Світлана Таранець. Фото: 156 окрема механізована бригада Сухопутних військ України
Цього року Світлана та Олег Таранці святкують срібне весілля
Світлана Таранець: "Родом я з Кіровоградщини, там і проживаю. Сім'я у нас була багатодітна, нас було четверо в мами – два брата і ще сестричка. Нас багато і в мене родина буде така. В дитинстві багато чого любила, любила щось постійно випікати, це з дитинства. Але ж потім, коли дорослішаєш, обирається більше те, що йде по життю. Після школи пішла навчатися на лаборанта хімічно-лабораторних робіт. Так склалося, що один рік не довчилася. Тобто, не було якогось документа, що закінчила навчання. Потім вже життя склалося доросле, то зовсім все було по-іншому. В 2000-му познайомилися. Просто були в одній компанії з друзями і так познайомилися. Через рік у нас вже появилась одна дитинка. Це хлопчик був, Ілюша. Потім ще дівчатка пішли. Ілюша розбирає щось, майструвати любить. Дівчата трошки своєрідні. Старша Ліза зайняла перше місце по дзюдо в області. Здобула кубок, медаль. Марія більш спокійна, вона малювати дуже любить. Але хоче вчитися, як каже, на логіста йти. Потім Олександра і Анастасія, вони – танцюристки. Вони танцюють у нашому сільському Будинку культури. Їздять так само на конкурси. А наймолодшій 9 років, вона ще не обрала, що хоче. Сидить більшість в інтернеті. Комп'ютер – в неї як хобі".
Цього року Світлана та Олег Таранці святкують срібне весілля. Тобто, вони уже 25 років разом. За цей час їм ніхто з дітьми не допомагав, адже в обох рано померли матері. Чоловік працював охоронцем, Світлана в перервах між декретними відпустками – у приватній пекарні. Випікала булочки, пиріжки та хліб. Щоб налагодити побут із шістьма дітьми, в родині довелося впроваджувати графіки і правила, вчити всіх самостійності та домашнім справам.
Світлана Таранець: "На даний час дівчата готують, доньки старші. Марія і спекти вміє, і приготувати. Це їй 15 років, але вона вміє все. Менші допомагають. А так, люблять вони все. У них немає якогось унікального блюда, яке вони тільки готують. Ні. Вони рішили щось приготувати – та те зробила, та те зробила. Син у нас перебірливий, бо він стояв на дієті, м'яса не їсть, тобто, йому готується окремо. А в доньок головне, щоб було м'ясо, це саме головне, а там вже, що придумали. До того як я пішла в ЗСУ, то в нас були і корови, і свині, і птиця, все держали. Тобто, велике було господарство. Дві корови, телята, бички, свині були і птиця. Це основна була у нас така робота, на яку, можна сказати, ми в селі жили. Чоловік на охороні не дуже багато заробляв, там мінімальна в нього зарплатня, а це був як додаток фінансовий. Усі разом дивились. Всі допомагали. Що діти допомагали, чоловік і я. Ми всі разом. Три гектари. Сіяли траву. Скотині щоб було щось накосити сіно на зиму. Той же буряк, кабак, все для господарства, картопля, цибуля, огірки, помідори, все як у всіх. Ще сіяли на одному городі кукурудзу. Роботи багато. Складали графік, хто на кухні. Склали графік, хто посуду помиє, хто на прибиранні, хто квіти поллє. Син завжди допомагав по господарству. Він як старший, він завжди допомагав по господарству. А доньки також знали, що їм робить. Їхня задача була піти в школу. Пішли, прийшли, далі вони займалися птицею. Могли нагодувати птицю після школи, як прийшли і відпочили на вечір. Не було такого, що поскандалили і "ага, я те робити не буду" або "твоя черга, я вже це робив". Ні. Такого не було. І на даний час теж немає. Вони поставили собі графіки, сказали, що я сьогодні те роблю, я сьогодні те роблю. І якось миряться, роблять. Просто так на початку пішло, і так воно йде. Так вони обсудили, вирішили, щоб не було в них ніяких проблем, що я не хочу, я не буду. Тобто, вони склали собі, щоб не плутатися".
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, родині пропонували виїхати за кордон
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, родині пропонували виїхати за кордон у безпечне місце. Але на сімейній нараді одностайно вирішили залишитися.
Світлана Таранець: "Цей день, мабуть, ніколи не забудеться. Мені зранку дзвонить моя знайома, це десь 4 година, і каже: "війна почалася". Кажу: "та що ти таке говориш?" Вона: "та вийде на двір". Виходимо, а в нас на Кіровоградщині це було як перехресне літання ракет. Вирішили, що хтось один із нас піде. Олег у 22 році пішов добровільно в 57 бригаду. Тоді були бої на Сході, в Бахмуті він був. Нікому там легко не було. Бо він був у піхоті і важко було. Отримав там травму. Потім госпіталь, потім лікування після госпіталю на 6 місяців. Зараз вдома з дітками. В шпиталі я приїжджала. Він був у київському шпиталі, лікувався, приїжджали. Потім ВЛК ми там проходили і весь період часу я була там. А на Донеччину їздили, коли лежав він у Дружківці в лікарні. Ми приїжджали туди з моїм татом. Це було ще 22-23 рік. Це такий період. Бо саме грудень 22 року, виводили їх на ротацію".
Коли Олег Таранець перебував вдома на відновленні, Світлана вирішила замінити його у війську. Члени родини розуміли, що відмовляти її немає сенсу. Діти, навпаки, сказали, що пишатимуться її вчинком. Тож Світлана Таранець почала свій нелегкий шлях до ЗСУ, спочатку спираючись на підтримку чоловіка.
Світлана Таранець: "Він допомагав по початках їздити в тероборону, ТЦК Дніпропетровщини і нашої Кіровоградської області. Кругом були відмови. Завжди відмовляли по тому пункту, що ви зараз йдете, потім будете звільнятися, бо по багатодітності ви можете звільнитися. Такі були відмовки. Потім так склалося, що за рік познайомилися з багатьма людьми, які підказали, як це можна зробити. Поговорили. Треба було дізнатися, яка нова бригада формується. Там по-любому штат потрібен, попробуйте туди ще. Але ця бригада була далеко від мого міста. І треба був якийсь час, щоб зрозуміти, де це, що це, хто туди потрібен, які вакансії є. За рік це все дізналася, і потім, коли сказали, що треба, недовго думаючи, звільнилася з роботи і на другий день поїхала. З дітьми теж обговорили все. Діти, як кажуть, патріоти своєї країни. Якби вони не хотіли, наприклад, щоб мама їхала, вони б сказали, будь вдома. А так діти підтримали".
Світлана Таранець. Фото: 156 окрема механізована бригада Сухопутних військ України
Курси бойового медика
Світлана Таранець мріяла служити в армії саме медиком. Але вона не мала ні потрібної освіти, ні досвіду. Тож спочатку жінка працювала кухарем медроти. Паралельно інтенсивно навчалася.
Світлана Таранець: "У мене медичного досвіду не було, я не навчалася по медицині. Але по життю старший хлопчик у мене, Ілюша, інвалід дитинства. І мені доводилося контролювати його стан. Знати, що з ним робити. Якщо в нього є якась проблема, то її треба було вирішувати негайно. Із 2004 року в мене от такий постійний був медичний досвід. Коли дітей багато, лікарня в місті далеко, і ти маєш робити те, що треба. От захворіла дитина, треба лікувати. Вперше, коли своїй дитині укол робила, мені дуже було страшно. А дитина була піврічного віку. Але треба було. Температура 39,6. А поки почекаєш, мало що може ще бути. От так воно все потихеньку-потихеньку. Ввечері колись чоловік ногу переламав. Йшов, в ямці спіткнувся, зламав ногу. Лежить на дорозі і кричить. Так воно набивалося трошки по життю, оцей медичний досвід. Прийшла сюди, в ЗСУ, я якби знала, чого я йду сюди. Я йшла на ту посаду, на яку мене брали. Мене взяли на посаду кухаря. Я сама просилася в командира, щоб записатися на курси бойового медика. Тому що мені треба було більше трошечки знань, щоб більше я могла допомагати. І потихеньку за певний період часу пройшла я ці курси. Мені більше воно подобається, через те, що це є реальна допомога. І хлопцям треба допомагати. До 14 листопада мене послали на курси бойового медика. Це в тому році, 14 листопада. Закінчилися вони десь 20-22-го грудня, і потім вже почала навчати хлопців по тактичній медицині".
Світлана Таранець. Фото: 156 окрема механізована бригада Сухопутних військ України
"Мабуть, у цивільному житті не знаходимо настільки багато друзів, як тут"
Спочатку Світлані було складно призвичаїтися до військового життя в повністю чоловічому колективі. Було непросто і фізично, і психологічно. Але нині вона серед армійців – як риба у воді.
Світлана Таранець: "Перші дні в мене були дуже легкі, потім пішло БЗВП (базова військова підготовка - ред.). Для жінки в чоловічому колективі це було трошки важко. Але ми справилися. Незвично було моєму організму таскати бронежилет, каску, плюс автомат. Але потихеньку-потихеньку з цим впоралася. Я в нашій групі була одна жінка, тому старалась не відставати від них. Пройшло все добре, це було найважче. А потім вже.., коли є ціль – ти до неї йдеш. Незважаючи на те, які є проблеми, старайся їх вирішувати і йдеш далі. Є проблема зі здоров'ям, підлікувався і пішов далі. Одне було тяжко – це БЗВП. Все. І в нас якби жінка, не жінка – ми як родина. У нас всі навпаки говорили, якщо хтось образить – скажеш. Це друга сім'я. Ми всі настільки згуртувалися, що, мабуть, у цивільному житті не знаходимо настільки багато друзів, як тут".
Нині Світлана "Сонечко" навчає молодих бійців основам медицини. Пояснює і показує, як рятувати себе та побратимів в умовах війни.
Світлана Таранець: "Навчити правильно надавати допомогу домедичну, щоб знали , як накласти правильно, ефективно свій турнікет або затампонувати рану. Щоб вони могли пораненого перенести, перетягнути в укриття, як його відправити на евакуацію. Йдеш на навчання і ти їх штурмуєш так, щоб вони знали це все, а не, наприклад: "Та я поставлю там турнікет, а він є неефективним". Тобто, добитися ефективності надання допомоги. Один раз мені сказали, що я сама жорстка інструкторка. Це була така історія, колись в Ужгороді ще. Була група хлопців, з якими треба було провести тренінг групу. І на другий день ці хлопці кажуть: "Ви найжорсткіша була інструкторша". Я кажу: "Чому? Я так само це проходила". вони кажуть: "Ви нас так заставляли це все робити.." Щоб добитися ефективності цього навчання, треба робити це так, як потрібно. Поспілкуватися, розуміти, подивитися, як хто накладе. Подивитися, хто зробить тампонування чи ще щось. Тобто, добиться того ефекту, який має бути. Бо так не вийде. Каже: "Та я вже робив". Але ж робити – це одне. А коли ти навики набиваєш на ефективності, то це вже інше. Якщо я вмітиму, то я зможу це передати хлопцям, щоб і хлопці вміли. Це більше навички. Знання я здобуваю окремо, а потім ще й з ними. Зараз я з хлопцями так само вдосконалюю свої знання і їм передаю. Виходить так. Щось нове, десь хтось був на навчанні за кордоном, щось новеньке собі беру. Ділимся знаннями. Дуже цікаво ,буває, переглядати курси якісь і бувати на них, коли є щось нове. Ти щось знаєш, а потім ти ще доповнюєш свої знання. І кожному треба знати, що йому передати. Бо різні підрозділі. І навіть в цивільнмоу житті ці навички будуть в пригоді. Через те, що люба аварія, любе падіння і ти просто маєш знати, що робити з цим. Бойового досвіду у мене як такого немає. Але я вірю в себе, що я з цим справлюся. Я допускаю думку, що він у мене 100% буде. Дуже багато хлопців поранених, а медицина – це основне".
Світлана Таранець. Фото: 156 окрема механізована бригада Сухопутних військ України
Медична інструкторка намагається щовечора зв'язуватися з родиною
Світлану Таранець за її роботу з бійцями на психологічній смузі перешкод навіть відзначили незвичним заохоченням.
Світлана Таранець: "Попробувала себе на "психполосі". Дуже добре в мене це виходило, групи водила. Потім одного разу так цікаво стало. Перед від'їздом на навчання мені мають вручити подяку. Я не очікувала, думаю, за що? В нашій бригаді був комбат. Він найкращих людей підрозділу відправляв на відпочинок. Нас відправили в аквапарк, і цілий день ми провели, просто купаючись, відпочиваючи. Цікаві моменти такі були, кожен день щось є цікаве. Тут на місці ніхто не сидить. Тут хтось щось робить, десь кудись послали на якийсь підрозділ, кожен день нові люди. Нема коли сумувати. Можна посумувати тільки ввечері, коли подумаєш, що в тебе родина вдома".
Медична інструкторка намагається щовечора зв'язуватися з родиною. Усі розуміють, що мама не на курорті, то самі стараються не відволікати її від важливих справ. Як зазначає пані Світлана, вона уже повністю звикла до свого військового життя. Ловить себе на думці, що навпаки якісь цивільні деталі трішки виводять з рівноваги
Світлана Таранець: "Наприклад, зараз приїжджаю додому, я не знаю навіть, як жінка, що вдягнути. Трошечки вже змішана поведінка виходить. Приїжджаю сюди, тут вже настільки звикла, що… Просто, що немає можливості, щоб сім'я десь поряд була. Щоб частіше бачитись. А так.. Мрії? Мені дуже хочеться, щоб все налагодилося в нас і щоб всі українці відчули те, що ми вдома. Головне, щоб війна закінчилась".
Світлана Таранець розповідає, що власники пекарні, де вона раніше працювала, чекають її назад на роботу. А вона й не проти. Але поки триває війна, Світлана "Сонечко" робитиме все, щоб зменшити кількість загиблих і поранених на фронті.
