Історія 14-річної Марії Філіпченко, яка пережила перші дні великої війни в Маріуполі й засвідчила свій досвід у щоденнику

Історія 14-річної Марії Філіпченко, яка пережила перші дні великої війни в Маріуполі й засвідчила свій досвід у щоденнику

У проєкті "Щоденники війни" знайомимось із чотирнадцятирічною Марією Філіпченко. Вона створила щоденник про війну в Маріуполі.  

0:00 0:00
10
1x

Фото: Радіо Культура

Про початок вторгнення вона згадує так: "Було дуже несподівано. 22 лютого 2022 року я була у школі, ми спілкувалися з однокласниками, вони розповідали, що чутно вибухи, що стріляють. Усі були трошки в паніці. У той день нам провели екскурсію, пояснили, як поводитися при обстрілах. Я пам’ятаю, як наша вчителька сказала: "Я дуже сподіваюсь, що такого не буде, але вам треба це знати". Наступного дня ми не змогли поїхати. Ми жили за містом, треба було добиратися через трасу. На цій трасі ще з 2014 року стояли українські військові, там були блокпости, і вони не пропускали людей, казали, що небезпечно: "Сидіть вдома". Зв’язок зник вже 23 лютого. Тоді всі панікували, ніхто не знав, що робити. Я до кінця не розуміла цього, мені хотілося вірити, що насправді цього не станеться, все буде добре, і я наступного дня вже піду до школи, все буде добре".

Марія і раніше вела щоденник: "Раніше я інколи записувала свої будні, щоб далі повертатися до минулого і дивитися, як я виросла у якихось досягненнях. У зв’язку з війною я почала його вести, тому що не знала, чи ми зможемо зустрітися з моїми знайомими, чи я взагалі доживу до цього всього. Мені хотілося це записати, щоб потім, можливо, хтось би знайшов, кудись виклав, і тільки по цих записах нас би хтось знайшов".

Писала з відчуттям, що такі нотатки будуть корисними: "Це було більш документально. Як звітність із відчуттям, що, можливо, колись це знадобиться. Треба записувати щось дуже глобальне, щоб точно не забути".

Що мають розуміти про життя родини в обложеному Маріуполі слухачі цієї розмови? Марія міркує так: "Я думаю, основне, що вони мають розуміти — події, коли поряд прилетіла бомба, й те, як ми збиралися їхати з міста. Адже це все відбувалося не через одну якусь людину, а через цілу кількість людей, через цілу державу. Якби ці люди не виконували команди, які їм давали, наш дім був би цілим, нам би не довелося нікуди їхати, і, можливо, ми б змогли спокійно пересидіти той час і спокійно звідти поїхати згодом. Але, на жаль, так не вийшло. Можливо, це навіть на краще, бо якби у нас усе залишилося цілим – не було б такої мотивації й рішучості їхати далі". 

Дорога з Маріуполя була непростою: "Це було 1 березня, було дуже лячно, адже весь цей час я перебувала у підвальному приміщенні. Мої  батьки не дозволяли мені виходити, вони дуже боялися за мене. Батьки побачили російських військових, які залазили у чужі подвір’я, намагалися забрати машини, речі. Вони дуже боялися, що це може статися з нами. А мої батьки не хотіли нічого віддавати їм. Тому вони дуже хотіли поїхати, забрати мене, забрати бабусю. Щоб цього всього не було, і ми все ж таки залишилися живі. Через те, що ми не хотіли їм нічого віддавати, ми розуміли, що нас просто можуть пристрелити у підвалі. Ми зібралися, швидко обговорили, що треба їхати. Далі ми бігали по дому, щоб швидко зібрати речі. Але ж ми їх збирали у повній паніці. Ми чули, як пролітають літаки, гвинтокрили, і боялися, що, можливо, ще якісь авіабомби будуть падати. Ми у повному шоці збирали речі і не забрали все, що хотіли: не забрали фотографії, не забрали речі, які для нас важливі. І навпаки — позбирали речі, які нам взагалі не потрібні, які ми просто залишили і їхали вже без них".

Які речі з дому виявилися направду важливими? "Фотографії ми не взяли, на жаль. Дуже сумно, що ми їх не взяли, бо в нас була купа фотоальбомів з різними спогадами, і мені дуже жаль, що ми тоді не зрозуміли, що треба таке збирати. Ми не забрали багато книжок, які були нам потрібні, які я дуже сильно любила. І, на жаль, ми не забрали деякі речі з символікою, хоча намагалися забрати усе. Із того, що ми змогли забрати — це різні речі, завдяки яким мій батько зміг в дорозі полагодити автомобіль. Адже так вийшло, що ми, коли виїжджали, натрапили на різні уламки і порізали шину, через що не могли їхати. У той момент ми стояли біля розбитої техніки, біля нас бігли російські військові, які не хотіли, щоб ми залишалися, не хотіли, щоб ми вмикали фари. Дуже було лячно, адже не знаєш, що вони захочуть зробити з вами далі. Вони дали нам полагодити колеса, просили якусь воду, сигарети, їжу, заспокійливі, бо в них усього цього не було. Вони нас пропустили, щоб ми не залишалися. Можливо, щоб не здавали позицій, не наводили вогонь. Далі ми поїхали на підконтрольну Україні територію". 

Спокійно видихнути вдалося тільки згодом: "Напевно, тільки коли ми приїхали у Дніпро. Наш шлях пролягав від містечка за Маріуполем, потім через Маріуполь до нині окупованого селища, де нас прихистили знайомі знайомих, і це було дуже приємно. А далі ми поїхали у Дніпро, адже там був мій хрещений. Там нам дали прихисток знайомі. Ми зрозуміли, що все, ми доїхали, ми в безпеці, тільки там. Це сталося навіть не в перший день, бо це був просто шок. Поки ми їхали, у моєї мами сильно тряслися руки, вона не розуміла, як діяти, щоб всім було добре, щоб ніхто не хвилювався. Всі були дуже налякані, бо ще й по дорозі були обстріли, і ми бачили, як горять склади. Ми провели у Дніпрі кілька місяців, тому що в мене була школа, а в мами у Дніпрі — робота. Тож ми дочекалися кінця шкільного року і далі поїхали до Польщі".

Далеко від дому стає зрозуміліше, що є насправді важливим. Для Марії це можливість із кимось поговорити: "За цей час я зрозуміла, що для мене важливо мати когось зі знайомих, хто би міг вислухати, почути думку, якось підтримати розмову. Щоб можна було сказати щось, і вони дійсно зрозуміли. Це дуже важливо в такі часи. І з моїх спостережень, я зрозуміла, що я почала частіше чогось лякатися, і різні обстріли, як були у Дніпрі, переживалися дуже тяжко. Бо це знов спогади Маріуполя. Усі ці звуки дуже лякали".

Щоденник Марія вже не веде:  "Я його не веду, бо перебуваю у безпеці й іноді просто забуваю записувати щось. Пройшло вже дуже багато днів з початку вторгнення. І я не на території України, але переживаю все це дуже щиро і чуйно".

Та й мрії Марії зазнали змін: "Через війну багато мрій змінилися. Я розумію, що якихось, напевно, не буде. Але мені все ж таки хотілося б, щоб якнайскоріше закінчилася війна, щоб все налагодилося, щоб удома все було добре, і більше такого ніколи не було". 

Останні новини
Військове кладовище почнуть будувати у середині червня – в.о. Міністра у справах ветеранів
Військове кладовище почнуть будувати у середині червня – в.о. Міністра у справах ветеранів
"Єдині вікна" у ЦНАПах, єКабінет, реабілітація та інструменти для розвитку – Порхун про нову ветеранську політику
"Єдині вікна" у ЦНАПах, єКабінет, реабілітація та інструменти для розвитку – Порхун про нову ветеранську політику
"Це не телешоу, не боротьба за популярність... Це реальні люди з реальними історіями", – Мстислав Чернов
"Це не телешоу, не боротьба за популярність... Це реальні люди з реальними історіями", – Мстислав Чернов
Катерина Радченко: Мета нашого проєкту — порушити глобальну тишу
Катерина Радченко: Мета нашого проєкту — порушити глобальну тишу
У межах Чорного моря має активніше діяти НАТО — Риженко
У межах Чорного моря має активніше діяти НАТО — Риженко
Новини по темі
"Це не телешоу, не боротьба за популярність... Це реальні люди з реальними історіями", – Мстислав Чернов
Леонід Фінберг про "1000 і одну книжку", філософський словник і кота Бучика
Статистика свідчить про мовну стійкість громадян України ― Кремінь
Знищення лісосмуг призведе до пилових бур в Україні — еколог
Руслан Гаврилюк про історію українських ГЕС: навіщо будували і що отримали для довкілля?