Анатолій Дністровий. Фото: commons.wikimedia.org
"Від блекауту 1990-х до блекауту 2022-2023 років"
— Почнемо зі свіжої поетичної збірки, яка називається "Дні тривог". Це поезія воєнного часу?
В основі цієї книги справді тексти, написані після повномасштабного вторгнення, це десь ⅔ книги. Перший блок цієї книжки – це, власне, період трьох перших місяців, дуже напружених та драматичних, шокових, адже потім ми всі, на жаль, трохи призвичаїлися до війни. Другий блок – більш-менш рівніший, коли я писав поезію як військовослужбовець, який мобілізувався. Третій блок – найцікавіший, тому що я писав поезію ще в часи першого блекауту, який був у період 90-х, ще в ті часи, коли прем’єром був Віктор Ющенко. І я подумав, що там дуже цікава емоція, мої вірші там апокаліптично-онтологічно-катастрофічні, філософські одним словом. І я подумав, що там, можливо, є якась емоція і буде цікаво, як воно заграє зараз. Тому я навмисне включив цей третій блок текстів, щоб вони композитно доповнили. Також цю книгу я оформив своїми картинами, які були написані під час блекауту 2022-2023 років у Києві.
— Загалом, коли уявляєш блекаути, уявляється тотальна темрява у світлі гірлянд, акумуляторних ліхтариків, смартфонів і живопис – це не та активність, яку ми собі уявляли, коли думали про блекаут. Як воно в часи блекаутів художнику?
Я дуже довго думав про мотив, який мене підштовхнув до цього і думаю, що він пов’язаний із протистоянням темряві. Це протистояння як у прямому сенсі цього слова, так і в переносному, тому що темрява як темрява фізична і темрява як темрява Мордору, який на нас пре. Я писав як старі майстри: брав свічки, ставив по периметру, брав на лоба рибальську фару і по суті це було моє все оперативне освітлення. Писав саме на папері, тому що це дуже оперативне медіа, на якому можна дуже швидко реалізувати якесь рішення.
"Уявна прогулянка, в якій може бути все"
— Продовжимо говорити про поетичну збірку "Дні тривог", а саме про її першу та другу частини та людський досвід. Дуже емоційний досвід початку повномасштабного вторгнення і досвід спокійніший, коли ти вливаєшся в цю рутину, зокрема в рутину військовослужбовця. Розкажи трохи про цей свій шлях.
Перші місяці вірші були дуже сконденсовані. Це по суті мікросценки зі специфічною напругою, яка до такої малої форми могли би притаманна. Другий блок – це вже вірші, в яких трохи інша нарація, більш розлитіша. Я там, наприклад, вдаюся до улюбленого жанру – колись Гійом Аполлінер придумав вірш, який називається "Вірш-прогулянка". "Ось ти ідеш і бачиш…" і розгортаються перед читачем усі картини його прогулянки. Це все дуже зримі речі, які постають перед поетом і він їх транслює читачеві.
— І ця прогулянка вдає, що вона прогулянка, а насправді це розмова про серйозніші речі, аніж гуляння вулицями.
Так, це насправді уявна прогулянка і в ній може бути все. Це моделювання певної картини світу, але під соусом прогулянки. В мене є вірш "Автопортрет на Подолі перед комендантською годиною". Сама назва говорить про те, що є місце, де я зображую себе, як я йду по Подолу, що я переживаю і бачу. А тексти перших місяців вторгнення – це, звичайно, сценки дуже драматичні.
Повертаючись до назви книги "Дні тривог" – це назва усвідомлено плужниківська, тому що в Євгена Плужника перша книга називалася "Дні". Назва "Дні" на перших погляд рутинна, але це події в період української революції 1917-1921 років. У цій книзі воєнних часів дуже часто трапляються розстріли, людей ставлять до стінки, постійні страти, наскрізний образ нагана. Книжка Плужника – це передусім емоційне свідчення тих часів.
"Кожне десятиліття десь по 500 тисяч знаків"
— І виходить, що "Дні тривог" Анатолія Дністрового – це діалог з "Днями" Євгена Плужника. Хочеться поговорити про це одну книжку, яка ще не вийшла, але скоро з’явиться друком – перший том щоденників. Йдеться про щоденники перед вторгненням і під час вторгнення, і це не лише обивательські записи, а щоденник людини, яка професійно знається на політології, історії, філософії. Розкажи, в який момент ти сів писати щоденник війни?
Я пишу щоденник вже дуже давно, з 2000 року, відтоді як у мене народилася перша донька Марта-Марія. Це для мене був великий стимул почати щоденник і я його пишу вже понад 20 років. Кожне десятиліття десь по 500 тисяч знаків – перше десятиліття, друге. А потім стався дуже дивний казус: оскільки свій особистий щоденник я далі пишу і розумію, що може бути якась біда, новий виток війни. Мій щоденник трішки починає змінюватися: він стає тривожніший, щільніший і його оптика стала складніша. Коли починається повномасштабне вторгнення, що є для всіх нас шоком, я розумію, що мій щоденник стає моєю особистою терапією. Я пишу його далі, але його масштаб настільки щільний, що я не можу з цим нічого зробити. В результаті за рік я пишу десь 700 тисяч знаків, тобто сторінок 500 книжки, якщо її зверстати. Я коротив його двічі, але він пливе як ріка. Проте в процесі писання щоденника війни 2022 року я зрозумів, що я виходжу як автор на інше завдання. Я виходжу на завдання своїм щоденником війни супроводжувати цю війну.
— В який момент цей текст перестає бути просто терапією для себе, а перетворюється на текст, який можна і треба показати зовнішнім читачам?
Коли я був цивільним, то вже тоді розумів, що моя особиста історія – це дуже добре, але це для себе. І я почав виходити за межі персонально своєї історії. Мій приватний простір у цьому щоденнику – це чверть, а в решті я переходжу на відрефлексовування, аналіз всіх важливих й актуальних процесів, які були в цій війні, тривають чи є супровідними. Я можу там якісь міжнародні речі обмірковувати, якісь поточні. Мені було важливо відрефлексувати всі знакові події, які є у цій війні, і на глобальному рівні, і власне в нас в країні. Й таким чином я вийшов на своєрідний щоденник. Зараз я дописую другий том і він вже перевалив за 500 тисяч знаків, це 2023 рік. Потім буде 2024 рік, хоча я не впевнений, що в мене буде можливість це видавати. Я в цьому дуже сумніваюся, тому що дуже добре розумію нашого читача, який матиме ефект втоми від тексту війни, бо тексту війни буде дуже багато. Але мене це не лякає, бо я розумію, що навіть не видавши цей щоденник, я можу колись, через десятиліття, трансформувати у спогади у цю війну.
— А щодо першого тому, як ця книжка буде називатися?
У готовій версії книга називається "Битва за життя. Щоденник 2022 року".
— Він починається 1-го січня 2022 року?
Не з 1-го, але січня. І ще я перетворив цей щоденник у майданчик не лише свого голосу. Для мене дуже важливо відрефлексувати і вмонтувати в нього голоси різних людей, щоб це було багатоголосся. Я багато кого цитую, тому що десь глибоко в душі розумію, що цю книгу мають читати й десь за кордоном.
"Усі проникливі книжки про війну не зважали на читача"
— Як ти вважаєш, як правильно писати й говорити про воєнний досвід? Я натрапляла на думку, що такі тексти дуже легко можуть травмувати аудиторію і нагадати про те, що ми хотіли би забути.
Це дуже складне питання. Тут насправді сперечаються дві точки зору. Перша – "ми зобов’язані донести до майбутніх поколінь дуже граничний емпіричний наш досвід" і з точки зору такого завдання ми не маємо права себе сковувати. Йдеться й про аналіз, і про зображальність, перелік усіх жахіть. Інша історія – це справді читач, який є вразливий, розхитаний, розбалансований.
Якщо б для аналітичного типу книжок, то я погоджуюся, що шлях має бути з урахуванням душевної екологічності читача. Але з точки зору художньої, то художня позиція не має нічим сковуватися, тому що це книжки, які обиратиме підготовлений читач. У художньому сенсі я би себе нічим не обмежував, тому що всі проникливі книжки про війну не зважали на читача. І в цьому цінність таких книжок, тому що вони показують граничні ситуації.
