Array
(
    [0] => 89508
    [item_id] => 89508
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-30 15:34:00
    [date_pub] => 2019-07-30 15:34:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => "Це вибух кольору": у Києві відкриється персональна виставка Анни Чичеріної
    [news_title] => "Це вибух кольору": у Києві відкриється персональна виставка Анни Чичеріної
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про виставку Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла піар-менеджерка музею Ірина Ковалькова.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У Музеї історії міста 31 липня Києва відкриється персональна виставка Анни Чичеріної. Свою виставку мисткиня назвала "Ласкаво просимо до щастя". Розмірковуючи на цю тему, мисткиня підказує і зображує для нас щастя в усіх його проявах.

	"Зараз є така тенденція у сучасних художників – вони намагаються більше рефлексувати на проблеми. Проблем дійсно дуже багато, вони глобальні, вони важливі. А таких художників, які про щастя і про добро – ну, ми можемо пригадати Гапчинську… Анна – це якраз приклад художниці, яка хоче показати, що нас оточує дуже багато прекрасних речей: друзі, кохані люди, дітки, тваринки, квіти – все навколо може нас надихати. Ми живемо у прекрасному світі, і треба концентруватися не на проблемах, а помічати оці от дрібнички", – радить Ірина Ковалькова.

	Анна Чичеріна – нове ім’я в українському мистецтві. Вона працює в галузі ІТ, але живопис для неї – це те, чим вона захоплювалась ще з дитинства.

	"Це приклад такої впертості в хорошому сенсі цього слова, тому що вона з дитинства захоплювалася мистецтвом і впевнено йшла до того, щоб зараз організувати свою особисту виставку, – розповідає Ірина Ковалькова. – Дуже багато літератури читала, ходила на індивідуальні уроки з малювання, займалася, запитувала в художників, ходила на виставки і знайомилася з ними".

	На виставці "Ласкаво просимо до щастя" Анна Чичеріна представила картини з пухнастими зайчиками, маленькими дітьми і закоханими парами. На перший погляд ці картини можуть здатися наївними, але якщо придивитися пильніше, можна зрозуміти: художниця своєю творчістю показує, що головне в житті – це саме життя, а людина – найвища цінність.

	"Її картини дуже соковиті, яскраві. Мені здається, що ця техніка близька до імпресіонізму – у неї широкі, яскраві мазки, – ділиться Ірина Ковалькова. – Кожна картина – це вибух кольору, яскравих плям. Але при цьому вона бачить світ зворушливим, ніжним і дуже барвистим".

	Виставка Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" триватиме у Музеї історії міста Києва з 31 липня по 13 серпня.

    [text_long] => 

	Про виставку Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла піар-менеджерка музею Ірина Ковалькова.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У Музеї історії міста 31 липня Києва відкриється персональна виставка Анни Чичеріної. Свою виставку мисткиня назвала "Ласкаво просимо до щастя". Розмірковуючи на цю тему, мисткиня підказує і зображує для нас щастя в усіх його проявах.

	"Зараз є така тенденція у сучасних художників – вони намагаються більше рефлексувати на проблеми. Проблем дійсно дуже багато, вони глобальні, вони важливі. А таких художників, які про щастя і про добро – ну, ми можемо пригадати Гапчинську… Анна – це якраз приклад художниці, яка хоче показати, що нас оточує дуже багато прекрасних речей: друзі, кохані люди, дітки, тваринки, квіти – все навколо може нас надихати. Ми живемо у прекрасному світі, і треба концентруватися не на проблемах, а помічати оці от дрібнички", – радить Ірина Ковалькова.

	Анна Чичеріна – нове ім’я в українському мистецтві. Вона працює в галузі ІТ, але живопис для неї – це те, чим вона захоплювалась ще з дитинства.

	"Це приклад такої впертості в хорошому сенсі цього слова, тому що вона з дитинства захоплювалася мистецтвом і впевнено йшла до того, щоб зараз організувати свою особисту виставку, – розповідає Ірина Ковалькова. – Дуже багато літератури читала, ходила на індивідуальні уроки з малювання, займалася, запитувала в художників, ходила на виставки і знайомилася з ними".

	На виставці "Ласкаво просимо до щастя" Анна Чичеріна представила картини з пухнастими зайчиками, маленькими дітьми і закоханими парами. На перший погляд ці картини можуть здатися наївними, але якщо придивитися пильніше, можна зрозуміти: художниця своєю творчістю показує, що головне в житті – це саме життя, а людина – найвища цінність.

	"Її картини дуже соковиті, яскраві. Мені здається, що ця техніка близька до імпресіонізму – у неї широкі, яскраві мазки, – ділиться Ірина Ковалькова. – Кожна картина – це вибух кольору, яскравих плям. Але при цьому вона бачить світ зворушливим, ніжним і дуже барвистим".

	Виставка Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" триватиме у Музеї історії міста Києва з 31 липня по 13 серпня.

    [9] => news_1564436083_5d3f6673c4c47.jpg
    [picture] => news_1564436083_5d3f6673c4c47.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89508
    [date_formatted] => 30.07.2019, 15:34
    [pre_text] => 
	Про виставку Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла піар-менеджерка музею Ірина Ковалькова.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У Музеї історії міста 31 липня Києва відкриється персональна виставка Анни Чичеріної. Свою виставку мисткиня назвала "Ласкаво просимо до щастя". Розмірковуючи на цю тему, мисткиня підказує і зображує для нас щастя в усіх його проявах.

	"Зараз є така тенденція у сучасних художників – вони намагаються більше рефлексувати на проблеми. Проблем дійсно дуже багато, вони глобальні, вони важливі. А таких художників, які про щастя і про добро – ну, ми можемо пригадати Гапчинську… Анна – це якраз приклад художниці, яка хоче показати, що нас оточує дуже багато прекрасних речей: друзі, кохані люди, дітки, тваринки, квіти – все навколо може нас надихати. Ми живемо у прекрасному світі, і треба концентруватися не на проблемах, а помічати оці от дрібнички", – радить Ірина Ковалькова.

	Анна Чичеріна – нове ім’я в українському мистецтві. Вона працює в галузі ІТ, але живопис для неї – це те, чим вона захоплювалась ще з дитинства.

	"Це приклад такої впертості в хорошому сенсі цього слова, тому що вона з дитинства захоплювалася мистецтвом і впевнено йшла до того, щоб зараз організувати свою особисту виставку, – розповідає Ірина Ковалькова. – Дуже багато літератури читала, ходила на індивідуальні уроки з малювання, займалася, запитувала в художників, ходила на виставки і знайомилася з ними".

	На виставці "Ласкаво просимо до щастя" Анна Чичеріна представила картини з пухнастими зайчиками, маленькими дітьми і закоханими парами. На перший погляд ці картини можуть здатися наївними, але якщо придивитися пильніше, можна зрозуміти: художниця своєю творчістю показує, що головне в житті – це саме життя, а людина – найвища цінність.

	"Її картини дуже соковиті, яскраві. Мені здається, що ця техніка близька до імпресіонізму – у неї широкі, яскраві мазки, – ділиться Ірина Ковалькова. – Кожна картина – це вибух кольору, яскравих плям. Але при цьому вона бачить світ зворушливим, ніжним і дуже барвистим".

	Виставка Анни Чичеріної "Ласкаво просимо до щастя" триватиме у Музеї історії міста Києва з 31 липня по 13 серпня.

)
1

Array
(
    [0] => 89507
    [item_id] => 89507
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-30 14:35:00
    [date_pub] => 2019-07-30 14:35:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Куди сходити: у Києві триває виставка молодих художниць — учениць Тетяни Савушкіної
    [news_title] => Куди сходити: у Києві триває виставка молодих художниць — учениць Тетяни Савушкіної
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про виставку "Єдність несхожих" у Центрі української культури та мистецтва в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла заступниця директора Центру Ольга Музиченко.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Десять учасниць арт-студії Tanya Sava Art представили у Центрі української культури та мистецтва свої картини, які вони створювали упродовж шести місяців, навчаючись малювати у Тетяни Савушкіної. Виставку назвали "Єдність несхожих".

	"На думку організаторів виставки та численних відвідувачів, учасниці виставки впоралися із завданням. Вони не лише вдало опанували навчальний курс, вони також представили плід своєї творчості, представили по кілька робіт кожна, — розповіла Ольга Музиченко. — Ці роботи варті того, щоб експонуватися у стінах Центру української культури та мистецтва, а також у інших мистецьких інституціях".

	Художниці різних професій та з різних сфер діяльності через свої картини презентували власне бачення та інтерпретації візуального мистецтва. Для кожної з них заняття живописом — це щось особливе та інтимне.

	"Презентовані роботи Алли Шлапак, Алли Рассказової, Світлани Марченко, Юлії Дикої, Оксани Пархоменко, Світлани Ізотової, Наталії Некрутенко, Каті КаДе, Наталії Шамрай та Олени Гришко, — ділиться інформацією Ольга Музиченко. — Як кажуть художниці, коли ми любимо те, чим займаємося, ми розширюємося, даруємо добро оточуючим, ділимося своїм відкриттям, а також підтримуємо, надихаємо інших. Завдяки живопису змінюється наше повсякденне життя, ми стаємо більш спостережливими, ми уповільнюємося і бачимо красу в людях і у навколишньому світі".

	"Єдність несхожих" — перша виставка художниць-початківців, учениць арт-студії Tanya Sava Art, яку очолює художниця, письменниця та волонтерка Тетяна Савушкіна. 

	Виставку можна побачити у Центрі української культури та мистецтва до 27 серпня.

    [text_long] => 

	Про виставку "Єдність несхожих" у Центрі української культури та мистецтва в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла заступниця директора Центру Ольга Музиченко.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Десять учасниць арт-студії Tanya Sava Art представили у Центрі української культури та мистецтва свої картини, які вони створювали упродовж шести місяців, навчаючись малювати у Тетяни Савушкіної. Виставку назвали "Єдність несхожих".

	"На думку організаторів виставки та численних відвідувачів, учасниці виставки впоралися із завданням. Вони не лише вдало опанували навчальний курс, вони також представили плід своєї творчості, представили по кілька робіт кожна, — розповіла Ольга Музиченко. — Ці роботи варті того, щоб експонуватися у стінах Центру української культури та мистецтва, а також у інших мистецьких інституціях".

	Художниці різних професій та з різних сфер діяльності через свої картини презентували власне бачення та інтерпретації візуального мистецтва. Для кожної з них заняття живописом — це щось особливе та інтимне.

	"Презентовані роботи Алли Шлапак, Алли Рассказової, Світлани Марченко, Юлії Дикої, Оксани Пархоменко, Світлани Ізотової, Наталії Некрутенко, Каті КаДе, Наталії Шамрай та Олени Гришко, — ділиться інформацією Ольга Музиченко. — Як кажуть художниці, коли ми любимо те, чим займаємося, ми розширюємося, даруємо добро оточуючим, ділимося своїм відкриттям, а також підтримуємо, надихаємо інших. Завдяки живопису змінюється наше повсякденне життя, ми стаємо більш спостережливими, ми уповільнюємося і бачимо красу в людях і у навколишньому світі".

	"Єдність несхожих" — перша виставка художниць-початківців, учениць арт-студії Tanya Sava Art, яку очолює художниця, письменниця та волонтерка Тетяна Савушкіна. 

	Виставку можна побачити у Центрі української культури та мистецтва до 27 серпня.

    [9] => news_1564435966_5d3f65fe0a68b.jpg
    [picture] => news_1564435966_5d3f65fe0a68b.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89507
    [date_formatted] => 30.07.2019, 14:35
    [pre_text] => 
	Про виставку "Єдність несхожих" у Центрі української культури та мистецтва в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла заступниця директора Центру Ольга Музиченко.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Десять учасниць арт-студії Tanya Sava Art представили у Центрі української культури та мистецтва свої картини, які вони створювали упродовж шести місяців, навчаючись малювати у Тетяни Савушкіної. Виставку назвали "Єдність несхожих".

	"На думку організаторів виставки та численних відвідувачів, учасниці виставки впоралися із завданням. Вони не лише вдало опанували навчальний курс, вони також представили плід своєї творчості, представили по кілька робіт кожна, — розповіла Ольга Музиченко. — Ці роботи варті того, щоб експонуватися у стінах Центру української культури та мистецтва, а також у інших мистецьких інституціях".

	Художниці різних професій та з різних сфер діяльності через свої картини презентували власне бачення та інтерпретації візуального мистецтва. Для кожної з них заняття живописом — це щось особливе та інтимне.

	"Презентовані роботи Алли Шлапак, Алли Рассказової, Світлани Марченко, Юлії Дикої, Оксани Пархоменко, Світлани Ізотової, Наталії Некрутенко, Каті КаДе, Наталії Шамрай та Олени Гришко, — ділиться інформацією Ольга Музиченко. — Як кажуть художниці, коли ми любимо те, чим займаємося, ми розширюємося, даруємо добро оточуючим, ділимося своїм відкриттям, а також підтримуємо, надихаємо інших. Завдяки живопису змінюється наше повсякденне життя, ми стаємо більш спостережливими, ми уповільнюємося і бачимо красу в людях і у навколишньому світі".

	"Єдність несхожих" — перша виставка художниць-початківців, учениць арт-студії Tanya Sava Art, яку очолює художниця, письменниця та волонтерка Тетяна Савушкіна. 

	Виставку можна побачити у Центрі української культури та мистецтва до 27 серпня.

)
1

Array
(
    [0] => 89511
    [item_id] => 89511
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-30 12:50:00
    [date_pub] => 2019-07-30 12:50:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => "80% наших відвідувачів — це туристи, які хочуть побачити кафе з котиками" — власник Cat Cafe
    [news_title] => "80% наших відвідувачів — це туристи, які хочуть побачити кафе з котиками" — власник Cat Cafe
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Ідея котокав’ярень, де можна водночас пити каву і гладити котиків, зародилася в Японії і не одразу прижилася на теренах України. Львівське Cat Cafe стало першим таким закладом у Львові. Як створювалося котокафе у Львові, чому інші подібні заклади не витримали конкуренції та чому у котячому кафе немає жодного кота, а самі лише кішки, в ефірі програми "IDEAлісти" на Радіо Промінь розповів власник Cat Cafe Сергій Олійник.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	— Сергію, розкажіть для тих, хто ніколи не був у котокафе — який воно має вигляд?

	— Це кафе, вхід до нього безкоштовний. Воно сформоване за типом контактного зоопарку: у вас є повне живе спілкування з кішками. Усього їх у закладі мешкає 20. Вони можуть вільно вистрибнути на стіл, на коліна. Відповідно, потрібно пильнувати своє замовлення, захищати їжу та напої від зазіхань і спілкуватись.

	— Як уживаються під одним дахом коти і незнайомі люди? Адже коти, в принципі, примхливі тваринки.

	— Ми, коли купували наших котів, запускали їх у заклад приблизно з 2- 3-місячного віку. Вони тут змалечку, іншого життя не знають, окрім як у закладі, де постійно багато людей. Їх постійно беруть на руки, пестять, гладять, бавляться з ними. Тому коли іноді ми зачиняємося на якісь ремонти, і кілька днів наші кішечки не бачаться з людьми, у них починається навіть своєрідна паніка: де, де відвідувачі?

	Наші кішечки дуже гарні, контактні і дуже соціалізовані.

	— Тоді зайдемо з іншого боку: коти і кухня, коти і страви. Що каже про такий формат закладу санітарна служба?

	— Перед тим, як відкрити заклад, ми це все погоджували з санітарною службою, з усіма інстанціями. До нас ставилась вимога, щоб до кухні та до бару не було доступу котам. Тобто вони не мають прямого доступу.

	Коли на столі з’являються їжа та напої, офіціант зобов’язаний кожному відвідувачу розказати правила, що котів не можна годувати жодною їжею, напоями.  Так само котів не можна фотографувати зі спалахом, а діткам до 12 років не можна брати котів на ручки. Це є три основні наші правила, які усім в обов’язковому порядку розповідають офіціанти.

	

	— За вашими спостереженнями: за чим люди приходять до вашого закладу? Це ті, хто не наважуються, наприклад, завести котика в себе вдома, але хочуть поспілкуватися з тваринкою?

	— Насправді, напевно, відсотків 80 наших відвідувачів — це туристи. Туристи, які хочуть побачити таку цікавинку Львова, як це може бути, що кішки у закладі вільно спілкуються з людьми.

	А коли приходять місцеві, львів’яни — так, у більшості випадків це люди, які не мають змоги з певних причин завести вдома кішку, і приходять поспілкуватися з тваринками до нас. Буває таке, що дехто приходить сюди, щоб обрати якусь породу кота, якого заведуть у майбутньому.

	— У вашому закладі багато різних цікавих порід котів. А чи може звичайний безпорідний котик з вулиці потрапити до вашого кафе?

	— Ні, це неможливо з міркувань ветеринарної безпеки. Ми постійно тісно спілкуємося з ветеринарами, вони до нас приходять постійно, проводять регулярні і позачергові огляди, роблять щеплення… Це небезпечно. На котах може бути багато захворювань, вони можуть занести грибкові захворювання, бліх, глистів. Є багато захворювань, які кіт з вулиці може занести до нас. Тому у нас коти не покидають межі закладу.

	Вони усі паспортизовані, щороку проходять щеплення. Це на законодавчому рівні закріплено, що так має бути, тому ми дотримуємося цих правил. Так само раз на 3-4 місяці ми профілактично проводимо обробку спеціальним засобом проти бліх і глистів. Тобто наші котики повністю здорові.

	

	— У вашій кав’ярні є самі лише кішки, немає жодного котика. Чому ви вирішили створити таке "жіноче царство"?

	— З кількох міркувань.

	Перше — кішки можуть завагітніти вже з 6 місяців. А стерилізацію без шкоди для здоров’я можна проводити вже з 9-11 місяців. І це був би вже розплідник, а не котяче кафе.

	А чому кішки, а не коти — кішки більш чистоплотні, вони добріші. Це такі основні причини.

	Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

    [text_long] => 

	Ідея котокав’ярень, де можна водночас пити каву і гладити котиків, зародилася в Японії і не одразу прижилася на теренах України. Львівське Cat Cafe стало першим таким закладом у Львові. Як створювалося котокафе у Львові, чому інші подібні заклади не витримали конкуренції та чому у котячому кафе немає жодного кота, а самі лише кішки, в ефірі програми "IDEAлісти" на Радіо Промінь розповів власник Cat Cafe Сергій Олійник.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	— Сергію, розкажіть для тих, хто ніколи не був у котокафе — який воно має вигляд?

	— Це кафе, вхід до нього безкоштовний. Воно сформоване за типом контактного зоопарку: у вас є повне живе спілкування з кішками. Усього їх у закладі мешкає 20. Вони можуть вільно вистрибнути на стіл, на коліна. Відповідно, потрібно пильнувати своє замовлення, захищати їжу та напої від зазіхань і спілкуватись.

	— Як уживаються під одним дахом коти і незнайомі люди? Адже коти, в принципі, примхливі тваринки.

	— Ми, коли купували наших котів, запускали їх у заклад приблизно з 2- 3-місячного віку. Вони тут змалечку, іншого життя не знають, окрім як у закладі, де постійно багато людей. Їх постійно беруть на руки, пестять, гладять, бавляться з ними. Тому коли іноді ми зачиняємося на якісь ремонти, і кілька днів наші кішечки не бачаться з людьми, у них починається навіть своєрідна паніка: де, де відвідувачі?

	Наші кішечки дуже гарні, контактні і дуже соціалізовані.

	— Тоді зайдемо з іншого боку: коти і кухня, коти і страви. Що каже про такий формат закладу санітарна служба?

	— Перед тим, як відкрити заклад, ми це все погоджували з санітарною службою, з усіма інстанціями. До нас ставилась вимога, щоб до кухні та до бару не було доступу котам. Тобто вони не мають прямого доступу.

	Коли на столі з’являються їжа та напої, офіціант зобов’язаний кожному відвідувачу розказати правила, що котів не можна годувати жодною їжею, напоями.  Так само котів не можна фотографувати зі спалахом, а діткам до 12 років не можна брати котів на ручки. Це є три основні наші правила, які усім в обов’язковому порядку розповідають офіціанти.

	

	— За вашими спостереженнями: за чим люди приходять до вашого закладу? Це ті, хто не наважуються, наприклад, завести котика в себе вдома, але хочуть поспілкуватися з тваринкою?

	— Насправді, напевно, відсотків 80 наших відвідувачів — це туристи. Туристи, які хочуть побачити таку цікавинку Львова, як це може бути, що кішки у закладі вільно спілкуються з людьми.

	А коли приходять місцеві, львів’яни — так, у більшості випадків це люди, які не мають змоги з певних причин завести вдома кішку, і приходять поспілкуватися з тваринками до нас. Буває таке, що дехто приходить сюди, щоб обрати якусь породу кота, якого заведуть у майбутньому.

	— У вашому закладі багато різних цікавих порід котів. А чи може звичайний безпорідний котик з вулиці потрапити до вашого кафе?

	— Ні, це неможливо з міркувань ветеринарної безпеки. Ми постійно тісно спілкуємося з ветеринарами, вони до нас приходять постійно, проводять регулярні і позачергові огляди, роблять щеплення… Це небезпечно. На котах може бути багато захворювань, вони можуть занести грибкові захворювання, бліх, глистів. Є багато захворювань, які кіт з вулиці може занести до нас. Тому у нас коти не покидають межі закладу.

	Вони усі паспортизовані, щороку проходять щеплення. Це на законодавчому рівні закріплено, що так має бути, тому ми дотримуємося цих правил. Так само раз на 3-4 місяці ми профілактично проводимо обробку спеціальним засобом проти бліх і глистів. Тобто наші котики повністю здорові.

	

	— У вашій кав’ярні є самі лише кішки, немає жодного котика. Чому ви вирішили створити таке "жіноче царство"?

	— З кількох міркувань.

	Перше — кішки можуть завагітніти вже з 6 місяців. А стерилізацію без шкоди для здоров’я можна проводити вже з 9-11 місяців. І це був би вже розплідник, а не котяче кафе.

	А чому кішки, а не коти — кішки більш чистоплотні, вони добріші. Це такі основні причини.

	Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

    [9] => news_1564444243_5d3f8653099a4.jpg
    [picture] => news_1564444243_5d3f8653099a4.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89511
    [date_formatted] => 30.07.2019, 12:50
    [pre_text] => 
	Ідея котокав’ярень, де можна водночас пити каву і гладити котиків, зародилася в Японії і не одразу прижилася на теренах України. Львівське Cat Cafe стало першим таким закладом у Львові. Як створювалося котокафе у Львові, чому інші подібні заклади не витримали конкуренції та чому у котячому кафе немає жодного кота, а самі лише кішки, в ефірі програми "IDEAлісти" на Радіо Промінь розповів власник Cat Cafe Сергій Олійник.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	— Сергію, розкажіть для тих, хто ніколи не був у котокафе — який воно має вигляд?

	— Це кафе, вхід до нього безкоштовний. Воно сформоване за типом контактного зоопарку: у вас є повне живе спілкування з кішками. Усього їх у закладі мешкає 20. Вони можуть вільно вистрибнути на стіл, на коліна. Відповідно, потрібно пильнувати своє замовлення, захищати їжу та напої від зазіхань і спілкуватись.

	— Як уживаються під одним дахом коти і незнайомі люди? Адже коти, в принципі, примхливі тваринки.

	— Ми, коли купували наших котів, запускали їх у заклад приблизно з 2- 3-місячного віку. Вони тут змалечку, іншого життя не знають, окрім як у закладі, де постійно багато людей. Їх постійно беруть на руки, пестять, гладять, бавляться з ними. Тому коли іноді ми зачиняємося на якісь ремонти, і кілька днів наші кішечки не бачаться з людьми, у них починається навіть своєрідна паніка: де, де відвідувачі?

	Наші кішечки дуже гарні, контактні і дуже соціалізовані.

	— Тоді зайдемо з іншого боку: коти і кухня, коти і страви. Що каже про такий формат закладу санітарна служба?

	— Перед тим, як відкрити заклад, ми це все погоджували з санітарною службою, з усіма інстанціями. До нас ставилась вимога, щоб до кухні та до бару не було доступу котам. Тобто вони не мають прямого доступу.

	Коли на столі з’являються їжа та напої, офіціант зобов’язаний кожному відвідувачу розказати правила, що котів не можна годувати жодною їжею, напоями.  Так само котів не можна фотографувати зі спалахом, а діткам до 12 років не можна брати котів на ручки. Це є три основні наші правила, які усім в обов’язковому порядку розповідають офіціанти.

	

	— За вашими спостереженнями: за чим люди приходять до вашого закладу? Це ті, хто не наважуються, наприклад, завести котика в себе вдома, але хочуть поспілкуватися з тваринкою?

	— Насправді, напевно, відсотків 80 наших відвідувачів — це туристи. Туристи, які хочуть побачити таку цікавинку Львова, як це може бути, що кішки у закладі вільно спілкуються з людьми.

	А коли приходять місцеві, львів’яни — так, у більшості випадків це люди, які не мають змоги з певних причин завести вдома кішку, і приходять поспілкуватися з тваринками до нас. Буває таке, що дехто приходить сюди, щоб обрати якусь породу кота, якого заведуть у майбутньому.

	— У вашому закладі багато різних цікавих порід котів. А чи може звичайний безпорідний котик з вулиці потрапити до вашого кафе?

	— Ні, це неможливо з міркувань ветеринарної безпеки. Ми постійно тісно спілкуємося з ветеринарами, вони до нас приходять постійно, проводять регулярні і позачергові огляди, роблять щеплення… Це небезпечно. На котах може бути багато захворювань, вони можуть занести грибкові захворювання, бліх, глистів. Є багато захворювань, які кіт з вулиці може занести до нас. Тому у нас коти не покидають межі закладу.

	Вони усі паспортизовані, щороку проходять щеплення. Це на законодавчому рівні закріплено, що так має бути, тому ми дотримуємося цих правил. Так само раз на 3-4 місяці ми профілактично проводимо обробку спеціальним засобом проти бліх і глистів. Тобто наші котики повністю здорові.

	

	— У вашій кав’ярні є самі лише кішки, немає жодного котика. Чому ви вирішили створити таке "жіноче царство"?

	— З кількох міркувань.

	Перше — кішки можуть завагітніти вже з 6 місяців. А стерилізацію без шкоди для здоров’я можна проводити вже з 9-11 місяців. І це був би вже розплідник, а не котяче кафе.

	А чому кішки, а не коти — кішки більш чистоплотні, вони добріші. Це такі основні причини.

	Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

)
1

Array
(
    [0] => 89504
    [item_id] => 89504
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-29 19:16:00
    [date_pub] => 2019-07-29 19:16:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Іван Марчук: Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні
    [news_title] => Іван Марчук: Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Він не продає своїх картин, із захватом розповідає про дві свої любові та нещодавно здійснену найзаповітнішу мрію — про цікаве та особисте говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Доля і випадок" з народним художником України Іваном Марчуком.

	Ведуча:

	Ольга Головецька

	— Що означає для вас ваша майстерня?

	— Це місце означає, що я ще не пропав. Це місце, яке було зроблено добрими людьми, оскільки я був заборонений в ті часи. Знайшлася та людина єдина в Україні, і в Києві конкретно, яка мене сюди пустила… Це вважається нежилий фонд і тоді це віддавали художникам. Бо художники, як вважається, — або в підвалах, або під дахом. Тоді мені було добре під дахом. Я сюди прямо літав наверх. А зараз вже я б з радістю опуститися вниз. 

	Художник — це як завод. Це велика індустрія. Тут всього-всього має бути дуже багато. Я, наприклад, тут не можу робити 2 на 2 метри картину. Я її сюди не витягну і вниз не спущу. Тому вони в мене середнього формату. А в совєтські часи я тут малював картини взагалі 40 на 40, 40 на 50, щоб їх можна було сховати, або десь передати за межі України. Тому що я не знав навіть, чи я виживу. А так було, що 45 картин таки передав ще в 1976-му році, бо то були самі тяжкі для мене роки. Тяжкі роки були аж до появи цієї імперської країни, совєтської, Горбачова. І тоді від мене, як то кажуть, відхилилася ця "мила ласка". Мною вже не лякали людей. Я вже відчув Київ начебто не такий страшний, як я собі його уявляв. І тоді наступило своєрідне таке визволення.

	 

	

	— А як проявлялася ця "мила ласка"?

	— Я приїхав зі Львова. Я був за бортом. Ти є і тебе нема. 17 років мене не було в Україні… коли мене перший раз взяли. Я забув, який то рік був, 1972-й чи 73-й, то я просто хотів викинутися з п'ятого поверху. Я знав, що найстрашніше, що було — каральна ця система. Я то знав з дитинства. Я знав часи УПА. Я знав, як там воювали в нас — вночі одна влада, вдень друга влада.

	— Вам вдалося реалізувати за кордоном те, що ви не могли реалізувати під час життя в Україні за часів радянської влади?

	— Вдалось. Мені вдалося в десять раз більше зробити там, ніж я зробив в Україні. Тому що там кожен день, поскільки живу все життя свідоме по чорному календарю, там кожен день належав мені стопроцентно в часі. Ніхто мені не заважав. Друзів нема. Ходити ні до кого нема. 

	— Ви кажете, критикували вас в Америці, а визнавали як художника?

	— Тоді ще не визнавали, тому що я ще не вмів жити в Америці. 

	

	— Тож ви знову стикнулися з невизнанням, як і в Україні?

	— В Штатах визнання мені було не так потрібне. В Штатах найголовніша яка ціль була? Я хотів себе перевірити, що я без мови, без друзів, без своєї землі, без нікого можу жити на любій точці земної кулі. То що я вмію робити — воно правда, абсолютно. І я вижив. Я не продавав себе. Бо я знав, коли ти попадаєш в галерею і по контракту з нею працюєш, то галерея заставить тебе робити то, що купується. А я це витримав… Але воля — це найголовніше. А для художника, то тим паче.

	— В останніх своїх інтерв'ю ви говорили, що жалієте, що повернулися до України.

	— Так, я жалію, що повернувся. Розумієте, в Україні не можна жити творчим людям. Тому що Україна завжди була і буде могильником для винятково талановитих людей. Ні одна людина в Україні на світовому рівні не проросла за всю її історію. Ті, хто проросли — як Архипенко там та інші художники, чи авіаконструктори. Те що стосується культури і мистецтва — то тут погибель. Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні. Квітку, той вазончик треба поливати. В нас немає ніякої індустрії такої мистецької і її ніколи й не буде. Але я повернувся. Чого я повернувся? Бо дурний.

	— А сім'я, шлюб — вони були тими рамками, які обмежували вас як художника?

	— Ні. Мене не можна обмежувати як художника. Тим паче вже зараз. Тому що я такий затятий, такий ненаситний, що, розумієте, ніхто, ніяка чарівна жіночка мені не могла б підставити підніжку. Вона повинна тільки це шанувати і навпаки — розаплювати це.

	Весь ефір слухайте тут

	Іван Марчук. Фото - Ольги Головецької

    [text_long] => 

	Він не продає своїх картин, із захватом розповідає про дві свої любові та нещодавно здійснену найзаповітнішу мрію — про цікаве та особисте говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Доля і випадок" з народним художником України Іваном Марчуком.

	Ведуча:

	Ольга Головецька

	— Що означає для вас ваша майстерня?

	— Це місце означає, що я ще не пропав. Це місце, яке було зроблено добрими людьми, оскільки я був заборонений в ті часи. Знайшлася та людина єдина в Україні, і в Києві конкретно, яка мене сюди пустила… Це вважається нежилий фонд і тоді це віддавали художникам. Бо художники, як вважається, — або в підвалах, або під дахом. Тоді мені було добре під дахом. Я сюди прямо літав наверх. А зараз вже я б з радістю опуститися вниз. 

	Художник — це як завод. Це велика індустрія. Тут всього-всього має бути дуже багато. Я, наприклад, тут не можу робити 2 на 2 метри картину. Я її сюди не витягну і вниз не спущу. Тому вони в мене середнього формату. А в совєтські часи я тут малював картини взагалі 40 на 40, 40 на 50, щоб їх можна було сховати, або десь передати за межі України. Тому що я не знав навіть, чи я виживу. А так було, що 45 картин таки передав ще в 1976-му році, бо то були самі тяжкі для мене роки. Тяжкі роки були аж до появи цієї імперської країни, совєтської, Горбачова. І тоді від мене, як то кажуть, відхилилася ця "мила ласка". Мною вже не лякали людей. Я вже відчув Київ начебто не такий страшний, як я собі його уявляв. І тоді наступило своєрідне таке визволення.

	 

	

	— А як проявлялася ця "мила ласка"?

	— Я приїхав зі Львова. Я був за бортом. Ти є і тебе нема. 17 років мене не було в Україні… коли мене перший раз взяли. Я забув, який то рік був, 1972-й чи 73-й, то я просто хотів викинутися з п'ятого поверху. Я знав, що найстрашніше, що було — каральна ця система. Я то знав з дитинства. Я знав часи УПА. Я знав, як там воювали в нас — вночі одна влада, вдень друга влада.

	— Вам вдалося реалізувати за кордоном те, що ви не могли реалізувати під час життя в Україні за часів радянської влади?

	— Вдалось. Мені вдалося в десять раз більше зробити там, ніж я зробив в Україні. Тому що там кожен день, поскільки живу все життя свідоме по чорному календарю, там кожен день належав мені стопроцентно в часі. Ніхто мені не заважав. Друзів нема. Ходити ні до кого нема. 

	— Ви кажете, критикували вас в Америці, а визнавали як художника?

	— Тоді ще не визнавали, тому що я ще не вмів жити в Америці. 

	

	— Тож ви знову стикнулися з невизнанням, як і в Україні?

	— В Штатах визнання мені було не так потрібне. В Штатах найголовніша яка ціль була? Я хотів себе перевірити, що я без мови, без друзів, без своєї землі, без нікого можу жити на любій точці земної кулі. То що я вмію робити — воно правда, абсолютно. І я вижив. Я не продавав себе. Бо я знав, коли ти попадаєш в галерею і по контракту з нею працюєш, то галерея заставить тебе робити то, що купується. А я це витримав… Але воля — це найголовніше. А для художника, то тим паче.

	— В останніх своїх інтерв'ю ви говорили, що жалієте, що повернулися до України.

	— Так, я жалію, що повернувся. Розумієте, в Україні не можна жити творчим людям. Тому що Україна завжди була і буде могильником для винятково талановитих людей. Ні одна людина в Україні на світовому рівні не проросла за всю її історію. Ті, хто проросли — як Архипенко там та інші художники, чи авіаконструктори. Те що стосується культури і мистецтва — то тут погибель. Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні. Квітку, той вазончик треба поливати. В нас немає ніякої індустрії такої мистецької і її ніколи й не буде. Але я повернувся. Чого я повернувся? Бо дурний.

	— А сім'я, шлюб — вони були тими рамками, які обмежували вас як художника?

	— Ні. Мене не можна обмежувати як художника. Тим паче вже зараз. Тому що я такий затятий, такий ненаситний, що, розумієте, ніхто, ніяка чарівна жіночка мені не могла б підставити підніжку. Вона повинна тільки це шанувати і навпаки — розаплювати це.

	Весь ефір слухайте тут

	Іван Марчук. Фото - Ольги Головецької

    [9] => news_1564435895_5d3f65b797d53.jpg
    [picture] => news_1564435895_5d3f65b797d53.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89504
    [date_formatted] => 29.07.2019, 19:16
    [pre_text] => 
	Він не продає своїх картин, із захватом розповідає про дві свої любові та нещодавно здійснену найзаповітнішу мрію — про цікаве та особисте говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Доля і випадок" з народним художником України Іваном Марчуком.

	Ведуча:

	Ольга Головецька

	— Що означає для вас ваша майстерня?

	— Це місце означає, що я ще не пропав. Це місце, яке було зроблено добрими людьми, оскільки я був заборонений в ті часи. Знайшлася та людина єдина в Україні, і в Києві конкретно, яка мене сюди пустила… Це вважається нежилий фонд і тоді це віддавали художникам. Бо художники, як вважається, — або в підвалах, або під дахом. Тоді мені було добре під дахом. Я сюди прямо літав наверх. А зараз вже я б з радістю опуститися вниз. 

	Художник — це як завод. Це велика індустрія. Тут всього-всього має бути дуже багато. Я, наприклад, тут не можу робити 2 на 2 метри картину. Я її сюди не витягну і вниз не спущу. Тому вони в мене середнього формату. А в совєтські часи я тут малював картини взагалі 40 на 40, 40 на 50, щоб їх можна було сховати, або десь передати за межі України. Тому що я не знав навіть, чи я виживу. А так було, що 45 картин таки передав ще в 1976-му році, бо то були самі тяжкі для мене роки. Тяжкі роки були аж до появи цієї імперської країни, совєтської, Горбачова. І тоді від мене, як то кажуть, відхилилася ця "мила ласка". Мною вже не лякали людей. Я вже відчув Київ начебто не такий страшний, як я собі його уявляв. І тоді наступило своєрідне таке визволення.

	 

	

	— А як проявлялася ця "мила ласка"?

	— Я приїхав зі Львова. Я був за бортом. Ти є і тебе нема. 17 років мене не було в Україні… коли мене перший раз взяли. Я забув, який то рік був, 1972-й чи 73-й, то я просто хотів викинутися з п'ятого поверху. Я знав, що найстрашніше, що було — каральна ця система. Я то знав з дитинства. Я знав часи УПА. Я знав, як там воювали в нас — вночі одна влада, вдень друга влада.

	— Вам вдалося реалізувати за кордоном те, що ви не могли реалізувати під час життя в Україні за часів радянської влади?

	— Вдалось. Мені вдалося в десять раз більше зробити там, ніж я зробив в Україні. Тому що там кожен день, поскільки живу все життя свідоме по чорному календарю, там кожен день належав мені стопроцентно в часі. Ніхто мені не заважав. Друзів нема. Ходити ні до кого нема. 

	— Ви кажете, критикували вас в Америці, а визнавали як художника?

	— Тоді ще не визнавали, тому що я ще не вмів жити в Америці. 

	

	— Тож ви знову стикнулися з невизнанням, як і в Україні?

	— В Штатах визнання мені було не так потрібне. В Штатах найголовніша яка ціль була? Я хотів себе перевірити, що я без мови, без друзів, без своєї землі, без нікого можу жити на любій точці земної кулі. То що я вмію робити — воно правда, абсолютно. І я вижив. Я не продавав себе. Бо я знав, коли ти попадаєш в галерею і по контракту з нею працюєш, то галерея заставить тебе робити то, що купується. А я це витримав… Але воля — це найголовніше. А для художника, то тим паче.

	— В останніх своїх інтерв'ю ви говорили, що жалієте, що повернулися до України.

	— Так, я жалію, що повернувся. Розумієте, в Україні не можна жити творчим людям. Тому що Україна завжди була і буде могильником для винятково талановитих людей. Ні одна людина в Україні на світовому рівні не проросла за всю її історію. Ті, хто проросли — як Архипенко там та інші художники, чи авіаконструктори. Те що стосується культури і мистецтва — то тут погибель. Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні. Квітку, той вазончик треба поливати. В нас немає ніякої індустрії такої мистецької і її ніколи й не буде. Але я повернувся. Чого я повернувся? Бо дурний.

	— А сім'я, шлюб — вони були тими рамками, які обмежували вас як художника?

	— Ні. Мене не можна обмежувати як художника. Тим паче вже зараз. Тому що я такий затятий, такий ненаситний, що, розумієте, ніхто, ніяка чарівна жіночка мені не могла б підставити підніжку. Вона повинна тільки це шанувати і навпаки — розаплювати це.

	Весь ефір слухайте тут

	Іван Марчук. Фото - Ольги Головецької

)
1

Array
(
    [0] => 89503
    [item_id] => 89503
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-29 19:05:00
    [date_pub] => 2019-07-29 19:05:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => У Росії стає більше політичних протестів, але вони не об’єднуються — експертка 
    [news_title] => У Росії стає більше політичних протестів, але вони не об’єднуються — експертка 
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Росія є великою країною, і хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле. Крім того, якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%. Про це в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Ввечері" повідомила співробітниця Національного інституту стратегічних досліджень Ірина Павленко, прокоментувавши масові затримання в Москві 27 липня.

	Ведучі:

	Віталій Науменко, Наталя Чорна 

	"У Росії народ боїться влади, а влада боїться народу. Особливо протягом останнього року відбувається наростання протестних настроїв. Я не хочу, аби ми були надто оптимістичними, оскільки економічна ситуація у Росії складна, але не настільки критична. Переважна більшість населення налаштована на терпіння. Тим паче, якщо ми говоримо про Москву. Це країна в країні, там абсолютно інший рівень життя", — зазначила Ірина Павленко.

	Павленко зауважила, що "коли у Москві 27 липня побили та заарештували дуже багато людей, вся Москва не піднялась".  

	Вона наголосила, що якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%, а саме ціннісні протести більш властиві середньому класу, який живе у Москві.

	"Ціннісні революції створює середній клас, як в Україні. А в Росії середній клас ліквідовується. Держава акумулює все в себе. Сміттєві протести, екологічні, економічні, через якусь катастрофу більш властиві провінціям. Ціннісні протести більш властиві Петербургу та Москві, де є середній клас. Але з іншого боку, їм краще жити. Якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%", — сказала Павленко.

	Експертка наголосила, що "через те, що Росія є великою країною, хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле".

	

	Зазначимо, 27 липня у центрі Москви, столиці Росії, близько десятка опозиційних та незалежних політиків, яких Московська міська виборча комісія не допустила до виборів у міську думу, збиралися провести масову зустріч із виборцями. Проте їм не вдалося цього зробити, оскільки поліція спочатку затримала політиків, а потім почала затримувати всіх, хто прийшов на акцію.

	Прослухати повну версію.

	Фото — AFP

    [text_long] => 

	Росія є великою країною, і хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле. Крім того, якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%. Про це в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Ввечері" повідомила співробітниця Національного інституту стратегічних досліджень Ірина Павленко, прокоментувавши масові затримання в Москві 27 липня.

	Ведучі:

	Віталій Науменко, Наталя Чорна 

	"У Росії народ боїться влади, а влада боїться народу. Особливо протягом останнього року відбувається наростання протестних настроїв. Я не хочу, аби ми були надто оптимістичними, оскільки економічна ситуація у Росії складна, але не настільки критична. Переважна більшість населення налаштована на терпіння. Тим паче, якщо ми говоримо про Москву. Це країна в країні, там абсолютно інший рівень життя", — зазначила Ірина Павленко.

	Павленко зауважила, що "коли у Москві 27 липня побили та заарештували дуже багато людей, вся Москва не піднялась".  

	Вона наголосила, що якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%, а саме ціннісні протести більш властиві середньому класу, який живе у Москві.

	"Ціннісні революції створює середній клас, як в Україні. А в Росії середній клас ліквідовується. Держава акумулює все в себе. Сміттєві протести, екологічні, економічні, через якусь катастрофу більш властиві провінціям. Ціннісні протести більш властиві Петербургу та Москві, де є середній клас. Але з іншого боку, їм краще жити. Якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%", — сказала Павленко.

	Експертка наголосила, що "через те, що Росія є великою країною, хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле".

	

	Зазначимо, 27 липня у центрі Москви, столиці Росії, близько десятка опозиційних та незалежних політиків, яких Московська міська виборча комісія не допустила до виборів у міську думу, збиралися провести масову зустріч із виборцями. Проте їм не вдалося цього зробити, оскільки поліція спочатку затримала політиків, а потім почала затримувати всіх, хто прийшов на акцію.

	Прослухати повну версію.

	Фото — AFP

    [9] => news_1564419912_5d3f2748a565d.jpg
    [picture] => news_1564419912_5d3f2748a565d.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89503
    [date_formatted] => 29.07.2019, 19:05
    [pre_text] => 
	Росія є великою країною, і хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле. Крім того, якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%. Про це в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Ввечері" повідомила співробітниця Національного інституту стратегічних досліджень Ірина Павленко, прокоментувавши масові затримання в Москві 27 липня.

	Ведучі:

	Віталій Науменко, Наталя Чорна 

	"У Росії народ боїться влади, а влада боїться народу. Особливо протягом останнього року відбувається наростання протестних настроїв. Я не хочу, аби ми були надто оптимістичними, оскільки економічна ситуація у Росії складна, але не настільки критична. Переважна більшість населення налаштована на терпіння. Тим паче, якщо ми говоримо про Москву. Це країна в країні, там абсолютно інший рівень життя", — зазначила Ірина Павленко.

	Павленко зауважила, що "коли у Москві 27 липня побили та заарештували дуже багато людей, вся Москва не піднялась".  

	Вона наголосила, що якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%, а саме ціннісні протести більш властиві середньому класу, який живе у Москві.

	"Ціннісні революції створює середній клас, як в Україні. А в Росії середній клас ліквідовується. Держава акумулює все в себе. Сміттєві протести, екологічні, економічні, через якусь катастрофу більш властиві провінціям. Ціннісні протести більш властиві Петербургу та Москві, де є середній клас. Але з іншого боку, їм краще жити. Якщо по всій Росії 37% готові вийти на протест, то у Москві — лише 11%", — сказала Павленко.

	Експертка наголосила, що "через те, що Росія є великою країною, хоч у них стає все більше політичних протестів, вони не об'єднуються у щось єдине та ціле".

	

	Зазначимо, 27 липня у центрі Москви, столиці Росії, близько десятка опозиційних та незалежних політиків, яких Московська міська виборча комісія не допустила до виборів у міську думу, збиралися провести масову зустріч із виборцями. Проте їм не вдалося цього зробити, оскільки поліція спочатку затримала політиків, а потім почала затримувати всіх, хто прийшов на акцію.

	Прослухати повну версію.

	Фото — AFP

)
1

Array
(
    [0] => 89459
    [item_id] => 89459
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-29 14:35:00
    [date_pub] => 2019-07-29 14:35:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Нова Верховна Рада: хто ці люди і чого від них очікувати — аналізують експерти
    [news_title] => Нова Верховна Рада: хто ці люди і чого від них очікувати — аналізують експерти
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Політолог Світлана Кушнір та кандидат наук, політичний психолог Ігор Гусєв в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" прокоментували, яким є соціальний портрет нового парламенту та чого від нього чекати. 

	Ведуча:

	Галина Бабій

	"Загалом це портрет достатньо молодої, самовпевненої людини. Середній вік наших обранців — 41 рік. Президенту є на що опиратися, у нього є монокоаліція, хоча поки і не конституційна", — зазначила Світлана Кушнір.

	Політолог вважає, що "у новому парламенті буде більш-менш конструктивна робота. На початку ми отримаємо депутатський спам у вигляді законопроектів, які Науково-експертне бюро Верховної Ради буде оцінювати і, ймовірно, відхиляти. Але парламент буде працювати, і від нього суспільство очікує швидких змін, реформ, різного підвищення благополуччя. Але чуда не буває".

	Світлана Кушнір наголосила, що на цих виборах відбулося оновлення політичної еліти, і це найголовніше.

	"До парламенту пройшло дуже багато творчих людей, з комерційного бізнесу, вони натикнуться на камінь, і якщо ці 254 людини з команди Зеленського цей камінь зрушать, то ми побачимо тектонічні здвиги у політиці. До того, ж буде близько 80 жінок. Найголовніше, що сталося на цих виборах: пройшло оновлення політичної еліти. Стара політична еліта не спить, а дивиться, що будуть робити молоді, і буде дуже боляче, за будь-які промахи буде давати значні удари", — сказала вона.

	

	Ігор Гусєв додав, що "у масовій свідомості завжди все спрощується. Це спрощення призвело до того, що досвідчені старі не впоралися з надіями, тому ми обираємо просту відповідь і обираємо молодих, недосвідчених, тому що гірше вже не буде".

	Політичний психолог також зауважив, що "партії, які пройшли до парламенту, окрім "Слуги народу", не дають якихось інформаційних приводів. Здається, що вони самі чекають якоїсь ініціативи від "Слуги народу", аби критикувати, або коментувати. Тому вони або і далі не будуть просувати свої питання, або займуть більш проактивну позицію".

	Світлана Кушнір наголосила, що одне з головних випробувань полягає у розподілі посад, насамперед, у комітетах, оскільки на цих посадах мають бути представники опозиції.

	"Якщо у нас є монопартійна більшість, то у нас немає монолітної опозиції, хоча у нас немає закону про опозицію. Тому ще один випробувальний екзамен буде проходити нова влада на розподіл посад у комітетах та спікерів. Тому що хтось один має представляти інтереси опозиційних сил. Але питання полягає у тому, яку силу будуть представляти ці люди. За логікою голова бюджетного комітету має бути представником від опозиції, голова рахункової палати теж має бути від опозиції, але в Україні алогічно підходять до вирішення будь-яких питань", — сказала вона.

	Зазначимо, відповідно до даних ЦВК,  партії  "Слуга народу", "Опозиційна платформа – За життя", всеукраїнське об’єднання "Батьківщина", "Європейська солідарність" та "Голос" отримали більше 5% голосів виборців і потрапляють до парламенту.

	Прослухати повну версію.

	На фото — Світлана Кушнір та Ігор Гусєв

    [text_long] => 

	Політолог Світлана Кушнір та кандидат наук, політичний психолог Ігор Гусєв в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" прокоментували, яким є соціальний портрет нового парламенту та чого від нього чекати. 

	Ведуча:

	Галина Бабій

	"Загалом це портрет достатньо молодої, самовпевненої людини. Середній вік наших обранців — 41 рік. Президенту є на що опиратися, у нього є монокоаліція, хоча поки і не конституційна", — зазначила Світлана Кушнір.

	Політолог вважає, що "у новому парламенті буде більш-менш конструктивна робота. На початку ми отримаємо депутатський спам у вигляді законопроектів, які Науково-експертне бюро Верховної Ради буде оцінювати і, ймовірно, відхиляти. Але парламент буде працювати, і від нього суспільство очікує швидких змін, реформ, різного підвищення благополуччя. Але чуда не буває".

	Світлана Кушнір наголосила, що на цих виборах відбулося оновлення політичної еліти, і це найголовніше.

	"До парламенту пройшло дуже багато творчих людей, з комерційного бізнесу, вони натикнуться на камінь, і якщо ці 254 людини з команди Зеленського цей камінь зрушать, то ми побачимо тектонічні здвиги у політиці. До того, ж буде близько 80 жінок. Найголовніше, що сталося на цих виборах: пройшло оновлення політичної еліти. Стара політична еліта не спить, а дивиться, що будуть робити молоді, і буде дуже боляче, за будь-які промахи буде давати значні удари", — сказала вона.

	

	Ігор Гусєв додав, що "у масовій свідомості завжди все спрощується. Це спрощення призвело до того, що досвідчені старі не впоралися з надіями, тому ми обираємо просту відповідь і обираємо молодих, недосвідчених, тому що гірше вже не буде".

	Політичний психолог також зауважив, що "партії, які пройшли до парламенту, окрім "Слуги народу", не дають якихось інформаційних приводів. Здається, що вони самі чекають якоїсь ініціативи від "Слуги народу", аби критикувати, або коментувати. Тому вони або і далі не будуть просувати свої питання, або займуть більш проактивну позицію".

	Світлана Кушнір наголосила, що одне з головних випробувань полягає у розподілі посад, насамперед, у комітетах, оскільки на цих посадах мають бути представники опозиції.

	"Якщо у нас є монопартійна більшість, то у нас немає монолітної опозиції, хоча у нас немає закону про опозицію. Тому ще один випробувальний екзамен буде проходити нова влада на розподіл посад у комітетах та спікерів. Тому що хтось один має представляти інтереси опозиційних сил. Але питання полягає у тому, яку силу будуть представляти ці люди. За логікою голова бюджетного комітету має бути представником від опозиції, голова рахункової палати теж має бути від опозиції, але в Україні алогічно підходять до вирішення будь-яких питань", — сказала вона.

	Зазначимо, відповідно до даних ЦВК,  партії  "Слуга народу", "Опозиційна платформа – За життя", всеукраїнське об’єднання "Батьківщина", "Європейська солідарність" та "Голос" отримали більше 5% голосів виборців і потрапляють до парламенту.

	Прослухати повну версію.

	На фото — Світлана Кушнір та Ігор Гусєв

    [9] => news_1564403718_5d3ee8062b179.jpg
    [picture] => news_1564403718_5d3ee8062b179.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89459
    [date_formatted] => 29.07.2019, 14:35
    [pre_text] => 
	Політолог Світлана Кушнір та кандидат наук, політичний психолог Ігор Гусєв в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" прокоментували, яким є соціальний портрет нового парламенту та чого від нього чекати. 

	Ведуча:

	Галина Бабій

	"Загалом це портрет достатньо молодої, самовпевненої людини. Середній вік наших обранців — 41 рік. Президенту є на що опиратися, у нього є монокоаліція, хоча поки і не конституційна", — зазначила Світлана Кушнір.

	Політолог вважає, що "у новому парламенті буде більш-менш конструктивна робота. На початку ми отримаємо депутатський спам у вигляді законопроектів, які Науково-експертне бюро Верховної Ради буде оцінювати і, ймовірно, відхиляти. Але парламент буде працювати, і від нього суспільство очікує швидких змін, реформ, різного підвищення благополуччя. Але чуда не буває".

	Світлана Кушнір наголосила, що на цих виборах відбулося оновлення політичної еліти, і це найголовніше.

	"До парламенту пройшло дуже багато творчих людей, з комерційного бізнесу, вони натикнуться на камінь, і якщо ці 254 людини з команди Зеленського цей камінь зрушать, то ми побачимо тектонічні здвиги у політиці. До того, ж буде близько 80 жінок. Найголовніше, що сталося на цих виборах: пройшло оновлення політичної еліти. Стара політична еліта не спить, а дивиться, що будуть робити молоді, і буде дуже боляче, за будь-які промахи буде давати значні удари", — сказала вона.

	

	Ігор Гусєв додав, що "у масовій свідомості завжди все спрощується. Це спрощення призвело до того, що досвідчені старі не впоралися з надіями, тому ми обираємо просту відповідь і обираємо молодих, недосвідчених, тому що гірше вже не буде".

	Політичний психолог також зауважив, що "партії, які пройшли до парламенту, окрім "Слуги народу", не дають якихось інформаційних приводів. Здається, що вони самі чекають якоїсь ініціативи від "Слуги народу", аби критикувати, або коментувати. Тому вони або і далі не будуть просувати свої питання, або займуть більш проактивну позицію".

	Світлана Кушнір наголосила, що одне з головних випробувань полягає у розподілі посад, насамперед, у комітетах, оскільки на цих посадах мають бути представники опозиції.

	"Якщо у нас є монопартійна більшість, то у нас немає монолітної опозиції, хоча у нас немає закону про опозицію. Тому ще один випробувальний екзамен буде проходити нова влада на розподіл посад у комітетах та спікерів. Тому що хтось один має представляти інтереси опозиційних сил. Але питання полягає у тому, яку силу будуть представляти ці люди. За логікою голова бюджетного комітету має бути представником від опозиції, голова рахункової палати теж має бути від опозиції, але в Україні алогічно підходять до вирішення будь-яких питань", — сказала вона.

	Зазначимо, відповідно до даних ЦВК,  партії  "Слуга народу", "Опозиційна платформа – За життя", всеукраїнське об’єднання "Батьківщина", "Європейська солідарність" та "Голос" отримали більше 5% голосів виборців і потрапляють до парламенту.

	Прослухати повну версію.

	На фото — Світлана Кушнір та Ігор Гусєв

)
1

Array
(
    [0] => 89456
    [item_id] => 89456
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-29 09:41:00
    [date_pub] => 2019-07-29 09:41:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => "Де Господь провів своїм жовтим нігтем по густому ландшафту": сім міст Сергія Жадана
    [news_title] => "Де Господь провів своїм жовтим нігтем по густому ландшафту": сім міст Сергія Жадана
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про сім міст та книжки, у яких пишуть про ці міста, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Книжкова лавка: топ-7" з письменником, поетом, громадським активістом, есеїстом і перекладачем Сергієм Жаданом.

	Ведуча:

	Олена Гусейнова

	Харків: "Мала проза" Миколи Хвильового та "Третя рота" Володимира Сосюри

	— Це, як на мене, хороший маркетинговий хід — писати про Харків. Тому що про Харків, з одного боку, написано ніби багато, але написано все це давно. А от ніби останнім часом і Харків, і загалом Схід, в українській літературі присутні мало. Ну там якщо не брати останні п'ять років, коли про Схід почали писати в контексті війни. І це, звичайно, неймовірне поле для діяльності, тому що ти заходиш на це поле і ти, фактично, монополіст.

	Я Харків пам'ятаю ще пізньорадянський і це була любов з першого погляду. Мені страшенно подобалося це місто. З одного боку, от цим от своїм урбанізмом неймовірним… А крім того, Харків завжди для мене був містом літератури, містом культури. 

	Вавилон: "Месопотамія", Сергій Жадан

	— Метафора "Мій Харків як мій Вавилон" з'являється десь під кінець нульових. Десь там з'являються передбачення того, що буде "Месопотамія". Давно хотів написати якусь таку свою приватну міфотворчість, присвячену Харкові. Дуже хотілося створити свій Харків. 

	Вавилон — це суто зорова і поверхнева якась метафора. Я думаю значно глибше, скоріше це спроба поєднати непоєднуване. Тому що, так чи інакше, Харків — це ж такий зразок української мультикультурності. Про це мало говорять, але це так і є. 

	Берлін: "Біг Мак", оповідання "Берлін, який ми втратили", Сергій Жадан

	— Берлін як Вавилон — це дуже очевидна метафора. Мені здається, це перше, що приходить, коли ти туди потрапляєш.

	Німецький ринок відкритий для України, як один з небагатьох ринків європейських, які дійсно з нами співпрацюють. Відповідно, Берлін — це центр цього ринку. Відповідно, там постійно з'являються якісь можливості для контактів, можливості для культурних мостів. 

	Берлін, звісно, різниться від інших німецьких міст. Берлін — це окремий космос. І я його насправді дуже люблю… Для мене це справді важливе місто. Я про нього постійно писав, пишу. 

	

	Олена Гусейнова та Сергій Жадан

	Старобільськ: "Ворошиловград", Сергій Жадан

	— Старобільськ завжди був таким ярмарковим містечком, туди з"їжджалися саме на ярмарки. 

	Мені справді було важливо і цікаво писати про ті місця, де я народився. Про Старобільськ. Якого фактично немає в літературі, на превеликий жаль. Тому що там завжди були якісь письменники звідти…. Там постійно літературний контекст є, а міста в тексті немає. Мені хотілось про це написати. І насправді було цікаво про це писати.

	Маріуполь: "Життя Марії", Сергій Жадан

	— Основу "Життя Марії" складають вірші, написані 2014-го року. Себто, умовно кажучи, вірші про війну, як би це не дивно, пафосно і абстрактно не звучало. Але, так чи інакше, вони писалися от власне про те, що відбувалося травень-червень-липень-серпень 2014-го року, і там, безперечно, міг фігурувати в якості такого ландшафту і Маріуполь так само.

	Так сталося, що справді, за ці останні п'ять з половиною років Маріуполь для мене став, як і багато міст і містечок Донецько-Луганської області, чимось дуже близьким… Всі ці містечка я, звичайно, пам'ятаю і з дитинства. Але в дитинстві все це було доволі абстрактною і один терикон від іншого ти не міг відрізнити… А от в результаті цієї війни, всіх цих подій, які відбуваються у нас шостий рік, дуже багато всіх цих ландшафтів перестали бути суто абстрактними. Вони набули якоїсь конкретики. Тому що тут ти потрапляв під обстріл, тут ти, скажімо там, допомагав людям, тут ти підтримував якусь школу, тут ти виступав перед бійцями. І все це стає чимось більшим, ніж просто географія. 

	Нью-Йорк, "Нью-Йорк, факін сіті", Сергій Жадан

	— Надзвичайно важливе місто. Це така любов з першого погляду. Я пам'ятаю, як вперше потрапив до Нью-Йорка — це була зима 1996-го року. Власне, з того часу це для мене одне з головних міст.

	Я про Нью-Йорк писав постійно... Плюс я багато писав в Нью-Йорку… Навіть якщо це місто не присутнє в тексті своєю назвою, воно, так чи інакше, постійно десь виникає.

	Троя: поезія, "Інтернат", Сергій Жадан

	— Троя — вона, знову ж таки, розсипана по цих текстах, які пишуться з 2014-го року. Знову ж таки, доволі очевидна якась метафора. 

	Весь ефір слухайте тут

	Сергій Жадан. Фото Facebook 

    [text_long] => 

	Про сім міст та книжки, у яких пишуть про ці міста, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Книжкова лавка: топ-7" з письменником, поетом, громадським активістом, есеїстом і перекладачем Сергієм Жаданом.

	Ведуча:

	Олена Гусейнова

	Харків: "Мала проза" Миколи Хвильового та "Третя рота" Володимира Сосюри

	— Це, як на мене, хороший маркетинговий хід — писати про Харків. Тому що про Харків, з одного боку, написано ніби багато, але написано все це давно. А от ніби останнім часом і Харків, і загалом Схід, в українській літературі присутні мало. Ну там якщо не брати останні п'ять років, коли про Схід почали писати в контексті війни. І це, звичайно, неймовірне поле для діяльності, тому що ти заходиш на це поле і ти, фактично, монополіст.

	Я Харків пам'ятаю ще пізньорадянський і це була любов з першого погляду. Мені страшенно подобалося це місто. З одного боку, от цим от своїм урбанізмом неймовірним… А крім того, Харків завжди для мене був містом літератури, містом культури. 

	Вавилон: "Месопотамія", Сергій Жадан

	— Метафора "Мій Харків як мій Вавилон" з'являється десь під кінець нульових. Десь там з'являються передбачення того, що буде "Месопотамія". Давно хотів написати якусь таку свою приватну міфотворчість, присвячену Харкові. Дуже хотілося створити свій Харків. 

	Вавилон — це суто зорова і поверхнева якась метафора. Я думаю значно глибше, скоріше це спроба поєднати непоєднуване. Тому що, так чи інакше, Харків — це ж такий зразок української мультикультурності. Про це мало говорять, але це так і є. 

	Берлін: "Біг Мак", оповідання "Берлін, який ми втратили", Сергій Жадан

	— Берлін як Вавилон — це дуже очевидна метафора. Мені здається, це перше, що приходить, коли ти туди потрапляєш.

	Німецький ринок відкритий для України, як один з небагатьох ринків європейських, які дійсно з нами співпрацюють. Відповідно, Берлін — це центр цього ринку. Відповідно, там постійно з'являються якісь можливості для контактів, можливості для культурних мостів. 

	Берлін, звісно, різниться від інших німецьких міст. Берлін — це окремий космос. І я його насправді дуже люблю… Для мене це справді важливе місто. Я про нього постійно писав, пишу. 

	

	Олена Гусейнова та Сергій Жадан

	Старобільськ: "Ворошиловград", Сергій Жадан

	— Старобільськ завжди був таким ярмарковим містечком, туди з"їжджалися саме на ярмарки. 

	Мені справді було важливо і цікаво писати про ті місця, де я народився. Про Старобільськ. Якого фактично немає в літературі, на превеликий жаль. Тому що там завжди були якісь письменники звідти…. Там постійно літературний контекст є, а міста в тексті немає. Мені хотілось про це написати. І насправді було цікаво про це писати.

	Маріуполь: "Життя Марії", Сергій Жадан

	— Основу "Життя Марії" складають вірші, написані 2014-го року. Себто, умовно кажучи, вірші про війну, як би це не дивно, пафосно і абстрактно не звучало. Але, так чи інакше, вони писалися от власне про те, що відбувалося травень-червень-липень-серпень 2014-го року, і там, безперечно, міг фігурувати в якості такого ландшафту і Маріуполь так само.

	Так сталося, що справді, за ці останні п'ять з половиною років Маріуполь для мене став, як і багато міст і містечок Донецько-Луганської області, чимось дуже близьким… Всі ці містечка я, звичайно, пам'ятаю і з дитинства. Але в дитинстві все це було доволі абстрактною і один терикон від іншого ти не міг відрізнити… А от в результаті цієї війни, всіх цих подій, які відбуваються у нас шостий рік, дуже багато всіх цих ландшафтів перестали бути суто абстрактними. Вони набули якоїсь конкретики. Тому що тут ти потрапляв під обстріл, тут ти, скажімо там, допомагав людям, тут ти підтримував якусь школу, тут ти виступав перед бійцями. І все це стає чимось більшим, ніж просто географія. 

	Нью-Йорк, "Нью-Йорк, факін сіті", Сергій Жадан

	— Надзвичайно важливе місто. Це така любов з першого погляду. Я пам'ятаю, як вперше потрапив до Нью-Йорка — це була зима 1996-го року. Власне, з того часу це для мене одне з головних міст.

	Я про Нью-Йорк писав постійно... Плюс я багато писав в Нью-Йорку… Навіть якщо це місто не присутнє в тексті своєю назвою, воно, так чи інакше, постійно десь виникає.

	Троя: поезія, "Інтернат", Сергій Жадан

	— Троя — вона, знову ж таки, розсипана по цих текстах, які пишуться з 2014-го року. Знову ж таки, доволі очевидна якась метафора. 

	Весь ефір слухайте тут

	Сергій Жадан. Фото Facebook 

    [9] => news_1564386075_5d3ea31b1e411.jpg
    [picture] => news_1564386075_5d3ea31b1e411.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89456
    [date_formatted] => 29.07.2019, 09:41
    [pre_text] => 
	Про сім міст та книжки, у яких пишуть про ці міста, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Книжкова лавка: топ-7" з письменником, поетом, громадським активістом, есеїстом і перекладачем Сергієм Жаданом.

	Ведуча:

	Олена Гусейнова

	Харків: "Мала проза" Миколи Хвильового та "Третя рота" Володимира Сосюри

	— Це, як на мене, хороший маркетинговий хід — писати про Харків. Тому що про Харків, з одного боку, написано ніби багато, але написано все це давно. А от ніби останнім часом і Харків, і загалом Схід, в українській літературі присутні мало. Ну там якщо не брати останні п'ять років, коли про Схід почали писати в контексті війни. І це, звичайно, неймовірне поле для діяльності, тому що ти заходиш на це поле і ти, фактично, монополіст.

	Я Харків пам'ятаю ще пізньорадянський і це була любов з першого погляду. Мені страшенно подобалося це місто. З одного боку, от цим от своїм урбанізмом неймовірним… А крім того, Харків завжди для мене був містом літератури, містом культури. 

	Вавилон: "Месопотамія", Сергій Жадан

	— Метафора "Мій Харків як мій Вавилон" з'являється десь під кінець нульових. Десь там з'являються передбачення того, що буде "Месопотамія". Давно хотів написати якусь таку свою приватну міфотворчість, присвячену Харкові. Дуже хотілося створити свій Харків. 

	Вавилон — це суто зорова і поверхнева якась метафора. Я думаю значно глибше, скоріше це спроба поєднати непоєднуване. Тому що, так чи інакше, Харків — це ж такий зразок української мультикультурності. Про це мало говорять, але це так і є. 

	Берлін: "Біг Мак", оповідання "Берлін, який ми втратили", Сергій Жадан

	— Берлін як Вавилон — це дуже очевидна метафора. Мені здається, це перше, що приходить, коли ти туди потрапляєш.

	Німецький ринок відкритий для України, як один з небагатьох ринків європейських, які дійсно з нами співпрацюють. Відповідно, Берлін — це центр цього ринку. Відповідно, там постійно з'являються якісь можливості для контактів, можливості для культурних мостів. 

	Берлін, звісно, різниться від інших німецьких міст. Берлін — це окремий космос. І я його насправді дуже люблю… Для мене це справді важливе місто. Я про нього постійно писав, пишу. 

	

	Олена Гусейнова та Сергій Жадан

	Старобільськ: "Ворошиловград", Сергій Жадан

	— Старобільськ завжди був таким ярмарковим містечком, туди з"їжджалися саме на ярмарки. 

	Мені справді було важливо і цікаво писати про ті місця, де я народився. Про Старобільськ. Якого фактично немає в літературі, на превеликий жаль. Тому що там завжди були якісь письменники звідти…. Там постійно літературний контекст є, а міста в тексті немає. Мені хотілось про це написати. І насправді було цікаво про це писати.

	Маріуполь: "Життя Марії", Сергій Жадан

	— Основу "Життя Марії" складають вірші, написані 2014-го року. Себто, умовно кажучи, вірші про війну, як би це не дивно, пафосно і абстрактно не звучало. Але, так чи інакше, вони писалися от власне про те, що відбувалося травень-червень-липень-серпень 2014-го року, і там, безперечно, міг фігурувати в якості такого ландшафту і Маріуполь так само.

	Так сталося, що справді, за ці останні п'ять з половиною років Маріуполь для мене став, як і багато міст і містечок Донецько-Луганської області, чимось дуже близьким… Всі ці містечка я, звичайно, пам'ятаю і з дитинства. Але в дитинстві все це було доволі абстрактною і один терикон від іншого ти не міг відрізнити… А от в результаті цієї війни, всіх цих подій, які відбуваються у нас шостий рік, дуже багато всіх цих ландшафтів перестали бути суто абстрактними. Вони набули якоїсь конкретики. Тому що тут ти потрапляв під обстріл, тут ти, скажімо там, допомагав людям, тут ти підтримував якусь школу, тут ти виступав перед бійцями. І все це стає чимось більшим, ніж просто географія. 

	Нью-Йорк, "Нью-Йорк, факін сіті", Сергій Жадан

	— Надзвичайно важливе місто. Це така любов з першого погляду. Я пам'ятаю, як вперше потрапив до Нью-Йорка — це була зима 1996-го року. Власне, з того часу це для мене одне з головних міст.

	Я про Нью-Йорк писав постійно... Плюс я багато писав в Нью-Йорку… Навіть якщо це місто не присутнє в тексті своєю назвою, воно, так чи інакше, постійно десь виникає.

	Троя: поезія, "Інтернат", Сергій Жадан

	— Троя — вона, знову ж таки, розсипана по цих текстах, які пишуться з 2014-го року. Знову ж таки, доволі очевидна якась метафора. 

	Весь ефір слухайте тут

	Сергій Жадан. Фото Facebook 

)
1

Array
(
    [0] => 89455
    [item_id] => 89455
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-29 09:19:00
    [date_pub] => 2019-07-29 09:19:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Підготувати ЗЕдепутатів до роботи у Раді за тиждень навряд чи можливо — політтехнолог Юрій Породожній 
    [news_title] => Підготувати ЗЕдепутатів до роботи у Раді за тиждень навряд чи можливо — політтехнолог Юрій Породожній 
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Підготувати за тиждень непідготовлених майбутніх депутатів "Слуги народу" до роботи у парламенті навряд чи можливо, переконаний політтехнолог Українського Центру суспільного розвитку Юрій Подорожній. Про це  він сказав в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку", коментуючи результати парламентських виборів та анонсоване навчання майбутніх депутатів від "Слуги народу" у Трускавці.

	Ведучий:

	Дмитро Хоркін

	"Український парламент завжди оновлювався, і туди приходили нові люди у великій кількості. Звичайно, цей парламент побив усі рекорди. І ми на сьогоднішній день маємо колосальне оновлення депутатського складу. З одного боку, це позитивний момент. З іншого боку, ще за всю історію незалежності такої кількості безробітних і людей без вищої освіти не потрапляло в український парламент. Добре це чи погано — ми побачимо це дуже швидко", — зазначив Юрій Подорожній.

	Політтехнолог вважає, що підготувати за тиждень непідготовлених людей до роботи у парламенті навряд чи можливо.

	"Наші депутати поїхали у Трускавець навчатись, у Київську школу економіки, а іспит шкільний вже склали. Вибори 21 липня вже виграли. Хоча за логікою речей спочатку треба повчитись, а потім складати іспити. Що з цього вийде, мені важко сказати. Хоча логіка підказує, що за тиждень підготувати непідготовлених людей до такої колосальної та серйозної роботи, від якої залежатиме життя кожного українця, навряд чи можливо", — сказав він.

	

	Зазначимо, 28 липня команда майбутніх депутатів "Слуги народу" прибула до Трускавця, де розпочинається тренінг для депутатів. Раніше повідомляли, що майбутні народні депутати від партії "Слуга народу" протягом тижня будуть проходити навчання в Трускавці. З 8:30 до 21:30 вони будуть слухати лекції від професорів Київської школи економіки та "визнаних на ринку праці фахівців".

	Читайте також — ЗеКоаліція чи ЗеМонобільшість: у якому форматі працюватиме нова Рада

	За результатами парламентських виборів президентська партія "Слуга народу" має отримати в парламенті 254 мандати.

	Прослухати повну версію. 

	Фото — facebook.com

    [text_long] => 

	Підготувати за тиждень непідготовлених майбутніх депутатів "Слуги народу" до роботи у парламенті навряд чи можливо, переконаний політтехнолог Українського Центру суспільного розвитку Юрій Подорожній. Про це  він сказав в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку", коментуючи результати парламентських виборів та анонсоване навчання майбутніх депутатів від "Слуги народу" у Трускавці.

	Ведучий:

	Дмитро Хоркін

	"Український парламент завжди оновлювався, і туди приходили нові люди у великій кількості. Звичайно, цей парламент побив усі рекорди. І ми на сьогоднішній день маємо колосальне оновлення депутатського складу. З одного боку, це позитивний момент. З іншого боку, ще за всю історію незалежності такої кількості безробітних і людей без вищої освіти не потрапляло в український парламент. Добре це чи погано — ми побачимо це дуже швидко", — зазначив Юрій Подорожній.

	Політтехнолог вважає, що підготувати за тиждень непідготовлених людей до роботи у парламенті навряд чи можливо.

	"Наші депутати поїхали у Трускавець навчатись, у Київську школу економіки, а іспит шкільний вже склали. Вибори 21 липня вже виграли. Хоча за логікою речей спочатку треба повчитись, а потім складати іспити. Що з цього вийде, мені важко сказати. Хоча логіка підказує, що за тиждень підготувати непідготовлених людей до такої колосальної та серйозної роботи, від якої залежатиме життя кожного українця, навряд чи можливо", — сказав він.

	

	Зазначимо, 28 липня команда майбутніх депутатів "Слуги народу" прибула до Трускавця, де розпочинається тренінг для депутатів. Раніше повідомляли, що майбутні народні депутати від партії "Слуга народу" протягом тижня будуть проходити навчання в Трускавці. З 8:30 до 21:30 вони будуть слухати лекції від професорів Київської школи економіки та "визнаних на ринку праці фахівців".

	Читайте також — ЗеКоаліція чи ЗеМонобільшість: у якому форматі працюватиме нова Рада

	За результатами парламентських виборів президентська партія "Слуга народу" має отримати в парламенті 254 мандати.

	Прослухати повну версію. 

	Фото — facebook.com

    [9] => news_1564384781_5d3e9e0d5e0ff.jpg
    [picture] => news_1564384781_5d3e9e0d5e0ff.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89455
    [date_formatted] => 29.07.2019, 09:19
    [pre_text] => 
	Підготувати за тиждень непідготовлених майбутніх депутатів "Слуги народу" до роботи у парламенті навряд чи можливо, переконаний політтехнолог Українського Центру суспільного розвитку Юрій Подорожній. Про це  він сказав в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку", коментуючи результати парламентських виборів та анонсоване навчання майбутніх депутатів від "Слуги народу" у Трускавці.

	Ведучий:

	Дмитро Хоркін

	"Український парламент завжди оновлювався, і туди приходили нові люди у великій кількості. Звичайно, цей парламент побив усі рекорди. І ми на сьогоднішній день маємо колосальне оновлення депутатського складу. З одного боку, це позитивний момент. З іншого боку, ще за всю історію незалежності такої кількості безробітних і людей без вищої освіти не потрапляло в український парламент. Добре це чи погано — ми побачимо це дуже швидко", — зазначив Юрій Подорожній.

	Політтехнолог вважає, що підготувати за тиждень непідготовлених людей до роботи у парламенті навряд чи можливо.

	"Наші депутати поїхали у Трускавець навчатись, у Київську школу економіки, а іспит шкільний вже склали. Вибори 21 липня вже виграли. Хоча за логікою речей спочатку треба повчитись, а потім складати іспити. Що з цього вийде, мені важко сказати. Хоча логіка підказує, що за тиждень підготувати непідготовлених людей до такої колосальної та серйозної роботи, від якої залежатиме життя кожного українця, навряд чи можливо", — сказав він.

	

	Зазначимо, 28 липня команда майбутніх депутатів "Слуги народу" прибула до Трускавця, де розпочинається тренінг для депутатів. Раніше повідомляли, що майбутні народні депутати від партії "Слуга народу" протягом тижня будуть проходити навчання в Трускавці. З 8:30 до 21:30 вони будуть слухати лекції від професорів Київської школи економіки та "визнаних на ринку праці фахівців".

	Читайте також — ЗеКоаліція чи ЗеМонобільшість: у якому форматі працюватиме нова Рада

	За результатами парламентських виборів президентська партія "Слуга народу" має отримати в парламенті 254 мандати.

	Прослухати повну версію. 

	Фото — facebook.com

)
1

Array
(
    [0] => 89415
    [item_id] => 89415
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-26 15:43:00
    [date_pub] => 2019-07-26 15:43:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Що подивитись: літня комедія про туристів та туризм "Моє велике грецьке літо" 
    [news_title] => Що подивитись: літня комедія про туристів та туризм "Моє велике грецьке літо" 
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про стрічку "Моє велике грецьке літо" в ефірі програми "Віра в кіно" на Радіо Промінь розповіла її ведуча Віра Сивачук.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	На щастя, кіно — це не театр. У кіно не закривають сезони, і туди можна ходити цілісінький рік. Отож, продовжуємо список гарних фільмів на літо. Думаю, до нього можна додати романтичну комедію "Моє велике грецьке літо", режисер Дональд Петрі, США–Іспанія, 2010.

	

	Сюжет

	Джорджія — американка з грецькими генами і екскурсовод з амбіціями професорки. Або просто зануда, особливо для туристів, які думають про селфі, шопінг, морозиво і пляж замість того, щоб слухати курс із грецької історії. Але Джорджія не здається.

	І ось чергова туристична група позіхає під лекцію про афінський Акрополь. Дівчина впевнена: їй не щастить із групою, де немає жодної розумної людини, і з водієм автобуса — дивним хлопцем, який весь час мовчить. А ще у спину дихає колега, який хоче вижити її з турфірми. А ще навколо ледачі греки, які палець об палець не вдарять, не позіхнувши.

	Джорджії уривається терпець. "Завершу тур — звільнюся", — пише вона обуреного листа своїй шефині, бо вона ще не знає, що під час екскурсії станеться те, що змінить її плани, ставлення до людей і до самого життя.

	

	Чому треба дивитись?

	Пишуть, що це дотепна комедія про кохання. Неправда. Бо романтична лінія така наївна і передбачувана, що усі, крім Джорджії, в курсі уже на початку.

	Ні, це дотепна комедія про туризм. Туристи, які скаженіють заради дурнуватого селфі, гіди, які ладні танцювати стриптиз просто в автобусі, і місцеві, які будь-який непотріб зможуть видати за сувенір. Це класика жанру, це смішно, влучно і знайомо, якщо ти бодай раз у житті їздив у автобусний тур, байдуже куди.

	

	"Ми перебуваємо у культурному центрі, а їм треба синтетичні футболки з троянським конем", — обурюється Джорджія. Хоча, звісно, і вона зі своїми сухими лекціями про романтичну історію стає об’єктом для сміху. І звичайно, добра половина жартів — про славнозвісні грецькі лінощі.

	Ще одна фішка літніх фільмів – красоти, на тлі яких усе відбувається. У "Моєму великому грецькому літі" з цим усе гаразд. Це перший художній фільм, який дозволили знімати в афінському Акрополі.

    [text_long] => 

	Про стрічку "Моє велике грецьке літо" в ефірі програми "Віра в кіно" на Радіо Промінь розповіла її ведуча Віра Сивачук.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	На щастя, кіно — це не театр. У кіно не закривають сезони, і туди можна ходити цілісінький рік. Отож, продовжуємо список гарних фільмів на літо. Думаю, до нього можна додати романтичну комедію "Моє велике грецьке літо", режисер Дональд Петрі, США–Іспанія, 2010.

	

	Сюжет

	Джорджія — американка з грецькими генами і екскурсовод з амбіціями професорки. Або просто зануда, особливо для туристів, які думають про селфі, шопінг, морозиво і пляж замість того, щоб слухати курс із грецької історії. Але Джорджія не здається.

	І ось чергова туристична група позіхає під лекцію про афінський Акрополь. Дівчина впевнена: їй не щастить із групою, де немає жодної розумної людини, і з водієм автобуса — дивним хлопцем, який весь час мовчить. А ще у спину дихає колега, який хоче вижити її з турфірми. А ще навколо ледачі греки, які палець об палець не вдарять, не позіхнувши.

	Джорджії уривається терпець. "Завершу тур — звільнюся", — пише вона обуреного листа своїй шефині, бо вона ще не знає, що під час екскурсії станеться те, що змінить її плани, ставлення до людей і до самого життя.

	

	Чому треба дивитись?

	Пишуть, що це дотепна комедія про кохання. Неправда. Бо романтична лінія така наївна і передбачувана, що усі, крім Джорджії, в курсі уже на початку.

	Ні, це дотепна комедія про туризм. Туристи, які скаженіють заради дурнуватого селфі, гіди, які ладні танцювати стриптиз просто в автобусі, і місцеві, які будь-який непотріб зможуть видати за сувенір. Це класика жанру, це смішно, влучно і знайомо, якщо ти бодай раз у житті їздив у автобусний тур, байдуже куди.

	

	"Ми перебуваємо у культурному центрі, а їм треба синтетичні футболки з троянським конем", — обурюється Джорджія. Хоча, звісно, і вона зі своїми сухими лекціями про романтичну історію стає об’єктом для сміху. І звичайно, добра половина жартів — про славнозвісні грецькі лінощі.

	Ще одна фішка літніх фільмів – красоти, на тлі яких усе відбувається. У "Моєму великому грецькому літі" з цим усе гаразд. Це перший художній фільм, який дозволили знімати в афінському Акрополі.

    [9] => news_1564148613_5d3b03857cb97.jpg
    [picture] => news_1564148613_5d3b03857cb97.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89415
    [date_formatted] => 26.07.2019, 15:43
    [pre_text] => 
	Про стрічку "Моє велике грецьке літо" в ефірі програми "Віра в кіно" на Радіо Промінь розповіла її ведуча Віра Сивачук.

	Ведуча:

	Віра Сивачук

	На щастя, кіно — це не театр. У кіно не закривають сезони, і туди можна ходити цілісінький рік. Отож, продовжуємо список гарних фільмів на літо. Думаю, до нього можна додати романтичну комедію "Моє велике грецьке літо", режисер Дональд Петрі, США–Іспанія, 2010.

	

	Сюжет

	Джорджія — американка з грецькими генами і екскурсовод з амбіціями професорки. Або просто зануда, особливо для туристів, які думають про селфі, шопінг, морозиво і пляж замість того, щоб слухати курс із грецької історії. Але Джорджія не здається.

	І ось чергова туристична група позіхає під лекцію про афінський Акрополь. Дівчина впевнена: їй не щастить із групою, де немає жодної розумної людини, і з водієм автобуса — дивним хлопцем, який весь час мовчить. А ще у спину дихає колега, який хоче вижити її з турфірми. А ще навколо ледачі греки, які палець об палець не вдарять, не позіхнувши.

	Джорджії уривається терпець. "Завершу тур — звільнюся", — пише вона обуреного листа своїй шефині, бо вона ще не знає, що під час екскурсії станеться те, що змінить її плани, ставлення до людей і до самого життя.

	

	Чому треба дивитись?

	Пишуть, що це дотепна комедія про кохання. Неправда. Бо романтична лінія така наївна і передбачувана, що усі, крім Джорджії, в курсі уже на початку.

	Ні, це дотепна комедія про туризм. Туристи, які скаженіють заради дурнуватого селфі, гіди, які ладні танцювати стриптиз просто в автобусі, і місцеві, які будь-який непотріб зможуть видати за сувенір. Це класика жанру, це смішно, влучно і знайомо, якщо ти бодай раз у житті їздив у автобусний тур, байдуже куди.

	

	"Ми перебуваємо у культурному центрі, а їм треба синтетичні футболки з троянським конем", — обурюється Джорджія. Хоча, звісно, і вона зі своїми сухими лекціями про романтичну історію стає об’єктом для сміху. І звичайно, добра половина жартів — про славнозвісні грецькі лінощі.

	Ще одна фішка літніх фільмів – красоти, на тлі яких усе відбувається. У "Моєму великому грецькому літі" з цим усе гаразд. Це перший художній фільм, який дозволили знімати в афінському Акрополі.

)
1

Array
(
    [0] => 89355
    [item_id] => 89355
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-25 12:24:00
    [date_pub] => 2019-07-25 12:24:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] =>  Супрун: із Зеленським і його командою була зустріч щодо медичної реформи 
    [news_title] =>  Супрун: із Зеленським і його командою була зустріч щодо медичної реформи 
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун заявила, що представники МОЗ обговорювали медичну реформу з президентом України Володимиром Зеленським і його командою. Про це вона розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Персона ґрата".

	"Ми мали зустріч з президентом Зеленським, з його командою. Ми обговорювали, які вже були зроблені кроки щодо трансформації системи охорони здоров'я, як далі будемо розвивати цю трансформацію. Була підтримка того, що вже було зроблено", — заявила Супрун.

	За її словами, у ході зустрічі у представників МОЗ запитали про законопроекти, які необхідні для завершення реформування охорони здоров'я.

	"Було розуміння. І ми подали ті законопроекти, які зараз потрібні, так само як і зміни до фінансування, проекти інфраструктури, які можуть покращити надання медичних послуг", — додала очільниця МОЗ. 

	Коли відбулася ця зустріч, Супрун не уточнила. В Офісі президента про цю зустріч не повідомляли. 

	Читайте інтерв'ю — Уляна Супрун: боротимемося до самого фінішу медичної реформи, аби покращити життя кожного українця

	Нагадаємо, у червні президент Володимир Зеленський заявив, що до в. о. міністра охорони здоров'я Уляни Супрун українці ставляться по-різному, і подякував Богу, що в нього самого і його сім'ї інший лікар. 

	"Думаю, що за ці 2 місяці до нових виборів і до створення нового уряду ми познайомимося ближче, і я зрозумію, хто з них спроможний зробити щось нове для України. Бо тут треба не кроки (робити – ред.), тут — стрибки", — сказав тоді Зеленський у коментарі журналісту Радіо Свобода.

	Уляна Супрун майже три роки виконує обов'язки міністра охорони здоров'я — уряд призначив її на цю посаду у липні 2016 року.

	У лютому цього року Окружний адміністративний суд Києва заборонив Уляні Супрун виконувати обов'язки міністра охорони здоров'я. Проте згодом суд скасував відсторонення Супрун.  

	Уляна Супрун, фото - Facebook

    [text_long] => 

	Виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун заявила, що представники МОЗ обговорювали медичну реформу з президентом України Володимиром Зеленським і його командою. Про це вона розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Персона ґрата".

	"Ми мали зустріч з президентом Зеленським, з його командою. Ми обговорювали, які вже були зроблені кроки щодо трансформації системи охорони здоров'я, як далі будемо розвивати цю трансформацію. Була підтримка того, що вже було зроблено", — заявила Супрун.

	За її словами, у ході зустрічі у представників МОЗ запитали про законопроекти, які необхідні для завершення реформування охорони здоров'я.

	"Було розуміння. І ми подали ті законопроекти, які зараз потрібні, так само як і зміни до фінансування, проекти інфраструктури, які можуть покращити надання медичних послуг", — додала очільниця МОЗ. 

	Коли відбулася ця зустріч, Супрун не уточнила. В Офісі президента про цю зустріч не повідомляли. 

	Читайте інтерв'ю — Уляна Супрун: боротимемося до самого фінішу медичної реформи, аби покращити життя кожного українця

	Нагадаємо, у червні президент Володимир Зеленський заявив, що до в. о. міністра охорони здоров'я Уляни Супрун українці ставляться по-різному, і подякував Богу, що в нього самого і його сім'ї інший лікар. 

	"Думаю, що за ці 2 місяці до нових виборів і до створення нового уряду ми познайомимося ближче, і я зрозумію, хто з них спроможний зробити щось нове для України. Бо тут треба не кроки (робити – ред.), тут — стрибки", — сказав тоді Зеленський у коментарі журналісту Радіо Свобода.

	Уляна Супрун майже три роки виконує обов'язки міністра охорони здоров'я — уряд призначив її на цю посаду у липні 2016 року.

	У лютому цього року Окружний адміністративний суд Києва заборонив Уляні Супрун виконувати обов'язки міністра охорони здоров'я. Проте згодом суд скасував відсторонення Супрун.  

	Уляна Супрун, фото - Facebook

    [9] => news_1564050570_5d39848ae2fad.jpg
    [picture] => news_1564050570_5d39848ae2fad.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89355
    [date_formatted] => 25.07.2019, 12:24
    [pre_text] => 
	Виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун заявила, що представники МОЗ обговорювали медичну реформу з президентом України Володимиром Зеленським і його командою. Про це вона розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Персона ґрата".

	"Ми мали зустріч з президентом Зеленським, з його командою. Ми обговорювали, які вже були зроблені кроки щодо трансформації системи охорони здоров'я, як далі будемо розвивати цю трансформацію. Була підтримка того, що вже було зроблено", — заявила Супрун.

	За її словами, у ході зустрічі у представників МОЗ запитали про законопроекти, які необхідні для завершення реформування охорони здоров'я.

	"Було розуміння. І ми подали ті законопроекти, які зараз потрібні, так само як і зміни до фінансування, проекти інфраструктури, які можуть покращити надання медичних послуг", — додала очільниця МОЗ. 

	Коли відбулася ця зустріч, Супрун не уточнила. В Офісі президента про цю зустріч не повідомляли. 

	Читайте інтерв'ю — Уляна Супрун: боротимемося до самого фінішу медичної реформи, аби покращити життя кожного українця

	Нагадаємо, у червні президент Володимир Зеленський заявив, що до в. о. міністра охорони здоров'я Уляни Супрун українці ставляться по-різному, і подякував Богу, що в нього самого і його сім'ї інший лікар. 

	"Думаю, що за ці 2 місяці до нових виборів і до створення нового уряду ми познайомимося ближче, і я зрозумію, хто з них спроможний зробити щось нове для України. Бо тут треба не кроки (робити – ред.), тут — стрибки", — сказав тоді Зеленський у коментарі журналісту Радіо Свобода.

	Уляна Супрун майже три роки виконує обов'язки міністра охорони здоров'я — уряд призначив її на цю посаду у липні 2016 року.

	У лютому цього року Окружний адміністративний суд Києва заборонив Уляні Супрун виконувати обов'язки міністра охорони здоров'я. Проте згодом суд скасував відсторонення Супрун.  

	Уляна Супрун, фото - Facebook

)
1

Array
(
    [0] => 89349
    [item_id] => 89349
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-24 20:50:00
    [date_pub] => 2019-07-24 20:50:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Режисер фільму "Свідки Путіна": закортіло розказати, як ця людина з'явилася, в результаті яких наївних і безвідповідальних дій суспільства
    [news_title] => Режисер фільму "Свідки Путіна": закортіло розказати, як ця людина з'явилася, в результаті яких наївних і безвідповідальних дій суспільства
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про те, чому саме зараз зробив фільм “Свідки Путіна”, яку хорошу тенденцію помітив в українських кінематографістів в ефірі Радіо Культура в програмі “Майстерня" і спецпроекті "Щоденник Одеського фестивалю" ведуча Катерина Толокольнікова говорила з режисером-документалістом Віталієм Манським, президентом фестивалю АртДокФест.

	Фільми Манського отримали понад 100 призів на міжнародних кінофестивалях. Українському глядачу відомі зокрема стрічки “В променях сонця” про північну Корею, фільм “Рідні”, який розповідає історію життя режисера та його родини, яка розділена різними куточками України.

	В рамках спеціального проказу на Одеському міжнародному кінофестивалі відбувся показ його останнього фільму “Свідки Путіна”. Торік стрічка здобула нагороди на фестивалях в Стокгольмі та Карлових Варах як кращий документальний фільм. До стрічки увійшли кадри, зняті в момент першого приходу Володимира Путіна на посаду президента Росії на початку 2000-го року. Персонажами стрічки стали Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Володимир путін і російський народ, який, як зазначається в описі фільму “завжди є мовчазними свідком своєї долі”.

	Про передісторію фільму "Свідки Путіна" і як тоді, в 2000-му році йому вдалося підійти настільки близько і зняти перебіг цієї операції “Наступник”, Манський каже:

	"Історія питання така. 31-го грудня 1999-го року Єльцин за пару годин до Нового року оголосив, що в країні новий президент. Усім відомо, що країна відпочиває до 13-го січня. А я у той момент керував Департаментом документального фільму на каналі “Россия”. І вже 3-4 січня я доручив, без будь якого погодження з керівництвом каналу, не кажучи вже про адміністрацію президента, доручив почати зйомку матеріалу, який відповів би російському глядачу на питання "Ху із містер Путін?".

	Він доручив партнерам у Санкт-Петербурзі, аби знайшли людей, які працювали, жили і знають Путіна. 

	"І цей фільм ("Наступник" - ред.) дійсно був показаний до виборів Путіна. І, що правда, і, що є моєю зоною відповідальності і якогось розчарування наступного - вони допомогли створити образ Путіна як достатньо живого і позитивного персонажу", - додав режисер. 

	Документаліст пояснює, чому повернувся до темі Путіна й вирішив використати матеріал 2000-го року для нового фільму:

	"Тому що до 2008-го року мені здавалося, що це не суттєвий матеріал. Для мене дуже потужним поштовхом для повернення до цього матеріалу послугували події 2012-го року, коли цинічно і якось зухвало, і дещо безсовісно було оголошено країні, що Путін повертається в президентській кабінет, по суті, з нього й не йшовши".

	Віталій Манський наголосив, що саме тоді внесли зміни до конституції про президентський строк, що означало одне - Путіна обрали на 24 роки.

	"Це мене самого на особистому рівні повернуло в той час, у ті спогади. Я почав замислюватися про необхідність фільму, який би розказав, як взагалі ця людина з'явилася. В результаті яких компромісів. В результаті яких наївних і безвідповідальних дій і реакції суспілсьвта", - пояснив він.

	Весь ефір слухайте тут

	Віталій Манський. Фото Facebook

	 

    [text_long] => 

	Про те, чому саме зараз зробив фільм “Свідки Путіна”, яку хорошу тенденцію помітив в українських кінематографістів в ефірі Радіо Культура в програмі “Майстерня" і спецпроекті "Щоденник Одеського фестивалю" ведуча Катерина Толокольнікова говорила з режисером-документалістом Віталієм Манським, президентом фестивалю АртДокФест.

	Фільми Манського отримали понад 100 призів на міжнародних кінофестивалях. Українському глядачу відомі зокрема стрічки “В променях сонця” про північну Корею, фільм “Рідні”, який розповідає історію життя режисера та його родини, яка розділена різними куточками України.

	В рамках спеціального проказу на Одеському міжнародному кінофестивалі відбувся показ його останнього фільму “Свідки Путіна”. Торік стрічка здобула нагороди на фестивалях в Стокгольмі та Карлових Варах як кращий документальний фільм. До стрічки увійшли кадри, зняті в момент першого приходу Володимира Путіна на посаду президента Росії на початку 2000-го року. Персонажами стрічки стали Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Володимир путін і російський народ, який, як зазначається в описі фільму “завжди є мовчазними свідком своєї долі”.

	Про передісторію фільму "Свідки Путіна" і як тоді, в 2000-му році йому вдалося підійти настільки близько і зняти перебіг цієї операції “Наступник”, Манський каже:

	"Історія питання така. 31-го грудня 1999-го року Єльцин за пару годин до Нового року оголосив, що в країні новий президент. Усім відомо, що країна відпочиває до 13-го січня. А я у той момент керував Департаментом документального фільму на каналі “Россия”. І вже 3-4 січня я доручив, без будь якого погодження з керівництвом каналу, не кажучи вже про адміністрацію президента, доручив почати зйомку матеріалу, який відповів би російському глядачу на питання "Ху із містер Путін?".

	Він доручив партнерам у Санкт-Петербурзі, аби знайшли людей, які працювали, жили і знають Путіна. 

	"І цей фільм ("Наступник" - ред.) дійсно був показаний до виборів Путіна. І, що правда, і, що є моєю зоною відповідальності і якогось розчарування наступного - вони допомогли створити образ Путіна як достатньо живого і позитивного персонажу", - додав режисер. 

	Документаліст пояснює, чому повернувся до темі Путіна й вирішив використати матеріал 2000-го року для нового фільму:

	"Тому що до 2008-го року мені здавалося, що це не суттєвий матеріал. Для мене дуже потужним поштовхом для повернення до цього матеріалу послугували події 2012-го року, коли цинічно і якось зухвало, і дещо безсовісно було оголошено країні, що Путін повертається в президентській кабінет, по суті, з нього й не йшовши".

	Віталій Манський наголосив, що саме тоді внесли зміни до конституції про президентський строк, що означало одне - Путіна обрали на 24 роки.

	"Це мене самого на особистому рівні повернуло в той час, у ті спогади. Я почав замислюватися про необхідність фільму, який би розказав, як взагалі ця людина з'явилася. В результаті яких компромісів. В результаті яких наївних і безвідповідальних дій і реакції суспілсьвта", - пояснив він.

	Весь ефір слухайте тут

	Віталій Манський. Фото Facebook

	 

    [9] => news_1563994200_5d38a858bb424.jpg
    [picture] => news_1563994200_5d38a858bb424.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89349
    [date_formatted] => 24.07.2019, 20:50
    [pre_text] => 
	Про те, чому саме зараз зробив фільм “Свідки Путіна”, яку хорошу тенденцію помітив в українських кінематографістів в ефірі Радіо Культура в програмі “Майстерня" і спецпроекті "Щоденник Одеського фестивалю" ведуча Катерина Толокольнікова говорила з режисером-документалістом Віталієм Манським, президентом фестивалю АртДокФест.

	Фільми Манського отримали понад 100 призів на міжнародних кінофестивалях. Українському глядачу відомі зокрема стрічки “В променях сонця” про північну Корею, фільм “Рідні”, який розповідає історію життя режисера та його родини, яка розділена різними куточками України.

	В рамках спеціального проказу на Одеському міжнародному кінофестивалі відбувся показ його останнього фільму “Свідки Путіна”. Торік стрічка здобула нагороди на фестивалях в Стокгольмі та Карлових Варах як кращий документальний фільм. До стрічки увійшли кадри, зняті в момент першого приходу Володимира Путіна на посаду президента Росії на початку 2000-го року. Персонажами стрічки стали Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Володимир путін і російський народ, який, як зазначається в описі фільму “завжди є мовчазними свідком своєї долі”.

	Про передісторію фільму "Свідки Путіна" і як тоді, в 2000-му році йому вдалося підійти настільки близько і зняти перебіг цієї операції “Наступник”, Манський каже:

	"Історія питання така. 31-го грудня 1999-го року Єльцин за пару годин до Нового року оголосив, що в країні новий президент. Усім відомо, що країна відпочиває до 13-го січня. А я у той момент керував Департаментом документального фільму на каналі “Россия”. І вже 3-4 січня я доручив, без будь якого погодження з керівництвом каналу, не кажучи вже про адміністрацію президента, доручив почати зйомку матеріалу, який відповів би російському глядачу на питання "Ху із містер Путін?".

	Він доручив партнерам у Санкт-Петербурзі, аби знайшли людей, які працювали, жили і знають Путіна. 

	"І цей фільм ("Наступник" - ред.) дійсно був показаний до виборів Путіна. І, що правда, і, що є моєю зоною відповідальності і якогось розчарування наступного - вони допомогли створити образ Путіна як достатньо живого і позитивного персонажу", - додав режисер. 

	Документаліст пояснює, чому повернувся до темі Путіна й вирішив використати матеріал 2000-го року для нового фільму:

	"Тому що до 2008-го року мені здавалося, що це не суттєвий матеріал. Для мене дуже потужним поштовхом для повернення до цього матеріалу послугували події 2012-го року, коли цинічно і якось зухвало, і дещо безсовісно було оголошено країні, що Путін повертається в президентській кабінет, по суті, з нього й не йшовши".

	Віталій Манський наголосив, що саме тоді внесли зміни до конституції про президентський строк, що означало одне - Путіна обрали на 24 роки.

	"Це мене самого на особистому рівні повернуло в той час, у ті спогади. Я почав замислюватися про необхідність фільму, який би розказав, як взагалі ця людина з'явилася. В результаті яких компромісів. В результаті яких наївних і безвідповідальних дій і реакції суспілсьвта", - пояснив він.

	Весь ефір слухайте тут

	Віталій Манський. Фото Facebook
	 

)
1

Array
(
    [0] => 89337
    [item_id] => 89337
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-24 17:56:00
    [date_pub] => 2019-07-24 17:56:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => В Одесі триває виставка скульптур Марії Куліковської "Моя шкіра — моя справа"
    [news_title] => В Одесі триває виставка скульптур Марії Куліковської "Моя шкіра — моя справа"
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	В Одесі триває виставка української художниці "Моя шкіра — моя справа". Детальніше про неї в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла авторка виставки, художниця Марія Куліковська.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Виставку "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська презентувала в Одеському художньому музеї. Це її перша персональна виставка у державному музеї України, хоча ці її роботи вже експонувалися за кордоном.

	"Ідеєю було показати зліпки з мого тіла, скульптури, повноростові та погруддя, в гроті музею, бо в них ще ніколи не було такого прецеденту, щоб зробити виставку у закритому приміщенні. Це маніфест того, що моє тіло, моя шкіра, моя власна думка, життя — це особиста справа, і я можу моїм життям, моїм тілом розпоряджатися так, як я вважаю, так, як я відчуваю", — пояснила авторка виставки.

	

	Марія Куліковська родом з Криму. На своїй малій батьківщині вона не була більше 5 років, виїхала під час окупації Криму Росією.

	"Я завжди була в авангарді, мене представляли, як радикальну, реакційну, дуже авангардну. Я працюю з власним тілом, з перфомансами, з темами самоідентифікації та позиції жінки у сучасному світі, з темами фемінізму, — розповіла Марія Куліковська. — Я не можу потрапити до свого дому через свою художню практику".

	На виставці "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська експонуватиме роботи, які щойно повернулися з-за кордону.

	

	"Це розстріляні п’ять моїх фігур, зліпки з мого тіла. Я розстріляла їх сама, власноруч. Чи був перфоманс для україно-швейцарського фільму "Forgotten".  Це була репліка того, що сталося насправді на Сході України, в Донецьку, коли бойовики розстріляли мої фігури, — згадує художниця. — Також там будуть скульптури, інтегровані в семплічні об’єкти, наприклад, кості, квіти — такі елементи, які символізують різноманітні метафори".

	Виставка Марії Куліковської "Моя шкіра — моя справа" триває у Одеському художньому музеї до кінця літа.

	Фото Одеського художнього музею

    [text_long] => 

	В Одесі триває виставка української художниці "Моя шкіра — моя справа". Детальніше про неї в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла авторка виставки, художниця Марія Куліковська.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Виставку "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська презентувала в Одеському художньому музеї. Це її перша персональна виставка у державному музеї України, хоча ці її роботи вже експонувалися за кордоном.

	"Ідеєю було показати зліпки з мого тіла, скульптури, повноростові та погруддя, в гроті музею, бо в них ще ніколи не було такого прецеденту, щоб зробити виставку у закритому приміщенні. Це маніфест того, що моє тіло, моя шкіра, моя власна думка, життя — це особиста справа, і я можу моїм життям, моїм тілом розпоряджатися так, як я вважаю, так, як я відчуваю", — пояснила авторка виставки.

	

	Марія Куліковська родом з Криму. На своїй малій батьківщині вона не була більше 5 років, виїхала під час окупації Криму Росією.

	"Я завжди була в авангарді, мене представляли, як радикальну, реакційну, дуже авангардну. Я працюю з власним тілом, з перфомансами, з темами самоідентифікації та позиції жінки у сучасному світі, з темами фемінізму, — розповіла Марія Куліковська. — Я не можу потрапити до свого дому через свою художню практику".

	На виставці "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська експонуватиме роботи, які щойно повернулися з-за кордону.

	

	"Це розстріляні п’ять моїх фігур, зліпки з мого тіла. Я розстріляла їх сама, власноруч. Чи був перфоманс для україно-швейцарського фільму "Forgotten".  Це була репліка того, що сталося насправді на Сході України, в Донецьку, коли бойовики розстріляли мої фігури, — згадує художниця. — Також там будуть скульптури, інтегровані в семплічні об’єкти, наприклад, кості, квіти — такі елементи, які символізують різноманітні метафори".

	Виставка Марії Куліковської "Моя шкіра — моя справа" триває у Одеському художньому музеї до кінця літа.

	Фото Одеського художнього музею

    [9] => news_1563983804_5d387fbcc22e7.jpg
    [picture] => news_1563983804_5d387fbcc22e7.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89337
    [date_formatted] => 24.07.2019, 17:56
    [pre_text] => 
	В Одесі триває виставка української художниці "Моя шкіра — моя справа". Детальніше про неї в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла авторка виставки, художниця Марія Куліковська.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	Виставку "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська презентувала в Одеському художньому музеї. Це її перша персональна виставка у державному музеї України, хоча ці її роботи вже експонувалися за кордоном.

	"Ідеєю було показати зліпки з мого тіла, скульптури, повноростові та погруддя, в гроті музею, бо в них ще ніколи не було такого прецеденту, щоб зробити виставку у закритому приміщенні. Це маніфест того, що моє тіло, моя шкіра, моя власна думка, життя — це особиста справа, і я можу моїм життям, моїм тілом розпоряджатися так, як я вважаю, так, як я відчуваю", — пояснила авторка виставки.

	

	Марія Куліковська родом з Криму. На своїй малій батьківщині вона не була більше 5 років, виїхала під час окупації Криму Росією.

	"Я завжди була в авангарді, мене представляли, як радикальну, реакційну, дуже авангардну. Я працюю з власним тілом, з перфомансами, з темами самоідентифікації та позиції жінки у сучасному світі, з темами фемінізму, — розповіла Марія Куліковська. — Я не можу потрапити до свого дому через свою художню практику".

	На виставці "Моя шкіра — моя справа" Марія Куліковська експонуватиме роботи, які щойно повернулися з-за кордону.

	

	"Це розстріляні п’ять моїх фігур, зліпки з мого тіла. Я розстріляла їх сама, власноруч. Чи був перфоманс для україно-швейцарського фільму "Forgotten".  Це була репліка того, що сталося насправді на Сході України, в Донецьку, коли бойовики розстріляли мої фігури, — згадує художниця. — Також там будуть скульптури, інтегровані в семплічні об’єкти, наприклад, кості, квіти — такі елементи, які символізують різноманітні метафори".

	Виставка Марії Куліковської "Моя шкіра — моя справа" триває у Одеському художньому музеї до кінця літа.

	Фото Одеського художнього музею

)
1

Array
(
    [0] => 89330
    [item_id] => 89330
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-24 17:12:00
    [date_pub] => 2019-07-24 17:12:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Давити на біль або продавати щастя: експерти пояснили, як використовувати сторітелінг
    [news_title] => Давити на біль або продавати щастя: експерти пояснили, як використовувати сторітелінг
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Сторітелінг — це буквально мистецтво розповідати історії. І потрібне це мистецтво людям, які працюють у зовсім різних сферах. Як використовувати сторітелінг у роботі та житті, в ефірі програми "Соціум.com" на Радіо Промінь розповіли експертки Іванна Євсєєва, Євгенія Мазур та Тетяна Юзьв'як.

	Ведучі:

	Тетяна Кононенко, Ольга Бродська

	 

	Іванна Євсєєва, бізнес-тренерка, авторка курсу "Копірайтинг та сторітелінг"

	— У нас зараз стартував четвертий потік курсу "Копірайтинг та сторітелінг", три потоки я вже випустила.

	Зараз я усвідомлюю, що коли я пишу у соцмережах щиро і відкрито, показуючи свої цінності і транслюючи свою життєву позицію, це "заходить" людям, і у мене стоїть черга клієнтів. Тому для мене сторітелінг — це не лише про історії, але й про продажі.

	Часто до мене звертаються експерти, які дуже сильні у своїй ніші, проте про це ніхто не знає. Коли вони розказують про те, чим вони займаються і як вони займаються, мені дуже хочеться, щоб вони навчилися упаковувати це і показувати світу. А зараз найлегше це показати через соцмережі. Тому вони приходять вчитися писати тексти.

	По-перше, якщо ми говоримо про соцмережі, то це текст і картинка, або відео і текст. Не можуть існувати текст без картинки або картинка без тексту.

	Якщо ми починаємо говорити про те, що писати — у першу чергу я починаю працювати як психолог, тому що люди банально бояться писати, їм спершу треба подолати страх. А ми боїмося того, що про нас подумають, якщо ми почнемо щось не те писати. Є дуже важливе правило, з якого ми починаємо зі студентами: краще як-небудь сьогодні, ніж ідеально і ніколи.

	Дуже важливо почати і формувати звичку. Тому що прослухати курс і бути теоретиком — це нічого не вартує. Треба стати практиком і писати щодня.

	Сучасні історії коротші, ніж раніше. У них обов’язково має бути основний герой, обов’язково має бути емоція. Два типи емоцій — позитивні або негативні — привертають увагу, якщо вони яскраві. Ми або давимо на біль, або продаємо щастя.

	В історії обов’язково має бути власна позиція, а в кінці мають бути висновки. Якщо ми говоримо про соцмережні тексти — ми маємо або давати безумовну користь, або безумовно розважати.

	 

	Євгенія Мазур, журналістка, блогерка

	— Мої історії беруться зі світу, а навичка писати для мене — це просто вміння занотовувати те, що я бачу. Я взагалі була впевнена усе життя, що усі так можуть. І тільки нещодавно я відкрила для себе, що вмію дивитися по сторонах і бачити те, чого інші не бачать.

	У мене єдине правило — записувати одразу, якщо щось відбулося. Не чекати, тому що коли чекаєш, втрачаються якісь нюанси, емоції, нотки, враження, і з часом взагалі перестаєш розуміти, що саме тебе зачепило в цій історії і чому взагалі потрібно її комусь переказувати. Одразу не записав — усе, концепція злітає.

	Треба частіше дивитися по сторонах. Бо коли завалюєш себе рутиною і постійно курсуєш в режимі робота-дім-робота і не помічаєш, що відбувається навколо, то приводів писати набагато менше.

	Правило номер три — вміти говорити з людьми, бо якщо ти з ними не говориш, вони тобі нічого не розказують.

	Ти не завжди можеш контролювати реакцію на твій текст чи її наявність. Може бути супертема, суперлюди, супервсе, але не читають.

	 

	Тетяна Юзьв'як, вчителька української мови та літератури Калуського ліцею № 10

	— Якщо розглядати предмет української мови та літератури — ми "сторітелінгуємо" і там, і там. Наприклад, коли ми проходили Симоненка і я хотіла розповісти про віхи його біографії, я зайшла у клас зі словами: "Знаєте, я хочу вам розповісти про такого хлопця, який надзвичайно любив ходити до школи, і долав 9 кілометрів, навіть у зимову хугу чи в іншу пору року!" Запала тиша — як взагалі можна подолати 9 кілометрів заради школи? І про кого ж я буду розповідати?

	Основне — вловити емоцію. Емоція має бути однаковою як у мене, так і у моїх учнів.

	Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

	Фото pexel.com

    [text_long] => 

	Сторітелінг — це буквально мистецтво розповідати історії. І потрібне це мистецтво людям, які працюють у зовсім різних сферах. Як використовувати сторітелінг у роботі та житті, в ефірі програми "Соціум.com" на Радіо Промінь розповіли експертки Іванна Євсєєва, Євгенія Мазур та Тетяна Юзьв'як.

	Ведучі:

	Тетяна Кононенко, Ольга Бродська

	 

	Іванна Євсєєва, бізнес-тренерка, авторка курсу "Копірайтинг та сторітелінг"

	— У нас зараз стартував четвертий потік курсу "Копірайтинг та сторітелінг", три потоки я вже випустила.

	Зараз я усвідомлюю, що коли я пишу у соцмережах щиро і відкрито, показуючи свої цінності і транслюючи свою життєву позицію, це "заходить" людям, і у мене стоїть черга клієнтів. Тому для мене сторітелінг — це не лише про історії, але й про продажі.

	Часто до мене звертаються експерти, які дуже сильні у своїй ніші, проте про це ніхто не знає. Коли вони розказують про те, чим вони займаються і як вони займаються, мені дуже хочеться, щоб вони навчилися упаковувати це і показувати світу. А зараз найлегше це показати через соцмережі. Тому вони приходять вчитися писати тексти.

	По-перше, якщо ми говоримо про соцмережі, то це текст і картинка, або відео і текст. Не можуть існувати текст без картинки або картинка без тексту.

	Якщо ми починаємо говорити про те, що писати — у першу чергу я починаю працювати як психолог, тому що люди банально бояться писати, їм спершу треба подолати страх. А ми боїмося того, що про нас подумають, якщо ми почнемо щось не те писати. Є дуже важливе правило, з якого ми починаємо зі студентами: краще як-небудь сьогодні, ніж ідеально і ніколи.

	Дуже важливо почати і формувати звичку. Тому що прослухати курс і бути теоретиком — це нічого не вартує. Треба стати практиком і писати щодня.

	Сучасні історії коротші, ніж раніше. У них обов’язково має бути основний герой, обов’язково має бути емоція. Два типи емоцій — позитивні або негативні — привертають увагу, якщо вони яскраві. Ми або давимо на біль, або продаємо щастя.

	В історії обов’язково має бути власна позиція, а в кінці мають бути висновки. Якщо ми говоримо про соцмережні тексти — ми маємо або давати безумовну користь, або безумовно розважати.

	 

	Євгенія Мазур, журналістка, блогерка

	— Мої історії беруться зі світу, а навичка писати для мене — це просто вміння занотовувати те, що я бачу. Я взагалі була впевнена усе життя, що усі так можуть. І тільки нещодавно я відкрила для себе, що вмію дивитися по сторонах і бачити те, чого інші не бачать.

	У мене єдине правило — записувати одразу, якщо щось відбулося. Не чекати, тому що коли чекаєш, втрачаються якісь нюанси, емоції, нотки, враження, і з часом взагалі перестаєш розуміти, що саме тебе зачепило в цій історії і чому взагалі потрібно її комусь переказувати. Одразу не записав — усе, концепція злітає.

	Треба частіше дивитися по сторонах. Бо коли завалюєш себе рутиною і постійно курсуєш в режимі робота-дім-робота і не помічаєш, що відбувається навколо, то приводів писати набагато менше.

	Правило номер три — вміти говорити з людьми, бо якщо ти з ними не говориш, вони тобі нічого не розказують.

	Ти не завжди можеш контролювати реакцію на твій текст чи її наявність. Може бути супертема, суперлюди, супервсе, але не читають.

	 

	Тетяна Юзьв'як, вчителька української мови та літератури Калуського ліцею № 10

	— Якщо розглядати предмет української мови та літератури — ми "сторітелінгуємо" і там, і там. Наприклад, коли ми проходили Симоненка і я хотіла розповісти про віхи його біографії, я зайшла у клас зі словами: "Знаєте, я хочу вам розповісти про такого хлопця, який надзвичайно любив ходити до школи, і долав 9 кілометрів, навіть у зимову хугу чи в іншу пору року!" Запала тиша — як взагалі можна подолати 9 кілометрів заради школи? І про кого ж я буду розповідати?

	Основне — вловити емоцію. Емоція має бути однаковою як у мене, так і у моїх учнів.

	Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

	Фото pexel.com

    [9] => news_1563981140_5d3875546d97f.jpg
    [picture] => news_1563981140_5d3875546d97f.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89330
    [date_formatted] => 24.07.2019, 17:12
    [pre_text] => 
	Сторітелінг — це буквально мистецтво розповідати історії. І потрібне це мистецтво людям, які працюють у зовсім різних сферах. Як використовувати сторітелінг у роботі та житті, в ефірі програми "Соціум.com" на Радіо Промінь розповіли експертки Іванна Євсєєва, Євгенія Мазур та Тетяна Юзьв'як.

	Ведучі:

	Тетяна Кононенко, Ольга Бродська

	 

	Іванна Євсєєва, бізнес-тренерка, авторка курсу "Копірайтинг та сторітелінг"

	— У нас зараз стартував четвертий потік курсу "Копірайтинг та сторітелінг", три потоки я вже випустила.

	Зараз я усвідомлюю, що коли я пишу у соцмережах щиро і відкрито, показуючи свої цінності і транслюючи свою життєву позицію, це "заходить" людям, і у мене стоїть черга клієнтів. Тому для мене сторітелінг — це не лише про історії, але й про продажі.

	Часто до мене звертаються експерти, які дуже сильні у своїй ніші, проте про це ніхто не знає. Коли вони розказують про те, чим вони займаються і як вони займаються, мені дуже хочеться, щоб вони навчилися упаковувати це і показувати світу. А зараз найлегше це показати через соцмережі. Тому вони приходять вчитися писати тексти.

	По-перше, якщо ми говоримо про соцмережі, то це текст і картинка, або відео і текст. Не можуть існувати текст без картинки або картинка без тексту.

	Якщо ми починаємо говорити про те, що писати — у першу чергу я починаю працювати як психолог, тому що люди банально бояться писати, їм спершу треба подолати страх. А ми боїмося того, що про нас подумають, якщо ми почнемо щось не те писати. Є дуже важливе правило, з якого ми починаємо зі студентами: краще як-небудь сьогодні, ніж ідеально і ніколи.

	Дуже важливо почати і формувати звичку. Тому що прослухати курс і бути теоретиком — це нічого не вартує. Треба стати практиком і писати щодня.

	Сучасні історії коротші, ніж раніше. У них обов’язково має бути основний герой, обов’язково має бути емоція. Два типи емоцій — позитивні або негативні — привертають увагу, якщо вони яскраві. Ми або давимо на біль, або продаємо щастя.

	В історії обов’язково має бути власна позиція, а в кінці мають бути висновки. Якщо ми говоримо про соцмережні тексти — ми маємо або давати безумовну користь, або безумовно розважати.

	 

	Євгенія Мазур, журналістка, блогерка

	— Мої історії беруться зі світу, а навичка писати для мене — це просто вміння занотовувати те, що я бачу. Я взагалі була впевнена усе життя, що усі так можуть. І тільки нещодавно я відкрила для себе, що вмію дивитися по сторонах і бачити те, чого інші не бачать.

	У мене єдине правило — записувати одразу, якщо щось відбулося. Не чекати, тому що коли чекаєш, втрачаються якісь нюанси, емоції, нотки, враження, і з часом взагалі перестаєш розуміти, що саме тебе зачепило в цій історії і чому взагалі потрібно її комусь переказувати. Одразу не записав — усе, концепція злітає.

	Треба частіше дивитися по сторонах. Бо коли завалюєш себе рутиною і постійно курсуєш в режимі робота-дім-робота і не помічаєш, що відбувається навколо, то приводів писати набагато менше.

	Правило номер три — вміти говорити з людьми, бо якщо ти з ними не говориш, вони тобі нічого не розказують.

	Ти не завжди можеш контролювати реакцію на твій текст чи її наявність. Може бути супертема, суперлюди, супервсе, але не читають.

	 

	Тетяна Юзьв'як, вчителька української мови та літератури Калуського ліцею № 10

	— Якщо розглядати предмет української мови та літератури — ми "сторітелінгуємо" і там, і там. Наприклад, коли ми проходили Симоненка і я хотіла розповісти про віхи його біографії, я зайшла у клас зі словами: "Знаєте, я хочу вам розповісти про такого хлопця, який надзвичайно любив ходити до школи, і долав 9 кілометрів, навіть у зимову хугу чи в іншу пору року!" Запала тиша — як взагалі можна подолати 9 кілометрів заради школи? І про кого ж я буду розповідати?

	Основне — вловити емоцію. Емоція має бути однаковою як у мене, так і у моїх учнів.

	Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!

	Фото pexel.com

)
1

Array
(
    [0] => 89315
    [item_id] => 89315
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-24 13:10:00
    [date_pub] => 2019-07-24 13:10:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Куди сходити: у Києві триває виставка художніх робіт "Enfant Terrible"
    [news_title] => Куди сходити: у Києві триває виставка художніх робіт "Enfant Terrible"
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про необроблене мистецтво та виставку "Enfant Terrible" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла кураторка виставки Олексія Аполлонова Тетяна Калита.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У світі існує багато шедеврів мистецтва, які зачаровують. Спеціально щоб побачити їх, до музеїв приїжджають звідусіль туристи. Але найбільше, мабуть, ці картини вражають не туристів та відвідувачів музеїв, а митців, які, споглядаючи світові шедеври, рефлексують, створюють власні інтерпретації та неперевершені твори мистецтва.

	"У мистецькому світі є такі беззаперечні перлини, серед яких, наприклад, "Портрет інфанти Маргарити". Один з них є у нашому музеї Ханенків. Так маленька іспанська принцеса пов’язує нас, Київ, з однією з найвідоміших картин європейського живопису, яка зберігається у музеї Прадо у Мадриді", – розповіла Тетяна Калита.

	Український художник Олексій Аполлонов так надихнувся "Портретом інфанти Маргарити" з музею Ханенків, що протягом свого творчого життя кілька разів повертався до цього портрета і створював серію живописних і графічних робіт. Щоразу змінювалася техніка і зображення. Цього разу роботи і назва виставки були зовсім інші.

	"Така промовиста, інтригуюча назва — "Enfant Terrible", з французької — "Жахлива дитина". У роботах Аполлонова залишається першочерговим рух і концентрована експресія", — зазначила Тетяна Калита.

	Незважаючи на те, яким буде ваше перше враження від побачених картин Олексія Аполлонова, знайте: він дійсно блискучий рисувальник, живописець та колорист.

	"У своїй творчості він не застигає у якихось уже готових художніх прийомах і формах. Він постійно шукає і змінює свою манеру, свою художню мову і навіть ризикує здивувати, збентежити глядача. Те, що зараз представлено на виставці у "Шоколадному будиночку", тяжіє до стилістики грубого, необробленого мистецтва", — поділилась враженнями кураторка виставки.

	Виставку Олексія Аполлонова "Enfant Terrible" можна побачити у Мистецькому центрі "Шоколадний будиночок" до 28 липня.

    [text_long] => 

	Про необроблене мистецтво та виставку "Enfant Terrible" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла кураторка виставки Олексія Аполлонова Тетяна Калита.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У світі існує багато шедеврів мистецтва, які зачаровують. Спеціально щоб побачити їх, до музеїв приїжджають звідусіль туристи. Але найбільше, мабуть, ці картини вражають не туристів та відвідувачів музеїв, а митців, які, споглядаючи світові шедеври, рефлексують, створюють власні інтерпретації та неперевершені твори мистецтва.

	"У мистецькому світі є такі беззаперечні перлини, серед яких, наприклад, "Портрет інфанти Маргарити". Один з них є у нашому музеї Ханенків. Так маленька іспанська принцеса пов’язує нас, Київ, з однією з найвідоміших картин європейського живопису, яка зберігається у музеї Прадо у Мадриді", – розповіла Тетяна Калита.

	Український художник Олексій Аполлонов так надихнувся "Портретом інфанти Маргарити" з музею Ханенків, що протягом свого творчого життя кілька разів повертався до цього портрета і створював серію живописних і графічних робіт. Щоразу змінювалася техніка і зображення. Цього разу роботи і назва виставки були зовсім інші.

	"Така промовиста, інтригуюча назва — "Enfant Terrible", з французької — "Жахлива дитина". У роботах Аполлонова залишається першочерговим рух і концентрована експресія", — зазначила Тетяна Калита.

	Незважаючи на те, яким буде ваше перше враження від побачених картин Олексія Аполлонова, знайте: він дійсно блискучий рисувальник, живописець та колорист.

	"У своїй творчості він не застигає у якихось уже готових художніх прийомах і формах. Він постійно шукає і змінює свою манеру, свою художню мову і навіть ризикує здивувати, збентежити глядача. Те, що зараз представлено на виставці у "Шоколадному будиночку", тяжіє до стилістики грубого, необробленого мистецтва", — поділилась враженнями кураторка виставки.

	Виставку Олексія Аполлонова "Enfant Terrible" можна побачити у Мистецькому центрі "Шоколадний будиночок" до 28 липня.

    [9] => news_1563966642_5d383cb2247eb.jpg
    [picture] => news_1563966642_5d383cb2247eb.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89315
    [date_formatted] => 24.07.2019, 13:10
    [pre_text] => 
	Про необроблене мистецтво та виставку "Enfant Terrible" в ефірі програми "ART-Панорама" на Радіо Промінь розповіла кураторка виставки Олексія Аполлонова Тетяна Калита.

	Ведуча:

	Наталія Тищенко

	У світі існує багато шедеврів мистецтва, які зачаровують. Спеціально щоб побачити їх, до музеїв приїжджають звідусіль туристи. Але найбільше, мабуть, ці картини вражають не туристів та відвідувачів музеїв, а митців, які, споглядаючи світові шедеври, рефлексують, створюють власні інтерпретації та неперевершені твори мистецтва.

	"У мистецькому світі є такі беззаперечні перлини, серед яких, наприклад, "Портрет інфанти Маргарити". Один з них є у нашому музеї Ханенків. Так маленька іспанська принцеса пов’язує нас, Київ, з однією з найвідоміших картин європейського живопису, яка зберігається у музеї Прадо у Мадриді", – розповіла Тетяна Калита.

	Український художник Олексій Аполлонов так надихнувся "Портретом інфанти Маргарити" з музею Ханенків, що протягом свого творчого життя кілька разів повертався до цього портрета і створював серію живописних і графічних робіт. Щоразу змінювалася техніка і зображення. Цього разу роботи і назва виставки були зовсім інші.

	"Така промовиста, інтригуюча назва — "Enfant Terrible", з французької — "Жахлива дитина". У роботах Аполлонова залишається першочерговим рух і концентрована експресія", — зазначила Тетяна Калита.

	Незважаючи на те, яким буде ваше перше враження від побачених картин Олексія Аполлонова, знайте: він дійсно блискучий рисувальник, живописець та колорист.

	"У своїй творчості він не застигає у якихось уже готових художніх прийомах і формах. Він постійно шукає і змінює свою манеру, свою художню мову і навіть ризикує здивувати, збентежити глядача. Те, що зараз представлено на виставці у "Шоколадному будиночку", тяжіє до стилістики грубого, необробленого мистецтва", — поділилась враженнями кураторка виставки.

	Виставку Олексія Аполлонова "Enfant Terrible" можна побачити у Мистецькому центрі "Шоколадний будиночок" до 28 липня.

)
1

Array
(
    [0] => 89296
    [item_id] => 89296
    [1] => news
    [item_type] => news
    [2] => 1
    [channel_id] => 1
    [3] => 2019-07-23 19:42:00
    [date_pub] => 2019-07-23 19:42:00
    [4] => 
    [sp_url] => 
    [5] => 
    [audio_link] => 
    [6] => Як розпізнати професійну кризу та що робити далі — поради від кар’єрної консультантки
    [news_title] => Як розпізнати професійну кризу та що робити далі — поради від кар’єрної консультантки
    [7] => 
    [prog_id] => 
    [8] => 

	Про те, які є ознаки професійної кризи, про кар'єрні стратегії та які запитання можна поставити собі, аби зрозуміти чи не "вигорів" ти цією роботою, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "ОргКультура" з кар’єрною консультанткою Уляною Ходорівською.

	Ведуча:

	Тетяна Трощинська

	"Робота не для того, щоб на ній мучитися. Робота має забезпечувати вам ту якість життя і той стиль життя, який ви хочете", — впевнена Уляна Ходорівська.

	5 ознак професійної кризи

	1. Мені не цікаво.

	2. Я не задоволена.

	3. Я не знаю, куди рухатися далі.

	4. Дуже важко примусити себе йти на роботу.

	5. Глибокі сумніви у власній компетенції.

	Кар'єрні стратегії 

	Вертикальна. Починаю з асистента, потім менеджером, просто менеджером, старшим менеджером, керівником напрямку, заступником директора тощо. Багато кому підходить цей шлях, багато кому не підходить. Питайте себе.

	Горизонтальна. Коли я доростаю до певного рівня і далі починаю нарощувати свою експертизу. Тобто я не по управлінській драбині дряпаюсь вгору, а я ніби роширююсь по горизонту. 

	Дауншифтінг. В цьому немає нічого поганого. Немає нічого поганого, щоб дауншифтнутись на деякий час, якщо людина дійсно втомилася. Це дає час і можливості подумати, що я хочу далі. Це дає простір для якихось нових думок.

	Перевіркові запитання до себе:

	— Що я вже отримую від цієї роботи?

	— Що я не отримую, але мені хотілося б від неї отримувати?

	Як отримувати зворотний зв'язок 

	Зворотний зв'язок потрібно просити. В різних формах. Про нього потрібно говорити, починаючи зі співбесіди. Говорити: для мене важливий зворотний зв'язок.

	Ініціювати його. Прямо говорити на нарадах, приходити на окрему бесіду, ловити людину на каву, питати: "як тобі?" 

	Зворотний зв'язок — це не одностороння штука. Вашому керівнику від вас теж зворотний зв'язок потрібен. 

	Що полегшить вам процес пошуку роботи:

	Безкоштовні онлайн-курси. 

	Матеріали, як написати резюме.

	Вебінари, як проходити співбесіду.

	Що читати у пошуках професії:

	— "Мистецтво мріяти", Барбара Шер. 

	— "Работа твоей мечты", Барбара Шер. 

	— "Обретая Я", Ермінія Ібарра

	— "Захотела и смогла", Владімір Яковлев

	Весь ефір слухайте тут

	Уляна Ходорівська. Фото Facebook  

    [text_long] => 

	Про те, які є ознаки професійної кризи, про кар'єрні стратегії та які запитання можна поставити собі, аби зрозуміти чи не "вигорів" ти цією роботою, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "ОргКультура" з кар’єрною консультанткою Уляною Ходорівською.

	Ведуча:

	Тетяна Трощинська

	"Робота не для того, щоб на ній мучитися. Робота має забезпечувати вам ту якість життя і той стиль життя, який ви хочете", — впевнена Уляна Ходорівська.

	5 ознак професійної кризи

	1. Мені не цікаво.

	2. Я не задоволена.

	3. Я не знаю, куди рухатися далі.

	4. Дуже важко примусити себе йти на роботу.

	5. Глибокі сумніви у власній компетенції.

	Кар'єрні стратегії 

	Вертикальна. Починаю з асистента, потім менеджером, просто менеджером, старшим менеджером, керівником напрямку, заступником директора тощо. Багато кому підходить цей шлях, багато кому не підходить. Питайте себе.

	Горизонтальна. Коли я доростаю до певного рівня і далі починаю нарощувати свою експертизу. Тобто я не по управлінській драбині дряпаюсь вгору, а я ніби роширююсь по горизонту. 

	Дауншифтінг. В цьому немає нічого поганого. Немає нічого поганого, щоб дауншифтнутись на деякий час, якщо людина дійсно втомилася. Це дає час і можливості подумати, що я хочу далі. Це дає простір для якихось нових думок.

	Перевіркові запитання до себе:

	— Що я вже отримую від цієї роботи?

	— Що я не отримую, але мені хотілося б від неї отримувати?

	Як отримувати зворотний зв'язок 

	Зворотний зв'язок потрібно просити. В різних формах. Про нього потрібно говорити, починаючи зі співбесіди. Говорити: для мене важливий зворотний зв'язок.

	Ініціювати його. Прямо говорити на нарадах, приходити на окрему бесіду, ловити людину на каву, питати: "як тобі?" 

	Зворотний зв'язок — це не одностороння штука. Вашому керівнику від вас теж зворотний зв'язок потрібен. 

	Що полегшить вам процес пошуку роботи:

	Безкоштовні онлайн-курси. 

	Матеріали, як написати резюме.

	Вебінари, як проходити співбесіду.

	Що читати у пошуках професії:

	— "Мистецтво мріяти", Барбара Шер. 

	— "Работа твоей мечты", Барбара Шер. 

	— "Обретая Я", Ермінія Ібарра

	— "Захотела и смогла", Владімір Яковлев

	Весь ефір слухайте тут

	Уляна Ходорівська. Фото Facebook  

    [9] => news_1563903745_5d37470161e26.jpg
    [picture] => news_1563903745_5d37470161e26.jpg
    [10] => 
    [prog_presenter] => 
    [url_preview] => /news.html?newsID=89296
    [date_formatted] => 23.07.2019, 19:42
    [pre_text] => 
	Про те, які є ознаки професійної кризи, про кар'єрні стратегії та які запитання можна поставити собі, аби зрозуміти чи не "вигорів" ти цією роботою, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "ОргКультура" з кар’єрною консультанткою Уляною Ходорівською.

	Ведуча:

	Тетяна Трощинська

	"Робота не для того, щоб на ній мучитися. Робота має забезпечувати вам ту якість життя і той стиль життя, який ви хочете", — впевнена Уляна Ходорівська.

	5 ознак професійної кризи

	1. Мені не цікаво.

	2. Я не задоволена.

	3. Я не знаю, куди рухатися далі.

	4. Дуже важко примусити себе йти на роботу.

	5. Глибокі сумніви у власній компетенції.

	Кар'єрні стратегії 

	Вертикальна. Починаю з асистента, потім менеджером, просто менеджером, старшим менеджером, керівником напрямку, заступником директора тощо. Багато кому підходить цей шлях, багато кому не підходить. Питайте себе.

	Горизонтальна. Коли я доростаю до певного рівня і далі починаю нарощувати свою експертизу. Тобто я не по управлінській драбині дряпаюсь вгору, а я ніби роширююсь по горизонту. 

	Дауншифтінг. В цьому немає нічого поганого. Немає нічого поганого, щоб дауншифтнутись на деякий час, якщо людина дійсно втомилася. Це дає час і можливості подумати, що я хочу далі. Це дає простір для якихось нових думок.

	Перевіркові запитання до себе:

	— Що я вже отримую від цієї роботи?
	— Що я не отримую, але мені хотілося б від неї отримувати?

	Як отримувати зворотний зв'язок 

	Зворотний зв'язок потрібно просити. В різних формах. Про нього потрібно говорити, починаючи зі співбесіди. Говорити: для мене важливий зворотний зв'язок.

	Ініціювати його. Прямо говорити на нарадах, приходити на окрему бесіду, ловити людину на каву, питати: "як тобі?" 

	Зворотний зв'язок — це не одностороння штука. Вашому керівнику від вас теж зворотний зв'язок потрібен. 

	Що полегшить вам процес пошуку роботи:

	Безкоштовні онлайн-курси. 

	Матеріали, як написати резюме.

	Вебінари, як проходити співбесіду.

	Що читати у пошуках професії:

	— "Мистецтво мріяти", Барбара Шер. 

	— "Работа твоей мечты", Барбара Шер. 

	— "Обретая Я", Ермінія Ібарра

	— "Захотела и смогла", Владімір Яковлев

	Весь ефір слухайте тут

	Уляна Ходорівська. Фото Facebook  

)
1