Наталя Сумська в студії Радіо Культура
Зараз казка і для дорослих була б добрим порятунком
Ви начитали казку Сашка Дерманського "Гаряча казка" за книжкою "Казки дракона Омелька". До вас хтось прийшов з пропозицією або ви самі зацікавились?
Я цікава і зараз. Я би писала вже цієї миті. Я сама би із задоволенням слухала, як це запроваджено і як реалізовано. Тому що зараз казка, мені здається, і для дорослих була б добрим порятунком. Бо з казок все починається.
Я зараз пригадую бабусю мою Параску Сидорівну Сумську, в якої я мала щастя бути… І в однієї бабусі, і в другої… Ця більше казкаркою була – татова мама. А Ольга Яківна Опанасенко – мамина мама, більш романтична, водила наживо. Тут було відео, а там – аудіо. То бабуся Параска була така якась артистична. І вона оце розповідала мені в образах. Гнат Гаврилович, її чоловік – це дід, якого я не знала, не бачила – він напам'ять вчив, вчителював. Напам'ять знав ту літературу, яку викладав, навіть казки. Вони були люди самобутні, недаремно і зійшлися. То бабунька – щойно ми вдвох залишаємося, то вона мене трошки підналякує… "От зараз куниця буде бігати по горищу, або якісь злодії"… (бузок розквітає)… І зараз каже: "Ну це будуть пориватися до нас у город. Ідемо, будемо з дрючком стояти, будемо пантрувати, нажени, нажени звідтіля."
Це бабуся вас уже забавляла, як могла…
Так, принаймні у неї була така потреба… Вона ж могла лягти спати. Але у неї вибухав артистизм цей. То звідти в тата такий талант, що він і співак, і все в людини зійшлося, і мова, і вимова, і фактура, і все. Ну ніби створені батьки для театру.
Я грала в казці. Це було дуже популярно ще до війни. Ми виступали в казках. Я грала погану дівчинку з "12 місяців". Це від коріння отих бабусь цей артистизм. Тому що це теж казка. Акторство, в принципі, це казка. Ми ж граємо, хоч це драма, трагедія чи комедія – це теж для дорослих якась казкова історія. Я люблю дуже мюзикли, бо це теж своєрідна казка для дорослих, але початок бере, звісно, з дитинства.
Я залажу туди в той образ того мультика, того персонажика
Я от дуже хочу розпитати вас про специфіку роботи голосом. Наскільки для вас це було складно чи ні і чи ви цьому вчилися?
Це була моя забава. Я так розвеселяла своїх однокурсників. Я жартувала, когось пародіювала. З мультиків копіювала всі голоси. Бабушок, малечу якусь, мультиків багато озвучувала. Я вдаюся до зміни голосу, але не навмисно. Я залажу туди в той образ того мультика, того персонажика. Був мультик, то я там шість персонажів озвучувала різних: чоловіка, бабуньку, хлопчика… Відомі про Капітошку наші мультики, я Вовчиху озвучувала. І це дотепер. Я чекаю, чекаю цих пропозицій, я із задоволенням би це робила.
А щодо конкретно ось цієї казки Сашка Дерманського, ви її самі обрали чи вам її запропонували?
Запропонували.
Наскільки вам було складно чи ні з нею працювати?
Складнощів немає. Єдине, що новизна, її треба наблизити до себе, відчути, щоб вона органічно пролунала на мікрофон. Оце єдине. До всього треба готуватися, це і є та сама любов – моя репетиція, щоби на слух дітям і дорослим слухачам загалом було цікаво. Їх треба взяти в полон своїм голосом. Для актора це ж перше, це професія цей артистизм.
Зараз ми повертаємося знову до війни
Щодо всіх змін, які відбуваються довкола театру. Для вас наскільки сучасний глядач відрізняється? Чи відчуваєте ви різницю?
Я давно працюю в театрі. Тоді це був спокій, це була зовсім інша формація, в якій ми жили. Лад був інший, спокійно, одноманітно. І оцей великий, страшний стрес. Це парадокс, що війна струсонула народ і він почав природно шукати для себе виходу, бо ж живі люди, емоції, кудись треба спрямувати себе. Я би на це закцентувала. Тут немає значення, що відбулось. От саме це. Саме це спонукало до таких змін. Була інша драматургія, інших драматургів ми опрацьовували. Зараз ми повертаємося знову до війни. Ми не можемо зараз використати тему теперішньої війни. Тепер важко говорити теперішньою мовою. Треба говорити опосередковано. Теперішній матеріал ще не прожитий, не відплаканий.
Чи відчуваєте ви в театрі, в драматургії, в роботі режисерів, що відбулося пришвидшення?
По півтори години і без антрактів є такий формат. В колег є вистави і по 3,5 години. На всякий попит є відповідь, люди приходять і туди, і туди. Все споживають.
Вам не складно працювати в такому ритмі?
Навпаки, якщо цього не вистачає, то мені чогось бракує.
Чи є якісь вистави або теми, від яких ви особисто в театрі вже втомились?
Якась аж надто така біда чи горе – я би це не грала. Хоча зіграти це запросто можна, але я уникаю. Я волію комедії, тому що замовляють військові. Є вибір. До речі це непросто зіграти, не просто поставити комедію, тому що зазвичай або це брутально, або грубо, або з награшем. І отут треба дуже обережним бути, тому що комедія – жанр складний в тому, щоб не перебрати, має бути міра відповідна. Тонкий гумор бажано би був.
Ваші спостереження за акторською школою? Ви відчуваєте зміну якісну?
Якраз вони вже народилися в незалежній Україні. Вони вже інші. Вони люблять те, що люблять, свій фах. Вони віддані цьому і це відчувається, вони обов'язкові, дисципліновані. А це найперша ж умова репертуарного театру. Все відповідає тим, що зараз потрібно, мотивам для життя.
