Фото: Радіо Культура
Ви також маєте свої щоденники : у Анатолія Дністрового - це книга "Битва за життя: щоденник 2022 року", яка дуже скоро вийде теж у видавництві Vivat; у Остапа Славинського — це книга "Словник війни", яка вже вийшла друком. Чому зараз так важливі щоденники війни?
Анатолій Дністровий: Всі щоденники, особливо, написані не письменниками, дуже цінні. Я, наприклад, коли писав свій щоденник, а він у мене безперервний з 2000 року, відколи я став батьком, з іншою оптикою дивився, наприклад, на щоденники людей, які писали в Маріуполі. Це фрагментовані записи, не літературний текст, там, можливо, немає стилю чи розуміння того, що цей текст буде оприлюднений. Просто люди фіксували щоденний плин: бомбардування, нестача продовольства тощо. Такі приватні щоденники дають нам емоційний ефект розуміння того, що там відбувалося похвилинно. Це для великої реконструкції війни, для дослідників в майбутньому буде вкрай цінний матеріал. Хочемо ми того чи ні, письменники, які пишуть щоденники, працюють над ними з усвідомленням майбутньої публікації. Це оптика письма з самоцензуруванням чи саморежисеруванням. Тобто письменники пишуть книжку, а люди, які у відчаї, пишуть не книжку. Вони фіксують свій крик. І такі джерела, такі типи записів, також мають дуже велику цінність. Я, наприклад, в своєму щоденнику цитую щоденники людей з Чернігова, Маріуполя, Гостомеля тощо. Ці голоси дуже важливо було фіксувати, і оркестр цих голосів я також "вмонтував" в свій щоденник.
Виходить певний парадокс: якщо ти пишеш щоденник, розуміючи, що він буде виданий, ти завідомо його цензуруєш. Але коли ти щиро фіксуєш свої емоції — це не можна видавати...
Анатолій Дністровий: Моя книга "Битва за життя: щоденник 2022 року" — це не звичний тип щоденника. Я вів не персональний щоденник Анатолія Дністрового, я поставив собі задачу писати аналітичний щоденник, хоча, безумовно, з моєю приватною історією про цю війну. Це такий собі напівщоденник, можливо, ближчий до нон-фікшн або есеїстики. Мій приватний досвід в цій книзі другорядний. В щоденнику важливий, насамперед, не я, а ця страшна безпрецедентна подія, яка триває в моїй країні.
Остап Сливинський: Я все ж не можу вважати себе автором класичного щоденника. Зараз, в час повномасштабного вторгнення, цей жанр мені не піддався. Коли почалося вторгнення, я відчув голод слів, абсолютну безпорадність перед реальністю, в якій я опинився. Впродовж перших тижнів я взагалі не знав, як підійти до будь-якого опису цієї реальності. Але досить швидко почали приходити слова. І це були розповіді людей, які, переживаючи страхіття, відчували голод розмови. Реальність почала складатися в слова і себе певним чином описувати. Мені потрібно було сфокусуватися, щоб її почути. І це теж тоді було непросто, адже наша психіка була не готова до того, що відбувалося навколо. Так почав будуватися "Словник війни ", який я все ж не вважаю щоденником в класичному розумінні. Насамперед, тому, що в цьому щоденнику немає мене, я свідомо себе усунув з тексту, я там тільки слухач. Мій досвід там не відіграє жодної ролі, крім того факту, що я теж був присутній в цій точці часу і простору, щоб почути ці історії.
Щоденники, як форма самосповіді і фіксації подій, відтворюють абсолютно жахливу реальність. Але реальність війни теж багатогранна. Здебільшого, звісно ж, вона жахлива. Але на війні є місце й іншим речам, наприклад, гумору. Як обираються історії для щоденника? Які критерії важливі? Яка міра трагізму припустима?
Остап Сливинський: Я для "Словника війни" відбирав дуже різні історії: і ті, які відображають страшний трагічний досвід, і ті, що примушують посміятися. Але, якщо про жах і трагедію ми говоримо більш-менш однаково, то гумор, особливо чорний, він дуже індивідуальний. Я, навіть, як упорядник словника, не одразу розгледів оцей гумор — на нього звернув увагу перекладач цієї книги на англійську американський журналіст Аарон Хіклін. І у вступі до книги він навіть провів місток до фільмів Квентіна Тарантіно.
Здавалося б, де наша війна, а де Тарантіно?! Можливо, я не помітив одразу цей чорний гумор, бо він справді дуже індивідуальний. Трагічний досвід у нас спільний, і говоримо ми про нього однаково. На щастя, в нашій мові не багато слів для позначення найстрашнішого. А от гумор завжди індивідуальний, всі жартують по-різному. До речі, в книгах і фільмах про Першу світову війну, а особливо, про війну на Балканах, дуже багато чорного гумору. Чого лише варта назва фільму режисера Срджана Драгоєвича "Красиві села красиво горять". З одного боку, назва на межі цинізму, з іншого боку, саме чорний гумор і, можливо, цинізм рятують нашу психіку.
Анатолій Дністровий: Ми рік тому виготовляли новини про життя на окупованих територіях. І, пам'ятаю, як я запитував у колеги, навіщо він викинув з тексту таке прекрасне речення:"П'яний окупант на БТР врізався в стовп і знеструмив пів села"? Ця іронічна складова дуже важлива. Згадаймо, перші три місяці вторгнення, скільки було іронії та мемів щодня! Пам'ятаю жарт про п'яних окупантів, які пішли грабувати гастроном, а мешканці села, тим часом, вкрали їхній БТР. Іронія — невід'ємна частина нашого сьогодення, і я теж збирав і фіксував її для свого щоденника. Війна — це справді найстрашніше, що може бути. Але спектр людських емоцій навіть під час віни надзвичайно великий.
Щоденник — це теж психотерапевтична річ, коли люди можуть "виговоритися" на папері. Наскільки терапевтичним може бути читання щоденників? Чи допомагають чужі щоденники відчути, що ти не один в цьому жахітті? Чи може досвід автора бути помічним для читача?
Анатолій Дністровий: Мені здається, читання щоденників має трішки інші завдання. Вони, швидше, потрібні для реконструкції часу. Є люди, і я серед них, яким потрібні першоджерела. Мені значно цікавіші мемуари учасника, приміром, Другої світової війни, аніж твір про цю війну сучасного автора. В моїй системі координат щоденники і мемуари стоять вище, ніж те, що в перспективі буде написано про ці події. Першоджерела — це дотик до реальності. Тому в ціннісному сенсі щоденники для мене будуть вищі, ніж проза про ці часи.
Остап Сливинський: Насправді, відчувати себе всередині унікального досвіду — це тяжко психологічно. Це позбавляє грунту під ногами, бо ми неминуче опиняємося в ролі першопрохідців якогось континенту, на якому ще нікого не було. Читання щоденників звільняє нас від відчуття переживання унікального досвіду. Після вторгнення я певний час не міг взагалі нічого читати. І перше, що я прочитав, це автобіографічні оповідання Іди Фінк — польсько-ізраїльської письменниці, в яких вона описує свій досвід виживання під час Голокосту. Це було дуже терапевтичним через те, що давало відчуття, що на цьому континенті вже хтось був і це переживав. Напевно, це найважливіша функція культури — передача досвіду виживання, переборювання найстрашнішого. Мовляв, не бійся, ти не перший сюди потрапив. Не будемо утопічними ідеалістами і думати, що ми останні, хто сюди потрапив. Тому — пиши!
