Результат пошуку: лист на радіо
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Групи радіостанцій Суспільного були україномовними ще до того, як це стало модним
— Сім років тому, 8 листопада 2016 року розпочалося запровадження у кілька етапів квот на програми українською мовою, а також на українську музику в етері радіостанцій і телебачення. Українське Радіо, Суспільне загалом від самого початку демонстрували чи не найбільші показники серед радіостанцій України щодо мовних квот. Так?
У цьому році, 16 листопада, Українському Радіо виповниться 99 років. У наступному – 100 років. Готуємося. Чому я з цього почав? 2016-й рік і 1924-й рік, коли Українське Радіо народилося, потім з нього, з музичної редакції, з'явилося Радіо Промінь, а в 2003-му році – Радіо Культура. В першу річницю Радіо Культура я вже тут працював. І всі ці роки радіостанції Українського Радіо завжди були україномовними. Завжди! Зараз серед загальнонаціональних музичних радіостанцій є щонайменше 3-4, які заявляють про суто україномовний формат. Але тоді, в 2016-му році, ми з гордістю казали, що Українське Радіо, Радіо Промінь і Радіо Культура, тобто Групи радіостанцій Суспільного, були україномовними ще до того, як це стало модним. Я пам'ятаю цей період.
Але варто підкреслити, що саме Національна Суспільна Телерадіокомпанія України, як юридична особа, з'явилася у січні 2017-го року на базі Національної Телекомпанії, Національної Радіокомпанії України і 27 обласних регіональних телерадіокомпаній державних. І, по суті, імплементація цього закону (про запровадження у кілька етапів квот на програми українською мовою, а також на українську музику в етері радіостанцій і телебачення – ред.) припала на час становлення Українського Радіо, як суспільного мовника. Була велика прес-конференція за участю членів Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення України, мене запросили і ми розповідали про те, як це вплинуло. Річ у тому, що так збіглося, що в 2017 році все це імплементується і в нас відбувається величезний стрибок в якості мовлення Суспільного Радіо. Ми тоді увійшли в індустріальну панель рейтингів, вперше за 12-річну на той час історію вимірювань радіорейтингів. І рейтинг Українського Радіо тоді підскочив на 67%.
За новинним контентом Українське Радіо – на першому місці
— Доречно нагадати, що цьогоріч Українське Радіо на перше місце вийшло.
Є індустріальний рейтинг загалом. А "Інтерньюз" (організація з експертизою на ринку медіа, комунікацій, освіти та консалтингу – ред.) протягом уже 10 років замовляє дослідження у досвідчених вимірювачів щодо споживання новинного контенту. І за новинним контентом (справді, минулого тижня "Інтерньюз" теж представив ці дослідження) Українське Радіо – на першому місці. І це абсолютно логічно. Тому що, як показує практика, і в європейських країнах, і в США суспільні мовники мають бути якоюсь мірою дещо "прісними". У нас новини перевірені, ми не займаємося "хайпожерством" і в нас в ефірі не розкладають Карти таро. Відповідно, ми є дещо "прісними". Подивіться навіть скандал, який зараз обговорюється із Фаріон – у нас прозвучали всі думки, в тому числі і її. Але для цього потрібно підготуватися, а не просто "хайпанути". Але коли відбуваються якісь надзвичайні ситуації, коли відбувається якесь загострення, якісь кризи, а тим паче, якщо це війна, то увага саме до Центрального Радіо, Національного Радіо, Суспільного Радіо. І тому не дивно, що це є.
Говорили, що це буде крах індустрії. Краху не сталося
Тепер щодо квот. Ринок, тобто ті комерційні радіостанції, які переважно не крутили українські пісні, тоді говорили, що це буде крах індустрії. Краху не сталося. І ми бачимо, що, по-перше, є увага до цього. Але за цей час, із 2016 року, змінилася і структура споживання аудіоконтенту. Аудіоконтент споживають не тільки через радіохвилі, але і через стрімінгові платформи. До речі, зараз у нас досить хороші показники в стрімінгових платформах: і в індустріальній акції RadioPlayer, і в європейських - TuneIn, RadioMap. Ми всюди там є. А, наприклад, Spotify (стрімінговий сервіс потокового аудіо). Ну добре, ми – Українське Радіо, мусимо бути україномовними. Але іноземні платформи, заходячи на український ринок, дійшли до того, що щотижня з'являється редакційний плей-лист від Spotify суто з українськими піснями. Ніколи просто так не буде ухвалюватися бізнесове рішення запустити якісь редакційні плей-листи. Просто є запит. Є попит, запит від аудиторії, пошуки – "а ми хочемо це подивитися". Ми, до речі, теж завантажуємо свої плей-листи Радіо Промінь. І це круто, що це стало модно і це стало цікаво.
14 радіовеж стали мішенню для російських ракет
— Як має відбуватися посилення становища української мови? За рахунок квот, які, як побачили, абсолютно не були шкідливими для України, чи за рахунок заохочувальних якихось інструментів?
Я завжди за те, щоб було недержавне регулювання чи контроль, а щоб це було самоорганізовано. А от пряник чи батіг? Річ у тому, що пряники були досить давно. У нас, коли почалася війна і навіть до повномасштабного вторгнення, залишалися радіостанції, зокрема із позивними, де в назві є приналежність до країни-агресорки. Тут суть у тому, що для того, щоб в українському радіоефірі звучали українські пісні, потрібно було запроваджувати квоти, на жаль. Але питання не тільки у квотах. Це і мова введення ефірів, власне саме мовлення. Тому що до недавнього часу більшість різних шоу теж були двомовними і це було абсолютно незрозуміло. Тому мені здається, що ми задаємо цей тренд: і україномовний контент, музичний, просвітницький, культурологічний, суспільно-політичний має запит. А тим паче зараз, коли мова стала знаком, який нас відрізняє. І ці меми про "паляницю", яку просто не можуть вимовити росіяни, і є знаком розпізнавання мови. Тому зараз, коли нас чують на окупованих територіях, вони розуміють – це рідний голос. Тобто це є цей розпізнавальний знак. І коли звільняли Херсон, а до того Ізюм, Лиман, коли люди виходили і говорили про те, що ми вийшли, тому що по радіо вже повідомили, що це наші, українські військові. А яке радіо? Українське Радіо. Тому ми намагаємося мовити усіма зусиллями. Хоча за цей час, за підрахунком Інституту масової інформації, 14 радіовеж було цілеспрямовано знищено – вони стали мішенню для російських ракет. Але ми продовжуємо мовити.
— У рекомендаціях Венеційської комісії йдеться, серед іншого, про скасування мовних квот у Законі про медіа. Наші законодавці мають щось змінити чи ми не повинні йти на поступки?
У нас триває війна. І це одразу відповідь щодо цього. По національних спільнотах, я хочу сказати, що і тут ми показуємо приклад. Українське Радіо в Ужгороді та Чернівцях має слоти, де ми мовимо румунською мовою. Тобто там є румунські спільноти. В Ужгороді ще – угорською мовою. В Одеській області наші колеги з Одеського Радіо роблять передачу раз на тиждень гагаузькою мовою. І у нас є передачі ромською мовою. Тому це є в нашому ефірі, і це має бути. Щодо простору української мови, то нам конче необхідно захистити свій інформаційний простір. Це дуже важливо.
Я пам'ятаю 2012 рік. Досить часто по роботі я їздив на свою малу батьківщину, на Донбас. І якось хотів купити в кіоску "Дзеркало тижня" саме українською мовою. А мені відповіли, що "воно є, але просто рідко хто питає". Але є газета "День" українською мовою, є "Урядовий кур'єр". У моєму рідному місті, в Торезі, газета "Гірник" починала зі сторіночки української мови. Але приємно, що навіть керівництво цієї газети не пішли на співпрацю з окупантами. Редакційне приміщення було одним із перших спалене, а колектив – тут. І в цьому теж визначається певна позиція. Так само це стосується наших колег, які працювали на Донецькому обласному радіо. Зараз багато хто з них у Києві. І Луганське обласне радіо "Пульс", Віка Марченко, яка зараз працює тут – у Києві. Тобто це люди, які робили це і тоді, коли це було дуже немодно.
До речі, до 2014 року в Автономній республіці Крим і в місті Севастополі Українське Радіо не мало жодної FM-частоти. Зараз у нас 207 FM частот. У Донецькій області Українське Радіо не мало жодної FM частоти у великих містах. І це було на рівні регулятора, це не в місцевих громадах вирішується. Тобто давалося "зелене світло" іншим мовникам, комерційним. Чому це відбувалося? Не знаю. Але це впливає. І хто зараз мовить і на лінії зіткнення, і на окупованій території? Ми! А тоді Українському Радіо не давали частот.
— Як оточити себе більше україномовним контентом на радіо, на телебаченні та в інших царинах?
Дуже просто. Слухайте тільки наші радіостанції, Українське Радіо. Перший канал – 105 FM, Радіо Промінь – 97,2, Радіо Культура – 97,6, і Радіоточка – в інтернеті, а потім зробимо ще FM. Це українське ретро, хороша музика.
(2).jpg)
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Фото: Суспільне
— Маємо вже одну відмінність: замість 9 листопада диктант пишемо 27 жовтня.
Дмитро Хоркін: Тому що все прив’язано, позсувалися релігійні свята, а оскільки це пов’язано із Нестором Літописцем, відповідно і світські, державні дати попереносилися. Ми відзначали 1 жовтня День захисників і захисниць України у світо Покрови. І День козацтва, і День УПА. То ці дати якраз і посунулися. Тому посунувся з 9 листопада на 27 жовтня й День української писемності і мови. Прийшов Уповноважений з української мови Тарас Кремінь і каже: "А ти дивився, що змінилися дати ще в серпні, до Дня Незалежності?" Я спочатку не повірив, думаю, ну, ми там самі подумаємо. Дивлюся, і справді в Указі Президента змінена ця дата нова на 27 жовтня. Ми довго вагалися, чи нам змінювати дату. Але протягом тривалих переговорів, в тому числі з Міністерством освіти і науки, тому що пишуть учні, вчителі і вся Україна. І нам вдалося й самих себе переналаштувати на іншу дату.
"Було внутрішнє голосування, ми дискутували, як і з ким співпрацювати"
— Минулого року текст радіодиктанту писала письменниця Ірина Цілик і він називався "Твій дім". Це була щемлива адресація до всіх, хто втратив дім, тому що для багатьох із нас дім минулого року став чимось сакральним. А читала диктант народна артистка Ада Роговцева. Тепер про героїв цьогорічного диктанту, вже є автор та той, хто буде читати.
Дмитро Хоркін: У нас є внутрішня робоча група, яка протягом останніх семи років не змінювалася. Крім Юлі, є в нас Іра Славінська, Радіо Культура. В цьому році ми також активно долучити представників діджитал, в нас Юля Дитчук, яка очолює напрямок дітей, дитячого та підліткового мовлення. Всі, хто дивиться україномовний прекрасний ютуб-канал "Бробакс", то ним завідує Юлія. У І нас був шортлист, у якому ми мали перелік, хто може бути. Було внутрішнє голосування, ми дискутували, як і з ким співпрацювати. Із достатньо великим запізненням вручили Шевченківські премії, до нас часто на ексклюзивні інтерв’ю приходила і добре роззнайомилася зі всіма нашими продюсерами і продюсерками Катерина Калитко, письменниця, поетеса, перекладачка, лауреатка Шевченківської премії. І ось Катерина Калитко вже пише текст радіодиктанту національної єдності-2023. Я думаю, що це дуже хороший вибір. Вона має великий авторитет в спільноті і разом з тим її вже полюбили і наші радіослухачі – ми це бачимо за відгуками радіопередач, де вона присутня, і взагалі у всій нашій компанії ми вважаємо, що це дуже хороший вибір. Тож Катерина Калитко є автором тексту радіодиктанту у цьому році, який ми пишемо 27 жовтня.
— А тему їй завдавали чи вона сама може вибрати?
Дмитро Хоркін: Рамку. Ми настільки демократичні, що давали напрямок, куди бігти, а от як бігти, з якою швидкістю, в якому стилі та як саме обрати тонкощі – це робота авторки тексту.
— Тож ми можемо лише здогадуватись за напрямок?
Дмитро Хоркін: Сучасний, так само, як і минулорічний напрямок. Ми всі в робочій групі в обмеженому колі маємо доступ до тексту напередодні. Ми його фінально схвалюємо, дивимося. Одна справа – це сам текст, а інша справа – як його прочитати.
"Він зараз зірка і це дуже класно, що ми його запросили"
— То хто нам прочитає диктант?
Юлія Шелудько: Я думаю, що йому точно на 100% вдасться саме так прочитати радіодиктант, тому що це український театральний режисер, актор театру та кіно, заслужений артист України Олексій Гнатковський.
— Усі мерщій на "Довбуша", якщо ви ще не бачили цей фільм! Гнатковський там, як на мене, зірка номер один.
Дмитро Хоркін: І він зараз зірка і це дуже класно, що саме в цей момент ми його запросили. Теж був шортлист. Часто зірки думають, що це на радіо, а ми багато не платимо. Тому чи погодяться, чи не погодяться.
— Та до чого тут платимо, це історія! Це унікальний проєкт, якого більше ніде немає.
Дмитро Хоркін: Ми це вміємо говорити, тому й працюємо (сміється). Але буває таке, що питають "скільки?", бо це ж важка робота. Були різні в нас випадки.
Юлія Шелудько: Олексій зовсім не такий. Він, по-перше, дуже зрадів, сказав, що це для нього честь. По-друге, він зізнався, що писав радіодиктант раніше і не раз, і не сам, а з колегами. Й вони навіть робили світлини і він любить цей проєкт, знає його і для нього це справді велика честь.
— А це вже історія зросту громадянина на прикладі написання диктанту від Українського Радіо. Коли людина роками пише і раптом їй кажуть: "ти будеш читати". Як тут не погодитися…
Юлія Шелудько: Він здивувався, що ще є й оплата. Сказав, що добре, якщо є – це чудово, тому що він волонтерить. Каже: купимо новий дрон або на щось витратимо для фронту. Тож він зрадів, що буде ще й оплата, але головне – що така можливість прочитати. Він готовий і буде готуватися, якщо буде потреба – Лариса Масенко допоможе йому, можливо десь із наголосами, можливо – інтонаційно. Вони потренуються і, я впевнена, що це буде справді круто.
"Де наші слухачі можуть чути диктант, писати?"
— А тепер найголовніше: де наші слухачі можуть чути диктант, писати? Де їм прилаштуватися?
Дмитро Хоркін: Давайте почнемо з різних платформ. Радіо – в ефірі Українського Радіо та Радіо Культура. На сайті ukr.radio у розділі "Як слухати?" можна подивитися розклад частот. Там же можна слухати й онлайн. Також є радіо в "Дії" та додаток у телефоні. Але у нас ще телебачення і діджитал.
Юлія Шелудько: Це телеканал "Суспільне. Культура". Буде прямий ефір, можна дивитися, оскільки це буде шоу. Будуть включення з різних локацій, з різних регіонів і України, і за кордоном. Буде красиво і цікаво. Також, звичайно, і й на youtube-сторінці Українського Радіо, на facebook-сторінках Суспільного, всюди можна буде долучитися.
Дмитро Хоркін: Це флешмоб. Найголовніше, що розширюється коло людей. Крім українських гімназій, вчителів української мови, студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів, нас ще цікавлять різні-різні люди. Які працюють у сфері послуг, в бізнесі, які в цей час будуть подорожувати, на фронті. Ми отримували повідомлення, листи, фотографії, коли бійці писали. Також в нас обов’язково має Південний полюс – Антарктида – писати.
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Юлія Шелудько: На станції імені Вернадського вони долучаються, бо люблять і знають цей флешмоб, тому пишуть теж щороку.
— Давайте ще раз: коли, у який час і біля якого носія мають бути наші слухачі, які будуть писати диктант?
Юлія Шелудько: 27 жовтня, це п’ятниця, з 11 до 12 години у нас буде прямий ефір. Слухати, дивитися можна на Українському Радіо, на Радіо Культура, на телеканалі "Суспільне. Культура", на фейсбук-сторінках Суспільного і на ютуб-каналі Українського Радіо. Також це може бути додаток у телефоні або навіть в "Дії".
— До якого часу можна надсилати на Радіодиктант?
Юлія Шелудько: Ми приймаємо впродовж доби. Відразу бажано сфотографувати або відсканувати лист і відправити нам. Або, якщо відправляємо з пошти, то штемпель має бути до кінця доби.
Ольга Стельмашевська у студії Радіо Культура
Фото: ФБ-сторінка фестивалю-премії "ГРА"
— Скільки заявок було подано на фестиваль цьогоріч?
Взагалі цього року 135 вистав подали заявки. З них 34 вистави пройшли в лонг-лист, і це найкращі конкурентні вистави. Шорт-лист обирати було дуже важко, оскільки багато потужних номінацій. Є театральні лідери, які щороку демонструють високий результат. У грудні міжнародне журі визначить переможців.
— Які вистави потрапили до шорт-листа в номінації "За найкращу драматичну виставу"?
Однією з найдосконаліших і найрізноманітніших вистав є постановка Макса Голенка "Зерносховище" Рівненського академічного українського музично-драматичного театру. Макс Голенко – вкрай плодовитий режисер, який багато встигає. "Зерносховище" – дуже масштабна робота, варта показів і в Україні, і в Європі. Вона створена в естетиці Голенка, в ній зійшлися потенціал акторської трупи та їхнє бажання віддатися режисеру. І між ними відбулася ця синергія, тож вийшов неймовірно потужний продукт. Дуже раджу всім з'їздити до Рівного на цю виставу. Вистава створена за п'єсою Наталії Ворожбит, яка була написана давно для лондонського театру. Прем'єра відбулася саме там, і Максим давно хотів зробити цю постановку. Він досить довго йшов до втілення цієї драматургії. При тому, що Наталя не дозволяє щось змінювати в п'єсі, акценти все одно були змінені. Це вистава про Україну, не лише про Голодомор. Вона взагалі про долю, історію українського народу через історію маленької людини, яка потрапляє в горнила війн, геноциду, безкінечної російської навали. Максим, як режисер, не згущує фарби, при тому що це гостро-соціальна вистава. В ній поєдналися майстерні драматургічні таланти Ворожбит і Голенка. Я була на виставі зі своєю 14-річною дитиною, яка, не відриваючись, дивилася на сцену і все розуміла. Це беззаперечний талант режисера у володінні крупною формою. У виставі зрозуміло все, навіть якщо якихось шматків історії ти досконало не знаєш. Максим дуже талановито ставить авторські акценти, і це дуже цінно в його почерку.
Друга п'єса, про яку я хочу розповісти – "Top Girls" Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Ця вистава абсолютно протилежна за естетикою і стилістикою. Нова команда цього театру незмінно з кожною виставою показує потужний прорив у роботі й трупи, й режисера Дмитра Захоженка. Вистава створена за п'єсою британської драматургеси Керил Черчилл. Ця вистава про жінок. Це своєрідна сучасна фреска для людей, які володіють культурологічним багажем, знають історію мистецтва, літератури тощо. Але навіть якщо вони її не знають, вони потрапляють у вир режисерської фантазії на перетині жанрів.
На прикладі цих двох вистав можна зробити висновок, що сучасний театр дуже образний, символічний, плакатний, відвертий в усіх своїх проявах. І не лише через акторську чи режисерську роботу. Це візуально дуже багата палітра.
— Розкажіть про нову номінацію фестивалю "За найкращу виставу – рефлексію на події російсько-української війни".
Цьогоріч у нас 7 номінацій. Ми зрозуміли, що у нас великий шар вистав – рефлексій на війну. Під час пандемії ми створювали відео-вистави. А цього року ми ввели сьому номінацію, тому в нас не 12 вистав, а 14. Усі українські театри створюють нині вистави про війну. І робота над ними для всіх починалася в бомбосховищах. Це і Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василька, і Миколаївський академічний художній драматичний театр, які починали роботу над виставами в укриттях. І народилися дуже цікаві експерименти, це переважно малі камерні форми, або моновистави. Наші драматурги першими почали рефлексувати на тему війни.
— Чи багато було вистав у цій номінації?
Їх було досить багато, в лонг-лист пройшли 6 вистав. Це конкурентна номінація, тож ми вирішили залишити три вистави. Хочу окремо згадати виставу "Кричи мовчи" Київського національного університету культури і мистецтв. Це абсолютно приголомшлива робота, хоча вона поки що не вийшла у великий театральний світ і поки не змогла скласти конкуренцію тим виставам, які пройшли далі. Всім раджу подивитися, як зовсім молоді люди реагують на події війни. Це їхні тексти, щоденники, все, що вони занотовували в перші дні війни. Ще одна постановка, яка не пройшла – вистава IMPERIUM DELENDUM EST Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, яку я теж хочу згадати. Це – вистава-концерт, вистава – культурна дипломатія. Її обов'язково потрібно показувати за кордоном, що і було зроблено. Цей театр не припиняє вражати розмаїттям форм.
Ольга Стельмашевська у студії Радіо Культура
Вистава "Лишатися (не) можна…" Херсонського обласного театру – вистава-свідчення акторів, які розповідають те, що самі пережили. Вона також не потрапила до шорт-листа, можливо через те, що від неї очікували якоїсь більшої театральності, підсилення драматургії. Але цінність цієї вистави в тому, що вона створена тут і зараз, і вона залишатиметься актуальною.
Вистави ж, які пройшли, реагують на війну потужним театральним інструментарієм. У нас навіть є комедія на цю тему "Нехай щастить" Харківського театру імені Тараса Шевченка. І це теж прецедент – у місті, в якому так непросто, жартувати на тему війни. Якщо ми в театрі вже починаємо жартувати на тему війни, це означає, що ми досить потужно і швидко рухаємося далі й переосмислюємо цей свій досвід. Харків цього року взагалі представив дуже багато потужних робіт. Також до цієї номінації потрапили вистави "Саша, винеси сміття" Одеського українського театру імені Василька та "Я, війна і пластикова граната" Київського академічного театру на Печерську.
— Чому не були визначені переможці в категорії "За найкращу виставу для дітей"?
Проблема в тому, що, на жаль, наш дитячий театр досі розмовляє дуже дитячою мовою і дещо "радянською" стилістикою. Безумовно в цих театрах теж є певний рух, і вони намагаються подолати цей комплекс винятково "Кози-дерези" чи "Івасика-Телесика". Але сучасні діти дуже змінилися, навіть діти 3-5 років зовсім інші. А з війною вони ще більше подорослішали. Але дитячий театр рухається дуже повільно. В Європі, до речі, немає такого поняття, як чисто дитячий театр, тамтешні театри більш універсальні.
— Чого не вистачило всім учасникам, щоб потрапити до шорт-листа? Це якесь універсальне зауваження?
Мені здається, що нашим дитячим театрам потрібно більше дивитися роботи своїх колег, які незмінно потрапляють в лонг-лист або європейські вистави. Можливо, опановувати більш універсальну мову, не загравати з дітьми, вимкнути інтонації "сюсюкання". Треба інакше підійти до формування репертуару і можливо запрошувати режисерів, які ніколи не працювали в дитячих театрах.
— Чому не визначилися переможці в номінаціях "За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театру", появі якого ми раділи останніми роками?
Для порівняння: в номінації "За найкращу виставу для дітей" було подано 24 вистави, а в номінації "За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театру" – лише 7 вистав. Театри, які працюють в цій стилістці – певною мірою відокремлена каста. Можливо, їм так само потрібно інтегруватися, сміливіше подаватися на конкурси, створювати контекст. Вистави в цій номінації не набрали достатньої кількості голосів експертної ради. Номінація "За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм", наприклад, завжди дуже сильна, тому що експерименти, пошук, рух дають потужні результати.
— Розкажіть детальніше про номінацію "За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм".
До неї потрапили 4 вистави. І в ній цьогоріч найбільше вертепів. Серед них є незалежна вистава - вертепно-барокова містерія "Лісова пісня на полі крові" Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Це реконструкція "галаганівського" вертепу, і це надзвичайно цікавий експеримент. Згадаю вистави "146 зірок, видимих неозброєним оком" Львівського академічного драматичного театр імені Лесі Українки, "Вертеп" Харківського державного академічного театру ляльок імені Афанасьєва. В кожній з цих вистав є рефлексії на війну.
— Згадаймо номінацію "За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу". До неї потрапила вистава "Вишиваний. Король України" (Харківський національний академічний театр опери та балету імені Лисенка). Яка доля цієї постановки? Чи можна її десь побачити?
На жаль, щоб побачити харківські вистави, потрібно було брати дозвіл. І показували їх на закритих показах. Загалом це дуже масштабна і ресурсно-затратна номінація, і я дуже сподіваюся, що ця вистава буде відновлена в повному обсязі. Це сучасна опера, і це грандіозна робота. Вистава "Сокіл" та "Алкід" (Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) — це барокова опера, надзвичайно цікава робота. Я надзвичайно щаслива, що до лонг-листа потрапила вистава "Замок герцога Синя Борода" (Незалежна мистецька формація Art.Razom). Молода музична оперна режисура нам сьогодні дуже потрібна.
— Хто номінанти премії "За найкращу камерну виставу"?
До цієї номінації було подано 36 вистав. У лонг-лист пройшло 6 різножанрових вистав: "Білка, яка прожила 100 років" (Київський академічний театр "Золоті ворота"), "Дім" (ФОП "Трунова Тамара Вікторівна", Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра), "Калігула" (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), "Кассандра" (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), "Море-океан" (Київський академічний театр на Печерську), "Різдво. Тризна" (Львівський академічний театр естрадних мініатюр "І люди, і ляльки").
— Яким буде фінал "ГРИ"?
Досвід пандемії дав нам одну беззаперечну перевагу – ми знімаємо ці вистави і накладаємо англійські титри. Міжнародне журі змінюється щороку. Це спеціалісти різних театральних професій – драматурги, режисери, актори, продюсери, директори фестивалів тощо. Цього року вони дивитимуться відеозаписи цих вистав. Надзвичайно цікаво побачити наші вистави очима європейського глядача.
Олена Шаповалова. Фото: Особистий архів
В Україні навчаються не лише студенти з пострадянських країн
За словами директорки Українського державного центру міжнародної освіти Олени Шаповалової, раніше більшість студентів, які навчалися в Україні, були з пострадянських країн. Але війна це змінила. "Пострадянські країни хоча й залишаються в топ-10, але їх кількість значно зменшилась. Топ-10 цього року виглядає так: Китай, Індія, Марокко, Нігерія, Азербайджан, Туркменістан, Туреччина, Єгипет, Ізраїль і Грузія. Ми й зараз бачимо великий попит серед нігерійських студентів, аби в’їхати та навчатися в Україні. Але ми стикаємося з тим, що для нігерійських студентів досить важко отримати не лише українську візу, а і транзитні, оскільки ця країна вважається країною ризикової міграції. Тому їх студенти фізично не можуть в’їхати в Україну. Водночас уряд Нігерії не визнає дистанційне навчання. Ми зараз багато працюємо над тим, щоб довести, що навіть перший рік навчання медицини у нас є якісний, у нас є електронні пацієнти, така спеціальна програма, у нас університети дуже багато зробили, щоб покращити свої онлайн-заняття. Перші 2 роки немає практики у студентів-медиків, і вони вивчають більш теоретичні дисципліни. У нас є програми подвійних дипломів, коли студент навчається в українському університеті, але має можливість отримати диплом закордонного університету. У нас є програма академічної мобільності в межах Ерасмус+ та інших програм. Це дає можливість іноземним студентам поїхати на рік або на семестр навчатися в іншу країну, а потім повернутися в Україну". — зазначає Шаповалова.
Вона додає, що українські університети також планують відкриття філій і представництв за кордоном. Деякі медичні університети працюють для того, щоб на території інших держав навчати за українськими програмами з міжнародною акредитацією як українських, так і іноземних студентів.
Шаповалова наголошує: іноземні студенти, як і українські, хочуть стипендії, але Україна наразі не має можливості надати велику кількість стипендій коштом державного бюджету. "Якщо ми подивимося на закордонні країни-лідери з залучення іноземних студентів, зокрема США, Великобританія, Австралію, навіть країну-агресора, яка має зараз взагалі не запрошувати іноземних студентів, то у них щороку понад 20 тисяч стипендій. Ми, на жаль, не можемо дозволити собі видання великої кількості стипендій за рахунок держбюжету для іноземців. Ми шукаємо різні можливості за рахунок донорських організацій, щоб залучити найкращих представників закордонних націй для того, щоб навчатися в Україні", — коментує директорка Українського державного центру міжнародної освіти.
Невисока ціна, але гарна якість навчання
Іноземні студенти обирають Україну через відносно невисокі ціни на навчання, гарну якість знань, а також те, що наші дипломи дійсно визнаються і ціняться в їхніх країнах. Найпопулярніші напрями в Україні серед іноземців: медицина та інженерні спеціальності. Студенти з пострадянських країн обирають також право, економіку, міжнародні відносини, туризм. Представники африканських країн більше надають перевагу точним і медичним наукам.
Матар Махмуд з Єгипту уже шостий рік навчається в Національному медичному університеті імені Богомольця. Він тут уже повністю свій. Навіть одружився з волинянкою. Коли почалося повномасштабне вторгнення Матар навіть не думав виїжджати з України: "У мене було багато варіантів, але я обрав Україну, бо, як на мене, це була найкраща освітня програма. Дуже подобається Україна. Тут їжа хороша, добра атмосфера, добрі люди, мирні. В перші місяці я не знав українську мову, мені було дуже важко розмовляти з людьми. Але я вивчив українську мову, і тепер мені комфортно жити в Україні, я розумію всіх. Був в Одесі, Львів, Луцьк. Коли війна почалась, я не виїжджав, виїхав в Луцьк на 3 місяці, бо звідти моя дружина. Перший день було дуже страшно, я був в шоці, але ми знали, що все буде нормально. У мене дружина з України, у неї мама і братик, тому не міг поїхати. Зараз не як раніше, менше людей, менше студентів. Я не просто студент, а староста. У нас було 700 студентів, зараз не більше 500. Понад 200 студентів поїхали з України. Я зараз 6 курс, я планую поступити на інтернатуру. Зараз я думаю, щоб вступити в Україні далі", — розповідає Матар Махмуд.
Україна — хороша держава для іноземних студентів, але знання української мови — мастхев
Комфортне життя іноземця в Україні без знання мови і культури практично неможливе. Тому перший етап навчання студент може присвятити підготовчому курсу, де вивчить або українську, або англійську мову. Адже іноземні громадяни мають змогу здобувати знання в Україні цими двома мовами.
Джабер Сенусі приїхав із Алжиру у вересні 2021 року. Він навчався на підготовчому відділені одного з київських університетів всього 5 місяців. Але навіть за цей короткий період він зміг гарно вивчити українську. Після закінчення підготовчого відділення, яке обрав через невисоку вартість, планував вступити до Національного технічного університету "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського" і отримати диплом спеціаліста IT. Джаберу теж дуже подобалась Україна. Але, на жаль, йому довелося стикнутися і з неприємними моментами проживання в нашій країні.
"Я вирішив вчитися в Україні, тому що там дуже хороший університет, хороша якість викладання. Я раніше читав, що Україна хороша країна для іноземних студентів. Також я дізнався, що в Україні багато університетів, як мають хороший рейтинг. Я ніколи не пошкодував, що приїхав в Україну, бо це прекрасна країна, але як африканець і темношкірий, мені спочатку було не дуже комфортно в Україні. Особливо, коли я не знав української мови. Але через деякий час я звик. Мені сподобалась Україна, бо там дуже гарна природа, цікава культура, багато цікавих традицій. Також люди були добрі, мені було дуже приємно там жити. Я був в різних містах України, Луцьк, Львів, я там гуляв. Для мене не було важко вчити українську мову, бо у мене була мотивація. Я також люблю іноземні мови. Є дуже хотів, щоб у мене була можливість спілкуватися з українцями. Після навчання хороший результат, тому що я зараз можу розмовляти українською мовою. Я можу легко розуміти, що українці кажуть.
В гуртожитку було багато проблем, мені там не було комфортно, бо було багато комах: тарганів, клопів, мені дуже шкода, що я там жив і бачив такі речі. Працівники гуртожитку були не дуже добрі з нами, трохи расистськими з нами. І це дуже сумно. Також адміністрація університету нам не дуже допомагала. Коли почалася війна, я покинув свою кімнату в гуртожитку, залишив там багато важливих речей, але, на жаль, всі їх вкрали — мій телефон, багато важливих документів і речей. Зараз я ще не знаю, хто це зробив. Мені дуже шкода, що я не можу всі ці речі повернути. Після цього я написав заяву зі списком вкрадених речей і відправив адміністрації гуртожитку, але вони нічого не зробили і не пояснили", — каже Джабер.
Через війну Джабер нині в Німеччині. Але він планує повернутися і таки стати студентом Національного технічного університету КПІ імені Сікорського. Яка нині ситуація з іноземними вступниками в цьому навчальному закладі, розповідає Директор Центру міжнародної освіти цього університету Сергій Маулік: "Якщо ми візьмемо статистику за 2019 рік, в КПІ на той момент навчалося приблизно 1000 іноземних громадян. Частка досить невелика. На жаль, протягом останніх років кількість іноземців на навчанні постійно зменшується. На початку війни було приблизно 650 іноземців. Після повномасштабного вторгнення переважна більшість так чи інакше залишили країну. Але залишилися на дистанційному навчанні, яке було відпрацьоване ще за часів ковіду. Ми як університет втратили тільки підготовче відділення, яке повністю втратило сенс, бо мовна підготовка в дистанційному форматі неефективна. У нас фокус на технічні спеціальності, але враховуючи загальносвітові тренди, переважна більшість це Software Engineering, Software Programing. Все, що стосується ІТ-сфери, це номер 1. Також авіаційні технології. По країнах — це Туреччина, Китай і Єгипет. Вступна кампанія почалася 1 липня, продовжується зараз й триватиме, як мінімум місяць. Але у нас уже понад 230 аплікантів. Це люди, які подали свої заявки на вступ до нашого університету. Переважна частина — Китай, більшість обирає дистанційну форму освіти. Хоча це і фултайм диплом, але у дистанційному форматі. Це пояснюється двома причинами. По-перше, якщо громадяни здобувають освіту в дистанційному форматі саме в Україні, то такий документ про освіту буде визнаний потім в Міністерстві Китаю. Водночас у Нігерії та Єгипті таку форму освіти не визнають. Відповідно представники цих країн або повинні приїжджати фізично, або шукати якусь іншу країну, де можна фізично отримати ці знання. І друге те, що вони сподіваються, що така форма дистанційної освіти буде продовжена на наступний рік. Тому що відповідно до наказу нашого міністерства освіти цей режим тільки на 2023-24 роки", — зазначає Маулік.
Сергій Маулік. Фото: Українське Радіо
Іноземців часто "завертають" на кордоні Молдови та Румунії
Іноземці почали частіше обирати дистанційну освіту в тому числі через проблеми з приїздом в Україну. Керівник відділу по роботі з іноземними студентами Київського міжнародного університету Валерія Гуляйченко каже, що зі свого боку забезпечує їх необхідними запрошеннями. Але навіть маючи усі документи, кілька віз на руках, представників інших країн часто завертають на кордонах транзитних країн: Молдови й Румунії.
"До війни було все налагоджено. Вони всі прилітали в Бориспіль, їх там зустрічали, везли сюди, і далі ми розбиралися. Вони не можуть напряму потрапити на територію України, їм треба потрапляти до нас через сусідні країни. Крім того, що їм потрібно отримати візу в Україну, їм потрібно отримати транзитну візу через сусідню європейську країну. Їх просто не пропускають або на кордоні цієї європейської країни, або вже потім у нас. Зокрема, Молдова може не пропустити. Ті, хто збирається приїжджати, приїжджають на кордон і звідти мені дають інформацію, що відбувається. Неодноразово в Молдові були випадки, що студентів не пропускали далі. Основний аргумент — там іде війна, навіщо вам туди потрібно. Хоча це не їхня справа, будемо казати відверто. Польща взагалі не пропускає, у них це дуже довга пісня. Подаєш документи, треба жити в них 3 місяці. Реально через які країни можна проїхати — це Молдова і Румунія. Але Румунія теж пропускає тільки, якщо отримує листа від університету з підтвердженням, що студент уже за все на світі заплатив. І за гуртожиток заплатив, їм треба підтвердження. І знову ж таки — не всіх. Діє якийсь вибірковий механізм. Кількість студентів? Зменшилась на 90%, а щодо вступу це взагалі катастрофа. Запрошення ми даємо, і далі — отримання візи в Україну. Не в усіх країнах наші посольства дають візи. Зараз в принципі не дуже взагалі їх дають. Друге — це транзитна віза. Третій момент — якщо вони отримали ту і ту візу, прикордонна служба третьої країни, четвертий момент — прикордонна служба нашої країни. На будь-якому з цих етапів їх можуть завертати назад. У них зараз дуже багато перепон. Для дистанційного вступу університет має укласти угоду з партнерською організацією в країні походження студента. І студент онлайн може складати іспити, організація підтверджує його особу тощо. Тут теж є певні проблеми з цими партнерськими організаціями. Це дійсно треба, щоб була нормальна організація, якій ти будеш довіряти. До того ж багато з якими країнами ми не можемо укласти таку угоду. Наприклад, Норвегія, зараз у мене немає партнера, а у мене є один проситься. Мені швидше його запросити сюди в’їхати і подати документи, ніж я знайду реального партнера. А для того, щоб в’їхати, йому треба пройти ці всі процедури", — каже Валерія Гуляйченко.
Більше шансів потрапити в Україну у тих студентів, які знають мову, впевнено відповідають на питання, чітко знають куди і навіщо вони їдуть. Наприклад, був випадок, що студента не пропустили, бо він сказав, що їде вчитися до Харківського національного університету імені Каразіна. Але на кордоні знали, що навчання там проходить виключно онлайн. Іноземець не зміг пояснити, що насправді він їде в Івано-Франківськ, де є представництво закладу. Випадки бувають різні. Інколи, як розповідає студент Київського міжнародного університету з Азербайджану Магомет, не пропускають безпричинно. Для повторного в’їзду дійсних студентів не потрібно уже офіційних запрошень. Але після початку великої війни прикордонники думають інакше. Магомет розповідає свою історію: "Я приїхав, хотів погуляти трохи. Я відчув себе тут дуже зручно, спокійно, не відчував неприязні до себе, бо я іноземець. Я вже 4 роки живу тут. Я почуваюся, як вдома. Я не соромлюся говорити, що Україна — моя друга батьківщина. Вчимося на стоматолога. У мене в роду династія стоматологів. Війна, ти не знаєш, що може статися. Я навіть не хотів нікуди їхати. Якби в ті дні, коли почалася війна зі мною не було моєї дівчини чи моїх друзів, я залишився б. Я виїхав лише заради них. За першої ж нагоди приїхав назад до України, 31 березня цього року. Зі своїми двоюрідними братами ми вчимося на одному курсі. Вони не мали посвідки. Перший я проходив, нас питали, куди, як, навіщо, ми вас не пускаємо. Я почав говорити, що я маю посвідку, маю документи, на підставі яких я проживаю в Україні, я студент, показую студентський квиток. Мене пропускають. Це було у Молдові. Потім проходять мої брати, у них не було посвідки із собою. Вони мали лише запрошувальний лист, в якому було написано, з якою метою ми їдемо до України. Там було написано, що ми їдемо складати іспит КРОК. Чекали десь годину, всі їхні речі розклали, перевіряли, потім сказали, що вийшли на зв'язок із кордоном України та сказали, що їх там не пропустять. Нас пропустили з дівчинкою, а моїх братів відправили назад безкоштовним рейсом до Туреччини. А з Туреччини назад до Азербайджану. Потім вдруге приїжджали. Вже мають запрошувальні листи. Там їх пропустили, сказали вже на кордоні — "можливо, "так" чи "ні". Приїхали, пропустили. У Молдові було трохи складно. Там розмовляли агресивно. Я говорю, що мої брати погано знають мову, я хочу залишитися допомогти їм. "Ти йди, виходь". Мене просто виганяли. Речі перетягували, відкривали все до дрібниць, до шкарпеток", — каже він.
Магомет. Фото: Особистий архів
Українські дипломи цінуються у світі
До повномасштабної російської агресії Магомет думав залишитися в Україні назавжди. Але через війну він уже не такий впевнений. Каже, після закінчення навчання, можливо, виїде в якусь третю країну. З українським дипломом йому будуть раді в багатьох країнах світу.Так само українська освіта дала можливість китайцю Жі Кайвею влаштувати життя в Нью-Йорку. Але колишній студент і там не забуває про Україну.
"Я навчався в Інституті музики імені Глієра. Я приїхав до України у 2005 році і навчався там 7 років. Я із задоволенням згадую моє життя та навчання у Києві. Приїхав у 19 років, все для мене було екзотика, все інше, ніж у Китаї. Якість навчання дуже хороша, у мене була дуже хороша вчителька Юлія Яблонська. Я багато отримав від неї. Звичайно, я продовжував моє навчання після неї, але без неї я б не зміг бути там, де я зараз. Коли я був у Києві, то ціна навчання була дорожчою, ніж у Китаї, але я навчався в Нью-Йорку потім, і ціна в Україні була дуже дешевою. Порівняно з Нью-Йорком. Українська нація дуже сильна, це бачить увесь світ. Світ підтримує вас, і я бажаю швидше перемогти агресора та окупанта. Я збираюся приїхати до Києва у листопаді грати із симфонічним оркестром Українського Радіо, 2 концерти Равеля. Один — для лівої руки для фортепіано. Я спеціально вибрав твір для лівої руки, тому що Равель написав цей концерт для одного піаніста, який втратив праву руку на війні. Це концерт про війну. І зараз Україна теж у такій трагедії. І мені дуже боляче, коли думаю про війну в Україні", — каже Жі Кайвей.
Жі Кайвей. Фото: Особистий архів
Чимало іноземних випускників не залишаються осторонь нашої біди. Вони агітують своїх співвітчизників допомагати Україні, збирають кошти та амуніцію, приймають у себе наших біженців. Іноземці з теплом згадують дні свого навчання в Україні й хочуть віддячити. Кожен випускник — це носій української думки за кордоном. Тому дуже важливо заохочувати їх попри все їхати до нас, добре приймати й намагатися допомогти у звичайних буденних речах.
Сергій Деледивка. Скриншот ефіру Українського Радіо в ютубі
Ілюстративне зображення: Gerd Altmann із сайту Pixabay
Що таке податок на житлову нерухомість?
– Що таке податок на житлову нерухомість та хто повинен його сплачувати?
Загалом, щоб зрозуміти, що це таке, то систему податків умовно можна поділити на прибуткові – податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб (ПДФО), військовий збір, податки з оборони (ПДВ), акцизи, єдиний податок – та податки на майно – транспортний податок, земельна плата та податок на нерухомість. При чому в структурі надходжень до бюджету питома вага податку на нерухомість більша, ніж від житлової нерухомості. Для місцевої влади це джерело, завдяки якому вона “живе”. Інша частина – набагато менша – це податок на житлову нерухомість, платниками якого є і юридичні особи, і фізичні. Як він нараховується? Для того, щоб правильно зрозуміти, то є різниця між фізичними та юридичними особами: юридичні особи платять в 2022 році за 2022–й, в 2023-му – за 2023-й. Юридична особа до 20 лютого поточного року подає декларацію, визначає розмір податку на належну нерухомість і кожний квартал платить. Інша ситуація з фізичними особами вони сплачують за минулий рік і зобов’язані сплатити тільки тоді, коли до них прийде податкове повідомлення-рішення (ППР). Податкова за встановленою формою надсилає поштою в паперовому вигляді так зване ППР, в якому зазначається податковий період, за яку нерухомість, за якими ставками, який розмір, реквізити сплати. Після надсилання цієї ППР у фізичної особи виникає обов’язок сплатити податок. Якщо немає ППР – немає податку.
Інше питання – не всі контролюють свою поштову скриньку, хтось знаходиться за кордоном. І виникали питання, чи обов’язково створювати електронний кабінет платника податків. Якщо ви не контролюєте свою поштову скриньку чи знаходитеся за кордоном – дуже бажано. При чому, це можна зробити онлайн при наявності банківської картки “Приватбанку” та деяких інших банків. Ви замовляєте ЕЦП – електронний цифровий підпис з допомогою якого створюєте свій електронний податковий кабінет, де будете бачити листи.
Це дуже важливо, тому що податкове повідомлення–рішення, якщо воно прийшло, вважається врученим навіть якщо ви, наприклад, його не забрали чи відмовилися отримувати. Пошта просто робить відмітку "відсутність адресата", лист повернеться і ця дата буде вважатися датою вручення. Далі у людини є 60 днів на сплату: вона або сплачує цей податок, або оскаржує, уточнює тощо. Якщо вона цього не робить, податкове зобов’язання буде узгоджено: через 30 днів штраф 10%, ще через 10 – штраф 20% і починає нараховуватися пеня в розмірі 120% річних від облікової ставки НБУ.
Немає ППР – немає обов’язку
– А хто повинен сплачувати податки? Адже може й не всі знали про цей податок і зараз для них буде відкриття, що він існує вже десяток років. Є люди, які зобов’язані його сплачувати, є ті, які мають певні пільги.
Різниця – між юридичними особами та фізичними. Юридичні особи сплачують з першого метра: є п’ять квадратних метрів – вони сплачують. Для людей, фізичних осіб, то є певні, які взагалі не оподатковуються, – багатодітні сім’ї, де 5 і більше дітей – але загалом майже всі зобов’язані сплачувати. Не оподатковується лише житло до 60 квадратних метрів щодо квартири та до 120 квадратних метрів – щодо будинку. Тобто якщо у вас квартира 65 квадратних метрів, вам буде нараховано податок за 5 квадратних метрів, якщо будинок 115 квадратних метрів, то він не є об’єктом оподаткування. Додам також, що рахується не житлова, а загальна площа – сукупно 180 квадратних метрів: якщо у вас квартира 80 метрів і будинок 150, то й на перше, і на друге ви отримаєте податкове повідомлення-рішення.
Також у вас може бути квартира 80 квадратних метрів, яка приватизована за приватизаційними процедурами на трьох. Тоді вона також не є об’єктом оподаткування, тому що часткова власність рахується частками, а не загалом об’єктом.
Також важливим моментом є те, що податкова бере інформацію з Реєстру речових прав на нерухоме майно. Функціонувати він почав в Києві з 2010 року, в регіонах – з 2008, 2009 року. Те, чого немає в цьому реєстрі, податкова не бачить. Те, що у вас на паперових носіях було зареєстровано в БТІ, не оподатковується через ППР. Проте проблем у вас не буде з кількох причин: податковий обов’язок виникає з моменту виставлення ППР. Теоретично ви можете, але не зобов’язані, звернутися з відповідною заявою до податкової і додати копії паперових носіїв, що у вас є нерухомість. Якщо ви цього не зробили і, не дай Бог, щось трапилося з близькими людьми, хтось помер і ви оформлюєте спадщину, то теоретично вам виставлять ППР за цей рік та за два попередніх. Без штрафів, пені, бо обов’язок починається з моменту виставлення ППР.
Сергій Деледивка. Скриншот ефіру Українського Радіо в ютубі
100,5 гривень за 1 квадратний метр
– Давайте до найцікавішого: скільки треба платити? Наскільки я знаю, є певний мінімум та максимум, але суму податку визначає місцева влада…
Максимальна сума податку складає 1,5% від мінімальної заробітної плати за 1 квадратний метр нерухомості. На сьогоднішній день це 100,5 гривень за 1 квадратний метр. Тобто якщо у вас у власності магазин чи кафе 100 квадратних метрів, то ви заплатите 10500 гривень на рік. Якщо у вас квартира 70 квадратних метрів на одного, то оподатковується 10 квадратних метрів. Тобто ви заплатите 1050 гривень на рік. Це максимальна ставка, яку нараховують, наприклад, у Києві. Тут ставку не мінімізують, тому що це джерело наповнення бюджету. Ставлячи мінімальну ставку, місцева влада просто буде недобирати на школи, лікарні, дороги та все інше.
60 днів для оплати
– Якщо повернутися до дат, то ви сказали, що фізособи отримують ППР і тільки тоді треба платити. Коли воно має прийти, щоб люди розуміли?
Вони мають почати приходити з 1 липня 2023 року за 2022 рік. Я почав з юридичних осіб, тому що це визначальне, тому що в березні 2022 року Верховна Рада прийняла зміни в Податковий кодекс, якими звільнила всіх, де проводилися бойові дії (включно з Києвом) від земельної сплати, податку на нерухоме майно з моменту початку війни і до закінчення. Потім схаменулися і поставили "до кінця поточного року" або "до 2023 року". Вони визначили, що перелік територій, де проводяться чи проводились бойові дії, визначається Кабінетом міністрів. КМУ цей перелік так і не визначив, тоді як його визначило Мінінтеграції й там, наприклад, Київ був з 24 лютого по квітень 2022 року. Юридичні особи почали подавати уточнюючі декларації з нулем, бо вони в переліку, а податкова сказала “ні, Кабмін не схвалив перелік і ми не приймаємо уточнюючих декларацій”. Була метушня, хтось з юридичних осіб платив, хтось – ні. Тому в квітні 2023 року знайшли консенсус і КМУ начебто легалізував наказ Мінінтеграції. Не було жодного офіційного роз’яснення ані податкової, ані Мінфіну, але за замовчуванням податкова поприймала уточнюючі декларації за 2022 рік з нульовими показниками. Те, що юрособи сплатили в 2022му, перенеслося на 2023 рік, за який вони не платять.
За логікою речей 2022 рік для юридичних осіб не оподатковувався, то й для фізичних осіб він не оподатковується і ППР не мають приходити. Але як воно буде – я не можу сказати. Адже по тих же юридичних особах У Вишгороді податкова приймає уточнюючі декларації, а Вишгородський район – ні, хоча район взагалі був під окупацією.
Тепер щодо того, що вам прийшло податкове повідомлення-рішення з 1 липня.
► Перший варіант – відстежити, якщо ви не контролюєте поштову скриньку, то створіть собі електронний кабінет, і заплатити.
► Другий варіант – можливість, передбачена Податковим кодексом: звернутися з офіційним зверненням до податкової, яка вам надіслала ППР (рівень Києва або обласної податкової) з офіційним документом, зазначивши речі, про які я вже сказав. Додам, що якщо вам виписали ППР на нерухоме майно, яке ви вже продали, то ви так само маєте право звернутися в податкову і сказати, що об’єкт оподаткування проданий. Додали документ продажу, витяг з реєстру речових прав. Як правило, податкова реагує і відкликає ППР.
► Інше, що ви можете зробити, – оскаржити в адміністративному порядку на центральну податкову строк в 60 днів для оплати. Тоді податкове повідомлення-рішення залишається неузгодженим, податковий борг не виникає і ані штраф, ані пеня не нараховуються.
– Тобто є 60 днів для того, щоб сплатити ППР або оскаржити…
Так. Якщо центральна податкова відмовляє вам в задоволенні скарги, у вас є місяць, але я раджу в 10-денний строк звернутися з адміністративним позовом до суду.
Інше питання – зараз у Києві та Київській області адміністративна юстиція практично не функціонує. Але ви звернулися до суду або безпосередньо в канцелярію, де вам поставили штамп на позові, або через пошту і слід обов’язково повідомити податкову про це. Коли воно розглянеться невідомо – за 2 чи 3 роки – але ваша ППР є неузгодженою, податковий борг не виникає, штрафи і пеня не нараховуються. В іншому випадку можна догратися і до податкової застави, і до блокування банківських карток.
Андрій Юсов. Фото: УНІАН
Ілюстративне фото armyinform.com.ua
Ставка на втому суспільства
Такий вид ІПСО як намагання вплинути на психологічний стан українських оборонців не зупиняється фактично від 2014 року і можливо навіть раніше. Але воно має хвилеподібний характер, констатує Андрій Юсов. "Звісно, після початку повномасштабного вторгнення ці контакти начебто дуже активізувались, хоча з іншого боку ми маємо природний масовий розрив спілкування українців зі своїми родичами чи знайомими, друзями дитинства на території держави-агресора. Але останнім часом, після активізації дій українських Сил безпеки і оборони та продовження наступу цей вплив знову намагаються застосувати. Здебільшого це не має жодних результатів. Але ставка робиться на втому суспільства, деморалізацію, кратне повторнення брехливих пропагандистських наративів. Мовляв, "це все треба зупиняти", "головне – якомога швидкий мир", "ми ж брати", "у всьому винна Америка" тощо", – навів приклади деяких ворожих ІПСО Андрій Юсов. Разом із наступом на деяких ділянках фронту, який намагаються продовжувати рашисти, зазначив представник ГУР, вони намагаються атакувати розум, психіку і серця воїнів ЗСУ та їхніх родин: "Зрозуміло, що мати і дружина, яка чекає на повернення свого сина і чоловіка з фронту, – це вразлива категорія. Так само вразлива категорія – родині наших військовополонених. Ворог активно намагається використовувати ці слабкі місця, проте здебільшого безуспішно", – відзначає Юсов.
Довідка: ІПСО — інформаційно-психологічна операція (англ. Psychological Operations, PSYOPS). Мета ІПСО — вплинути на настрої різних груп суспільства. Складники ІПСО: пропаганда, дезінформація, приховування однієї інформації й роздмухування та перебільшення іншої тощо.
Армія ботів значно дешевша за армію на полі бою
Росіянам не бракує фінансових ресурсів для поширення ІПСО під час війни, каже представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України. "Пропаганда працює з кількох напрямів одночасно, коли мова йде про кратні повтори, тому навіть якщо тисяча контактів дадуть один ефект, який може бути корисним або з точки зору деморалізації, або продовження агентурної роботи, то ворог має підстави відзвітувати, що результат є", – пояснив Юсов. Він зазначив, що із ресурсами РФ справді не рахується і всі ботоферми, спеціальні call-центри продовжують працювати й отримувати колосальне фінансування: "Адже величезне фінансування цієї начебто безглуздої діяльності все одно набагато дешевше, ніж фінансування безпосередньо армії на фронті та продовження наступальних дій. Тому на це вони грошей не шкодують. Проте Україна живе в умовах інформаційної війни вже не перший рік і держава, і сфера безпеки та оборони, і суспільство навчилися великою мірою протидіяти цьому", – наголосив Юсов.
Андрій Юсов. Фото: УНІАН
Небайдужі "родичі" з Росії
"Здебільшого точки входу носять абсолютно м’який характер, можливо, навіть гуманний. Після чергового обстрілу росіянами території України, наприклад, з'являється повідомлення, дзвінок чи лист від якогось далекого "родича" із РФ, з яким ніхто не спілкувався, "Як ви там? Читав, що по вашому місту прилетіло. У вас усе гаразд?" Після відповіді "Гаразд" триває спілкування, яке через певний час може вийти на інший рівень – або політичний, або навіть безпековий з точки зору намагання вивідати якусь інформацію. Тож починається все доволі часто із безневинних речей, зокрема й у зверненнях до родин військовослужбовців. "Як там брат/чоловік? Де він зараз?", – навів приклади інформаційної роботи ворога Юсов. Він зазначив, що кожна людина в умовах повномасштабної війни може втратити пильність, проте наша держава та громадські ініціативи дуже ефективно продовжують викривати російську дезінформацію, ІПСО: "І Центр протидії дезінформації, й багато медіа роблять велику роботу, яка є серйозним внеском у нашу безпеку, зокрема, інформаційну".
"Це все одно, що сперечатися з російським танком"
Представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України дав пораду слухачам Українського Радіо, як не потрапити на гачок російської пропаганди, дезінформації. "Як варто діяти? Ми часто ходимо на базари і там відбуваються сварки, але ми ж не підходимо до першого ліпшого, втручаючись та продовжуючи сваритись на боці того чи іншого сперечальника. В соцмережах так само: давайте берегти і власні нерви, і власну безпеку! Якщо в дописувача порожня сторінка, вона рідко поновлюється і там поширюються ворожі наративи, то це все одно, що сперечатися з російським танком. Це безглузда річ, бо бота потрібно знищувати, в інформаційному плані – відправляти в бан", – рекомендує Юсов.
Наостанок представник Головного управління розвідки Міністерства оборони додав, що всі контакти на території Росії містять потенційну небезпеку, проте, можливо, на певному етапі знадобляться і для зворотного впливу: "Щоб Україна цілеспрямована впливала на цю історію, але це зовсім інша справа. Зараз варто пам’ятати, що джерелами інформації є офіційні та підтверджені джерела, не фейкові сторінки. Йдеться про сторінки організацій чи посадових осіб, які є офіційними. Щодо сторінок живих людей, то мова насамперед про тих, кого ви знаєте, що така людина є і ви можете її ідентифікувати. До всього іншого треба ставитися з великою пересторогою", – закликає Андрій Юсов.
Фото: lexinform.com.ua
Як відбувається звільнення з військової служби під час воєнного стану?
Звільнення з військової служби відбувається за наявності законних підстав шляхом написання рапорту військовослужбовцем, який подається по команді, розповідає Українському Радіо адвокатка Анжела Василевська. "Що значить по команді? Це означає, що військовий подає рапорт до свого безпосереднього командира і далі по команді вище — взводний, ротний і до командира військової частини. Складність виникає в тому, як зафіксувати момент подачі цього рапорту. Є два варіанти. Перший варіант — рапорт із підтверджувальними документами про наявність необхідних для звільнення підстав просто приймають на руки і не зазначають ні вхідного номера, ні підпису посадової особи, яка прийняла рапорт. Забрали і десь поклали в шухляду. Другий варіант — у прийнятті рапорту просто фізично відмовляють, і у людини немає можливості його подати. Безпосередній командир або працівники канцелярії ухиляються від прийняття рапорту, мотивуючи або недоліками документів, або відсутністю підстав, або великою завантаженістю командира, що буває виправданим у відповідній обстановці. Але це є порушенням права військовослужбовця на звернення, яке йому гарантовано законом та дисциплінарним статутом.
Що в такому разі робити? У будь-якому випадку ви маєте написати рапорт і підійти з ним до свого безпосереднього командира. Усно рапорт не варто подавати. Якщо відмовляються прийняти або не надали вам вхідний номер, ви можете надіслати поштою експрес-відправлення з описом вкладення. У цьому описі обов’язково зазначаються документи, які ви додаєте. Звісно, є технічне питання — як з окопу надіслати цей лист. У такому разі, коли відбувається ротація і люди виходять до цивілізації, де є поштовий зв’язок, ви укладаєте договір з адвокатом. Це все робиться дистанційно, адвокат або вам надсилає договір у роздрукованому вигляді і ви підписуєте, або навпаки — ви роздруковуєте, підписуєте і надсилаєте адвокату. В такий спосіб ви уповноважуєте адвоката здійснювати ваше представництво — писати звернення у ваших інтересах до вашого командування. Якщо у вас не приймають рапорт по команді, ви маєте право звернутися до вищого начальства. Саме таким чином ваш представник має право подати такий рапорт поштою на вашу військову частину. Важливо знати юридичну адресу вашої стройової. Інколи бувають випадки, коли військові частини або розформовані, або їхнє юридичне місцезнаходження засекречене, тоді відправляємо такі рапорти на Генеральний штаб із супровідним листом, де пояснюємо, чому ми звертаємося не по команді, і просимо рапорт із додатками переслати на відповідну військову частину. Як свідчить практика, десь за 2-3 тижні рапорт доходить до свого адресата, і починаються відповідні процеси щодо розгляду рапорту військовослужбовця. Його викликають на співбесіду, розглядають документи, уточнюють, просять донести якісь документи для підтвердження того чи іншого факту.
Є положення закону, які підтверджують ваші підстави до звільнення. Ви проконсультувалися з адвокатом, який вам потрібен перелік документів. Але якщо військовий юрист частини каже вам, що потрібна ще довідка або ще акт, то не варто відмовлятися чи скандалити — краще надати той документ, який вимагають. Це пришвидшить ваше звільнення. Якщо надання якогось документа фізично неможливе або ви юридично не можете його виготовити, тоді є сенс писати скарги або звертатися до суду, який би зобов’язав військову частину розглянути ваш рапорт за поданими документами.
Якщо людина надсилає рапорт поштою, то обов’язково треба зберігати другий примірник опису вкладення, квитанції та власне рапорт. Дуже важливо зберігати той примірник рапорту, який ви подаєте. Його треба хоча б сфотографувати, якщо він у вас в одному варіанті. Тому що в разі необхідності подати скаргу або звернутися до суду треба додавати копію вашого рапорту, щоб під час розгляду питання була зрозуміла суть".
Анжела Василевська. Фото: ФБ-сторінка
Які терміни розгляду рапорту?
"Спеціальні строки розгляду рапорту не визначені законом. У даному випадку ми керуємося загальними строками розгляду звернень громадян у 30 днів, який може бути збільшений ще на 15 днів, якщо розгляд рапорту потребує додаткового часу та узгодження. Що стосується звільнення офіцерів, це зазвичай 45 днів, тому що погодження відбувається на верхньому рівні командування. Важливо зафіксувати дату подачі рапорту, бо 30 днів будуть відраховувати саме від цієї дати. Якщо ви подали рапорт на руки, без вхідного номера і дати, а ваш адвокат подасть запит до військової частини з проханням повідомити результати розгляду рапорту, то цілком може прийти відповідь: у нас такий рапорт не зареєстрований. І тоді подавати треба наново. Отримання поштою рапорту відповідною військовою частиною можна відстежити за номером накладної поштового відправлення на сайті Укрпошти".
Є важливі нюанси
"Військовослужбовець має законні підстави для звільнення, але при цьому йому відмовляють, навіть надають письмову відмову. Людина подає позов до суду на оскарження незаконної відмови, і в той час, коли розпочинається процес, військова частина вдається до хитрощів — цю людину переводять в іншу військову частину. Тобто на момент розгляду справи військовослужбовець служить вже в іншій військовій частині. У такому випадку суди відмовляють у задоволення позову, мотивуючи тим, що військова частина, до якої звернено позов, уже немає відношення до цього військовослужбовця. Акт індивідуальної дії є виконаним і оскарження в судовому рішенні не матиме ніяких правових наслідків. У даному випадку все починається знову — ви маєте подати рапорт на звільнення у новій військовій частині і, відповідно, знову проходити цю процедуру розгляду рапорту 30+15 днів, а потім, за необхідності, звертатися до суду. Чисто теоретично можна спробувати скасувати наказ на переведення до іншої військової частини, але практика тут ще не сформована. Думаю, що єдино правильний шлях — подавати рапорт у новій військовій частині", — стверджує адвокатка Анжела Василевська.
Олена Гусейнова. Фото: Радіо Культура
"Я відмовилася наприкінці березня, а Анна відмовилася на початку квітня", – розповіла Українському Радіо Олена Гусейнова про свою та Анни Грувер неучасть на літературному фестивалі Prima Vista в естонському місті Тарту. "Тобто я відмовилася тоді, коли я отримала пропозицію брати участь у фестивалі, а Анна Грувер тоді, коли вона отримала. Я письменниця-резидентка міста літератури Тарту і я не зобов'язана брати участь у фестивалі. Але резиденту завжди пропонують взяти участь у заключному концерті з музикою і поезією. І я відмовилась, оскільки на фестивалі є російський кластер, російська програма. Це традиція. Тарту має цю традицію російської культури: Лотман, Тартусько-московська семіотична школа, професура. Тобто, очевидно, є цей контекст. Цей кластер — це естонці російського походження, які пишуть російською мовою. Крім естонців, завжди є ще запрошені. Цього року це Римма Маркова зі швейцарським паспортом та Лінор Горалік з ізраїльським паспортом. Я гуглила Римму Маркову, не знайшла про неї абсолютно нічого. Але про Лінор Горалік ми пам'ятаємо епізод квітня 2022 року, коли вона запустила журнал ROAR і коли українська спільнота, зокрема літературна, заявила, що це момент, коли розріджуються свідчення українців, і що це зараз неприпустимо. І Лінор на це відреагувала закриттям коментарів, видаленням поста. На цю дискусію вона не зреагувала, не почула українську спільноту. Для мене це показово, і я не хотіла б, щоб із нами так вчиняли. Отже, я відмовилася. Коли я приїхала на початку квітня, я дізналася, що Аня Грубер також запрошена, і вона також відмовилася".
Анна Грувер. Фото: Валентин Кузан, Суспільне
"Хто такі чародії в поезії Блока? Чи заздрив Набоков Достоєвському?"
— Станом на сьогодні у нас початок травня і ми бачимо, що два чи три дні тому було опубліковано твій, дуже потужний, на мою думку, есей про цю відмову від участі у фестивалі і про можливості участі на одних майданчиках українських і російських митців. Чому такий розсинхрон, якщо ми говоримо про відмову від участі у фестивалі на початку весни, а тепер у травні про це знову ти піднімаєш розмову?
"Для мене було важливо пояснити естонській аудиторії, чому ми відмовляємось. Тому що це до кінця там не зрозуміло. Є питання, я на них відповіла, естонська аудиторія мене почула і зрозуміла. І для мене тут стояла крапка. Для мене більше нічого було не потрібно в цьому контексті. Мені не потрібно скасовувати приїзд Лінор Горалік. Це питання до організаторів фестивалю, це їх ідея, як вони його бачать. Тому що я вже відмовилася від участі у фестивалі. Я прийшла в бібліотеку в неділю, а в понеділок почався фестиваль, і побачила програмку російського кластера. Це програма, яка вдає, що нічого не сталося. Це російська культура, яка обговорює російську культуру зразка межі 20-21 століття. "Хто такі чародії в поезії Блока? Чи заздрив Набоков Достоєвському? В що одягалися російські протестувальники?" Тобто це наратив неможливий, на мою думку, в 2023-му році. Я подивилася на цю програмку очима українців, які бачать, що в Тарту, в Естонії, відбувається фестиваль, на якому російська культура замість того, щоб думати, що робити з воєнними злочинами, які вчиняються, її ім'я тут і тепер щодня, обговорює такі речі — чародіїв, меланхолію і ще щось. Я подивилась на це українськими очима, я зрозуміла, що тінь падає на естонців. Це естонці з нашої точки зору збожеволіли і це допустили. І мені було важливо, щоб в Україні знали, що в мене була можливість висловитися, що мене почули, мене підтримали і мене розуміють. Щобільше, коли з'явився цей текст, естонська частина організації фестивалю наполягала на тому, що Лінор Горалік має про це знати. Вона має знати про відмови, про цей текст і про можливість того, що це може "вибухнути". І Лінор Горалік була повідомлена і сказала, що "так, вона розуміє ситуацію, але їй окей, вона є комфортна, вона не бачить у ній проблем".
Лінор Горалік. Фото: commons.wikimedia.org
— Зі свого боку Лінор Горалік заперечувала, що до неї зверталися естонські організатори. І я бачу, що в соцмережах, в коментах, російськомовний фейсбук-сектор почав доволі швидко цькувати і тебе, і Анну Грувер.
"І почався тотальний булінг, аб'юз, хейт…Нестерпні речі відбувалися. А нам з Анею говорили, що ми насправді "бездарные поэты, которые пытаются урвать кусочек славы, используя Линор". І це найкраще, найпристойніше з того, що було сказано. І цю нічну тираду побачила латиська перекладачка української літератури Мара Полякова. І вона зателефонувала латиським учасникам — Марія Луїза Мельке, Лотте Вільма і Анна Белковська — і сказала, чи є у них позиція стосовно того, що в межах фестивалю, в контексті фестивалю, в контексті учасників фестивалю, де вони теж мають читати свою поезію, відбувається такий булінг і аб'юз. Анна Белковська була в Ризі й відмовилась приїжджати. А Марія Луїза і Лотте були вже на місці, вони прийшли до кураторки латиської програми і сказали, що вони відмовляються брати участь, тому що вони не хочуть бути частиною цього булінгу і аб'юзу українських учасників. І далі їх почули ще литовські учасники, сказали, що вони теж не будуть брати в цьому участь. І це вже була вибухова ситуація, про яку, зрештою, Лінор попереджали. І після цього оргкомітет був змушений ухвалити якісь рішення, щоб "зняти напругу", як вони пишуть. Їм треба було з цієї ситуації вийти. І єдиний спосіб, який вони знайшли — це скасувати виступ Лінор Горалік".
"Ми нічого не вимагали"
— Є звернення естонських організаторів фестивалю Prisma Vista, де оголошено про скасування зазначених виступів. І водночас треба розуміти, що частина програми, яка стосується російськомовної культури в Естонії, залишається на місці. Але вже котиться ось ця хвиля інтерпретацій у російських медіа про те, що нібито скасування виступу авторки Лінор Горалік, котра пише російською мовою, сталося через вимоги українських учасниць, є звинувачення в русофобії.
"Ми нічого не вимагали, жодного разу ніхто з нас нічого подібного не висловлював організаторам. Єдине, мені хотілося пояснити естонській аудиторії, що відбувається, і все, більше нічого. Мені хотілося пояснити, чому я ігнорую їх фестиваль. Вони мене так добре приймають, вони так мені допомагають. Нам так добре вивчати українські контексти в Тарту. Чому ж я не хочу взяти участь в їх хорошому фестивалі? Мені було важливо, щоб вони це зрозуміли. Це єдине, що я зробила. І в моєму тексті я брала коментарі Анни, і вони там у середині цього тексту є. І жодних вимог, нічого подібного я не робила".
Лінор Горалік: "я б негайно відмовилася від участі у фестивалі на користь українок"
Комент письменниці Лінор Горалік під одним із постів у її фейсбук щодо її неучасті у цьогорічному літературному фестивалі в Тарту: "Це огидна історія. Я говорю зараз абсолютно прямо: якби мені було поставлене таке питання, я б негайно відмовилася від участі у фестивалі на користь українок", - написала Лінор Горалік.
Чому Олена Гусейнова відмовилася від участі у літературному фестивалі в Тарту
Олена Гусейнова, пояснюючи також Суспільному Культура своє рішення відмовитися від участі у літературному фестивалі в Тарту, зокрема, зазначила: "Я іноді уявляю себе російською поеткою. Наприклад, тоді, коли бачу сліпі вікна Нікополя. Або коли мені пише Оксана, яка прожила окупацію в Ірпені під Українське радіо і вже більше року сподівається знайти свого чоловіка, якого викрали російські військові. Або коли думаю про свого шкільного вчителя французької, який вибирається з окупованої Бучі пішки через ліс. Навіть зараз, коли я зазираю у вікна дерев'яних будинків в Супілліні і бачу затишні кухні й вітальні, пам'ять миттєво підкидає оголені кухні розбомбленого будинку на Перемоги в Дніпрі, — уявляю себе російською поеткою. Уявляю, що б я робила весь цей рік. І нічого, окрім мовчання, уявити не можу. Ймовірно, я б почувала себе безсилою, ймовірно, я б не відчувала ґрунту під ногами, ймовірно, мені б було боляче і соромно. Але головним було би мовчання. Мені здається, мій язик, а з ним і моя мова, обважніли би, вклалися б в мені мертвими і нерухомими. Ймовірно, ніде б, окрім цієї тиші і цієї неприсутності, я б не знайшла собі місця. І якби мені надіслали в 2023 році лист із запрошенням поїхати в Тарту зі своїми віршами, я б навіть не змогла відповісти на цей лист. Він би так і лежав у пошті без відповіді. Я би згадувала про нього, думала б, що не ввічливо ігнорувати людей, які просто роблять свою роботу, але відписати би не могла".
Російська пропаганда пробувала вкинути в інформпростір нібито ромофобію українців — Ольга Герасим’юк
Фото: socioprostir
"Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, російська пропаганда спробувала вкинути в інформаційний простір нібито ромофобію українців. Нібито. Це вкидання не спрацювало: на щастя, наші медіа не поширили російські меседжі, які закидалися ззовні, не лише через їхні заборонені в нас в Україні телебачення та радіо, але й цифрові платформи. РФ спробувала на цьому зіграти, бо росіяни формують розуміння України у світі як начебто нацистської страшної сили. Адже нацисти, як відомо, застосували до ромів один із найстрашніших геноцидів, які в медіа дуже рідко згадується", – зауважила Ольга Герасим'юк. "Якщо ми зайдемо в нашу вікіпедію чи зазирнемо в джерела, з яких ми черпаємо інформацію про цих наших співгромадян, там справді скрізь побачимо тільки загальну інформацію. Подекуди ще буде пояснення, що офіційно представників цієї нацменшини треба звати "роми" і звідки це слово походить. Тому нам потрібно буде провести тренінги з медіаграмотності, запросивши туди ромів, щоб вони дали більше інформації для всіх нас. А нам, і журналістам теж, варто на це зважити, треба подумати, як не поширювати стереотипи, які склалися навколо ромів. Тому що думка про те, що це люди, які крадуть, ворожать - це стереотипи. Якщо взяти соціологію, статистику, то, як мені казали правоохоронці (хоча це статистика не цього року), лише 1 % правопорушень стосується людей цієї національності. Якщо ми перестанемо вживати (а це вже, здається, так) уточнення в медіа щодо людей, наприклад, кавказької національності, то в уявленні людей не зафіксується думка про цю спільноту як про криміналізовано частину нашого суспільства", – додала Герасим’юк.
— Як діятиме регулятор — Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, коли буде фіксувати мову ворожнечі в медіа?
"Про це ми говорили зі спільнотами, тому що коли раніше ми могли нарікати на такі прояви, то сьогодні закон дає нам можливість на це впливати. Я повідомила представників громад про те, що, по-перше, Закон про медіа передбачає, що регулятор, який сьогодні буде регулювати дуже широке коло медіа, зважатиме на запити від громад, спільнот. Якщо, наприклад, хтось помітить подібні речі, ми будемо реагувати на такі повідомлення, перевіряти їх. Якщо хтось вчинив таке порушення спеціально або тому, що людина не розуміє ситуацію, Національна рада зробить про таке порушення припис. Винуватець отримає лист, що таке і таке вважається порушенням. Відповідно медіа повинні на це реагувати. Якщо вони не зреагують і повторно це вчинять, ми можемо призначити штраф. Коли ще раз це повториться, ми призначимо ще один штраф", — пояснила Ольга Герасим’юк. "Наш закон дуже лібералізував підходи і, відповідно, шлях санкціонування подовжений, щоб мовник мав можливість виправитися, ми всі могли зрозуміти, чи замовник діє спеціально, чи є проблеми з розміщенням окремих питань? Якщо мовник взагалі не реагує, тоді можуть вживатися такі заходи, як призупинення мовлення на пів року щодо певних видів мовлення, передачу до суду. Порушення, про які ми говоримо, відносяться до категорії значних і вони мають ось такі методи для реагування. Проте для Національної ради загалом дуже важливо проводити просвітницьку роботу".
Ольга Герасим'юк, ФБ-сторінка
— Суспільний мовник стабільно дуже багато років працює з тематикою національних меншин. У нас є спеціальний підрозділ, який постійно шукає правильних способів говорити про нацменшини в медіа. А як щодо території художнього слова?
"Я обговорювала цю річ із ромами, тому що мене це теж цікавило – наш епос, народні пісні, в яких зафіксовані ті соціальні стосунки, які існували раніше. Роми сказали, що, на їхній погляд, те, що стосується історичної спадщини, не треба переінакшувати. Саме щодо історичної спадщини – хай воно буде так, як є, як було, бо воно відображає ті стосунки і правила, які були раніше".
Чи потрібно перейменовувати Музичну академію?
Алла Загайкевич: "Звичайно, потрібно. І про це ми вже думаємо давно. Найкраще було перейменувати її ще у 1991 році. Але оскільки це не було зроблено тоді, то уже 24 лютого цього року стало зрозумілим, що ми не можемо залишатися Музичною академією імені Чайковського. Студенти, а саме члени студентського наукового товариства "Октопус", ініціювали відкрите обговорення, в якому висловили абсолютну підтримку в перейменуванні, яке зараз на часі і продиктоване війною. Це нереально і неможливо тримати титульного композитора, ім'я якого носить і Московська консерваторія країни-агресора. Ми припинили будь-які наукові контакти із Москвою ще у 2014 році. І ніхто не їздить на жодні конференції, не проводить жодних спільних концертів.
Таке відтягування вирішення цього питання суперечить політиці деколонізації, декомунізації, дерусифікації, яка сформувалася в нашій державі. Це інституції, які формують культурну політику, культурну дипломатію, як от Український інститут, Інститут Національної Пам'яті, Міністерство культури, Державна агенція з питань мистецької освіти — всі вони вже стільки зусиль на це поклали, це настільки очевидні речі. Але, як з'ясувалося, на жаль, ні".
Чайковський проживав в Україні, мав козацьке коріння. Написав найкращі твори тут. Чи достатні ці аргументи, щоб залишити ім'я цього композитора поруч із Музичною академією?
Алла Загайкевич: "Ми абсолютно не оцінюємо мистецьку вартість творів Чайковського. У нас не на часі оцінювання. Так, він їздив на територію Малоросії, і тут насправді написав деякі твори, ось, зокрема "Малоросійську симфонію". Чайковський зараз є тим інструментом, який символізує імперську агресивну політику. Путінський титульний улюблений композитор. Відомий російський диригент Гергієв на руїнах Алеппо диригує свого часу 5 симфонію Чайковського. Після вторгнення до Грузії він так само грає саме Чайковського, і саме 5 симфонію. І ці речі поєднувати неможливо.
Якщо ми думаємо про топоніми, то зараз активно, понад 6 мільйонів українців за кілька днів проголосували за зміну у назвах вулиць. Це і є відповідь, наскільки це важливо зараз. Це завжди на часі. Це реакції людей. В Києві зараз немає стільки людей. Але вся Україна цим питанням займається. Ми хочемо жити в просторі, який оточений символами української культури. Ми ідемо вперед. І ми про все думаємо. Якщо ми думаємо про Лятошинського, то саме за його часів утвердилася та справжня сучасна українська музична композиторська школа. І він вчив Валентина Сильвестрова — живого класика сучасної української музики. Це наші контексти, які ми цінуємо, це є наші цінності".
Нагадаємо, що Максим Тимошенко, ректор Музичної академії України сказав про те, що в академії "було голосування. Одноголосно вченою Радою і наглядовою радою, і студрадою всюди була отримана підтримка (про залишення назви). Можу нагадати, який вплив відіграв Чайковський. В 1890 році Чайковський був запрошений Пухальським сюди, де мав концерт, та зазначив, що училище треба перейменувати у консерваторію".
Натомість Алла Загайкевич наголосила на кількох зверненнях і листах до різних спільнот. Була зареєстрована петиція про перейменування, написаний відкритий лист.
"Був лист до музикознавчої спільноти про бойкот російської культури. Звернення щодо колонізації російською культурою. Лист Олени Корчової був зверненням до колективу Музичної академії. Тут вже йшлося про перейменування. Ця вся активна діяльність є реакцією на бездіяльність ректорату, і всієї нашої структури. Певне ігнорування цього листа воно стало цією активною реакцією в музичному суспільстві. Це був результат поганої комунікації, неефективної комунікації. І це ніби-то одностайне голосування, якого насправді не відбувалося за перейменування Чайковського, воно обурило студентів, це спричинило міжнародну болісну реакцію. Російські ЗМІ написали про "руський бунт в центрі Києва". Що в Україні заступилися за Чайковського. Це все стало основою до збурення в перейменуванні Національної музичної академії".
І ось нещодавно відбулися публічні обговорення, ініційовані ректором Максимом Тимошенко.
"Я вдячна ректору за цю організацію, ми проговорили коло проблем і питань, ми знаємо всі точки зору, ми знаємо всі аргументи. Академія має відповідальність, має право будувати свої символи, але і є обов'язки перед суспільством і державою. У нас вже є реакція Міністерства Культури".
Нагадаємо, що Юрій Рибчинський, народний артист України так само висловився проти перейменування: "Ця консерваторія була заснована завдяки тому, що до Києва, де було училище, був відправлений композитор… Він є одним із засновників консерваторії. Він не є носієм російської крові. По батьківській лінії він козак Чайка, мати - француженка. І найкращі зі своїх творів він написав в Україні: "Лебедине озеро", "Мазепа", "Орлеанська Діва", романси на вірші Шевченка. Він не належить тільки росіянам".
Свою думку із цього питання на сторінці у фейсбук висловив і Антон Дробович — голова Інституту національної пам'яті про те, "що посвяту Чайковському в назві чинна музакадемія, а колись Київська консерваторія, отримала в далекому 1940 році. В епоху міцного сталінізму. Тоді в громадян взагалі особливо нічого не питали, а лише рішеннями з‘їздів та пленумів доводили до відома і виконання". Він наголосив, що "музакадемія точно має носити якусь іншу назву… Пам‘ятники цілком можуть бути… слухати, вивчати і навіть шанувати іноземного композитора можна і треба…своїх геніальних композиторів варто любити, вивчати, популяризувати і шанувати більше ніж іноземних, бо окрім нас у них не лишилось інших нащадків та спадкоємців. Тож вічна слава Лисенку, Кошицю, Леонтовичу, Лятошинському, Скорику та багатьом і багатьом іншим".
Фото: Радіо "Культура"
Річпосполитсько-московська війна 1609–1619 рр. та її перший етап у книзі Станіслава Жулкевського "Початок та успіх московської війни"
"Ця війна в російській історіографічній традиції називається Смоленською, але вона почалася задовго до падіння Смоленська в 1611 р., тому коректніша назва ― Річпосполитсько-московська війна", ― зауважив історик Віталій Михайловський. І додав: "Початок та успіх московської війни" ― гарний приклад бачення людини, гетьмана Станіслава Жулкевського, який взяв Москву, тогочасних подій. Він вже мав чималий військовий досвід, щонайменше 30 років здобував перемоги й поразки в різних битвах. Книжка корисна саме цим поглядом. Це перше свідчення того, як Москва програла війну не лише певну битву, її столиця опинилася окупованою на 2 роки армією іншої держави. Це той прецедент, який повторив через 200 років Наполеон Бонапарт в 1812 р., тільки Наполеон так довго не затримався".
Конотопська битва 1659 р. та книжка Олексія Сокирко "Тріумф в час Руїни. Конотопська битва 1659 р."
"У центрі книги ― історія про те, як Москва хотіла реалізувати своє бачення Переяславських угод, які вона уклала ще з попереднім гетьманом Богданом Хмельницьким, трактуючи договір по-своєму. Прагнення зробити так, як вигідно московському царю та його радникам, спровокувало кампанію, яка завершилася Конотопською битвою. У Конотопі перебував московський гарнізон. Іван Виговський, гетьман війська запорізького, підійшов під стіни Конотопа з союзником – кримськими татарами, і переміг у битві", ― зазначив Віталій Михайловський.
Кримська війна 1853―1856 рр. та "Севастопольські оповідання" Льва Толстого
У книзі Лев Толстой намагається продемонструвати потворне тіло війни. Упродовж XX cтоліття цей твір тричі перекладали українською.
Віталій Михайловський вважає, що книга є цінною тим, що автор показує власний досвід на війні: "Якраз у Толстого проведена ця межа між уявною війною, якою граються теоретики у штабі та яку вкладають в голову молодим курсантам і реальністю. Через історію сімнадцятирічного героя, що із блиском в очах прибуває до Петербурга "нарешті я на війні", автор показує, як перше зіткнення з реальністю робить хлопця тверезим. Лев Толстой дає зрозуміти, що війна ― це не паради, не хизування якоюсь виправкою, мундиром, нагородами, війна ― це трагедія".
Російсько-японська війна 1904―1905 рр. та щоденник Павла Скоропадського, що зберігається в Російському державному архіві давніх актів
Павло Скоропадський пройшов Російсько-японську війну й написав 31 лист своїй дружині, які поки не знайшли, проте зберігся його щоденник. Скоропадський перебував в епіцентрі керівництва російською армією під час цієї війни, цікаво було б побачити його очима приклад стику двох імперій, тому книжка має стати доступною, вважає Віталій Михайловський. Історик додає: "Ця війна – приклад того, як дві імперії розширюють свій простір, як модернізація і швидкі реформи після революції Мейдзі 1760-х рр. зробили Японію першою країною тогочасної Азії в тихоокеанському регіоні. Тому на прикладі цієї війні можна побачити, що розмір країни не має значення, має значення те, як конкретна країна себе реформує та яких цілей може досягати".
Польсько-радянська війна 1920 р. та Норман Дейвіс з його дебютною книжкою "White Eagle, Red Star: The Polish–Soviet War, 1919–20.", книжка Анджея Новака "Pierwsza zdrada zachodu"
Віталій Михайловський: "У книзі Нормана Дейвіса йде мова про події 1920 р. – наступ об’єднаних польсько-українських військ, взяття Києва, недовге його утримання й швидкий відступ під натиском більшовицьких військ на чолі з Михайлом Тухачевським, Семеном Будьонним. Швидка поразка більшовицьких військ під Варшавою, відома як "Диво на Віслі", змушує робити величезний відступ, і ми отримуємо потім в результаті Брестської угоди абсолютно новий кордон в Центрально-Східній Європі, який існує аж до 1939 р.".
Більш свіжою, емоційною та повчальною книжкою про польсько-радянську війну є праця Анджея Новака, вважає історик: "У ній емоційно розповідається про те, як переможці в Першій світовій війні намагаються нарешті поділити Європу так, щоб не зробити боляче іншим. Це "не робити боляче іншим" призводить якраз до подій 1920 р., коли є визначена "Лінія Керзона", і Юзефу Пілсудському кажуть, не дай бог ви за цю лінію перейдете. Пілсудський не слухає, переходить і досягає мети, яка, на його думку, в той момент була правильна, і інтересах польської держави".
Радянсько-фінська війна 1939–1940 рр. і "Спогади" Карла Ґустава Манергейма у двох томах
Спогади Карла Ґустава Маннергейма, маршала Фінляндії, який очолював фінську державу, вийшли одночасно у двох українських видавництвах.
"Ця книга втілила бажання Карла Ґустава Маннергейма показати себе. Він її писав на Лазурному узбережжі, у Франції на пенсії в 1950–1951-х рр. Проте в книзі немає пафосу, Маннергейм по-військовому та спокійно описує всі події пов’язані з повстанням і захистом незалежності Фінляндії в період 1918–1944 рр. У цей проміжок потрапили аж три війни, в яких він відіграв ключову роль, і зміг зберегти незалежність Фінляндії. У книзі є дуже багато гарних сюжетів і про фінську мову, і про складність політики. Як військовий Карл Ґустав Маннергейм намагався пояснити політикам, що не думаючи про армію та захист, Фінляндія припинить існувати як нація та місце на політичній, етнічній та історичній карті світу", ― зауважив Віталій Михайловський.
Війна в Афганістані 1979-1989 рр. та роман Василя Слапчука "Книга забуття"
Василь Слапчук ― ветеран афганської війни, який втратив на ній здоров’я. Повернувшись додому почав писати й став одним із важливих українських голосів. "Книга забуття" ― реальний досвід, який дає відповіді на багато питань, зокрема, чому афганських ветеранів так багато серед українських добровольців.
Фото: Радіо "Культура"
Які помилки були найпоширенішими
Найпоширенішими помилками були саме помилки пунктуаційні. Більшість із них підпадали під ту нашу вибірку, яку ми не враховували як помилки, тому що там могли бути варіанти, скажімо, ми якісь частини в реченні можемо виділяти тире з обох боків, а можемо виділяти комами. Тому якщо хтось бажає покращити володіння українською мовою, то я б рекомендувала ще раз прочитати правила, які стосуються, наприклад, відокремлених членів речення, бо тут пунктуаційних помилок було найбільше.
Якщо говорити про орфографічні помилки, то найчастіше траплялися дві помилки, які стосуються нового правопису. Оскільки ми маємо зараз перехідний період, який ще не завершився, тому ми це не рахували як помилку. Тепер за новим правописом слова із частинкою пів пишуться окремо, якщо це іменник, наприклад, пів життя. Також слово псевдокитайський більшість людей написали через дефіс за старими правилами, але за новим правописом елемент псевдо пишеться разом. Чомусь складним видалося слово оніміння, а також написання синтагми не з побожним. Багато помилок було в словах до решти та дощенту. Але мене порадувало, що, наприклад, слово млистими, яке не дуже поширене у щоденному вжитку, в основному всі написали правильно.
Читайте також — 21-й Радіодиктант національної єдності. ТЕКСТ
Якою була методика перевірки
Етап перший — це сортування листів, які надійшли, тому що часто буває, що в одному електронному листі не один диктант, а кілька. Тому треба було все це вивантажити та відсортувати. Бувало таке, що в листах ми отримували не диктанти на перевірку, а зображення, рекламу тощо, і це треба було відсіяти.
Потім за методикою ми розробляємо саме підхід перевірки, зокрема якісь моменти ми не рахуємо за помилку, оскільки або під час авторського читання були якісь зміни чи певне інтонування, або тут є якісь варіації у правописі. Ми вичитували кожен диктант, але методика полягала в тому, що коли ми від початку диктанту знаходили уже чотири і більше помилки, то далі до кінця текст можна було недочитувати. Завдання полягало в тому, що з диктантів, які потрапили на перевірку, треба було вибрати тексти без помилок, з однією помилкою та з двома помилками. Були ще диктанти, написані латинкою, тобто український текст люди транслітерували латинськими літерами, бо писали з інших країн, і ми теж перевіряли такі тексти, знаходили помилки та розбирали різні почерки.
Після вибирання текстів без помилок, з однією та двома помилками, далі йде сортування і укладання переліків. Якщо ви плануєте писати диктант наступного разу, пишіть обов'язково ваші контактні дані, зокрема адресу та телефон, адже так легше буде з вами комунікувати, якщо ви напишете диктант добре.
Читайте також — Підсумки 21-го Радіодиктанту національної єдності. Оголошення імен переможців
Тексти перевіряли люди, які фахово працюють з мовою. Багато з них працюють або працювали старшими екзаменаторами в Центрі тестуванням, перевіряючи твори ЗНО. Коли ми починаємо перевірку, ми завжди між собою спілкуємося і проговорюємо, наскільки важлива ця місія, яка на нас лягає. Ми бачимо за кожним текстом людину. Ми начебто відчуваємо через простір, як людина старалася, як вона писала, які думки відчувала. Ми домовляємося, що якщо трапиться, що на перевірку потрапить робота людини, яку ми знаємо, то ми таку роботу не перевіряємо і передаємо комусь іншому, аби не було конфлікту інтересів. Для нас репутація дуже важлива, і ми дбаємо про те, щоб жодна робота не втратилися і щоб все було чесно та прозоро.
Яких листів було більше: в конвертах чи електронних
Електронних було в рази більше. У паперовому форматі надійшло лише 1824 листи, але в кожному конверті не завжди лежав один текст диктанту. Ми дуже-дуже хотіли б подякувати людям, які під час етеру писали диктант швидко-швидко на чернетці, а потім переписували начисто, щоб нам, напевно, легше було розібрати почерк.
Про тенденцію у супровідних текстах електронних листів
У текстах люди писали про те, як вони відчувають єдність через написання диктанту. Люди вбиралися в святковий національний одяг, коли писали цей диктант, і надсилали нам світлини, вірші та дитячі малюнки. Мені запам'ятався лист Юлії Пирогової, яка написала, що "нехай сьогодні мережею несеться хвиля невдоволення щодо швидкості читання паном Андруховичем та дещо не логічних пауз під час диктанту, але це ще один привід перевірити себе на внутрішнє чуття мови". Люди писали про те, що вірять, що цим самим захищають рідну мову, бережуть Україну, об'єднуються. Цього року було набагато менше негативних коментарів у супровідних листах, ніж минулого року. Наразі диктант пишуть не тільки в закладах освіти, а люди різних професій, які іноді не мають відношення до освіти, але вони вважають, що це почесна місія долучитися і написати диктант.
Фото: Українське радіо
.jpg)
Дмитро Хоркін попередив, що текст цьогорічного Радіодиктанту дуже цікавий, але доволі складний, і порадив всім повторювати правила української мови. Зробити це можна, зокрема, за гештегом #радіодиктант2021 на сторінках Суспільного мовлення, Українського радіо та Радіо Культура в соцмережах — там є багато цікавої інфографіки щодо нових або просто цікавих правил.
"Другий рік поспіль ми розширюємо нашу аудиторію. Сьогодні не тільки шкільництво, а й усі українці, незалежно від свого віку, професії чи місця проживання долучаються до написання Радіодиктанту. Бо Радіодиктант — це флешмоб. Це свято української мови. І це єднання всіх українців. Тож вмикайте завтра о 10:00 Українське радіо або телеканал UA: ПЕРШИЙ і пишіть разом з нами Всеукраїнський Радіодиктант національної єдності", — закликав Дмитро Хоркін.
Радіодиктант національної єдності відбудеться вже завтра, 9 листопада, о 10:00.
Автором тексту та читцем цьогорічного Радіодиктанту став культовий український письменник Юрій Андрухович. Він читатиме текст диктанту у спецефірі "Суспільної студії" на UA: Перший. Студії для написання диктанту для гостей облаштували в читальній залі Національної бібліотеки імені Вернадського та в приміщенні Радіохабу Академії суспільного мовлення, де відомі українці писатимуть диктант із дотриманням карантинних вимог.
По всій країні диктант традиційно звучатиме на хвилях Українського радіо та Радіо Культура. А по всьому світу його можна буде почути у мобільному застосунку suspilne.radio.
Усі охочі можуть відправити свої роботи на перевірку до Українського радіо. Роботи прийматимуть онлайн та офлайн. Паперового листа потрібно надіслати за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 26, 01001. Важливо, щоб гриф дати надсилання був не пізніше ніж 10 листопада. Онлайн свою роботу можна надіслати на скриньку rd@ukr.radio у вкладенні в електронний лист, формат вкладення – jpg, tiff, png, bmp.
Текст диктанту оприлюднять на сайті Українського радіо 11 листопада об 11:00. Після цього листи не прийматимуть. Результати Радіодиктанту національної єдності оголосять у грудні.
Запис диктанту зберігатиметься на фейсбук-сторінках Українського радіо та Радіо Культура, а також на YouTube-каналі Українського радіо.
Минулого тижня автор та читець цьогорічного Радіодиктанту Юрій Андрухович записав та опублікував відеозвернення до українців із запрошенням долучатися до написання Радіодиктанту. Із таким самим закликом до українців звернулися письменники Сергій Жадан, Макс Кідрук, американська театральна режисерка Вірляна Ткач, музикант Сергій Мартинюк та багато інших митців, представників численних компаній та організацій, а також звичайних українців.
Традиційно Радіодиктант національної єдності пишуть на всіх шести континентах, включно з Антарктидою. Доєднатися до флешмобу запрошували українці у Південній Америці та Австралії.
Про лист Рефата Чубарова до Володимира Зеленського
Варто зазначити, що російські окупанти почали свою розправу над кримськими татарами після Кримської платформи; над тими, хто не здатен захистити себе. Але дуже скоро, безперечно, Росія перейде до помсти й іншим учасникам платформи. Мій лист до президента України — своєрідний заклик йому та іншим країнам дати відсіч російським окупантам.
Чи стала Кримська платформа ефективним інструментом у протидії Росії?
Кримська платформа — один із успішних проривів України та міжнародної спільноти у напрямку деокупації Криму. Зважаючи на шалений тиск Росії на потенційних учасників платформи, 43 держави і 4 міжнародні організації взяли участь у цьому заході! Кримська платформа — як консультаційний, координаційний, мобілізаційний міжнародний майданчик, який вибудовується. І те, що міжнародна спільнота не може так швидко, за різними обставинами і причинами, згуртуватися, Росія використовує на свою користь. Тому важливо підштовхувати наших партнерів до дій, адже у нас мало часу.
Про ефективність чергового засідання Генеральної Асамблеї ООН, в контексті припинення репресій проти кримських татар
Протягом останніх 4-х років Генеральна Асамблея ООН на своїй черговій сесії приймає відповідні резолюції щодо ситуації з правами людини на території тимчасово окупованого Криму. Схвалення і прийняття цих декларацій має дуже важливе значення, оскільки це демонструє, що ніхто не вибачає і не вибачатиме будь-якого агресора у відношенні до іншої країни. В даному випадку — Росію щодо України. І це, певною мірою, стримує розвиток агресії. Але, на жаль, Росія ігнорує будь-які резолюції, рекомендації. Стан глибокої стурбованості міжнародної спільноти має переходити до конкретних дій. Якщо навіть президент Зеленський не братиме фізично участь, то він має змогу виступити з відеозверненням. Я впевнений, що питання Криму стане серцевиною цього звернення.
Про лист-звернення Нарімана Джеляла до своїх побратимів із закликом не коритися і продовжувати боротьбу
Цей лист — важливий. Будь-яка людина, яка публічно не демонструє свою лояльність до російського окупанту з помітною громадянською позицією в будь-якій сфері, має бути готовою, що одного ранку до неї прийдуть. Абсолютна більшість кримських татар та людей інших національностей з великою повагою ставляться до Нарімана, тому він розумів: скоро і до нього прийдуть. Те, що у своєму листі Наріман посилається на своїх старших братів, у кримськотатарському середовищі надзвичайно важливий аспект. Бо наше повернення на свою землю стало можливим завдяки тисячам людей старшого покоління, які боролися, в умовах вигнання, за можливість повернутися на батьківщину. У кримськотатарському середовищі є культ ветеранів національного руху.
Захист оскаржив рішення суду про затримання Джеляла. Наскільки це може бути ефективним?
В умовах російської окупації немає такого явища, як суд. Є окупаційні заклади, які виконують ті завдання, які ставляться перед ним окупаційним режимом. У Росії авторитарний режим без можливості її громадянам відстоювати свої права в таких судових засіданнях. Тим не менш, ми разом із нашими адвокатами свідомо завжди беремо участь в таких судах. Адже важливо отримувати документи, в яких вказані всі учасники цих розправ, зокрема і судових, з громадянами України, з кримськими татарами. Адже наша кінцева мета — щоб кожен із представників окупаційного режиму, який здійснює злочини, був покараний. Наріман Джелял і боротьба за нього — локомотив, який тягне до звільнення близько 100 громадян України, абсолютна більшість з яких — кримські татари.
Якими повинні бути подальші дії, задля припинення кримськотатарських репресій ?
Наодинці Україна не має механізму для того, щоб змусити окупанта звільнити наших громадян й забратися з нашої території. Тому ми маємо максимально мобілізовувати наших західних партнерів.
Фото: Рефат Чубаров, Українське радіо
23-го серпня під Києвом трапилася ДТП. Ймовірно, спричинив цю трощу депутат фракції "Слуга Народу" Олександр Трухін. Після оприлюднення інформації про ймовірність участі депутата, десятки ЗМІ почали видаляти це повідомлення на своїх ресурсах без пояснень своїм читачам та слухачам.
Що не нормального в тому, що журналісти оприлюднюють інформацію, а потім її видаляють?
"Ця ситуація має 2 неприємні явища: корупція в медіа та ознаки цензури. Корупція, бо за зняття матеріалу журналістам пропонували різні суми: від 200 до тисячі доларів. Якщо медіа готові за гроші видаляти інформацію, то йому довіряти не можна, адже воно керується не професійними стандартами, а тому, хто більше заплатить і навряд чи воно достовірно інформує громадян про події своєї країни. Друге негативне явище — цензура. Якщо дійсно було розіслано лист з проханням до власників медіа прибрати критичну згадку про представника партії "Слуга народу", то це дуже кричущий факт", — вважає Оксана Романюк.
Яка є остання достовірна інформація стосовно цієї ДТП?
"Все, що було оприлюднено з початку — підтвердилося. За кермом дійсно був представник партії "Слуга Народу" Олександр Трухін. Також підтвердилося те, що поліцейські виявили у нього ознаки сп’яніння. Але є один нюанс: коли трапляється ДТП з потерпілими, всі учасники мають пройти медичне обстеження, незалежно від того чи присутні ознаки сп’яніння, адже автоматично відкривається кримінальна справа", — зауважив Костянтин Андріюк.
Про одного з потерпілих Лучано Луччі — керівника комітету арбітрів УАФ
Костянтин Андріюк розповідає, що Лучано Луччі доставили до швидкої допомоги однієї з лікарень, де він пролежав певний період:
"Я чув, що ушкодження у нього по лінії нейрохірургії, відбулося нейрохірургічне втручання. Тому, гадаю, він отримав ушкодження середньої важкості, а, можливо, і високої. Лучано Луччі не показують і ніхто не описує його стан. Тобто це теж, з боку Футбольної Асоціації замовчується. Можу припустити, що найбільше постраждали працівники УФА - водій, штатний водій, офіційний перекладач Лучано Луччі і сам футболіст. Цікаво як ці люди свідчитимуть, адже керівник УАФ Андрій Павелко в дуже дружніх стосунках із "командою Зе" і всіляко демонструє свою прихильність до нової сучасної влади. Має бути розслідування, але яким воно буде? Ми побачили понад 3 десятки сайтів, солідних видань, таких як інтернет-видання "Сегодня", Обозреватель, газета "Факти" — всі познімали новину. Коли відновили видалені матеріали, то побачили, що водій Lanos сказав, що у його дитини підозра на закриту черепно-мозкову травму. І тут мама дитини заявляє на всю країну, що усе гаразд і всі неушкоджені. І далі вона ніби підкреслює, що на них не було жодного тиску. Не здивуюся, якщо завтра цей водій Lanos заявить про те, що це він вчинив цю ДТП."
Чому журналісти масово видаляли цей матеріал?
"Першими на цю тему почали писати журналісти інформаційної агенції "Центр новин", висвітлювали її. І більшість журналістів, до підняття цієї ажіотажної теми, брали інформацію звідти або з ресурсів, які на них посилалися. Як на мене, це — зачищення інформаційного простору. Є докази, що частині журналістів та медіа розсилали так звані "листи щастя" від різних комунікаційних агенцій і від людей, які називають себе піарниками чи чорними піарниками із пропозицією зняти новину за певну суму, за нашими даними від двохсот доларів і вище. Частина медіа зняли ці матеріали не через гроші, а через редакційну політику, але більшість, на мою думку, саме через фінансове питання", — прокоментувала Альона Романюк.
Що таке "джинса" і чим вона погана?
""Джинса" — це коли під виглядом новин намагаються маніпулювати аудиторією. Приклад цього ми побачимо якраз із депутатом Трухіним. Коли за певну суму або ставлять певну, наприклад, комплементарну інформацію, або ж знімають критичну. Зараз на українському ринку процвітає комерційна джинса, коли під виглядом новин просувається реклама компаній. І медіа, яке ставить таку інформацію, не поважає свою аудиторію, порушує норми закону реклами, адже вся реклама повинна бути промаркована. Оплата за це може проводитися різними способами. Наприклад, ми помічали, що політичні партії скидали гроші на якісь ФОПи і потім у звітах вказували, що вони сплатили ФОПу за певні інформаційні послуги", - відповіла Оксана Романюк.
На що слухачам і глядачам орієнтуватися при виборі певних ЗМІ?
"Я би рекомендувала аудиторії знайти в Інтернеті список із тих 30-ти медіа, які зняли ту новину про Трухіна зі своїх ресурсів і розуміти, що вони готові прибирати матеріали або за гроші, або внаслідок тиску на редакційну колегію", — порадила Оксана Романюк.
Чому не можна знімати новини з ресурсів?
"Якщо новина стоїть, отже вона пройшла певну перевірку. Якщо якась частина новини не була підтверджена, ЗМІ мало би це прокоментувати, але не прибирати усю новину. Це — грубе порушення. Я би хотіла, щоб українські чесні медіа не дали цій історії забутися в інформаційному шумі і докопалися до правди. Це — справа честі, адже було нанесено колосальний удар по довірі до медіа", — відповіла Оксана Романюк.
Наскільки журналісти можуть розраховувати на підтримку суспільства та органів правопорядку, якщо отримують певні погрози щодо оприлюднення матеріалів?
"На жаль, ситуація з безкарністю — тривожна. Ми зафіксували за 7 місяців цього року 111 випадків порушень свободи слова і 80% цих випадків — фізична агресія щодо журналістів. Лише в серпні було 5 побиттів журналістів. Станом на сьогоднішній день розслідується тільки 7% від усіх зареєстрованих справ, а в суді ситуація ще гірша. Важливо, щоб аудиторія якісно підтримувала журналістику: треба дивитися і слухати суспільного незалежного якісного мовника, а також фінансово підтримувати. В усьому світі медіа починають продавати інформацію через передплати: якщо аудиторії потрібна якісна інформація, то вона має заплатити за неї якусь мінімальну суму. Ну і, звісно ж, фільтрувати інформацію", — пояснила Оксана Романюк.
Фото: Українське радіо