Він не продає своїх картин, із захватом розповідає про дві свої любові та нещодавно здійснену найзаповітнішу мрію — про цікаве та особисте говорили в ефірі Радіо Культура в програмі "Доля і випадок" з народним художником України Іваном Марчуком.

Ведуча:

Ольга Головецька

— Що означає для вас ваша майстерня?

— Це місце означає, що я ще не пропав. Це місце, яке було зроблено добрими людьми, оскільки я був заборонений в ті часи. Знайшлася та людина єдина в Україні, і в Києві конкретно, яка мене сюди пустила… Це вважається нежилий фонд і тоді це віддавали художникам. Бо художники, як вважається, — або в підвалах, або під дахом. Тоді мені було добре під дахом. Я сюди прямо літав наверх. А зараз вже я б з радістю опуститися вниз.

Художник — це як завод. Це велика індустрія. Тут всього-всього має бути дуже багато. Я, наприклад, тут не можу робити 2 на 2 метри картину. Я її сюди не витягну і вниз не спущу. Тому вони в мене середнього формату. А в совєтські часи я тут малював картини взагалі 40 на 40, 40 на 50, щоб їх можна було сховати, або десь передати за межі України. Тому що я не знав навіть, чи я виживу. А так було, що 45 картин таки передав ще в 1976-му році, бо то були самі тяжкі для мене роки. Тяжкі роки були аж до появи цієї імперської країни, совєтської, Горбачова. І тоді від мене, як то кажуть, відхилилася ця "мила ласка". Мною вже не лякали людей. Я вже відчув Київ начебто не такий страшний, як я собі його уявляв. І тоді наступило своєрідне таке визволення.

— А як проявлялася ця "мила ласка"?

— Я приїхав зі Львова. Я був за бортом. Ти є і тебе нема. 17 років мене не було в Україні… коли мене перший раз взяли. Я забув, який то рік був, 1972-й чи 73-й, то я просто хотів викинутися з п'ятого поверху. Я знав, що найстрашніше, що було — каральна ця система. Я то знав з дитинства. Я знав часи УПА. Я знав, як там воювали в нас — вночі одна влада, вдень друга влада.

— Вам вдалося реалізувати за кордоном те, що ви не могли реалізувати під час життя в Україні за часів радянської влади?

— Вдалось. Мені вдалося в десять раз більше зробити там, ніж я зробив в Україні. Тому що там кожен день, поскільки живу все життя свідоме по чорному календарю, там кожен день належав мені стопроцентно в часі. Ніхто мені не заважав. Друзів нема. Ходити ні до кого нема.

— Ви кажете, критикували вас в Америці, а визнавали як художника?

— Тоді ще не визнавали, тому що я ще не вмів жити в Америці.

— Тож ви знову стикнулися з невизнанням, як і в Україні?

— В Штатах визнання мені було не так потрібне. В Штатах найголовніша яка ціль була? Я хотів себе перевірити, що я без мови, без друзів, без своєї землі, без нікого можу жити на любій точці земної кулі. То що я вмію робити — воно правда, абсолютно. І я вижив. Я не продавав себе. Бо я знав, коли ти попадаєш в галерею і по контракту з нею працюєш, то галерея заставить тебе робити то, що купується. А я це витримав… Але воля — це найголовніше. А для художника, то тим паче.

— В останніх своїх інтерв'ю ви говорили, що жалієте, що повернулися до України.

— Так, я жалію, що повернувся. Розумієте, в Україні не можна жити творчим людям. Тому що Україна завжди була і буде могильником для винятково талановитих людей. Ні одна людина в Україні на світовому рівні не проросла за всю її історію. Ті, хто проросли — як Архипенко там та інші художники, чи авіаконструктори. Те що стосується культури і мистецтва — то тут погибель. Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але вони їй не потрібні. Квітку, той вазончик треба поливати. В нас немає ніякої індустрії такої мистецької і її ніколи й не буде. Але я повернувся. Чого я повернувся? Бо дурний.

— А сім'я, шлюб — вони були тими рамками, які обмежували вас як художника?

— Ні. Мене не можна обмежувати як художника. Тим паче вже зараз. Тому що я такий затятий, такий ненаситний, що, розумієте, ніхто, ніяка чарівна жіночка мені не могла б підставити підніжку. Вона повинна тільки це шанувати і навпаки — розаплювати це.

Весь ефір слухайте тут

Іван Марчук. Фото - Ольги Головецької