Тімоті Снайдер. Фото: Фейсбук
Українська культура намагається скористатися цікавістю до України і привернути до себе увагу. Але наскільки це вдається і наскільки тривалим буде інтерес світу до України, пов'язаний, на жаль, з війною? Маємо успішний приклад відомого історика Тімоті Снайдера, який в Єлі прочитав курс української історії, відеозапис якого на ютубі вже подивилися понад мільйон людей. Ведучий програми Вадим Карп'як ставить запитання про ефективність таких дій: ''Що ефективніше? Довіритися таким людям, як Снайдер, які вже всередині англомовної культури розказують про Україну, нехай навіть припускаючись якихось неточностей і не остаточно розуміючи нюанси, чи все-таки виховувати своїх популяризаторів, які доноситимуть світові українську культуру?''
Психологиня Катерина Гольцберг зазначила: ''Ми маємо використовувати потенціал таких людей. Тому що, по-перше, свій своєму довіряє. По-друге, якщо українська культура не була в полі зору, то будь-який її представник сприймається як певний інородець. Тому треба спочатку сформувати цей вотум довіри. Я за таких, як Снайдер, за те, щоб вони робили цю роботу, адже вони роблять це на власному ентузіазмі і щиро. Я за те, щоб люди говорили тією мовою, яка має запит саме на Заході. І, відверто, неукраїнець подає це доступніше, коли викладає для них. Мені здається, що це дуже хороша тенденція''.
Фахівчиня з протидії дезінформації Оксана Мороз звернула увагу на середовище, в якому Україні доводиться пропагувати свою культуру: ''Всі російські агенти на Заході роками розказували про ''велику російську культуру'' через свої рупори. Скільки є інститутів по вивченню Росії, скільки є різноманітних видів інтелігенції, якщо їх так можна назвати, абсолютно інфільтрованих російськими наративами, котрі пропагують цю ''велику культуру''. Тому коли ми ступаємо на це поле, — а нас туди закинули достатньо інтенсивним поштовхом, — ми з ім’ям України проходимо трошки вперед, але далі починаємо конкурувати з людьми, які професійно навчені і багаторічно вибудовували свою репутацію на роботі з російськими наративами і возвеличуванням російської культури. Тому, як на мене, самими українцями цю стіну не проб'ємо. Нам потрібно шукати таких союзників, як Тімоті Снайдер, абсолютно в усіх галузях, не тільки культурних. І саме через них системно — і це ключовий момент — говорити про Україну''.
Ведучий Вадим Карп'як натомість нагадав про український ''Щедрик'', який завоював весь світ: ''Це тепер ледь не народна різдвяна американська пісня. Але вона ж стала популярною в Штатах завдяки українцям, які не покладалися на американські піар-штучки. За дорученням Петлюри, український хор поїхав популяризувати українську культуру і закохував у себе всіх, хто їх слухав. За спогадами сучасників і за газетними вирізками, які збереглися досі, бачимо, що це було фантастично. Можливо, це варіант — покластися на професіоналів своєї справи? І мова музики, мова балету й кіно цілком універсальна зараз''.
Фахівчиня з протидії дезінформації Оксана Мороз зауважила, що схожих прикладів не так багато: ''Це унікальні речі, які склалися завдяки впливу багатьох факторів. Ми зараз спостерігаємо, що Україна намагається в різних сферах повторити кейс ''Щедрика''. Але так само бачимо, що далеко не всі ці кейси набувають такого масштабу і такої ефективності. Є інший момент: який супротив ''Щедрик'' побачив за кордоном, коли росіяни своєю агентурою ставили палиці в колеса. Ось фрагмент спогадів диригента Олександра Кошиця: ''Показується, що москалі готовили нам скандал. На нашому гімнові повинен був піднятися крик і свист. Потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути залу, бо концерт дають російські сепаратисти, вороги ''єдиної нєдєлімої'', значить, і вороги Франції''. І де-факто зараз українці, які, наприклад, вимушено перебувають у Європі, періодично зіштовхуються зі схожими кейсами. Скільки було випадків, коли під жовто-блакитними прапорами, нібито в підтримку України, популяризували насправді російську культуру? Таких кейсів дуже багато''.
Обговорюючи методи просування української культури, ведучий Вадим Карп'як зауважив: ''У сучасному світі для того, щоб привернути увагу до себе, треба дуже голосно про себе заявити, треба епатувати — те, що називається хайп. Наскільки виправдовує себе цей хайп, коли ми говоримо про просування української культури? Ми можемо привернути увагу, але наскільки довго ця увага буде триматися? Як ефективніше це робити?''
Психологиня Катерина Гольцберг каже, що варто це поєднувати: ''Тиск культурного середовища відбувається саме тоді, коли кількість культурних подій переважає. Кількісно раніше переважало російське. Тому ми маємо йти двома шляхами: влаштовувати певні яскраві події і водночас робити щось, що буде методичним. Є різні люди, різні культурні осередки. В одному середовищі дійсно буде класно, коли відбуватиметься щось яскраве, це сфокусує увагу. В іншому — важливішою буде перевага інших речей: наприклад, коли йдеш десь західним містом і бачиш прапори українські. Це така певна методичність, завдяки якій ми розуміємо, що тут — наші''.
Фахівчиня з протидії дезінформації Оксана Мороз звернула увагу на важливі нюанси, про які не можна забувати: ''У нас є окремі люди, які системно працюють з музеями, щоб, наприклад, розповісти світові, що Казимир Малевич був українським художником. І ось такі крупинки дуже важливі. Але всі ці крупинки мають бути частиною системи''.
Продовжуючи думку ведучого про те, що культура вимагає грошей, Оксана Мороз зазначила: ''Ми бачимо, як це працює на російському прикладі. Зараз у культурній спільноті є дуже багато аргументів, які показують, який ефект мають російські багаторічні капіталовкладення і як ми в цій сфері відстаємо. Це не те, що можна перекрити якимось надзусиллями, допомогою західних партнерів. Це має бути наша системна робота''.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у межах проєкту Радіо Культура "ППО. Протипанічна оборона". Матеріал відображає позицію авторів і не обов'язково збігається з позицією Міжнародного фонду "Відродження".
(2).jpeg)
