"Треба зробити демарш, звернути на себе увагу" ― контр-адмірал Жибарев про "бунт" на СКР-112

Картина, на якій зображено СКР-112. Микола Жибарев її замовив у 2011 р. Автор Геннадій Кострома

"Жибарев першим прийняв українську присягу і привів до присяги близько 85% екіпажу"

Ігор Касатонов вирішив сам навідати Київ. Але, за словами на той час виконувача обов’язків командира 14-ї дивізії підводних човнів Євгена Лупакова, його в українській столиці ніхто не прийняв. Це і вирішило долю Чорноморського флоту: "3 січня 1992 року весь Чорноморський флот, згідно з наказом Касатонова, став українським. Касатонов хотів служити Україні, він не хотів їхати на північ або на Далекий Схід. Йому краще служити в Криму, тим більше залишатися Головнокомандувачем Військово-Морських Сил України. Але його тут ніхто не прийняв, і вже 9 січня він полетів у Москву. І з тих пір почався терор на Чорноморському флоті. До речі, отримавши шифровку Касатонова 3 січня, я з радістю вийняв коди управління ядерною зброєю системи "В’юга" ― і ми перейшли у підпорядкування Україні. Він дав шифровку бути готовим 20 січня до присяги Україні. Я теж цю шифровку розіслав по підлеглих частинах, і ми почали готуватися до присяги. Але новий наказ від 9 січня я відмовився виконувати, і на другий день мене з посади зняли. А далі пішов процес прийому присяги. У Донузлаві ціла бригада протичовнових кораблів прийняла присягу на вірність Україні. Флагманським кораблем був СКР-112. На цьому кораблі вранці після підйому прапора начальник штабу 17-ї бригади охорони водного району, капітан 2-го рангу Микола Жибарев першим прийняв присягу перед строєм особового складу і привів до цієї присяги близько 85% екіпажу. Крім 14 матросів, які були родом не з України".

Микола Жибарев у студії Українського Радіо

"Ми посиділи і вирішили, що треба зробити демарш, звернути на себе увагу"

Тих моряків, які присягнули Україні, змушували відмовитися від свого рішення. Мовляв, це було просто тренування, а основна присяга має бути Росії. Але коли військові відмовилися, то на них та їхні родини почалися тихі гоніння. Контракти не продовжували, з квартирної черги викреслювали, посад позбавляли, дружин звільняли, навіть дітей до садочків не хотіли брати. Бригаду уже згаданого Миколи Жибарева, в якій чимало моряків присягнули Україні, взагалі планували розформувати. Розподіл Чорноморського Флоту затягувався. А до того часу бригади вже могло не існувати. Потрібно було якось привернути увагу до проблеми. Говорить контр-адмірал Микола Жибарев, який на той час був начальником штабу 17-ї бригади охорони водного району: "Командира бригади відсторонили від обов’язків, а мене як начальника штабу залишили. Але через місяць дали нового командира бригади, проросійського. Я пішов приходжу з відпустки, а командир каже: я вас відсторонюю від обов’язків, зарплату будете отримувати, але на роботу можете не ходити. 20 липня мені подзвонили мої підлеглі – треба зустрітися. А ми до того часу вже декілька разів зверталися до Верховної Ради, до Міністерства оборони, щоб нас захистили. Ми посиділи і вирішили, що треба зробити демарш, звернути на себе увагу. У нас в бригаді був корабель МПК-116, малий протичовновий корабель. Екіпаж прийняв 50 на 50 українську присягу. Командир капітан Хачатуров прийняв присягу, а старший лейтенант Комісаров, помічник командира, не прийняв. Корабель прийшов з моря, 60% екіпажу пішли до родин, а Комісаров залишився на борту. І вночі він зіграв тривогу, вишикувався екіпаж, кораблю поставлена задача вийти в море. Я з ним вийшов на зв'язок по радіо: – Які ваші наміри? – Я іду в Севастополь. Не хочу служити поряд з особовим складом, який прийняв українську присягу. – Зброю застосовувати будете? – Ні, зброю застосовувати не буду. – У Севастополь прийдете, самі зайдете? – Ні, не зайду. То я йому порадив: станьте на якір, зранку прийде командир і ви зайдете кораблем у базу. А на наступний день в газетах Чорноморського флоту з нього зробили героя".

"Ми ідемо з українського порту в український порт, але себе готові захищати"

Вчинок україноненависника Комісарова надихнув офіцерів бригади на свій демарш. Спочатку вони хотіли піти двома кораблями до Одеси. Але капітана другого МПК-93, який теж прийняв українську присягу, раптово відсторонили від командування. Замість нього поставили затятого прибічники Росії. Тому до демаршу почав готуватися тільки сторожовий корабель 112. Планували вийти вночі. Але ворота, які сполучали Донузлав із морем, у темну пору доби почали закривати. Тому вирішили вийти вдень. Тоді якраз була запланована репетиція військово-морського параду. Під виглядом тренувань моряки хотіли відійти від причалу і замість того, щоб піти ліворуч на навчання, повернути праворуч до Одеси. Згадує Микола Жибарев: "Ми вночі прийшли на корабель, розташувалися, вахта стояла наша, нас не зрадили. Якби знали, що я перебуваю на кораблі й офіцери зі мною, то заборонили б вихід. А так зранку підйом, фіззарядка, сніданок, шикування, підйом прапора, приготування корабля до бойового походу. Корабель знімається, відходить від причалу, треба розвертатися йому направо. Я виходжу на місток. Там був начальник штабу дивізіону Семенов. І я йому кажу: "Я старший по посаді, по званню, приймаю керівництво на себе. У вас 2 варіанти: або залишаєтесь на містку, але не втручаєтесь у наші справи, або другий варіант – спускаєтесь у каюту, ми вам чай каву, журнали". Він спустився в каюту, біля каюти поставили вахту. Коли ми вийшли і пішли не в бік тренування, а в бік Чорного моря, то зразу ж пішли команди: "Негайно повернутися на місце, стати до причалу!". А ми не відповідаємо, затягуємо час. Ми знали, що на буксирі екіпаж проукраїнський. Їм давали команди закрити ворота, а вони сказали, що двигун не запускається… І коли ми вийшли в море, то підняли український прапор на кораблі. Біля Тарханкуту нас доганяють 3 кораблі, беруть у кліщі, стараються притиснути. Там старший був капітан другого рангу Захаров, ми з ним разом навчалися в училищі. Він мені каже: "Куди ти йдеш? Мені дадуть команду застосувати зброю, я буду вимушений застосовувати зброю". Потім постріли почалися, не по нас, а по курсу корабля. Я сказав Захарову: "Ми на провокації ваші відповідати не будемо, ідемо з українського порту в український порт, але себе готові захищати". Вони розуміли, що з нами не справляться".

На фото: СКР-112

"Підійти під гострим кутом, закинути якір на верхню палубу бунтівного сторожовика і не дати йому рухатися далі"

Згодом в одного переслідувача закінчилося паливо, в іншого заклинило кермо. Їм довелося повернутися. На заміну керівництво бази вислало в 3 рази більший і потужніший сторожовий корабель "Разітельний". Через годин 7 він наздогнав утікачів. У планах було підійти під гострим кутом, закинути якір на верхню палубу бунтівного сторожовика і таким чином не дати йому рухатися далі. Але українці майстерно маневрували. Через певний час командири обох кораблів домовилися про перемовини. Микола Жибарев обрав варіант зустрічі на борту "Разітєльного": "Я командиру сказав: якщо через 20-30 хвилин я не прийду, то виходь на Одесу. Зустріли мене за морськими традиціями. Команда "струнко-вільно", запропонували чай-каву, спитали про наміри. Я йому у двох словах сказав: "Ми з українською присягою, нам не дають можливості нормально служити, ми вимушені зробити цей марш, щоб звернути на себе увагу."Чиї команди будете виконувати?". На той час уже була створена група, був командувач військово-морських сил призначений ― Кожин. Я кажу: "Кожин". І потім приходить телеграма іти в Одесу. Я спочатку думав, що то Кожин нам давав команду, а то Лупаков. Кожин поїхав на радіо давати інтерв’ю про дії корабля, що по ньому планують застосовувати зброю". 

Телеграма "Слідувати в Одесу"

Можливо, через виступ командувача Військово-морських сил України Бориса Кожина на севастопольському радіо російське керівництво відмовилося від ідеї будь-якою ціною зупинити сторожовий корабель 112. У прямому ефірі він закликав містян телефонувати на командний пункт Чорноморського флоту і вимагати не застосовувати зброю проти бунтівників. Поки Борис Кожин перебував у Севастополі, частину його обов’язків перебрав Євген Лупаков, від якого і прийшла телеграма "Слідувати в Одесу". Згадує Євген Лупаков: "Зв’язку у нас немає з кораблем, зв'язок має тільки Чорноморський флот. Через деякий час старшим на КП ВМС залишився я. Знімаю трубку – "Верніть!", я кажу: "Зв'язок тільки у вас є, я не можу вернуть, якби навіть і хотів". Пауза, для нього це було відкриття. Виникла ідея піти в штаб Чорноморського флоту і звідти дати команду. Біля мене сидів Микола Савченко, наш журналіст. Я кажу: "Миколо, пішли у штаб ЧФ будем зв’язуватися зі 112. Що б зі мною не було, ти стоїш і як журналіст все фіксуєш. Нікуди не втручаєшся, навіть якщо мене вбивати будуть". Приходимо, стоїть апарат, телеграфістка сидить. Я кажу: "Набери текст поки: "Слідувати в Одесу". Вона набирає, а я з-за її спини кнопку "старт"! І команда пішла. Нас у шию звідти вигнали, але своє завдання ми виконали". 

"Мети демаршу моряки досягли – за 2 тижні президенти України та Росії почали вирішувати питання розподілу Чорноморського флоту"

В Одесі команду сторожового корабля 112 дійсно зустріли як героїв. З оркестром, квітами, яблуками. На борт прибуло чимало високопосадовців, але звичайні одесити також вітали екіпаж, про який тоді говорила вся країна. Мети свого демаршу моряки досягли – практично через 2 тижні президенти України та Росії зустрілися і почали вирішувати питання розподілу Чорноморського флоту. Врешті флот поділили: 82% кораблів відійшло Росії, 18% ― Україні. СКР-112 увійшов до складу ВМС України. Набирала сили ідея зробити на базі легендарного сторожовика музей Військово-Морських Сил. Було чимало звернень і заяв. Навіть створили комітет із захисту СКР-112. Але влітку 1996 року за розпорядженням Міністерства оборони України корабель порізали на брухт. Говорить Микола Жибарев: "Запропонували корабель порізати, а на гроші, які отримаємо за метал, придбати декілька квартир. Я навіть знаю, що було 23 тисячі доларів. На той час можна було 2-3 квартири купити в Севастополі. Ні баксів, ні квартир, ні корабля не стало. Мені подзвонили, сказали, що тобі премію виписали. Приходжу, отримую свої 300 грн, і там людина, яка займається грошима й металом, я його запитую: "А де квартири, де 23 тисячі?". Він мене похлопав по плечу: "Миколо, воно тобі треба?".

Микола Жибарев із сином Миколою

Микола Жибарев зберіг штурвал СКР-112

Микола Жибарев зберіг штурвал СКР-112. Пристрій наразі у Криму, забрати його звідти поки немає можливості. Але планується, що кермо займе чільне місце в музеї. Микола Євгенович обіймав різні керівні посади у Військово-Морських Силах України. Під час анексії Криму він був начальником управління Морської охорони Держприкордонслужби України. Його Морська охорона тоді стала єдиним флотським з’єднанням, що зберегло усі 24 одиниці флоту і дисципліновано перейшло в Маріуполь.

У 2014 році Микола Євгенович пережив ще одне грандіозне розчарування. Його старший син Ілля, теж моряк, зрадив присягу Україні і перейшов на бік Росії. Згадує Микола Жибарев: "Мені один офіцер з Одеси сказав, що у вашого сина якісь "шатанія". Я вийшов на зв'язок. Говорю: "Кажуть, що ти не хочеш продовжувати службу? Ти розумієш, що ти мене зрадиш, якщо будеш служити в Криму?". А він: "Ти в 92 році прийняв рішення, а зараз я приймаю рішення". Потім тим офіцерам, мічманам, які перейшли в Одесу, дали дозвіл їхати в Крим на вихідні. І він разом з усіма поїхав в Крим. А потім частина повернулася, а частина – ні. То мій син Ілля входив до складу тих, хто не повернувся. Спочатку служив, потім перевели його на Північ, у Мурманськ, далі запропонували на Далекий Схід. А там така територія, що найближчий медпункт за 200 км. Він прийняв рішення не їхати, а йому сказали – звільняйся. І коли були події в Керченській протоці, він уже не служив".

7 років Микола Жибарев не спілкується зі своїм сином Іллею. Каже, що живе той, напевно, в Криму. Вірить, що нині Ілля не служить. Із сумною іронією називає себе Тарасом Бульбою, адже також має 2 сини. Молодший син Жибарева, Микола Миколайович, пішов слідами батька. Сьогодні бореться за свободу України у спецпідрозділі, пов’язаному з флотом.