Ілюстративне фото: УНІАН
"Ухвалила непросте рішення поїхати далі ― до Норвегії"
Одеситка Дар’я Войтко після перших вибухів 24 лютого 2022 року зрозуміла, що зобов’язана захистити своїх дітей. Вона не планувала виїжджати надовго. Кілька тижнів — і цей жах обов’язково мав припинитися, на її думку. Тому вагітною і з двома дітьми евакуювалася до сусідньої Молдови. Там хороші люди, але офіційної грошової допомоги біженцям країна не надає. Можна розрахувати лише на суми від міжнародних організацій. Коли стало зрозуміло, що війна надовго, а після народження третьої дитини працювати Дар’я не зможе, треба було шукати державу із кращим забезпеченням. Крім того, хотілося бути подалі від ще одного "розплідника" "русского міра" — Придністров’я. Тому жінка ухвалила непросте рішення поїхати далі ― до Норвегії. Обрала її, бо вже бувала тут раніше і в загальних рисах знала, як все влаштовано: "Ми приїхали, схема для усіх біженців однакова. В аеропорту йдеш у поліцію, це таке маленьке віконце, де просто люди в уніформі з усякими смаколиками та іграшками для дітей. Просто кажеш, що ти біженець з України. Це був перший тиждень війни, вони швидко все організували, бо мають такі приклади, як Сирія, і знають, як усе працює. Нас відвезли до готелю, оформили документи. Величезний готель у центрі Осло. Було більше тисячі українців, ми там перебували до двох тижнів, потім нас розподіляли по інших готелях. І далі вже на постійне місце проживання. Ця схема залишається й досі. Люди можуть приїжджати, оформлятися, можна одразу, а можна приїхати до друзів, побути деякий час і потім піти оформитися. Від самого початку був готель, нас годували, забезпечували медичне обслуговування, усі ліки, одяг. Потім у другому готелі нам давали добові гроші. Зараз ми живемо на постійному місці проживання понад рік, нам виділили квартиру. В Осло повністю забезпечують, виділяють гроші на квартиру та їжу, на все необхідне. Допомоги вистачає абсолютно на все, навіть раз на місяць можна сходити до ресторану".
У Норвегії Дар’я Войтко народила свою третю дитину. Двоє перших побачили світ в Україні, тому їй уже було з чим порівнювати. Вагітність була з ускладненнями. От жінку і закріпили за найкращою лікарнею в Осло. Передпологове лікування і самі пологи вона згадує з добрими емоціями. Каже, там особливе ставлення до породіль: "В усіх пологи протікають добре, легко, особливо якщо порівняти з Україною, коли трапляється грубіше ставлення. Тут навіть про обов'язкові речі будуть говорити так, ніби ти маєш вибір: "Можна ми зараз вам зробимо аналізи? Чи може пізніше? Натискайте сюди, ми прибіжимо, прилетимо просто принести чаю". Я проходжу з дитиною обстеження, пов'язані з очима, але це критична ситуація, тому очікувати можна не 2-3 тижні, а 2-3 місяці. Вони допомогу поділяють на 2 види. Допомога швидка, коли є пряма загроза життю, і допомога, яка може зачекати. У мене дитина так чекала 4-5 годин на рентген. Вона впала, у неї боліла спина, пішли на рентген, довго чекали, але дитина не помирала, у неї просто боліла спина, вона могла посидіти, полежати. Була турбота ― попити води, щось перекусити. Запитували, як ви почуваєтеся, чи все гаразд? 9 тисяч доларів видають автоматично всім дітям, коли народжується дитина. У лікарні одразу видають виписку з ідентифікаційним номером, це дуже важливий номер у Норвегії, за яким відбуваються усі реєстрації абсолютно в усіх закладах. Й одразу за цим номером мама отримує виплату. Це мінімальна сума, яку отримують усі".
Дар’я Войтко каже, що хотіла б повернутися на батьківщину. Тут у неї чоловік, батьки. Але поки не закінчиться війна і є імовірність обстрілів, робити це не буде. Не хоче наражати дітей на небезпеку. Біженка погоджується, що чим довше вони у Норвегії, тим сильніше звикають. Старша донька ходить у тутешню школу. При цьому українська програма проходить повз. Неможливо встигати навчатися одночасно. Дар’я вже бентежиться, як її школярка наздоганятиме, коли повернеться в Україну.
"На 7-му місяці вагітності вирішила їхати до Італії"
Хвилювалася за свою ненароджену дитину і киянка Анна Кот. Посидівши кілька ночей у підвалі, коли вибухи лунали зовсім близько, вона зрозуміла, що треба евакуюватися. Влучання у пологовий на Житомирській трасі лише пришвидшили збори. Анна на 7-му місяці вагітності вирішила їхати до Італії: "Там працює свекруха. Ми подорожували раніше, були в Італії неодноразово. Тому знайомі трошки з мовою, культурою, менталітетом. Приїхала одразу до свекрухи, мене прийняв її роботодавець, пробула там 2 тижні, а потім мені допомагала жінка, яка родом з України, вона там працює більше 20 років, має громадянство Італії, орієнтується в усіх структурах, документах, знає мову. Потім я знайшла житло, воно було безкоштовне. У той час діяли ковідні обмеження, тому ніхто не міг бути поруч зі мною під час допологових досліджень. У пологовому було дуже суворо з цим, тож я була сам на сам із собою, з пологами, з дитиною. Пологи виявилися нелегкими, мови не знала, тому з медперсоналом ми іноді не розуміли одне одного. Але все добре закінчилося, я їм дуже вдячна. Умови там були дуже добрі й ставлення також, діяли вони згідно з протоколом. І в Італії нам надали житло і медицину безкоштовно. Вважаю, що потрібно бути вдячними. На дорослого в Італії допомога надається 3 місяці по 300 євро, а на дитину 3 місяці по 150 євро. У мене в першу чергу було бажання нормально народити, нормально знайти пологовий, зробити допологові обстеження, тому власним фінансовим питанням я не займалася. Потім народила Міланку, також не було на це часу. І подала документи на себе лише згодом, тож отримала допомогу лише за 1 місяць".
Анні Кот пощастило зустріти в Італії добрих людей. Там їй надавали продукти, одяг, усе необхідне безкоштовно. Тому вона майже не відчувала у чомусь потреби. Не вистачало молодій матері лише батьківщини та рідних людей поруч. Тому, як тільки з’явилася можливість, одразу поїхала в Україну: "Дуже захотілося додому, захотілося до чоловіка. У моєму розумінні дитина повинна зростати у сім’ї, яка складається із матері й батька. Дуже хотіла, щоб чоловік побачив дитину, щоб насолодився також цими моментами. Звісно, в Україні небезпечно, я це розуміла і була готова в разі якогось загострення знову їхати назад. Почалися перші обстріли, заговорили про відсутність світла, тепла, я для себе вирішила, що потрібно забезпечити комфортне життя для дитини, якщо це можливо. І вирішила поїхати перезимувати, перебути цей період в Італії. Та квартира, в якій ми проживали, була зайнята, тож нас поселили при церкві. Було приміщення, ніби як квартира, нас там поселили також безкоштовно. Це була ініціатива пастиря".
Щойно настала весна, Анна Кот з маленькою Міланкою повернулися в Україну. І якщо раптом тут почнеться якесь загострення, знову планує виїжджати. Жінці однаково важлива безпека для дитини та її спілкування з батьком.
"У Франції допомогу урізали. 500 євро на двох ― це дуже мало"
У киянки Ольги Кузнєцової був свій бренд одягу. Вона проєктувала і шила сукні, блузи, спідниці. Справи йшли добре. Вироби дизайнерки можна було купити у відомих магазинах столиці. Але з початком повномасштабного вторгнення модницям стало не до суконь. Сама Ольга із жахом думала, як би з двома дітьми і чоловіком не опинитися в окупації. Тому вирішила кудись виїжджати. Спочатку евакуювалися в село на Черкащину. А коли і здавалося б тихе село стало здригатися від вибухів, жінка вирішила шукати прихистку за кордоном: "Дітям було 9 і 3. Чоловік каже: що хочеш, те й роби, сама бери на себе цю відповідальність. І я вирушила в подорож зі старшим сином, а малого залишила з чоловіком, бо хвилювалася, що можу не влаштуватися, в мене не було з собою суми грошей. Ми якраз перед тим зробили ремонт, і всі гроші, навіть запас, я вклала. Проплатила останні штори ― і на наступний тиждень війна. Я позичила гроші у батьків і поїхала у невідомість. Ми поїхали до Франції, у Нормандію, де нас зустрічали волонтери. Дали нам час на адаптацію, допомогли влаштуватися до школи. Потім ми забрали молодшого, мама моя передала і поїхала назад додому. І тут нам пропонує ще одна родина, з якою ми їздили забирати молодшу дитину, переїхати до них. Ми до них переїжджаємо і залишаємося жити на 3 місяці. Ми дуже здружилися з цією родиною, це жінка з чоловіком, у них уже дорослі діти. Іще приїхала моя сестра, і ми жили разом із Фаб’єн та її родиною. Ми говорили, що нам потрібна робота, і Фаб’єн розповіла, що раз на рік у них відбудеться виставка вакансій. Складіть своє резюме, можете поїхати туди хоча б спробувати. Ми поїхали, познайомилися з багатьма різними підприємствами. Я хотіла влаштуватися за своєю специфікою роботи, але заважало недосконале знання мови. Бо в моїй праці потрібно досконало розмовляти. Ми максимально роздали резюме, познайомилися з двома великими підприємствами. Минуло вже два тижні, думаємо, не вийшло. Будемо йти на курси, вчити мову. Протягом 2 місяців вони нас підтримували, годували, навіть не знаю, де ми могли б усе це брати. Поки зареєструвалися, поки паперові моменти, пройшло 2 місяці, поки ми отримали допомогу. Зараз допомогу дуже урізали, я забрала батьків, то вони на двох отримують 500 євро".
Ольга Кузнєцова каже, що для Франції це дуже мало. Ця сума ішла б тільки на оренду квартири та комунальні послуги. Тому чимало українців уже залишили країну. Так зробила б і Ольга з родиною, якби не добрі люди та нова робота: "Приходить Фаб’єн із пляшкою шаманського. Каже, сідайте, у мене для вас добра новина ― вас беруть на роботу. Американська компанія, працює по всьому світу і захотіла взяти українців. Там штат десь 300 людей, і взяли трьох українців за цей рік, що я працюю, більше вони нікого не брали. Упаковують косметику, парфуми. Я працюю на процесі маркування. Звісно, ми зраділи, бо на виплати виживати дуже складно. Це нестабільність, нерозуміння, що далі планувати. Я працюю, але це не те, чим би я хотіла займатися, є свої мінуси в цій роботі. Наприклад, коли ми парфуми упаковуємо, то це аромати, можуть бути алергії. Але тут є можливості у плані розвитку. Треба відпрацювати години, щоб можна було піти в центр зайнятості й далі якось розвинутися, якщо ти хочеш. Уся країна підлаштована, щоб приймати емігрантів, є багато програм для того, щоб себе адаптувати. Оскільки я працювала, у мене вже є напрацьовані години, це вираховується в еквіваленті фінансової суми. Тож я можу піти перевчитися на якусь іншу спеціальність, вони дають безкоштовні курси. Але ми платимо великі податки ― до 40-45%. Якщо ти одержуєш вищу зарплатню, в тебе менше допоміжних моментів. Якщо я на мінімалці, то у мене є соціальні умови. Коли б я заробляла 4 000 євро, то з мене знімали б більше грошей. Тому я не знаю, як тут вигідніше: багато заробляти і платити великий податок чи сидіти на мінімальній зарплаті. Багато людей не потягнули. І в нас вже немає напливу, як минулого літа, коли їхали люди, і французи вже не знали, де шукати місця. Але зараз наших поїхало десь 30%, а ті, що лишилися, влаштувалися, всім видали квартири в нашому окрузі, всі ходять на курси, і ми вважаємо, що тут реально знайти роботу".
Ольга Кузнєцова не полишила також своєї улюбленої дизайнерської справи. Вона у тандемі з колегами, які зараз в Україні, почала шити вишиванки. Звичайно, часу на це залишається небагато, але французам дуже сподобався наш етнічний одяг. Є великі шанси вийти на цей ринок. Попри певні успіхи в освоєнні Франції, Ольга все одно постійно думає про Україну, хвилюється за чоловіка ― він воює під Бахмутом. Звісно, хотілося б повернутися, але через постійні обстріли цього поки що не робитиме.
"Міла мріє повернутися в Україну і відбудовувати своє рідне місто Маріуполь"
Хотіла б повернутися у свій рідний Маріуполь і Міла Китаєва. Але з відомих причин цього зробити поки що не може. Коли почалося повномасштабне вторгнення, дівчина перебувала у столиці, але її родина, зокрема мама з вітчимом, та сім’я її хлопця залишалась у Маріуполі. Міла згадує ті дні, як одні з найжахливіших у житті: "Перші дні після початку повномасштабного вторгнення у нас ще був зв'язок з родичами з Маріуполя, однак за декілька днів у них вимкнули світло, і зв'язок став дуже нестабільний, а потім зник взагалі. Ми дуже рідко мали якусь інформацію про наших близьких, лише знали, що вони сидять у підвалі. Один із найстрашніших днів ― це був удар по пологовому будинку, оскільки там працювала мати мого хлопця, і ми не мали жодної інформації, чи все в порядку. Лише за кілька днів отримали смс: "Усі живі". Більше ми нічого не знали. Вони виїхали 15 березня, і коли був удар по Драмтеатру, вони ще були в дорозі, а ми не знали, що з ними. Те, що вони пережили, страшно згадувати. Готували їжу на вогнищах під обстрілами, мама мого хлопця добиралася ледь не повзком до лікарні, аби надавати допомогу пораненим. Усі ті жахи, які розповідають про Маріуполь, вони бачили на власні очі. Я поїхала до свого хлопця, який на той момент працював у Франції, куди вирушив ще за рік до повномасштабного вторгнення, він просто покликав мене до себе. Так вийшло, що я вирішила тут залишитися. За станом здоров’я, на тлі пережитих стресів у мене виявили діабет, мені тут забезпечує страховка усе необхідне, а наші родичі поїхали до Німеччини".
У Франції Мілу Китаєву зустріли приязно. От тільки щоб знайти хорошу роботу, треба знати мову. Дівчина зараз активно вчить французьку. В усьому іншому держава намагається допомогти українцям. Єдине, на відміну від Німеччини, де зараз живе мама Міли, немає соціального житла. Біженцям треба самим шукати і платити за нього. Китаєва у Франції постійно розповідає про Україну, разом з однодумцями влаштовує різноманітні акції, аби донести іноземцям, з якою страшною бідою ми стикнулися: "Ми тут об’єдналися зі спільнотою небайдужих українців і за деякий час утворили свою асоціацію, яку офіційно зареєстрували. Вона називається "Асоціація за свободу України". Ми надаємо як інформаційну, так і фінансову підтримку Україні. Проводимо різні мітинги, благодійні заходи, на яких ми збираємо кошти на різні потреби України. Нам уже вдалося купити апарат ЕКГ для Київської дитячої лікарні, також у нас зараз триває збір на медикаменти для лікарні у Миколаєві, яка декілька разів опинялася під обстрілами, але люди там все одно працюють і надають допомогу. Також збирали на зарядні станції взимку. Було багато різних зборів, до яких долучаються і французи. Окрім фінансової підтримки, це боротьба на інформаційному фронті, адже важливо розповідати, що війна триває і що насправді відбувається в Україні. Ми це робимо різними способами. Ведемо соцмережі французькою мовою, де публікуємо новини України, також проводимо мітинги як українською, так і французькою мовами. Останній мітинг був пов'язаний з подіями в Херсоні. Ми робили інсталяції, зображуючи затонулі будинки, те, що відбувалося у нас на Херсонщині. Люди зупинялися, бачили все це і звертали на це увагу. На Масляну ми робили вечорниці, де розповідали, що український Колодій це не "Маслєніца з блінами", що це абсолютно різні свята, що у нас є свої традиції, цікаві, різноманітні, навіть для деяких українців це стало відкриттям. Такі цікаві заходи з розповіддю про українські традиції часто проводимо, французи це дуже люблять, вони обожнюють нашу кухню. Часто питають, коли буде наступний захід. Таким чином, готуючи смачні страви, продаючи сувеніри, пов’язані з Україною, ми збираємо кошти для допомоги Україні". Міла Китаєва щиро мріє повернутися в Україну і відбудовувати своє рідне місто. Поки ж дівчина, крім участі у проукраїнських акціях, навчання і дистанційної роботи, потроху перетворює своє хобі на маленький бізнес. Вона власноруч робить сувеніри з бісеру: силянки, гердани. Такі прикраси дуже подобаються не лише українцям, а й французам.
Три мільйони українських біженців не повернуться додому
За даними лютневого дослідження Міжнародного фонду "Відродження", приблизно 3 мільйони українців, які виїхали під час війни, уже не повернуться додому. Їдуть зазвичай жінки з дітьми. Вони адаптуються, знаходять гарні робочі місця, звикають до нових умов життя. Приплив робочої сили та витрати українців загалом справлятимуть позитивний ефект для країн, які приймають. І допомога, яка надається нашим громадянам зараз, згодом компенсується економікам європейських держав. Україна ж, за даними Центру економічної стратегії, через неповернення біженців втратить понад 7% ВВП.
