Наталія Простун. Фото: ФБ-сторінка "Alla Relian"
"Кожна дитина по-різному переживає війну"
– Про що турбуються батьки та учні на початку нового навчального року?
Я думаю, що тло у нас – війна і вже другий рік. І, зазвичай, дуже багато хвилювань у батьків є щодо повітряних тривог, щодо навчання, невідомості майбутнього. Переживання за дітей, як вони будуть, коли будуть ракетні обстріли, як вони будуть взагалі вчитися, коли якісь будуть зміни. Хтось вимушений переселенець, є свої хвилювання, бо втрата всього. Є фінансові навантаження і труднощі. Дуже багато хвилювань, які тиснуть на батьків. І це діти також відчувають. Крім того, викладачі, вони також хвилюються. Бо є певні програми, але у зв'язку зі стресом, у зв'язку з тим, що діти пережили, навіть індивідуально кожна дитина по-різному переживає війну. І вчителі можуть також стикатися з певними перешкодами – дитині важко, або дитина не встигає, дуже погано запам'ятовує, або негативна поведінка у дітей. І вчителі теж хвилюються, як вони будуть в цих умовах, як вони будуть викладати, вчити. Коли треба йти в бомбосховище, і як там заспокоювати дітей, створити ту атмосферу, де дитина би почувалася в безпеці. У дорослих багато хвилювань, свої – дорослі, а у дітей є свої – дитячі. Для дитини дуже важливо, щоби дорослі були стабільними, відчувалася якась підтримка, надія. І тоді дитина відчуває емоційну безпеку.
– Що може допомогти дітям, батькам і вчителям комфортно увійти в цей новий навчальний рік?
Наша психіка любить, коли ми щось плануємо. Тоді психіка відчуває стабільність. Тому треба планувати. Планувати, як дитина буде вставати ранком, навіть який сніданок мама приготує. Як дитина буде повертатися додому. Навіть такі коротенькі плани, вони повинні бути. Це створює щось таке, що було до війни. Ніби життя продовжується. І це створює таку емоційну безпеку, для дитини все стає стабільно. Мама посміхається, мама зустрічає, готує, уроки допомагає робити дитині. От певні такі стабільності необхідно планувати для дитини. Крім того, створювати атмосферу. Тому що дитина в стресі, і це може впливати на рівень сприйняття інформації. Тому мамині обійми, хороші слова, визнання, мінімум критики. Тому що критика провокує почуття провини, а вона знижує самооцінку і дитина починає не вірити в те, що вона може. Тому максимально бачимо, як дитина старається, як вона справляється. І позитивно налаштовувати. До речі, працюючи з дітьми, я бачу, як вони чекають на школу. Зараз дуже багато дітей чекають на школу і хочуть вчитися не онлайн, а офлайн. Бачити вчителів, відчувати дітей, бути, згодні ходити навіть у бомбосховища. Напевно, ця потреба в контакті, у спілкуванні, вона є дуже потужна.
"Підвищений голос учителя може налякати дитину"
– Ви говорили, що має бути певна стабільність, яка була до війни. Але цієї стабільності в деяких дітей може взагалі не бути, тому що їхні батьки можуть воювати, хтось із рідних міг загинути, діти пішли в іншу школу. Маючи весь цей набір травматичних досвідів, як дитині адаптуватися до школи і чи може школа стати тим порятунком?
Якщо дитина пережила втрату свого міста, свого будинку, навіть і своїх близьких, або втрату стабільності, то дорослі, які опікуються дітьми, мають разом подумати з дитиною. А як ми можемо зробити твою кімнатку, або твій куточок схожим на ту кімнатку, яка була до війн? Можливо, якась ковдрочка була, або іграшка, або книжечка. А можлива та казка, яку дуже любила дитина, що мама читала на ніч. І можливо опікун чи бабуся може прочитати ту казку. Або, можливо, в чужому для дитини місті спробувати походити разом і пошукати ті місця, які можуть нагадувати про свою вулицю. Щось знайти схоже і створити певні умови, які хоч трішки схожі були до війни. І це знову про таку певну стабільність. Якщо ми говоримо про школи, то дуже великі виклики для вчителів. Тому вчителі мають бути максимально чуйними до дітей. Зараз діти на стільки вразливі – вони чутливі до звуків, тому підвищений голос вчителя може налякати дитину. Тоді вчитель має це відчувати, говорити й пояснювати. Також дозволити дитині сісти зі своїм другом за партою. Ну і навантаження. Просто не вимагати. Я би радила в щоденниках не записувати про якісь недоліки або погану поведінку дитини, а навпаки, написати дитині, що ти молодець, дуже гарно, ти старався. Хвалити. Тоді буде мотивація для дитини вчитися.
– Як правильно підготувати однолітків, щоб вони коректно ставилися один до одного і поважали дітей, які мають травматичний досвід?
Це виклик для дорослих. Треба сісти разом з дітьми на 5-10 хвилин і проговорити. Пояснити їм, що вони можуть бачити, що ми дуже різні. Хтось може бути в інвалідному візку, хтось може без руки, без ноги. Хтось може бути повненьким, хтось худим, хтось може бути іншого кольору. Зазвичай ми можемо по-різному виглядати, хтось може бути по-різному одягненим. Вчити дітей поважати, що це не смішно і це не соромно. Тому пояснювати, що ми дуже всі різні, але дуже зараз важливо – це приймати і захищати. І вчити дітей захищати. Якщо ти бачиш, що хтось ображає – ти маєш створити таку команду, щоби захистити ту дитину, сказати стоп, відчепись, не роби цього! Але це має також бути не агресивно.
– Який час потрібен для дитини на адаптацію в новому середовищі та що може допомогти їй це зробити?
Передусім дитині може допомогти атмосфера. Атмосфера, яку створює вчитель. Вчитель формує команду з дітей. І якщо вчитель не може створити цю команду, є шкільні психологи. Він може попросити шкільного психолога, аби той допоміг. Створити команду підтримки, дружби, взаємодопомоги, щоб діти один одному допомагали. І це залежить від дорослого. Якщо немає такої здорової атмосфери в класі, це впливає на адаптацію дитини. Створити атмосферу і з дитиною все буде добре. І не очікувати швидкої адаптації. Адаптація до школи – від трьох місяців до пів року, що є нормою. І адаптація життя людини в новому місці – це біля двох років. Не поспішаємо, даємо собі спокій. Є певні хвилювання і тривоги, які є нормативними. І для дитини також.
"Дуже добре, коли перший місяць навчання такий лайтовий"
– А як режим дня може допомогти дитині адаптуватися і привчити її до таких шкільних реалій?
Коли діти йдуть до школи, то перший місяць, вересень, він дуже непростий. Тому дуже добре, коли перший місяць навчання такий лайтовий. І деякі школи навіть табори створюють в перший місяць для того, щоб дати можливості дитині адаптуватися. Разом сісти з дитиною проговорити – ми лягаємо спати о десятій годині. Дуже важливо, щоб діти лягали вчасно спати, тому що сон відновлює, дає сили, допомагає справлятися з труднощами. Наш мозок відпочиває у вісні. Тому вчасно лягати спати, але батьки також мають це робити. Якось потурбуватися разом. Бо інколи батьки самі недисципліновані. І дуже важко дисциплінувати дітей. Найважче це виховувати себе, ніж дитину. Тому треба батькам починати з себе. Якщо ми говоримо – розбудити дитину. Краще за півтори години до того, як вона має вийти. Якщо є така можливість – лягти раніше спати, щоб дитина ранком встала, не поспішала, щоб був певний час. Якщо є ці півтори години, це ідеальний варіант. Проговорити день, особливо для першокласників. Якщо мама може дозволити собі таку міні-відпустку на сім днів, щоб дитину зустріти, побути з нею, погратися після школи, щоб дитина трошки могла більше звикнути. Це би допомогло дитині.
– А що робити, якщо дитина боїться повертатися до школи? Вона, наприклад, могла бачити руйнування своєї школи, і цей страх досі в неї присутній. Або просто боїться повітряних тривог. Як допомогти їй, як дати їй цю безпеку?
Якщо є така дитина, яка боїться, буває діти дуже сильно бояться – батьки мають попередити вчителя. Можливо, разом з дитиною піти до школи, поглянути з нею бомбосховище, якісь проговорити правила безпеки, щоб у дитини був телефон. Вона може з батьками бути на телефоні. Мама, навіть якщо вона десь на нараді, вона все рівно має їй відповісти. Бо це дуже важливо. Мама чи тато мають бути на телефоні! Біля вчителя може бути дитина. Якщо в дитини панічний стан, то дорослий має попіклуватися. Навчитися методам саморегуляції своєї тривоги – подихати, походити. Інколи буває, що діти співають у сховищі. Але співи не завжди дітям заходять, бо деякі діти дуже чутливі до звуків. А коли повітряна тривоги, то ця фантомність і чутливість до звуків підвищуються. Пограти в якісь тихі ігри. У грі дитина відволікається і може не так хвилюватися. Коли чути вибухи, то більшість дітей лякається. Звичайно, для дорослих, для вчителів, це дуже непросто, бо треба заспокоїти, дати раду дітям. І я б просила всіх шкільних психологів або батьків, які в раді батьківського комітету, запросити психологів. Щоби психологи дитячі навчили дітей регулювати свої емоції, справлятися з тривогою і зі стресом. Це треба навчати всіх дітей по всіх школах.
Практичні поради
– А які б практичні поради ви дали, як дитина сама себе може заспокоїти?
• В першу чергу, це просто бути біля дорослого. І якщо це бомбосховище – діти сидять, дорослі мають стояти. Діти мають орієнтуватися на дорослих. Часто діти зчитують обличчя дорослих, яке воно – налякане чи ні? Ми всі живі люди, і ми всі хвилюємося. Але слід транслювати максимальний спокій, ніби дорослий контролює ситуацію.
• Дихати. Можна разом, якщо це в бомбосховищі. Носиком ми вдихаємо. І повільне видихання. Але набираємо повітря не в груди, а в животик. І так від семи до десяти разів, щоб дитина дихала.
• Ще щось можна розглядати. Дихати і щось розглядати. Тоді концентрація уваги йде на щось, іде здорове відволікання. Дитині так легше справиться зі стресом.
• Можна щось взяти почитати. Або діти буває грають в якусь гру, це їх заспокоює.
• Ще коли є такий стан тривожності, я кажу дітям: "поміряй свою тривожність від 0 до 10. На скільки балів ти хвилюєшся?" Дитина каже: "на 8". Тоді можна походити трошки, або потрусити ніжками, ручками. Ще можна зробити таку вправу, ніби ми все тіло напружуємо. Напружили – раз, два, три, чотири, п'ять – і розслабили. І так робимо сім-десять разів.
• Ну і поговорити. Буває, що діти, розмовляючи один з одним, відволікаються. Уже така групова атмосфера, спокійніші діти гарно впливають на більш тривожних дітей.
• Ще буває, що у дітей є магічне мислення. Магічне мислення – це якщо дитина батьків-вірян, вона може десь помолитися. Хтось може тримати хрестик біля себе, хтось мамин браслетик, хтось фотографією, чи якусь річ, яка також заспокоює. І це можна мати з собою в бомбосховищі. І обов'язкові, щоб була водичка. Ось такі спосіб заспокоєння.
Учитель інколи має більше впливу, ніж шкільний психолог
– А як освітянам бути, як їм відновлюватися після такого виснажливого емоційного навчального дня?
Це турбуватися про себе. Мені б дуже хотілося, щоб у держави були програми турботи про освітян. Про це має думати Міністерство освіти. Було б добре, щоб якісь були фонди, якась програма, де б вони проходили особистісну терапію, групи підтримки, програми розвитку. Тому що це величезне навантаження на освітян – допомогти дітям справитись з війною. Вчитель інколи має більше впливу, ніж шкільний психолог. Щоб я могла би радити – це кожному вчителю турбуватися про себе, як про особистість. А також просити про допомогу, про турботу близьких, рідних, друзів.
