Фото: storm.mvs.gov.ua
Історично склалося так, що чимало українців сповідують психологію жертви. Нас постійно пригноблювали і не давали спокійно жити. В усі часи українці чекали нападу, але ніколи першими не наступали. Повномасштабна війна багато що змінила. Тепер нашими воїнами захоплюється цілий світ. Вони вмотивовані дати відсіч окупантам і повернути Україні законні кордони. Саме про це масштабний проєкт "Гвардія наступу".
"Основа майбутнього ЗСУ"
У складі Нацгвардії, Національної поліції та Державної прикордонної служби створюються штурмові бригади, які будуть наступати і звільняти окуповані території. Вже є 8 підрозділів, до яких можуть долучитися добровольці. У складі Нацгвардії — це "Буревій", "Спартан", "Рубіж", "Червона калина", "Кара-Даг". У віданні Нацполіції — об’єднана штурмова бригада "Лють". І під опікою Держприкордонслужби — 15-й мобільний прикордонний загін "Сталевий кордон". Чим "Гвардія наступу" особлива, розповів заступник командира бригади "Азов" Сергій Цісарук із позивним "Мольфар":
"Концепція "Гвардії наступу" виникла в попереднього міністра внутрішніх справ (Дениса Монастирського, який загинув 18 січня цього року внаслідок катастрофи гелікоптера у Броварах на Київщині — ред.). Цю концепцію дуже довго готували. На жаль, міністр трагічно загинув, але ідею вирішили підтримати і втілити у життя. Проєкт передбачає, що треба створити 8 бригад, які будуть оснащені за новими стандартами, що їх усі люблять називати "стандарти НАТО". Але це будуть стандарти сучасної української армії. Військові будуть оснащені сучасним озброєнням, технікою і новим підходом. Адже наша армія поки що не закінчила свою реформу. Після 2014 року в армії почалися серйозні зміни, але ми не встигли внести всі потрібні зміни в армійські структури. А зараз, під час повномасштабної війни, вносити якісь зміни в армійські структури досить важко, бо армію, що воює, досить складно реформувати. Саме тому була ідея створити сучасні підрозділи у складі МВС. Це пілотний проєкт, якщо би він вдався, то можна буде далі реалізовувати у системі ЗСУ. Він повинен стати основою майбутнього ЗСУ".
На фото: Сергій Цісарук, "Азов"
"Охочих вступити у штурмові бригади чимало"
Сергій Цісарук "Мольфар" брав участь в обороні Маріуполя. Він був начальником відділу зв’язку штабу оборони міста. У середині березня минулого року Сергій Цісарук отримав тяжке поранення та евакуювався з Маріуполя на гелікоптері, що було дуже ризиковано. Але після тієї успішної операції почали вивозити інших бійців із "Азовсталі". Такі легендарні люди, як пан Сергій, навчають новобранців на полігонах "Гвардії наступу". Тому охочих вступити у штурмові бригади чимало. Як нещодавно заявляв очільник МВС Ігор Клименко, щодня в середньому є більше семисот заяв стати "гвардійцями наступу". Зрозуміло, певна частина відсіюється. Зазвичай це асоціальні особи, ті, хто не відповідає фізичним вимогам, та люди без достатньої мотивації. Саме мотивація має стояти на першому місці серед причин вступити до бригади. Розповідає речник бригади "Буревій" Андрій Корень:
"У нас молода команда досвідчених командирів, які перейшли із бойової бригади 30/18, полковник Микола Мішакін. Він — людина, яка проходила бойові дії, знає по собі, як це влаштовано. Його основна задача, як командира, створити такі умови для особового складу, щоб кожного помітили, вислухали і щоб кожен міг проявити себе як лідер, як людина, що свій потенціал може вкласти у військову тематику. Бригада має великий бойовий досвід із 2014 року. Це Схід, Донецьк, ми постійно в тому напрямку і працюємо. Це добре, бо вивчені стежки, вивчені міста, ми знаємо, як їх у найближчому майбутньому деокуповувати. Тому головне завдання — знайти і залучити вмотивованих людей, які знають, нащо вони ідуть на службу, нащо ідуть боронити Україну, які відчувають за собою борг захищати і деокуповувати та які по-справжньому вмотивовані деокуповувати. Звісно, пріоритет — знайти досвідчених військових. Але всі вмотивовані люди можуть себе проявити, прийшовши до нас у "Гвардію наступу" і саме в нашу бригаду "Буревій". Велика кількість вмотивованих людей розуміють, що це не є мобілізація. Це є принцип бажання деокуповувати, бажання звільняти, бажання помститися ворогу за те, що він накоїв".
"Я піднімаюся, і поряд — воронка від міномета"
Андрій Самарський, солдат "Буревію", з перших днів наступу росіян мав бажання протидіяти окупанту. Він був інженером програмного забезпечення, але відклав гарну роботу і став добровольцем Нацгвардії. Каже, що йому пощастило потрапити саме в цей підрозділ:
"Після того, як я свою дівчину вивіз у безпечне місце, почав шукати, де воювати? Це було нелегко, бо я не служив в армії і ходив просто по окопах, котрі були у Києві, чи потрібні вам люди? І мені вдалося потрапити у Нацгвардію, в нашу частину, я був задоволений і сказав потім це батькам, дівчині. Був якраз початок, 3 березня (2022 року — ред.) Це Гостомель, підхід до Києва, дуже тяжко було сказати батькам і дівчині у період, коли я виїжджав у Горенку на оборону Києва. Я просто пів дня збирався з думками, як це сказати, думав збрехати, що їду на якесь навчання, але думаю, що це ж тільки Російська Федерація на "навчання" їздить. Я розумів, що все випливе. Там був хрещений перший вогнем. Не було зв’язку на позиціях. З тобою все нормально, але твої близькі не знають, живий ти чи ні? І ти дуже сильно хочеш повідомити, зателефонувати, а можливості немає. Тут приходить наш ротний і каже: "Хто піде в Горенку за провізією?". Позиція була небезпечна, туди БТРи не під’їжджали. Я одразу погодився, мені було байдуже, скільки кілометрів іти туди й назад. Коли ми вже підходили до Горенки, за нами стежили російські дрони, дорога була пристріляна, вони направили міномети. Перший приліт був позаду, там був такий виїм, думаю, треба лягти в нього, щоб від осколків сховатися. Тільки хочу туди йти — і буквально переді мною метрів шість — приліт. Одразу подумав, як це я ще живий і цілий... Лягаю долі, "Отче наш", і коли закінчився приліт, я піднімаюся, і як дві витягнуті руки від моєї голови — воронка від міномета. Я переоцінив, наскільки життя було на грані. У той момент психологічний стан був доволі стриманий, все було адекватно, але коли ми з провізією повернулися і я ліг в бліндаж, то накрив другий етап тяжкого психологічного стану. Лише на тому тижні сидів в офісі, планував своє майбутнє, а сьогодні я вже міг бути 200-м".
Потім у Андрія Самарського була ейфорія від звільнення Київщини. Він відчув, наскільки приємно і щемно повертати рідну землю. Згадує місцевих мешканців. Каже, кожна бабуся, кожна дитина намагалися допомогти у їхньому наступі.
На фото: Андрій Самарський
"Усі перші колони росіян на Харків спалили наші військовослужбовці разом із 92-ю механізованою бригадою"
Що таке звільняти рідну землю, знає і Максим Кіріченко. Він — головний сержант у харківській бригаді "Спартан", яка теж належить до "Гвардії наступу". Військовослужбовцем пан Максим став ще у 2015 році:
"Подавав документи до київського медичного університету. Але тоді були події після дебальцевського "котла", і мене якось в один момент переклинило. Я вступив, але забрав документи і пішов на контракт на службу. До 3-ї оперативної бригади міста Харкова. Я сам харків’янин, хотів у рідному місті знайти частину, де можна проходити військову службу. Усі перші колони росіян, які йшли на Харків, спалили наші військовослужбовці, строковики, разом із 92-ю механізованою бригадою. Є мотивація, є наснага, можна працювати. Наша бригада палила ці колони, вони ніяк не закінчувалися, не було їм ні кінця, ні краю. Харків розташований поряд із територією противника, тож вони могли швидко поповнювати ресурси і повертатися до нас. Була оборона Харкова, бої за населений пункт Дементіївка, на кордоні з Росією. І найважче — це битва за міста Соледар і Бахмут. Слобожанщина — рідний регіон для мене, було дуже приємно його звільняти. У нас дуже багато харків’ян, і всі були в піднесеному бойовому дусі. Я з мікрорайону П’ятихатки, з перших днів повномасштабного вторгнення він дуже сильно постраждав. Спілкувався з директором своєї школи, до речі, школу ці нелюди розбомбили, а вона була дуже гарна. Є у людей смуток, бо не кожен може повернутися до своєї домівки. Зараз ми набираємо військовослужбовців, які мають жагу служити та виконувати бойові задачі. Без досвіду, вони проходять певний курс підготовки, посилений. Після відбору проходять навчання — це тактична підготовка, вогнева, медична, інженерна підготовка. І вже далі, коли їх визначать за спеціальністю, в якій вони працюватимуть, буде спеціальна підготовка — кулеметник, марксмен (військовий фах – перехідна стадія між стрільцем та снайпером — ред.), навідник БТР або навіть бойовий медик".
Максим Кіріченко, звільняючи рідну Харківщину, отримав медаль "За врятоване життя". Тоді військовий під обстрілами ворожого танка врятував побратима. А взагалі на запитання, скількох людей він зберіг, пан Максим вагається. Каже, давно перестав рахувати. Але це точно сотні, а може, й більше. Нині він обороняє Бахмут і дуже чекає, коли ж прийдуть нові сили, щоб він міг ділитися набутим досвідом і готувати новобранців "Гвардії наступу".
"Заявок від кандидатів дуже багато, є з кого обирати"
Цим нині займається і Степан Місюк — один із керівників об’єднаної штурмової бригади "Лють" Національної поліції:
"До неї входять полк "Цунамі", полк "Сафарі" та батальйон "Луганськ 1" імені героя України Сергія Губанова. Це будуть поліцейські, які у статусі поліцейського виконуватимуть військові завдання. Ми комплектуємося і потребуємо громадян України, які вмотивовані, рішучі та за своїми фізичними й моральними рисами можуть виконувати поставлені бойові задачі. Якщо з бойовим досвідом — це добре, якщо без — ми навчимо. У нас створюються тренувальні центри, де ми будемо навчати цих кандидатів. Заявок від кандидатів дуже багато, є з кого обирати. Бригада буде немаленька, це поліцейський спецпідрозділ, тому й вимоги, як до поліцейських. Чим відрізняється ця бригада від інших бригад? Трудові відносини у бригаді "Лють" такі, як і в інших територіальних структурних підрозділах Нацполіції України. Це не контракт, це звичайні трудові відносини, як в інших підрозділах поліції. Стосовно зарплати — сержантський склад буде отримувати мінімум 25 тисяч грн, офіцерський склад — 30-32 тисячі. Плюс доплати, передбачені військовим станом. На навчанні також передбачені надбавки і безпосередньо у зоні бойових дій".
Степан Місюк каже, що бути "лютівцями" хочуть чимало різних людей — за віком, професією, статтю. Головне, щоб вони відповідали фізичним і моральним вимогам.
"Мені хочеться брати у цьому участь, а не ставити смайлики у ФБ і писати: тримайтеся, сонечки"
Мріє поповнити лави "Гвардії наступу" і Тетяна Ковальова, яка родом із Донеччини, але нині проживає у Тернополі. Вона не просто мріє, а цілеспрямовано готується поповнити штурмові лави. Дівчина пройшла підготовчі медичні курси та вивчила основи аеророзвідки:
"До 2014 року ми займалися громадською діяльністю, я мала величезну кількість друзів з усіх куточків України. У 14-му, коли почалася війна, я змушена була поїхати, тому що територія була окупована і на даний момент вона також окупована. Я приїхала до Києва, і ми запустили перші благодійні табори для дітей вимушено переміщених осіб та дітей військовослужбовців. З 2017 року я повернулась на рідну Донеччину, хотілося долучитися більше саме на тій території. До початку повномасштабного вторгнення я проживала у Краматорську, була головою краматорського осередку Спілки української молоді. 24 лютого, як і мільйони моїх співвітчизників, прокинулася від вибухів, які ще не забула з 2014-го і які не раз чула, коли ми разом із волонтерами їздили з гуманітарною допомогою на Луганщину. Ми переживали піднесення, гуртування людей, патріотів. Виготовляли коктейлі Молотова, передавали велику кількість медикаментів, продуктів, військового спорядження. Але в місті ставало все небезпечніше, і голова облдержадміністрації попросив людей максимально евакуюватися. І з квітня я опинилась на Тернопільщині. Тривала волонтерська діяльність. Коли я почула про набір, мені дуже сподобалась назва — гвардія наступу "Лють". Я побачила в цьому оголошенні, що набираються не тільки досвідчені військові. Там не було обмеження за віком чи статтю. Я готувалася певним чином, вмію надавати домедичну допомогу, пройшла курси з аеророзвідки. Я хочу не стояти осторонь, я хочу долучитися до того, щоб звільняти наші території. Мені хочеться бути корисною, хочеться брати у цьому участь, а не ставити смайлики у ФБ і писати: тримайтеся, сонечки".
На фото: Тетяна Ковальова, 20minut.ua
Тетяна Ковальова каже, що на окупованій батьківщині досі живуть її рідні, друзі, яких вона цінує і любить. Дівчина мріє туди приїхати з перемогою і повісити на найвищому флагштоці український прапор. Стати пліч-о-пліч з пані Тетяною і тисячами таких же добровольців-патріотів можна, записавшись до "Гвардії наступу" та обравши підрозділ, який найбільше сподобався. Це можна зробити за номером гарячої лінії 0800100020, на сайті storm.mvs.gov.ua або в одному з найближчих ЦНАПів.
