Вони надавали слухачам альтернативний погляд на події і розповідали те, що не могло звучати в СРСР. Контролювати радіослухання вже було неможливо. Занадто багато трофейних приймачів було завезено з Європи. Тоді радянська влада вдалася до іншого методу боротьби: запровадила систему глушіння радіосигналів.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Російською та українською мовами, орієнтовані саме на Радянський Союз — так з'являються BBC, Голос Америки, Голос Європи, Радіо Ватикану і багато-багато інших для того, щоб у населення Радянської України, Радянського Союзу в цілому була альтернативна інформація. Щоб вони розуміли, що таке радянська влада, що таке колгоспи, що таке індустріалізація тощо. Були передачі і про Голодомор — тобто те, чого люди більше ніде не могли почути і прочитати, окрім радіо. Аби погіршити якість звуку, щоб погано було чути цю інформацію, вкладали мільйони бюджетних коштів. Однак все одно це не допомагало".
1951-го року завершили будівництво Київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26. Відтоді Українське Радіо мовить саме звідти. Там же містилася ще одна невелика апаратна. Але працювали у ній не радійники, а радисти. Що відбувалося за дверима не знала навіть більшість журналістів Українського Радіо. Об’єкт був настільки засекреченим, що мав не назву, а тільки номер. Звідти відстежувались і перехоплювалися несанкціоновані радіосигнали, а також керувались ті самі глушилки. При чому, що цікаво, місцевих, українців, на цю роботу не брали.
Лідія Марудова – радист, у 50-70-тих роках інженер зміни об’єкту №6 Київського радіоцентру:
"Спочатку я на радіо працювала азбукою Морзе, а потім уже перейшла на радіозв'язок, на радіомовлення. Потім я працювала на Хрещатику, 26, а потім на Поштамті, на сьомому поверсі, на "радіопротидії", як ми казали. Звичайною мовою — "на глушилці". Ми "забивали" всі радіостанції, які працювали: BBС, Америка, Албанія, Італія, Франція. Радіостанції цілодобово тримали зв'язок. Попри те, що після війни країна була у важкому стані, але будували радіостанції. Побудували передавальні засоби і почали робити "забивку", хоча країна потребувала житлових приміщень, була велика черга велика. Але пропаганда була така, що не повинні слухати ворожі радіостанції".
Що цікаво, самі працівники "радіопротидії" слухали, як тоді казали, "ворожі голоси". Навіть про перемогу Радянського Союзу у Другій світовій пані Лідія дізналася раніше за всіх, в ніч з 8-го на 9-те травня з ефіру ВВС:
"Нам же теж цікаво. Я слухаю в навушниках,радіостанція почала говорити, а я думаю: "Що вони говорять?". Я послухаю хвилини дві, потім на передавачі бах, і вже неможливо було слухати. Не тільки я слухала, а в зміні п'ятеро людей, і всі ми слухали, що робиться в тому світі. Без цього не можна було".
Незважаючи на всі складнощі, повоєнне мовлення розвивалося. І вже за 6 років після завершення Другої світової Українське Радіо переїхало до будівлі, звідки мовить і сьогодні. Знаменитий Хрещатик, 26 — адреса, яку знають покоління українців. Про історію цієї будівлі читайте у наступному матеріалі.
Фото: Пресслужба Yarima
Трек-лист: Tvorchi & Pozdniakov — Каланхое, Cheev & Анна Трінчер — Не знаю, Схожа — Піони, 2Tone — Шаблон, Rohata Zhaba — Водомірка, U2U — Крапки, Околиця & Darie Lu — Дощі, SadSvit — Твій Промінь, Yaktak & Святослав Вакарчук — На нічному небі, Popil & typeled — Останній день, Vanek — Поле, Yarima — Злови мене, Balsam — Не плач, Sasha Boole — Складні часи.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Ілюстративне фото: rp.gov.ua
"Рахункова палата — це наші очі"
Я би хотіла почати навіть не зі змісту законопроєкту (Верховна Рада підтримала 19 вересня цього року в першому читанні законопроєкт №10044-д про реформування Рахункової палати – ред.), а з листа наших західних партнерів — групи послів G7+. Цей лист наші партнери західні написали майже рік тому – в листопаді 2023 року. Лист стосувався Рахункової палати. Його було адресовано голові Верховної Ради під назвою "Загроза інституційному оновленню Рахункової палати". І у цьому листі якраз і йшлося, що західні партнери, які надають так багато допомоги, зокрема грошової, розраховують на те, що ці гроші й загалом всі гроші, які витрачаються державою, будуть витрачатися без корупції, прозоро, ефективно. І висунули чотири елементи, як має відбуватися реформа Рахункової палати. Посли G7 вважають, що Рахунковій палаті треба:
► надати повноваження проводити аудит усіх публічних коштів відповідно до міжнародних стандартів;
► посилити фінансову і політичну незалежність;
► забезпечити відкритий конкурсний відбір членів Рахункової палати на основі перевірки, зокрема на компетентність і доброчесність;
► кодифікувати офіційні парламентські процедури розгляду цих аудиторських звітів та виконання їхніх рекомендацій.
Посли G7+ вважають, що саме зараз є історична можливість для такого інституційного оновлення Рахункової палати. І от з'являється вже законопроєкт, ухвалений у першому читанні. Прошу вас співвіднести ці очікування наших західних партнерів і того, що ви зараз, як народна депутатка, побачили у першому читанні.
Я хотіла би акцентувати увагу, що Рахункова палата — це не єдиний орган державного фінансового контролю. Це якраз орган, який представляє, здійснює контроль від імені законодавчої гілки влади – Верховної Ради України. Це наші очі, наш дієвий орган, оскільки Верховна Рада ухвалює закони, що стосуються державного бюджету, а це функціонування всієї країни, правила, порядок і життя кожного року в цифрах. Тож контроль за виконанням державного бюджету здійснює Рахункова палата. Вона дуже часто пересікається при виконанні своїх функцій із Аудиторською службою України.
"Зменшення кількості членів Рахункової палати необгрунтовано"
А нагадайте, який функціонал Аудиторської служби. У чому відмінність від Рахункової палати?
Вона також контролює витрачання коштів, але і з місцевих бюджетів, і з державного бюджету тільки там, де вони перетинаються з використанням далі комунальними підприємствами, по спеціальних програмах, те, що надходить з державного бюджету для витрачання вже на такому от рівні. Коли зробити схему функціоналу і відання Рахункової палати й Державної аудиторської служби, десь в одній 25-й частині вони накладаються. Тому зараз замість того, щоби розвести це все, навпаки це накладання зробили ще більшим. Тому я абсолютно не розумію, як зараз розділяться ці функції, що ми можемо зробити цим законом. Я читаю зараз пропозиції, буду тоді визначатися і бачити, як далі можна уникати цих непорозумінь. Бо тоді ми не будемо контролю мати жодного. Бо якщо Рахункова палата буде все прикривати, то ми тоді від Аудиторської служби ніколи не почуємо правдивої інформації, бо їх туди не будуть пускати, бо нібито це буде там у планах роботи десь Рахункової палати.
Я неодноразово читала їх звіти і висновки й бачила, що вони десь перетинаються у певних моментах, і тому, на мій погляд, Рахункова палата не допрацьовувала до кінця, бо там, де закінчувалася їх сфера діяльності, закінчувався контроль. А як далі там потім розподілялися кошти, наприклад, субвенції, які видаються місцевим бюджетом чи іще по якихось окремих програмах — то вже було не в полі відання їх.
Ви зараз проговорили про лист послів Групи семи. І насправді, якщо вчитатися в кожний із чотирьох пунктів, на яких ви наголосили, це треба дуже добре розуміти роботу, наприклад, хоча би цих двох контрольних органів: Рахункової палати і Державної аудиторської служби, щоб виконати рекомендації наших партнерів. Мені вчергове здалося, що під гаслом виконання рекомендацій вносяться зміни, які на практиці означають все до точності навпаки. Вони розпочали перебудову організаційної структури самої Рахункової палати. Для чого? Щоби посилити, як ви там говорили, її фінансову і політичну незалежність? Але подивіться, що вони для цього роблять: перше — зменшення кількості членів Рахункової палати з 13-ти до 11-ти. Здавалось би звичайному громадянинові, що це нічого. Буде їх менше. Але ж при цьому не пропонується зміна, перелік функцій, які здійснюватиме Аудиторська палата. 13 членів Рахункової палати було доведено таким чином, щоб покривати всі напрямки, всі розділи не тільки державного бюджету, а і всіх інших об'єктів контролю, який здійснює Рахункова палата. Коли вони пропонують 11, я тут вбачаю саме зменшення рівня колегіальності цього органу. Тому що чим менше членів Рахункової палати, тим легше виконувати вказівки. І навіть якщо там зараз п'ять членів Рахункової палати, чомусь хтось вважає в країні, що це повноцінний склад, який може голосувати і ухвалювати рішення. Насправді ні! Повноцінний склад — це 13, а якщо говорити про можливість ухвалення рішення, то це проста більшість від членів, від 13. Тому п'ять членів, які зараз там працюють, не є спроможними ухвалювати рішення. Я думаю, що прийде час, коли абсолютно очевидно буде це доведено і хтось за це понесе відповідальність. Тобто, зменшення кількості членів необгрунтовано. Тепер гранична чисельність апарату. Чомусь вперше вписали, що її формуватиме не сама Рахункова палата, а за погодженням із профільним комітетом. Це прямо говорить про те, що політичний вплив на формування навіть організаційних рішень Рахункової палати буде здійснений через членів профільного комітету.
Ніна Южаніна. Фото: ФБ-сторінка Ніни Южаніної
"Намагаються вивести з-під дії закону "Про державну службу" секретаря Рахункової палати, його заступників, державних аудиторів, радників членів палати"
Тут я хочу уточнити: це ви говорите саме про те, які є пропозиції у законопроєкті, який уже ухвалений у першому читанні. Тобто скорочення із 13 членів Рахункової палати до 11. І навіть оця штатна структура буде затверджуватися політиками та профільним комітетом, народними депутатами, які є членами відповідних політичних партій чи фракцій політичних партій.
Люди, які дотичні й знають про роботу цього органу, знають і про те, який вплив там зараз здійснюють люди, які не є членами Рахункової палати, але нібито забезпечують її роботу. Так от: у новому проєкті намагаються вивести з-під дії закону "Про державну службу" секретаря Рахункової палати, його заступників, державних аудиторів, радників членів Рахункової палати. Це означає, що ці люди, по-перше, не будуть подавати декларацію про майновий стан, як державні службовці, і це зараз є найбільш болючим питанням. Всі говорять про це в суспільстві, і про це навіть знають у посольствах, але хіба вони побачать такі тонкощі в запропонованому проєкті закону. Тобто тільки члени Рахункової палати залишаються. Члени Рахункової палати призначаються і звільняються і взагалі мають особливий конституційний статус. Тут все зрозуміло, до них є виписані в спеціальному в цьому законі окремі вимоги. Всі решта — працівники, весь апарат Рахункової палати були підпорядковані закону Про державну службу. Зараз їх виводять в силу того, щоби вони не несли відповідальності, не показували декларації свої. Тобто там дуже зараз багато якихось мені не відомих людей, які точно не хочуть публічності. Але вони хочуть обіймати офіційні посади. І оці офіційні посади їх би змусили зараз подати декларації, пройти конкурсний відбір, бути призначеними, бути звільненими по закону. Але зараз намагаються все це оминути. Зараз організовуються, будуть такі новоявлені особи, радники, але вони насправді будуть формувати політику Рахункової палати, не відповідаючи, не звітуючи перед суспільством і найголовніше — не декларуючи свій майновий стан.
Рахункова палата виявляла досить часто незалежність і багато було скандальних ситуацій, коли Рахункова палата оприлюднювала якісь дані нецільового використання коштів у великих розмірах. І тепер питання, чи так далі буде зберігатися?
Ми ж зараз тільки ще організаційну структуру обговорюємо, а далі буде ще гірше. Тепер вносять додаткову норму про припинення повноважень голови Рахункової палати і позбавлення його статусу члена Рахункової палати. Бо тоді виходить, що насправді, якщо ви зараз намагаєтеся прописати прямо це в законі, значить, тоді звільнення попереднього очільника Рахункової палати не давало вам можливість позбавити його статусу і роботи члена Рахункової палати. Він мав залишитися, так як це є в інших подібних інституціях Верховної Ради — це, наприклад, голова Верховної Ради. Він же при відкликанні його з цієї посади залишається в статусі народного депутата.
Західні партнери вимагають від нас забезпечити відкритий конкурентний відбір членів Рахункової палати на основі ретельної перевірки на незалежність, професійну компетентність і доброчесність. У першому читанні законопроєкту про реформу Рахункової палати чи ви бачите перспективу, що такий конкурс дійсно буде і будуть обирати членів Рахункової палати так, як ми бачимо, обирають там, наприклад, суддів у деякі суди, чи там НАБУ, наприклад, НАЗК і так далі.
Тут у цьому проєкті насправді є декілька пунктів, які якраз присвячені конкурсному відбору групі експертів, які будуть це робити. Але все це може стосуватися лише нових членів Рахункової палати. І отут давайте зупинимося, тому що ми з вами ще не проговорили щодо змін, які пропонуються по оплаті праці членів Рахункової палати. Я, коли побачила ці розміри, я просто зрозуміла, що це просто вже якесь знущання і хтось закидає цю інформацію, щоби просто обурювати людей. Коли говорять, що тепер у голови Рахункової палати буде один оклад понад 160 тисяч, а потім ще можуть бути премії та інші надбавки, то це означає 166 000 може бути оклад. Тому, мені здається, тут іще щодо цієї організаційної структури оплат і всієї їх роботи треба розібратися і тоді перейдемо до відповіді нашим поважним партнерам. Я вважаю, що цим законом просто обманюють їх, тому що коли говорять, що всі п'ять членів, які обрані в незаконний спосіб, непрозоро, без конкурсу…
Я бачила інтерв'ю, які проводили з цими майбутніми членами, а потім вони вже стали членами Рахункової палати в профільному комітеті. Мені здається, що для такого органу рівень знань зовсім недостатній цих людей. Вони мають довести — можливо, я помиляюсь — але вони мають це довести і пройти наразі з усіма повторний конкурс, оскільки суспільство дуже довго обговорювало і досі вважає, що їх призначення відбулось в політичний спосіб і задля того, щоби вони насправді не були такими, що відповідають прозорості й незалежності й надати нам повну інформацію щодо витрачання коштів нецільового чи розкрадання. Я кожен звіт тепер читаю з призмою того, що там відображено тільки 10%. Так якщо в мене таке враження, то скажіть, будь ласка, як можна довіряти цим цифрам і їх звітам. Прикриваються величезні порушення, які навпаки через їх інформацію ми мали би припиняти і очищатися від оцих розкрадань під час такого дефіциту бюджету. Просто я не уявляю, як ми далі можемо голосувати за ухвалення бюджету, за підвищення податків, якщо ми не отримуємо інформації достовірної про те, а що відбувається з тим, що ми вже проголосували і виділено з державного бюджету?
"Це буде один із непростих законів, до якого буде багато поправок"
Я нашим слухачам нагадаю, що очолює зараз Рахункову палату Ольга Піщанська, раніше вона очолювала Антимонопольний комітет України. Між першим і другим читанням є можливість виправити ті недоліки в законопроєкті, про які ми зараз з вами говорили?
Мені здається, що це буде один із непростих законів, до якого буде багато поправок, пропозицій, обґрунтованих пропозицій і насправді який би точно заслуговував на процедуру повного обговорення при ухваленні в першому читанні. Нам не дали навіть можливості висловитися в залі й почути інших колег. Мені дуже важлива думка інших представників політичних сил, окремих депутатів. Цього всього немає, тому що, як ви знаєте, два за, два проти, це чотири виступи по дві хвилини… Що ти скажеш щодо такого системного проєкту закону, який регулюватиме діяльність такого важливого органу? Нічого! Тому зараз усі сидять у поправках. Сподіваюся, що ще буде можливість проговорити всі ці питання і побачити все ж таки і подальший розподіл обов'язків між Рахунковою палатою і Державною аудиторською службою. Тому що наразі виглядає так, що, оскільки вона повністю "своя" — Рахункова палата, і все буде далі тривати в такому руслі, то Рахунковою палатою хочуть замінити всі — так виглядає — інституції і її зробити найголовнішою. Навіть таке слово десь є там на початку самого проєкту, що вона найголовніша з усіх органів державного контролю. Ну, такого не буває. У кожного органу контролю є свої функції і свої якби підконтрольні суб'єкти. Вона не може бути головнішою, ніж, наприклад, та ж сама Державна аудиторська служби.
Точка зору керівниці бюджетного комітету ВР Роксолани Підласи про реформування Рахункової палати
Зі свого боку, голова Комітету Верховної Ради з питань бюджету, членкиня фракції партії "Слуга народу" Роксолана Підласа напередодні в ефірі Українського Радіо відповіла на запитання про реакцію на лист західних партнерів України — групи послів G7+, який стосувався Рахункової палати. Роксолана Підласа зазначила:
"Після листа послів Великої Сімки восени минулого року сталося багато подій і Рахункова палата з'явилася у фокусі багатьох наших партнерів, тому що вона проводить аудит ефективності використання видатків не лише коштів, які є власними ресурсами, але і аудит ефективності — використання коштів, які надають нам партнери в державний бюджет. Тому цей орган для них є вкрай важливим: і для Єврокомісії, і для Міжнародного валютного фонду, і для уряду США. Ми взяли на себе зобов'язання щодо реформи Рахункової палати в обмін на пряму бюджетну допомогу. З одного боку, після п'ятого перегляду програми з Міжнародним валютним фондом, який ось зараз вже відбувся і ми очікуємо оновлений меморандум в найближчий місяць, що він буде підписаний, там з'явиться структурний маяк щодо ухвалення закону про Рахункову, і це буде однією з умов надання останнього в цьому році траншу фінансування від Міжнародного валютного фонду. З іншого боку, американський уряд був ще жорсткіший у своїх вимогах і до голосування закону про Рахункову палату прив'язане фінансування українського бюджету в розмірі 1,5 млрд доларів — це більше, ніж 60 млрд грн. Це підкреслює важливість цього органу для партнерів. І МВФ, і США чітко прописали в умовах, які ми прийняли, що вони хочуть бачити в цьому законі. По-перше, це нова процедура вибору членів Рахункової палати через прозорий для суспільства конкурс за участю міжнародних експертів, які відсіюють недоброчесних або некомпетентних кандидатів за прикладом, як вибирається зараз директор Національного антикорупційного бюро, директор БЕБ, судді Конституційного суду і багато інших реформ, які ми вже зробили так само в кооперації з міжнародними партнерами. Другий дуже важливий пункт, що мандат Рахункової палати має бути розширений на аудит місцевих бюджетів та державних підприємств, як це відбувається в європейських країнах. Не тільки державний бюджет буде робити аудити використання коштів з державного бюджету — Рахункова палата, але і аудит використання коштів з місцевих бюджетів. Важливо, що має бути запроваджений регулярний аудит самої Рахункової палати з боку міжнародної організації Інтосай, яка встановлює світові стандарти для Рахункових палат в усьому світі. Ну і нарешті один з таких великих блоків — це забезпечення фінансової незалежності Рахункової палати, як органу перевірок від уряду. Бо зрозуміло, що будь-яка реформа має проходити, те що називається, тест на Януковича. Якби президентом був Янукович, чи довірили би ви уряду щось робити? В даному контексті ми говоримо, що уряд, якщо прийдуть якісь погані люди до керівництва урядом, щоб вони не могли впливати на Рахункову палату через фінансування, через їхні зарплати і кошти до бюджету. Тому вона має бути фінансово-незалежним органом. Ці всі пункти відображені в законі, який був ухвалений до першого читання, і до другого читання ми їх лише шліфуємо, щоб вони ще чіткіше досягали тієї мети, яку ми собі поставили".
Є пункт, якого не було в ухваленому в першому читанні законопроєкті — це вимога провести реформу органу, а потім переобрати нових членів. Цей пункт потім з'явиться чи він не настільки важливий, чи чому його немає?
"У законі передбачається, що Рахункова палата складається з 11 членів. Наразі в нас наявно п'ять членів Рахункової палати, які були призначені — це означає, що більшість членів — шість осіб будуть обрані за новою процедурою за участю міжнародних експертів. І це влаштовує наших партнерів".
Роксолана Підласа. Фото: rada.gov.ua
Фото: Пресслужба KRUT & BAH.ROMA
Радіо Промінь · Українські премʼєри 27 вересня - 4 жовтня: Tember Blanche, Blockbaby, Alekseev, Intershum, Vitaliia
Трек-лист: Ziferblat - Друг (Дім Звукозапису), Karyotype - Відображення, Vitaliia & гурт Дно - Подорожник, KRUT & BAH.ROMA - Воїну, Jerry Heil & Julia Sanina - Wabi-Sabi, Milnyk - Стан, Intershum - Струм, Артем Пивоваров & KOLA - Ніч яка місячна, Alekseev - Наодинці танці, Lely45 - Кого ти вигадав?, Souljust - Квітка, Blockbaby - Космос, Мія Рамарі - Чому я не собака, Tember Blanche - Красівий.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
.jpeg)
Фото з ФБ-сторінки Вахтанга Кіпіані
"Хай живе гетьман Мазепа та вільна Україна!"
Як виникла ідея виставки і чому вона має гасло латиною?
Хотілося зробити щось особливе, пов’язане не лише з постаттю Івана Мазепи, а саме з пам’яттю про нього. Розказати людям, як формувався його образ протягом різних століть, як він побутував на теренах українських земель, котрі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, що робили з Мазепою за радянської влади та як плекали пам’ять про нього на територіях тих країн, де жила українська діаспора. Насправді Мазепіана зберігається у багатьох українських музеях, але в умовах війни забезпечити в одному місці зібрання унікальних речей та артефактів неможливо, бо це дуже небезпечно. Тому ми залучили три державні інституції: Національний заповідник "Києво-Печерська лавра", Музей видатних діячів української культури та Національну історичну бібліотеку України. А потім ми звернулися до приватних колекціонерів, адже речі з приватних колекцій майже ніхто ніколи не бачив. Вийшов дуже цікавий мікс, який ми презентували у вигляді виставки.
Щодо гасла латиною "VIVAT MAZEPA HETMAN AT UCRAINA LIBRA". Ця фраза була вкладена в уста Карла ХІІ Людмилою Старицькою-Черняхівською. У 1929 році, коли вийшла її драма "Мазепа", на сторінці 149 можна було прочитати цю фразу, яку виголошував у вигляді тосту Карл ХІІ: "Хай живе гетьман Мазепа та вільна Україна!". Ми вирішили, що це дуже влучне гасло для виставки.
Гетьман Мазепа тримав булаву найдовше ― майже 22 роки
Виставка сама по собі не про біографію Мазепи, а саме про пам’ять. Як створювався образ, як його інтерпретували та як сьогодні ми повинні його бачити. На сьогодні Мазепа для нас це гетьман України, очільник, який за 115 років існування Гетьманщини тримав булаву найдовше ― майже 22 роки. Далі це талановитий дипломат, військовик, меценат, людина, що опікувалась освітою, і нарешті це нормальний сім’янин. Цю думку треба нарешті озвучити, щоб не виникало різних спокус розповідати легенди, скасовані ще у ХІХ столітті, а ми продовжуємо їх плекати.
Який предмет чи артефакт слугував початком виставки?
Почалося все, як завжди це буває, із себе. Цією тематикою займаюся ще зі студентських років. Курсова, дипломна робота, кандидатська дисертація ― я Мазепу ніколи не полишала. Певні матеріали збирала самостійно, насамперед літературу, пов’язану з Мазепою, долучалася до багатьох проєктів, які були пов’язані з іконографією Мазепи, чітко знала, що і в яких музеях зберігається. Тобто у мене був певний власний багаж, з якого можна було починати. А далі я знала, у кого з приватних колекціонерів є цікаві речі, які можуть розповісти, наприклад, про захопливу сюжетну лінію того, як формувався образ Мазепи. Ми підписали договори з конкретними людьми на використання приватних колекційних предметів, тож сформувалася невеличка команда, яка долучилася до створення експозиції.
Мазепіана в музеях України
А в яких музеях України представлена Мазепіана?
Мазепіана існує у Національному історичному музеї України, Національному художньому музеї, Національному заповіднику "Гетьманська столиця в Батурині", Національному історико-архітектурному заповіднику "Чернігів стародавній", Чернігівському обласному історичному музеї імені Тарновського, Чернігівському художньому музеї імені Галагана, Білоцерківському краєзнавчому музеї, Роменському краєзнавчому музеї, у Києві це ще Музей гетьманства, де величезна зала присвячена Мазепі. Тобто кількість музеїв, де є Мазепіана, величезна. Але в умовах ковіду, а потім великої війни музеї були навіть змушені показувати якісь речі поштучно ― це так звана "виставка одного експоната". Якщо говорити про речі нашої виставки, то мені було відомо, що в колекції києвознавця Віктора Киркевича були певні предмети та матеріали, пов’язані з Карлом ХІІ, Петром І та Мазепою. Йдеться про дві мапи кінця ХVІІ ― початку ХVІІІ століття, які ми залучили до нашої експозиції. Вони дають можливість уявити, як виглядала Україна очима європейців до Мазепи і після нього. У Киркевича була велика добірка листівок з різними портретами Мазепи, які насправді не є портретами Мазепи, але в Російській імперії його представляли саме так. Московити були зацікавлені у тому, щоб коли після наказу Петра І були знищені автентичні портрети, усі наступні картинки відображали б невідомо кого. І чим безглуздішим був його вигляд, тим краще, адже легше було пояснювати, що це зрадник, гідний церковної анафеми, найбільший ворог царської влади та й самих українців як підданих цієї імперії. Ми використали ці листівки в експозиції, а центральне місце займає портрет Мазепи, створений українською художницею Наталею Павлусенко, яка працює у жанрі історичного портрета. Вона спиралася на історичну літературу, статті про іконографію Мазепи та правильно підібрані іконографічні джерела, тобто на автентичні портрети. Ми створили тандем, який дав змогу сформувати такий образ Мазепи, який спирається на історичні джерела, описи зовнішності, уявлення про зовнішній вигляд представника козацької старшини та фактично є сучасним портретом, адже він прописаний на тлі Печерської лаври, яка є впізнаваною для сучасного глядача.
Ольга Ковалевська і Наталія Грабченко студії Радіо Культура
Тираж "Мазепи" Людмили Старицької-Черняхівської було вилучено
Які предмети на виставці представлені з Музею видатних діячів української культури?
У цьому музеї зберігаються цікаві матеріали, пов’язані з творчістю не лише Михайла Старицького, але і його доньки Людмили Старицької-Черняхівської. Це був прекрасний творчий тандем батька і доньки, коли Людмила допомагала збирати матеріал для написання батьком історичних романів про Мазепу. Згодом вона сама зацікавилась цією тематикою, причому консультувалась у провідних істориків, зокрема у Володимира Антоновича, працювала в архівах і робила виписки із джерел. Отже, Людмила була дуже обізнана з епохою і коли писала свою драму "Мазепа", то чітко розуміла, про що вона пише. Знала, чим відрізняється той образ Мазепи, який подавала Російська імперія, від того, який хотіла представити вона. У її інтерпретації Мазепа ― це герой, людина, яка бореться за самостійність України. У Музеї видатних діячів зберігається як оригінальний машинопис цієї драми з правками Людмили Старицької-Черняхівської, так і сама книжка 1929 року, видана у харківському видавництві "РУХ". Але трагедія і самої авторки, і драми полягає в тому, що у липні 1929 року починаються арешти у справі СВУ, і сама Людмила Старицька-Черняхівська була також заарештована у січні 1930 року, а в березні вже сиділа на лаві підсудних. Відповідно, весь тираж книжки було вилучено і практично не потрапив у бібліотеки. Навіть у Книжковій палаті існує лише один архівний примірник, з яким можна попрацювати. Саме тому цей експонат з колекції Музею видатних діячів є дуже цінним, цікавим та оригінальним. Ми не ризикнули виставити саме оригінал машинопису драми "Мазепа", але в експозиції є інший машинопис ― оригінал поеми "Мазепа" Володимира Сосюри. На ньому рукою самого Сосюри написана присвята перекладачеві Дмитрові Паламарчуку, який свого часу воював в УПА. Крім того, на нашій виставці експонується велика кількість предметів та матеріалів із колекції Вахтанга Кіпіані, а саме з його Музею-архіву преси. Зокрема, хотіла б звернути увагу на такий експонат ― видання, яке було проілюстроване художником Миколою Бідняком. Ця людина свого часу залишилася без рук і без ока, і малювала пензликом, тримаючи його в зубах. Художник проілюстрував альбом, який можна вважати першим українським коміксом, присвяченим Мазепі. Альбом виконано у трьох кольорах ― чорний, червоний і зелений, і на виставці він експонується розкритим на сторінці, де звучить заповіт Мазепи: "Боротися з Москвою до останнього", а у відповідь його оточення клянеться це робити за себе і за нас, майбутніх.
Щоп’ятниці о 16 годині ― авторська екскурсія
Виставка сама про себе не розкаже, їй потрібен супровід. Як це відбувається? Ви постійно проводите екскурсії?
Усе відбувається організовано. Якщо хтось просто захоче туди приїхати, виставка буде зачинена. Ідея полягала в тому, що кожної п’ятниці о 16 годині я зустрічатиму відвідувачів, які прийдуть до Лаври, і проводитиму екскурсію. Адже виставка потребує супроводу. Розповісти і показати експонати може лише людина, яка цим займалася і знає історію, що стоїть за кожним експонатом. А саме ― як цей експонат працював як засіб для формування образу Мазепи та його інтерпретації. І пояснити, як сьогодні ми інтерпретуємо образ Івана Мазепи. Прошу звернутися на сторінку заповідника "Києво-Печерська лавра" для попереднього запису. Якщо ж хтось із викладачів захоче привести своїх студентів, то достатньо взяти лист з проханням здійснити екскурсію на безоплатній основі.
Чи не варто зробити цілісний музей Івана Мазепи, в якому зібрати всю Мазепіану, розкидану по різних музеях та приватних збірках?
Зверніть увагу, скільки ми вже маємо культурних трагедій. Після того, як прилетіла російська ракета, цінних речей більше не існує, причому немає навіть жодного дубліката. Тільки після нашої перемоги ми зможемо поставити таке питання.
Фото: Пресслужба Dorofeeva
Трек-лист: Golubenko ― Врятуй мене, Океан Ельзи ― 2000 миль, ANNEI ― Валізи зі спогадами, Шершень ― Карма, Kate Soul ― Я не відчуваю нічого, Kutovyi ― Глиба,
KLER & alyona alyona ― Тільки в твоїх обіймах, Do Sliz ― Що якщо, Маша Кондратенко ― Дим, IRYN ― Ненавидіти, Darie Lu ― Стався, Melovin & iSKra ― Обиратиму себе, Dorofeeva ― Колискова 2022, Yarima & OTOY ― Гірко.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Дитинство та перші кроки у науці
Автомобіль Папи Римського Пія ХІ щойно виїхав за межі Рима і рухався в бік озера Альбано, на березі якого стоїть папська резиденція. Раптом у салоні пролунав електричний дзвінок. Папа підняв трубку телефонного апарата і провів коротку розмову. Телефонували з Ватикана. Але якби це бачив хтось із католицьких вірян, легко міг би подумати, що Папа розмовляє з Богом. Адже автомобіль рухався, до нього не було приєднано жодних проводів, а на вулиці був 1937-мий рік. До винаходу мобільного телефона залишалося близько 40 років.
Цей унікальний і єдиний у своєму роді апарат створив для Папи його давній знайомий. Науковець, підприємець, медійник, політик, улюбленець жінок, маркіз, голова Італійської академії наук, Нобелівський лауреат, сенатор, делегат від Італії на Паризькій мирній конференції, член вищої ради партії фашистів і друг диктатора Беніто Муссоліні. Все це про людину, яку більше знають як винахідника радіо — Гульєльмо Марконі. Насправді він не був одноосібним винахідником радіомовлення. До нього передачу і прийом радіохвиль здійснювали щонайменше десяток вчених по всьому світу. Але те, що ці дивні й мало зрозумілі експерименти стали частиною нашого побуту – безумовно, його заслуга.
Про таких, як Марконі, кажуть: "народився зі срібною ложкою". Батько – італійський аристократ і землевласник. Мати – ірландка, Енні Джеймсон, онука засновника тієї самої винокурні, віскі якої відоме і зараз у всьому світі. Гульєльмо не ходив до школи і офіційно не вступав до університету. Спочатку приватні репетитори вчили його вдома, а потім у 18 років хлопець познайомився з професором Болонського університету Аугусто Рігі, який саме досліджував явище поширення електромагнітних хвиль. Рігі дозволив Марконі відвідувати лекції та користуватися університетською бібліотекою.
Таке знайомство було як ніколи доречним. Адже Гульєльмо теж цікавився радіохвилями. Тема в принципі була тоді популярна. Над дослідженням радіохвиль працювали вчені по всьому світу, але жоден з них не бачив практичного застосування цієї технології. А от Марконі побачив у радіо бізнес-ідею. Він з самого початку мріяв замінити звичайний телеграф безпровідним.
У 20 років Марконі береться до роботи. Він окупував горище родового маєтку і облаштував там лабораторію. У помічники взяв дворецького. Для експериментів у хід пішли всі підручні засоби, включно з фарфоровими тарілками з дорогих сервізів, які Гульєльмо використовував як ізолятори. Тарілки часто бились, і тоді юному досліднику перепадало від батька, а техніка летіла шкереберть слідом за розбитими тарілками. Загалом батько не надто підтримував захоплення сина. Йому до вподоби була цілком зрозуміла аграрна справа. Тому на початку Гульєльмо доводилося навіть продавати власний одяг, щоб купити дріт. Втім, згодом він таки переконав батька, що зможе заробити на радіохвилях. А от матір завжди підтримувала сина. І саме їй він першій показав роботу своєї радіосистеми. Це було грудневої ночі 1894-го року. У маєтку Марконі відбувалося "диво". Гульєльмо натискав кнопку в одному кутку кімнати, а в іншому спрацьовував дзвінок. Трохи згодом юнак склав повну радіосистему. Вона складалася з пристроїв, розроблених іншими вченими, але перероблених та вдосконалених. До передавача була приєднана телеграфна клавіша, а до приймача телеграфний реєстратор, який записував отримані крапки і тире на рулоні паперової стрічки.
Наступного року хлопець перемістився у двір. Він підбирав антени різної конструкції та висоти, заземлив передавач і приймач і зрештою досяг дистанції у 3 кілометри. Раніше це вважалося неможливим.
Отримавши робочу модель, Марконі не гаяв ні хвилини. Його цікавила не стільки наука, скільки її практичне застосування. Радіо мало заполонити весь світ, а винахіднику принести славу і гроші. Гульєльмо написав до Міністерства пошти і телеграфу Італії. Але його тодішній очільник Маджоріно Ферраріс проігнорував звернення. Ходить байка, ніби він написав на листі вченого резолюцію "до Лонгари", маючи на увазі вулицю Віа делла Лонгара у Римі, де розташований притулок для божевільних. Втім, цей лист так ніколи і не знайшли.
"Перший патент на систему зв'язку на основі радіохвиль"
Тоді Марконі вирушає на "другу Батьківщину".
"Мама Марконі – ірландка. З двох до шести років разом із старшим братом вони проживали в Англії, і він там прекрасно вивчив англійську мову. І коли він зрозумів, що на батьківщині, в Італії, не знайде можливості реалізувати свій винахід, він починає думати що робити. Вони радяться із другом сім'ї Карло Гардіні, який був почесним консулом консульства Сполучених Штатів Америки в Болоньї, що далі робити, як реалізувати цей винахід. І той радить переїхати до Великої Британії, тим більше, що в них були всі можливості туди поїхати, бо мама ірландка. Більш за те, він пише рекомендаційного листа послу Італії, пояснивши хто такий Марконі, в чому суть його винаходу, і посол Італії Ферреро допомагає Марконі влаштуватися в Лондоні. Таким чином в 1896-му році Марконі у віці лише 21-го року — це зовсім молода людина — разом з мамою прибуває до Лондона. І що цікаво: він там знаходить велику підтримку у Вільяма Пріса. Це головний інженер-електрик головного поштового відділення Сполученого Королівства. І Пріс прекрасно розумів у чому суть винаходу, бо він навіть був свідком експерименту, коли Марконі передавав сигнал з даху Лондонського поштамту в інший будинок на відстані 1,5 км, а тому сприяв одержанню патента. І ось Марконі одержує патент в Британії за номером 12.039, а назва патенту така: "Поліпшення передачі електричних імпульсів і сигналів, а також апаратів для них". І це став перший патент на систему зв'язку на основі радіохвиль", – зазначає дослідник історії Українського Радіо Анатолій Табаченко.
"Все довші відстані та все ширші аудиторії"
Далі все розвивалося надзвичайно стрімко. Гульєльмо підкорювалися все довші відстані та все ширші аудиторії. Передача сигналу через рівнину Солсбері, передача через Ла-Манш, і нарешті передача через Атлантичний океан! Марконі вмів справити враження на публіку. Він подорожував світом, неодмінно здіймав фурор демонстрацією своєї техніки і підписував нові і нові контракти. Італієць був бажаним гостем на всіх континентах, сильні світу не рахували грошей, адже кожен хотів мати нове чудо техніки – телеграф без дротів, якому підвладні будь-які відстані. Гульєльмо побудував радіостанції для британської королівської родини, Папи Римського Пія ХІ та президента США Теодора Рузвельта.
Марконі не зупиняється ні на мить, він весь час поспішає. І у справах, і у житті. Одного разу нестримний характер італійця ледь не коштував йому життя. Восени 1912-го року Марконі з леді, секретарем і шофером прямували з Пізи до Генуї. За кермом свого розкішного Фіата був сам Гульєльмо. На звивистій вузькій дорозі йому назустріч вилетіла спортивна Ізотта Фраскіні. Уникнути зіткнення було неможливо. На щастя, всі залишились живі, але серед екіпажу Фіата найбільше постраждав сам Марконі. Уламками лобового скла йому вибило праве око. Лікарі робили усе можливе, але марно. Тож хоч цього і не помітно на численних фотографіях і відео, але все подальше життя винахідник ходив зі скляним протезом.
Детальніше розповідає історик Володимир Вінник:
"Людина була дуже цікава, дуже великий любитель техніки, дуже емоційна людина. Адже автомобіль, який він замовив, теж дуже цікаве питання. Скрізь пишуть, що це Fiat 50 HP. Але насправді це зовсім не так. 1907-го року концерн Fiat почав випускати автомобіль представницького класу. У 1907-му році вийшла модель 40-50, тобто 40-50 кінських сил, 7,4 літри об'єм двигуна — 6 циліндрів. Така конструкція, як перший 6-ти циліндровий Fiat, насправді відома з 1905-го року. Вперше вона з'явилася на автомобілях британської фірми NAPIER, рік після вона з'явилася на Rolls-Royce, що був улюбленим автомобілем британських монархів, Леніна і Сталіна. Fiat виробляв лише шасі, кузови виробляли ательє на спецзамовлення, і ціна такого автомобіля з кузовом на спецзамовлення була вдвічі більшою від шасі. Їх випускали до 1912-го року. У Марконі ми бачимо семимісний "Фаетон" від ательє "Кастанія". Дуже подібний автомобіль був у Папи Римського, але тільки від фірми Іtalo. І Марконі себе поводив в цьому автомобілі не як аристократ, а був реально аристократом, адже це був досить дорогий автомобіль. Не просто дорогий, а дорогезний. І хочеться згадати Попова, який пересувався російською глибинкою на триколісному "Де Діоні". Це навіть ще був не автомобіль і вже не мотоцикл, такий собі триколісний велосипед з моторчиком. "Де Діон-Бутон" (De Dion-Bouton) на половину кінської сили французького виробництва. І ось начебто так: два великі винахідники, які визнані своєю вітчизною, але один – людина вільна у вільному світі користується надрозкішним автомобілем, інший – людина, затиснута імперією, користується, чим попало".
Станція Марконі була встановлена і на борту "Титаніка"
Підкорення океану примножило і без того шалену популярність Марконі. Власники великих суден стояли у черзі, аби встановити на борту радіостанцію і мати постійний зв’язок з берегом. При чому він використовувався не лише з метою навігації та безпеки. На океанських лайнерах стало модним випускати бортові газети, новини для яких приймалися радіотелеграфом. Лише уявіть! Початок минулого століття, ви на кораблі у відкритому океані і щоранку отримуєте газету зі свіжими новинами.
Станція Марконі була встановлена і на борту "Титаніка". Більше того, сам Гульєльмо з дружиною були запрошені у першу подорож найбільшого у світі лайнера, як почесні гості. Але за щасливим випадком, невідкладні справи завадили вченому потрапити на борт саме цього корабля.
У ніч проти 15 квітня 1912-го року "Титанік" зіштовхнувся з айсбергом і почав тонути.
За кілька годин до того на зміну оператора радіостанції Марконі, розташованої у великому Нью-Йоркському торговому центрі, заступив Давид Сарнов – молодий емігрант з Білорусі, який приїхав підкорювати Америку.
Про це зазначає дослідник історії Українського Радіо Анатолій Табаченко:
"Він прийняв сигнал лиха з "Титаніка", доповів у відповідні служби, доповіли президенту Сполучених Штатів Тафту, той наказав припинити роботу всіх інших радіостанцій, аби не заважали підтримувати сигнал, і він займався тим, що організував зв'язок між пароплавами, які рятували потопельників, а це пароплав "Карпатія". Таким чином було врятовано близько 700 людей. Це була величезна подія, яка засвідчила: ось результат роботи радіо, радіостанції Марконі. Він три доби не відходив від апарата, в цей час у нього за спиною стояли чиновники із американського уряду, кореспондентинай впливовіших телеграфних агентств, газет, а надворі — натовп людей, який чекав списки врятованих людей".
Ця історія круто змінить життя оператора Сарнова. Невдовзі він стане одним із піонерів розвитку радіо як засобу масової інформації, очоливши RCA (Radio Corporation of America) — компанію з виробництва радіотехніки та організації національних мереж поширення. Після Другої Світової розбудовуватиме радіомовлення в Європі, стане затятим антикомуністом та ініціатором створення "Голосу Америки".
Але це буде значно пізніше. А тим часом "Карпатія" з врятованими пасажирами Титаніка причалила до берега Нью-Йорка. На борт у супроводі репортера "Нью-Йорк Таймс" піднявся Гульєльмо Марконі. Він потис руку і поспілкувався з радіооператором "Титаніка" Гарольдом Брайдом, якому вдалося вижити. Це він три доби підтримував зв’язок із Сарновим. Кращої реклами для фірми Марконі важко було і придумати. Підбиваючи підсумки найбільшої морської катастрофи, головний поштмейстер Британії резюмував: "Ті, кого було врятовано, вижили завдяки одній людині, містеру Марконі… та його дивовижному винаходу".
"Звичайно, компанія Марконі на цьому ділі здобула величезну популярність, акції з 55 злетіли до 225 доларів за штуку. До речі, дуже активно потім став розвиватися і той напрямок радіостанції Марконі, який забезпечував передачу телеграм по радіо. Бо паралельно існував телеграф, прокладений по дну Атлантичного океану. Це дало додатковий приток капіталу, додаткові інвестиції, що дало можливість зменшити собівартість передачі сигналу по радіо, і таким чином одне слово коштувало 17 центів, що було в півтора рази дешевше, ніж слово, передане по трансатлантичному кабелю, а я вже не кажу про швидкість передачі, що це могло бути миттєво", — каже дослідник історії Українського Радіо Анатолій Табаченко.
Нові замовлення посипалися у фірму Марконі зі швидкістю телеграфної стрічки. Тим часом, винахідник активно розбудовує політичну кар’єру. 1914-го року Король призначив Гульєльмо сенатором Королівства Італія. Роки були неспокійні, розпочалася Перша світова. Італія приєдналася до союзницької сторони конфлікту. Марконі став відповідальним за всю італійську військову радіослужбу. Паралельно він керував програмою телеграфізації італійського флоту. Крім того, Марконі входив у місію італійського уряду у США. А після закінчення війни був офіційним представником Італії на Паризькій мирній конференції.
1923-го року Марконі приєднався до Національної фашистської партії. Поступово у нього встановились дружні стосунки з її очільником, Беніто Муссоліні, італійським диктатором, поплічником Гітлера та фанатичним агресором, який проповідував доктрину "життєвого простору", тобто фактично відновлення Римської імперії шляхом завоювання сусідніх країн. Згодом дуче призначив Марконі президентом Королівської академії Італії, а відповідно і членом Великої фашистської ради. Це був партійний орган, який мав монопольний і необмежений вплив на уряд, фактично, як політбюро ЦК КПРС у Радянському Союзі.
Деякі дослідники стверджують, що Марконі був змушений приєднатися до фашистів, адже тоді це була єдина правляча партія і відповідно єдина можливість просувати свої бізнес-інтереси. Однак, Марконі був не просто членом партії, він був апологетом фашистської ідеології, і неодноразово публічно, в тому числі за допомогою радіо, підтримував дії фашистів, зокрема італійське вторгнення в Ефіопію. На одній зі своїх лекцій він заявив: "Я повертаю собі честь бути першим фашистом у галузі радіотелеграфії, першим, хто визнав корисність об’єднання електричних променів у пучок, як Муссоліні був першим у політичному полі, хто визнав необхідність злиття всіх здорових енергій країни в пучок для більшої величі Італії." І можливо, заяви, це також була частина політичної гри. Але є і сухі факти: жодному єврею не було дозволено приєднатися до Королівської академії під час перебування Марконі на посаді президента.
"Завдяки своїй морській лабораторії – унікальній у світі – я зміг реалізувати свої мрії"
Перша світова принесла кардинальні зміни не лише в життя Італії та всієї Європи. Вона стала переломним моментом і для Гульєльмо Марконі. 1919-го року за 21 000 фунтів він купує на аукціоні розкішну 67-метрову яхту. Судно мало як вітрильну оснастку, так і паровий двигун. Його обслуговувала команда близько 30 осіб. На замовлення Марконі яхту було повністю переоснащено, встановлено апаратуру для дослідів. Каюта власника мала прямий вихід до лабораторії. На палубі та в кормовій частині лабораторії була їдальня на 12-14 персон. Далі на кормі був дорого оздоблений салон з фортепіано. Палуба яхти була вкрита тиковим деревом, а каюти оздоблені червоним. Скоро яхта стала відома як "La nave dei miracoli" (корабель чудес). Все це потребувало великих грошей, але гроші для Марконі вже давно не були проблемою. Спочатку Гульєльмо хотів назвати яхту "Scintilla" (Іскра італійською), але подумав, що це важко вимовити англійською, тож зупинився на імені "Елеттра".
Вчений пояснював покупку необхідністю подальших експериментів, які можливо проводити лише у морі. А високі щогли якнайкраще підходять для розміщення антен. Але ця яхта чудово виконувала ще одну функцію – рекламну. Адже на її борту Марконі міг приймати селебрітіз з усього світу, вражати їх концертами, які грали на березі за тисячі кілометрів, несподіваними сеансами зв’язку пасажирів із їхніми родичами, які залишалися вдома, проходженням яхти вузьких ділянок наосліп, завдяки відбиттю радіохвиль. Кожен такий ефектний прийом допомагав Марконі розвивати бізнес і продавати все більше радіоапаратури. Серед гостей підприємця були король Італії Віктор Іммануїл ІІІ, король Сполученого Королівства Георг V, поет Габріеле Д’Аннунціо та італійський диктатор Беніто Муссоліні.
Сам Марконі так говорив про свою яхту: "Без "Елеттри" було б неможливо провести мої експерименти в Середземному морі та в Атлантиці. Я б не зміг продовжувати та розвивати свої дослідження короткохвильових передач. Завдяки своїй морській лабораторії – унікальній у світі – я зміг реалізувати свої мрії. Наприклад, як направити радіосигнал і використовувати радіо для навігаційних цілей. Ця яхта не тільки зробила мене незалежним, але й звільнила від відволікань і цікавості інших. Я міг працювати в будь-який час дня і ночі і пересуватися так, як це було б неможливо на суші".
Очевидно, говорячи про "відволікання та цікавість інших", Гульєльмо мав на увазі і власну сім’ю. Бо ні дружину, ні трьох своїх дітей він на борт не запросив. За кілька років Гульєльмо і Беатріче Марконі офіційно розлучилися. Тепер вже ніщо не зв’язувало винахідника з попереднім "земним" життям.
Але уваги жінок Гульєльмо не бракувало. А одна з відвідувачок яхти невдовзі стала його наступною дружиною. Коли Марконі укладав шлюб з Крістіною Бецці-Скалі, їй було 26. А йому 53. Та хіба має значення вік, коли перед тобою володар радіоефіру. Скоро у подружжя народилася донька, яку Марконі назвав Елеттра. На честь своєї яхти. Саме так, доньку на честь яхти, а не навпаки.
Ми можемо лише здогадуватися, скільки досліджень Марконі залишилися незавершеними. Про деякі ми дізнаємося лише зараз. В одному з нещодавніх інтерв’ю Елеттра Марконі розповіла, як її батько створив перший праобраз мобільного телефона:
"Перший, так би мовити, мобільний телефон був створений моїм батьком. Він був для Папи Римського Пія ХІ і дозволяв йому зв’язуватися з КастЕль-ГандОльфо (найбільшою папською резиденцією) чи з Ватиканом, коли він подорожував автомобілем влітку. Це був великий пристрій, але поступово він ставав все меншим і меншим. Мій тато завжди казав: "Настане день, коли люди матимуть маленькі коробочки у їхніх кишенях, через які зможуть спілкуватися зі своїми коханими".
Гульєльмо Марконі помер у віці 63 років, переживши кілька серйозних серцевих нападів. Існує думка, що причиною проблем зі здоров’ям були дослідження мікрохвильової технології.
Марконі безперечно змінив історію людства, і вписав у неї себе золотими літерами. В той час, як його однопартієць Беніто Муссоліні закінчив життя повішеним головою вниз на площі у Мілані, Марконі попри політичні погляди здобув світову славу. Його іменем названі університет, аеропорт, міст і футбольний клуб, астероїд і кратер на Місяці, а портрет багато років карбувався на купюрі у 2000 лір. Адже саме завдяки цій людині поруч з вами зараз радіоприймач.
Фото: Пресслужба Kill! Kill! Kill!
Радіо Промінь · Українські премʼєри 13-20 вересня: OTOY, Океан Ельзи, BAH.ROMA, Паліндром, Саша Чемеров, Антитіла
Трек-лист: Антитіла - Вдома, Botashe - Метаморфози, Сусіди Стерплять - Я втрачаю голову, oneWITCH & Romario Punch - Літали, Після Дощу - Пекло охолоне, Паліндром - Німію, Саша Чемеров - Мовчи, Kill! Kill! Kill! - Історія, Діти Інженерів - Тікай, Міша Правильний & Volodymyr Dantes - Честер, BAH.ROMA - Квітень, Океан Ельзи - Мукачево, OTOY - Мрії, бажання, плани, цілі.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
"Ми повинні знімати капелюха перед двома особами"
У липні 1902-го року відбулася подія, мало відома широкому загалу. Про неї не любила згадувати радянська та російська пропаганда. У Кронштадську гавань зайшов італійський корабель "Карло Альберто". На ньому прибув молодий, але вже відомий інженер та підприємець Гульєльмо Марконі. На борту була радіоапаратура італійця, за допомогою якої вже тоді він встановлював зв’язок з Англією на неймовірній відстані – 2500 кілометрів.
В каюту Гульєльмо зайшов російський науковець Олександр Попов. Обоє претендували на першість у винайденні радіо. І це була їхня перша особиста зустріч. Втім, з неї навряд чи можна зробити висновок, що чоловіки ворогували. Вчені спілкувалися цілком дружньо, Попов з цікавістю оглянув техніку колеги. Товариські стосунки вони зберегли і наступні 3 роки, до кінця життя Олександра Попова. Відомо, що Попов вітав Марконі з весіллям, надіслав йому багато подарунків, серед яких срібний тульський самовар.
Цей епізод не дуже в’яжеться із твердженнями росіян про те, що Марконі нібито вкрав винахід Попова. Розгадка тут неочікувана і проста: і італієць, і росіянин справді працювали над розвитком радіотехніки. Марконі вдалося принести її у кожен дім. Але жоден із них насправді не винаходив радіо. І обоє це розуміли.
Хто ж насправді винайшов радіо та яка роль у цьому Гульєльмо Марконі, людини, яка за видатний внесок у створення бездротової телеграфії отримала Нобелівську премію? Як росіяни робили із Попова "винахідника"? Та як долучились до розвитку радіо українські вчені?
Виділяти лише одну людину, яку можна було б назвати винахідником радіо – справа невдячна. Приймально-передавальна радіосистема – це достатньо складний набір пристроїв, над яким вчені з різних країн працювали понад століття.
Ще майже 250 років тому італієць Луїджо Гальвані першим помітив дію електромагнітних хвиль. І навіть створив щось схоже на їхній реєстратор.
Минуло майже 100 років, поки науковці з різних континентів почали активно вивчати це явище. Прийомопередавачі постійно вдосконалювалися і досягали все більших відстаней. Перший такий пристрій в Америці склав Томас Едісон у 1875 році, перший у Німеччині, на 13 років пізніше - Генріх Герц, ще за 2 роки у Франції — Едуар Бранлі. Приймач і передавач Едісона працювали на відстані 30 метрів, пристрої Герца — до 15, Бранлі — до 20.
Федір Дубровка – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри теоретичних основ радіотехніки НТТУ "Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського":
"Я думаю, що ми всі повинні дуже завдячувати і знімати капелюха перед двома особами. Перша особа — це Майкл Фарадей, який відкрив явище електромагнітної індукції і тим самим показав, що зміна одного поля викликає зміну іншого поля. Він був великий фізик, але, на превеликий жаль, не мав такої вищої математичної освіти, і його справу завершив Джеймс Клерк Максвелл. Це людина, яка написала теорію електромагнітного поля, з якої випливало, що існують небачені ніким електромагнітні хвилі, які можуть поширюватися у вільному просторі. І потім, уже в 1888-му році Генріх Герц, німецький професор, провів експерименти і довів, що можливе випромінювання електромагнітних хвиль і передача енергії за допомогою електромагнітних хвиль. Він, звичайно, не оцінив це саме як інформаційний простір, але він довів експериментально, що існують електромагнітні хвилі".
Але ж у нашому розумінні "радіо" – це не просто передача електромагнітних хвиль, а якогось закодованого з їхньою допомогою повідомлення. Наприклад, у вигляді азбуки Морзе. І за першість саме цього винаходу досі точиться боротьба. Радіотелеграф (так було би правильно його назвати) до Марконі, і тим паче до Попова, вперше продемонстрував англійський вчений Олівер Лодж. Було це 14 серпня 1894-го року в Оксфордському університеті. Його техніка не була повністю оригінальною. Лодж використовував передавач Герца та приймач Бранлі. А новаторство полягало саме у передачі інформації радіохвилями, тобто у підключенні до цієї конструкції телеграфного апарата. І лише за рік потому, у 1895-му, бездротовий сигнал зі свого саду в поле на відстань 3 кілометри надіслав Гульєльмо Марконі. І для цього він використовував ні що інше, як вдосконалений пристрій Лоджа. Втім, саме Марконі вважається винахідником радіо, і першим отримав відповідний патент. Та й Нобелівську премію за "видатний внесок у створення бездротової телеграфії" отримав саме він, разом із Карлом Фердинандом Брауном, засновником промислового гіганта Telefunken.
Чому патент отримав Марконі, а не Лодж?
Чому ж британці видали патент Марконі, якщо їхній співвітчизник Лодж не просто описав, але і продемонстрував роботу радіотелеграфу раніше?
По-перше, ні Герц, ні Лодж не вважали, що їхні винаходи матимуть практичне застосування. Лодж називав саму думку про використання електромагнітних хвиль для зв’язку "маячнею". По-друге, англієць мав неоднозначну репутацію серед наукової спільноти. Він хоч і був фізиком, але свято вірив у телепатію, і стверджував, що читання думок може бути формою спілкування через ефір. Вчений втратив на війні сина, коли тому було лише 25, і не зміг з цим змиритися. Всі сили він витрачав на ефемерні спроби повернути загиблого до життя. Лодж проводив численні спіритичні сеанси і переконував оточуючих, що говорить із сином та отримує повідомлення з "того світу". Лоджу не вірила навіть дружина. Хоча пізніше таки здалася. Можливо, просто не хотіла засмучувати коханого.
Віра у спіритизм зменшила популярність Лоджа у вчених колах. Але це не скасовувало факт винаходу. Тим паче, Лодж отримав американський патент на свої розробки. Тому коли Марконі почав активно просувати технологію радіо, залучати значні кошти, і став зіркою британської преси, Лодж нагадав про себе. Британець справедливо заявив, що Марконі нічого не винаходив, а принцип безпровідної передачі даних був показаний саме ним, Лоджем, на рік раніше. Факт був очевидним, і попри особисте ставлення, більшість британських вчених того часу підтримали претензії співвітчизника. Зрештою компанія Марконі програла судову тяганину з Лоджем й італієць, вже будучи нобелівським лауреатом, 1911-го року був змушений "по-тихому" викупити у англійця один із патентів.
Росіяни зробили внесок у розвиток радіо чи все ж ні?
"Своїми" винахідниками радіо можуть похвалитися не лише в Америці і Європі. Наприклад, у Бангладеш згадають Джангдіша Чандра Боса, який передавав і приймав радіосигнали у 1894-му році, у Південно-Африканській Республіці Едварда Дженнінгса, який провів той самий експеримент у 1896-му. А росіяни з піною у рота переконуватимуть, що першим був їхній Олександр Попов. Який же насправді внесок у розвиток радіотехніки росіянина?
7 травня 1895-го року Попов на засіданні Російського фізико-хімічного товариства продемонстрував певний прилад, який сам чомусь називав не "радіо", а "грозовідмітник". І це не дивно, бо його апарат фіксував саме розряди блискавок. Про жодну передачу інформації тоді не йшлося. Але чомусь саме цю дату, 7 травня, росіяни відзначають як день радіо. Можливо, у Попова була оригінальна конструкція "грозовідмітника"? Але ні. Приймач був виконаний за схемою того ж таки Лоджа, а передавач – за схемою Герца. До речі, Попов не приховував це, і чесно згадував імена зарубіжних колег, схемами яких користувався. Слова азбукою Морзе Попов таки передав, але було це значно пізніше, у 1897-му. І словами цими були "Генріх Герц". Таким чином, вчений ще раз підкреслив свою повагу до німця, технікою якого користувався у дослідах. Відчуваючи слабкі позиції, росіяни вирішили зібрати докази своєї, так би мовити, "першості" у винайденні радіо. Після смерті Попова створили спеціальну комісію, і почали писати відомим вченим, мовляв, підтвердьте, що першим був таки Попов. Не посоромилися написати навіть Бранлі та Лоджу, технікою яких і користувався росіянин у дослідах. Француз відповів по суті, але дуже тактовно: "Хоч дослід, що про нього я завжди говорив як про найважливіший дослід, проведений мною при вивченні радіокондуктора, і є принципом бездротової телеграфії, проте я не приписую собі цього відкриття, бо я ніколи не передбачав передавати сигнали…". Зверніть увагу, про першість Попова у передачі сигналів – ні слова. Британець Лодж, який вдосконалив прилад Бранлі і, як ми пам’ятаємо, якраз першим і передав радіосигнал азбукою Морзе, був так само тактовним, але ще більш стриманим. Лодж відповів росіянам, що "завжди високо цінував праці професора Попова у справі бездротової телеграфії". Але в Росії цього виявилося достатнім, аби оголосити Попова винахідником радіо.
Харківський фізик Юрій Крот проаналізував 36 джерел, як російських, так і західних, і наводить неспростовні аргументи стосовно того, що першість Попова була вигадана і зманіпульована. Докази цьому легко знайти в офіційних записах російського фізико-хімічного товариства, де Попов демонстрував свої досліди. Так, запис за 7 травня 1895-го року містить скромну тему виступу "про відношення металевих порошків до електричних коливань". А у березні 1896-го, згідно з офіційним протоколом, Попов показує "прилади для лекційного демонстрування дослідів Герца". І навіть у "Короткій російській енциклопедії" цілком слушно зазначено, що 1897-го року Попов тільки почав роботи з бездротового телеграфування, а пізніше цього ж року передав ту саму радіограму "Генріх Герц".
Унікальні експерименти українських вчених
Поки у світі тривала битва за першість у винайденні радіо, українські вчені проводили свої унікальні експерименти. Багато з них були першими у світі. Але імена наших дослідників сьогодні забуті. Російська імперія, а потім Радянський союз зробили все, аби стерти українців зі сторінок історії.
18 травня 1908-го року у приватну психіатричну клініку лікаря Платонова у Харкові у супроводі товариша прибув дивний пацієнт – добре одягнений чоловік середнього віку. Поводився він дещо знервовано, та все ж цілком у межах прийнятих норм. І саме це було дивним. Він був достатньо відомою і поважною у місті персоною, тож його оглянув особисто власник закладу, знаменитий харківський психіатр Іван Платонов. Тим паче, він був знайомий із пацієнтом. Лікар провів ретельне обстеження, але не виявив жодних патологій. Пацієнту порадили повернутись додому. Але той навідріз відмовився і наполіг, що має залишитися в лікарні. Наступного дня о 7 ранку у його палаті пролунав постріл. Лікарям довелося виламувати двері, оскільки вони були зачинені зсередини. Тіло пацієнта лежало на ліжку абсолютно рівно, руки були складені на грудях. Поруч із ним на столику стояла склянка з недопитим чаєм, а трохи далі лежав револьвер. Можна було подумати, що чоловік просто спить, але пляма крові від рани у серці доводила, що це не так.
Так обірвалося життя відомого українського вченого, винахідника, дослідника радіохвиль професора Миколи Пильчикова.
Олександр Кучерук – завідувач відділу Національного музею історії України:
"Цікава людина, його родове коріння — з Херсонщини, ось з тих степів. Тобто то були люди, які освоювали територію. Це уже були сміливі люди. Мама в нього рано померла, і батько займався його вихованням. А врахуймо й те, що старший Пильчиков був добрим знайомий з Тарасом Шевченком. Не так багато було людей, які могли таким похвалитися. хоч і не першої величини, але був українським поетом, який писав українську поезію і друкувався".
Микола Пильчиков успадкував літературні таланти батька, він знав 7 мов, добре малював, а також писав вірші та друкувався. Але під псевдонімом, оскільки твори він писав українською, а це могло завадити кар'єрі вченого. А саме фізика була основним захопленням і талантом молодого чоловіка. Вже на другому курсі Харківського університету він винайшов фонавтограф – пристрій для вивчення звукових коливань. Схожий зробив Едісон, але механічний, а не електричний, і набагато пізніше. Серед інших винаходів Пильчикова – автоматичний регулятор струму, термостат, однонитковий сейсмограф і навіть проєкт висотного скафандра.
Але найбільшу увагу вчений приділяв вивченню радіохвиль. При чому, якщо більшість науковців, зокрема Марконі, намагалися досягти якнайбільшої відстані передачі сигналу, то для Пильчикова було важливо виділити хвилі окремої частоти і відділити їх від усіх інших. Однією з головних своїх розробок він вважав протектор, який захищає будь-які електроприлади (телефони, маяки, семафори, міни) від дії сторонніх електромагнітних коливань.
Певний час Пильчиков працює в Одесі. Там 5 квітня 1898-го року (не минуло і 3 років після дослідів Марконі) він буквально шокував наукову спільноту.
Газета "Південний огляд" писала: "Оголошена лекція відбулася у Біржовому залі Одеси. Досліди насправді виявилися неймовірними. Вчений, як і обіцяв, за допомогою радіохвиль на відстані запалив світло в моделі маяка, привів у рух модель залізничного семафору, зробив постріл з маленької гармати, і зрештою, у резервуарі, облаштованому прямо у залі, підірвав "міну". При цьому для більшої наочності було потоплено модель яхти. Це був перший у світі приклад використання радіокерування".
За півроку в Америці аналогічний експеримент провів Нікола Тесла. Він за допомогою радіохвиль керував моделлю човна. Тесла встиг швидко оформити патент, тому саме він офіційно вважається винахідником радіокерування. Хоча насправді першим був українець.
Після успішних дослідів науковця нарешті помічає Морське відомство. Пильчиков просить кошти на подальші розробки. В цей час у світі безпровідний телеграф набуває неймовірної популярності. Марконі вже намагається передати сигнал через океан. Проаналізувавши ситуацію, чиновники вирішують підтримати вченого. Гроші виділяють, але обмаль. Втім, у розпорядження науковця видають також пароплав "Дністер".
У вересні 1903-го року у Чорному морі випробовувався запропонований Миколою Пильчиковим пристрій. Сигнали управління надсилала передавальна радіостанція з Херсонеського маяка, а приймали їх прилади винахідника, встановлені на теплоході "Дністер". Досліди пройшли успішно. Нормальна робота забезпечувалася на відстані 60 миль.
Наступного року Пильчиков повертається до Харкова, викладати в технологічному інституті. Організовує найкраще оснащену фізичну лабораторію в усій імперії. 1904-го року на території інституту він будує першу у Харкові радіостанцію з щоглою 25 метрів заввишки. При чому робить це власним коштом.
Але плани вченого йшли значно далі. Спеціально для наступного експерименту із Франції замовили бюджетний чотиримісний автомобіль Коттро сі Діжон, а з Німеччини радіостанцію Телефункен. Поєднавши їх, Пильчиков змонтував першу в імперії автомобільну радіостанцію. Уявити лише: 120 років тому український винахідник їздив Харковом на автомобілі і тримав зв’язок з інститутом за допомогою радіо.
Але що ж сталося у психіатричній лікарні того травневого ранку? Від чого загинув талановитий український фізик?
Олександр Кучерук – завідувач відділу Національного музею історії України:
"Списали це на самогубство, але я думаю, що це прикрили. Тому що в криміналістиці відомо, що, як правило, жінки, коли стріляються, то вони стріляють в серце, а чоловіки стріляють в голову. А в нього був постріл в серце, що абсолютно не типово. Видно, там були замішані якісь люди, якісь історії, це діло "зам'яли" — і все, на цьому воно все закінчилося".
І це не одна загадкова обставина. Поліція фактично не проводила розслідування і швидко закрила справу. Не було знято навіть відбитки пальців зі зброї та інших предметів у палаті. Пізніше лікар Платонов зрозумів дивне бажання Пильчикова ночувати у лікарні, будучи абсолютно здоровим. Швидше за все, таким чином він хотів від когось сховатися.
Про те, що вчений передбачав можливі неприємності, свідчить і той факт, що серед особистих речей було знайдено лист, у якому він просив "у випадку можливих у його житті подій" передати Харківському університету бібліотеку, а за рахунок власних грошових заощаджень у банку організувати премії студентам за найкращі дипломні роботи.
У той же час у Києві, на Хрещатику, жив і працював Семен Айзенштейн – також видатний, але умисно забутий український вчений.
"Нікола Тесла — в Америці вважається, що це їхній винахідник. Він найкрутіший, так само як Томас Едісон, який в них вважається основоположником всього на світі. Це національний лідер цього напрямку. А у нас національним лідером став саме Айзенштейн", — зауважує історик, києвознавець Валерій Лисенко.
Мало відомий в Україні, але добре знаний у світі учений, радіотехнік, експериментатор і підприємець народився у 1884-му році в родині заможного київського купця, який на початку 20 століття оселився в будинку на розі Хрещатика і Прорізної. Зовсім поруч із будівлею, де зараз розташоване Українське Радіо, а тоді була телеграфно-телефонна станція. Тож у юнацькі роки Айзенштейн захопився дослідами у сфері бездротового зв'язку. Вступивши до Київського університету Святого Володимира, у себе вдома власноруч склав експериментальну радіостанцію і провів перші у Києві сеанси радіозв'язку.
От що розповідає історик та києвознавець Валерій Лисенко:
"Так у нього склалося, що дійсно цей напрям прийшовся йому до душі, і він почав вивчати літературу, експериментувати, й поїхав на навчання в Німеччину. Тобто, батько його гарно фінансував. І коли він повернувся до Києва, виявилося, що у нього практично немає конкурентів, що він в Києві, навіть в Російській імперії — один із лідерів цього напряму. Коли він виступав з доповідями на з'їздах науковців, які, зокрема, відбувалися і в Києві, то з’ясувалося, що крутіше за нього нікого немає, що він найпросунутіший".
Юнаку вдалося зацікавити дослідами київську владу, зокрема генерал-губернатора Сухомлинова, який добився виділення землі для будівництва радіостанції.
"В 1907-му році під його керівництвом було збудовано дві найпотужніші в Російській імперії радіостанції: в Києві поряд з Лаврою, де зараз розташований Військовий інститут зв'язку, і в Жмеринці, потужний залізничний вузол. Дуже потужні радіостанції, які навіть дали можливість в роки Першої світової війни зв'язок тримати з Францією. Тож Айзенштейн в 1907-му році здійснив радіозв'язок із Києва, з Печерська поруч з Лаврою була радіостанція, і вдалося безпровідним телеграфом передавати телеграми в Одесу. І це було круто на той час!", – додає він.
Водночас дослідник історії Українського Радіо Анатолій Табаченко розповідає:
"І ось ця молода людина організувала радіозв'язок на лінії Київ – Жмеринка – Одеса – Севастополь. За його проєктами будувалися найпотужніші радіостанції в Росії, він був ініціатором створення РОБТіТ, це російське товариство бездротової телефонії і телеграфії. Це було надзвичайно потужне підприємство, Марконі водолів 22% його акцій. Марконі був з ним у тісних приятельських стосунках. Айзенштейн співробітничав з німецькою компанією "Телефункен", з французькою аналогічною компанією, яка виробляла радіообладнання. І все розвивалося нормально до тих пір, поки не сталася революція, товариство бездротової телеграфії і телефонії було націоналізоване, його амбіції як підприємця залишилися нереалізованими, і залишалося тільки займатись науковою діяльністю. Він зрозумів, що нічим хорошим це не закінчиться, йому вдалося тихенько через Ригу, через Латвію, емігрувати з Радянського Союзу і опинитися в Великобританії у фірмі Марконі, з яким він товаришував. Потім він займався створенням потужних радіопідприємств в Польщі, в Чехословаччині, а в 50-х роках організував в Великобританії своє власне потужне радіопідприємство по виробництву радіотехніки, де працював до останніх своїх днів".
Валерій Лисенко – історик, києвознавець:
"Чим завинив Айзенштейн, що його забули? Тим же самим, чим і Городецький, чим і Сікорський – тим, що він емігрант, і тим, що він не залишився… Сікорський виїхав і прославився на весь світ, а Калінін — не менш талановитий авіаконструктор, який у нас в Політеху працював, і його пам'ятник також стоїть навпроти Сікорського, — залишився, продуктивно почав працювати і був розстріляний. Тобто, якби Айзенштейн залишився, то, швидше за все, його спіткала б така сама доля: переслідування, утиски і потім — загибель".
Не відомо, яких успіхів могли б досягти українські вчені, якби жили у вільному світі. Але склалося так, що найкраще зумів розкрити як науковий, так і підприємницький талант у сфері радіомовлення — Гульєльмо Марконі. Його особистість настільки цікава і різнобічна, що заслуговує, аби зупинитись на ній детальніше. І це ми зробимо у наступному епізоді.
Українські прем’єри 6-13 вересня: Олександр Положинський, Yaktak, MamaRika, Michelle Andrade, NANA ―
Фото: Пресслужба Monatik
Трек-лист: Тіна Кароль ― Відчиняю, Khayat ― Рубікон, NANA ― Шанси, Tolo4nyi ― Ще рано, temstime ― 10 разів, Zelenooka ― Коли немає сил, Yaktak ― Ендорфін, KOLA ― ШІ, Michelle Andrade ― Краля, Osty & Klavdia Petrivna ― Не лякай, Tvorchi & The Maneken ― Odyssey, MamaRika ― Кажани, Monatik ― Назавжди, Тарас Петриненко & Олександр Положинський ― Час.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар.
© Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.
Українські премʼєри 30 серпня - 6 вересня: Vivienne Mort, Кажанна, vioria, Mari Cheba, Victoria NIRO
Фото: Пресслужба Mari Cheba
Радіо Промінь · Українські премʼєри 30 серпня - 6 вересня: Vivienne Mort, Кажанна, vioria, Mari Cheba, Victoria NIRO
Трек-лист: Dorofeeva – Нітрогліцерин, Gerega & Golubenko – Одинокі поверхи, Victoria Niro – Без тебе, Tery – Те як ти любиш, Molodi – Pomóż mi, vioria – погана ідея TAYANNA & Bulvar LU – Грішна кава, KAZKA – Мушлі, Кажанна – Усмішка, Yarima – Не знаєш, Білий Бо – Над океаном, Mari Cheba – Ріка любові, Morphom – Жовте Поле, Vivienne Mort – Сам, сам, сам.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Продюсер і ведучий шоу Олександр Стасов, редакторка Валерія Федченко, звукорежисер Дмитро Кожухар. © Радіо Промінь, Національна Суспільна Телерадіокомпанія України 2024.