Через 5 років після введення закону про квоти нікому вже не потрібно доводити, що українці – достатньо талановитий, розвинений і європейський народ, щоби слухати у власному медіапросторі власну мову
На початку цього року Нацрада з питань телебачення і радіомовлення повідомила про те, що середній показник ведення програм українською мовою на регіональному телебаченні і радіо досяг 99%. Такими є результати моніторингу за друге півріччя минулого року. Найнижчий середній показник обсягу ведення програм українською мовою зафіксовано в Київській області - 88%. Мовники 11 областей і міста Києва виходять в ефір винятково українською. Це Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Черкаська і Чернігівська області. Поза тим поверховий огляд статистики, представленої за останні роки, свідчить, що теле- і радіомовники навіть перевиконують норми закону.
Все це – результат дії низки законів, ухвалених з метою захисту української мови у медіа. В тому числі закону про мовні квоти. Отже, що змінилось якісно та які виклики постали на цей час і за цей період часу перед суспільством?
Пане В’ячеславе, добрий день! По-перше, дякуємо Вам за те, що Ви робите, робили і, сподіваємось, робитимете для України, української мови, культури і освіти. По-друге, хочемо поцікавитись – що якісно змінилось за ці 5 років і які виклики постали за цей період перед творцями закону у контексті реалізації норм?
Змінилося, головним чином, ставлення людей до української мови. Це підтверджують всі останні соціологічні опитування. Особливо після повномасштабного вторгнення, коли більшість людей остаточно зрозуміли, що росія не має жодних сантиментів до України і прагне знищити українську мову і культуру, нашу ідентичність – для того, щоб знищити Українську державу як таку.
Таке ставлення потребувало, безумовно, відповідних рішень на рівні законів і урядових постанов. І впровадження квот, зокрема на радіо, було одним із перших кроків свого часу.
Продиктовано воно було тим, що незважаючи на величезну кількість пісенного матеріалу в нашій музично розвиненій країні, україномовної пісні в ефірах було дуже мало. Винятком було лише Українське радіо. Для того щоб змінити загальну ситуацію, потрібен був закон, який зобов’язував би мовників повернути україномовну пісню не лише в радіоефір – а і в прайм тайм. Щоби не вночі декілька пісень українською мовою лунало, коли всі сплять і ніхто не слухає, – а щоби їх ставили в нормальний час.
Для повернення української мови в медіапростір довелось подолати великий опір частини діячів радіоіндустрії і навіть частини українських виконавців, інерцію мислення законотворців і суспільства загалом
Для цього довелось подолати великий опір частини діячів радіоіндустрії і навіть частини українських виконавців, інерцію мислення законотворців і суспільства загалом.
Але це вдалося зробити. Спочатку були запроваджені квоти в 25%, потім в 30%... А зараз по факту – от ви говорили про 99% ведення ефірів і програм українською – частка україномовних пісень вже складає 60 відсотків. Тобто, встановлена квота добровільно перевиконується. І це саме те, що й потрібно було довести: що ми достатньо талановитий, розвинений і європейський народ, щоби слухати у власних радіоефірах власну творчість. А до того нам весь час намагались довести, що в нас не може бути ні свого кіно, ні своєї пісні, ні свого шоубізнесу, ні своїх книг тощо. Зараз, дякувати Богові, все це вже значною мірою подолане. Хоча ми бачимо, що й дотепер тривають різноманітні дискусії щодо питань ідентичності.
Завжди культура потребувала підтримки з боку власної держави, щоби принаймні мати рівні умови конкуренції із тими, хто також на цьому культурному полі намагається домінувати.
На Вашу думку, які ще мають бути здійснені програми або, можливо, впроваджені закони на державному рівні, щоби це масове явище лагідного усвідомлення своєї ідентичності продовжувалося, щоби ми мали гарантовано в наступному поколінні людей, в яких не виникало би запитань хто він. Бо, скажімо, нікому не прийде в голову підійти в Парижі до француза на вулиці й запитати: "Чому ти розмовляєш французькою мовою?"
Ви навели цікавий приклад, бо у Франції якраз протекціонізм в культурній політиці є дуже розвиненим. Свого часу, коли вони боролись за домінування французького фільму на французьких екранах, а французької музики в місцевому ефірі, у Франції були введені дуже жорсткі квоти. І не тільки у них це було, а й в інших країнах – ми не на рівному місці працювали над нашим законопроєктом. Тобто, завжди культура потребувала підтримки з боку власної держави, щоби принаймні мати рівні умови конкуренції із тими, хто також на цьому культурному полі намагається домінувати.
У нашому випадку було все складніше, ніж навіть у французів, оскільки в Україні методично насаджувалась російська культура (візьмемо тут "культура" в лапки). Багато наших співвітчизників знають достеменно про російську культуру, яка в серцевині своїй має україноненависницькі (читай "людиноненависницькі") постулати. Навіть найвищі їхні класики (але то тема окремої розмови).
А нам потрібно просто виконувати закон про застосування української мови як державної, який ухвалений був 2019 року. Він набуває чинності навіть і дотепер (бо деякі закони набувають чинності поступово), і він всеохопний – стосується і радіо, і телефірів, і друкованих ЗМІ, і мови інтерфейсів електронних медіа тощо. Плюс навіть останнім часом, вже під час війни Парламент, відповідаючи на запит суспільства, ухвалив протекціоністські закони щодо додаткового захисту книжкового ринку і додаткового захисту музичного ринку. Тобто, всі ці процеси, нехай навіть і стимульовані, трагічно стимульовані російським повномасштабним вторгненням, в нашій країні тривають.
Для нас це не просто українізація, а швидше навіть масштабне повернення самих до себе
Для нас це не просто українізація, а швидше навіть масштабне повернення самих до себе. Повернення до власної ідентичності, щодо якої нам весь час із росії намагались сказати, що її нема. Всі ці відомі наративи про "адіннарод" і "ви такіє же как ми, паетаму тут всьо наше". А коли ми з цим дедалі більше не погоджувались, почалося вторгнення в Крим і на Донбас 2014 року, а потім і повномасштабне 2022 року.
Власне, усвідомлення того, що мова – один із тих чинників, який використовує ворог як аргумент, мовляв "це наша мова і ми йдемо визволяти рускоговорящіх" – говорить про важливість ідентифікувати себе в тому числі за власною мовою, відгороджуючись таким чином від ворога. Дякуємо Вам ще раз за Вашу діяльність, за позицію, і дай Вам Боже сил і наснаги відстоювати і далі нашу Україну.
