Фото: Микола Горох. Суспільне
Графічна літера "Т" із трикутником у чорному або червоному кольорі. У часи голодних 1930-х років цей знак розміщували в газетах, на листівках із рекламою та на вивісках фасадів крамниць. Так громадян закликали здавати золото державі, нести валюту та коштовні метали в торгсини. Ідея була простою: в цих крамницях можна було обміняти дорогоцінності на товарні ордени (бони) або спеціальні картки, за які можна було придбати дефіцитні товари та їжу, а насправді обміняти золото на хліб за ціною брухту. Історик Микола Горох пояснює:
"Промислова модернізація країни потребувала шалених коштів. Технології, обладнання було західне — захід давав все, щоб індустріалізація відбулася. Перед тим був "ковток" капіталізму, і приватний бізнес, який почав животіти, дав можливість країні вийти з кризи, яка почалася у 1920-ті, зокрема з голоду. Аби провести індустріалізацію, потрібні були гроші. Це насамперед експорт, якщо брати СРСР: ліс, зерно, нафта. Поставки з кожним роком збільшувалися, проте здобутки зменшувалися — світова економічна криза. Кошти треба було шукати не лише у тих напрямах, які були традиційними, але й у інших. Один з напрямів викачування — через Торгсин (скорочення від "торговля з иностранцами"). Спочатку це була структура в центрі Москви, потім вона розрослася по всьому Союзу. Найвищою точкою була всеукраїнська контора "Торгсин", з центром спочатку в Харкові, потім у Києві, коли перенесли столицю. В областях були обласні контори. Щоб на місця потрапити, інколи направляли так звані пересувні торгові точки. Це були ті самі підводи, вони виїздили в села, кілька підвод товарів, здебільшого вони були збитковими.
В інструкціях писалося, що після революції все обезцінилося, золото вже не потрібно населенню. Його, мовляв, слід віддати державі, а держава вже знайде, як його використати. Людина самостійно нести свої родинні реліквії не буде, тож треба було створити певні умови для того".
Після насильницької колективізації, репресивних законів та примусового позбавлення власності люди від безвиході йшли у торгсини. Так цей час згадує мешканка села Глинськ, що на Сумщині, Раїса Журавльова, 1920 року народження:
"Все забрали в хаті. Незабраті були у мами обручальні кольца, у батька було масивне таке кольцо, у мами було два хрести. А у Ромнах був торгсин. У нас була конячина. І ми поїхали з батьком возом в торгсин обмінять. Повезли два кольца і хрести, приїхали, а там нема де стать, щоб конячину прив'язать — стільки було людей. Ну, і що вони нам дали? За оце золото дали: кілограмів два гречки, кілограмів два пшона і чотири буханки хліба за ці два кольца. А коли батько подивився, що це таке, то пожалів хрести, та й мамі ж так жалко було їх оддавать. Пам'ять же, то оставили".
У роки Голодомору пані Раїса була підліткою, бачила масовий мор людей у Ярмолинцях. Їжі бракувало, тож згодом родина Журавльових обміняла у торгсині і ті збережені хрести. Народний комісаріат наголошував: у руках народу прикраси не мають споживчої вартості, проте можуть допомогти пролетарській державі. Від безвиході люди несли в торгсин побутове золото та срібло. Що це таке — пояснює фольклорист Андрій Паславський:
"Здебільшого це намисто з дукачами. І дукачі — це були срібні монети, рублі, полтіни або трішки менші, ті, в яких припаяне вушко, залежно від регіону, більше або простіше чи складніше обрамлене. Це був найважчий елемент по вазі металу. Також це були сережки, обручки, персні. Такий от народний спосіб капіталовкладення, тому що в будь-який момент, якщо десь якась скрутна хвилина, можна було одну монетку від'єднати і розрахуватися нею. Набір, комплект прикрас жінки в заможній родині міг дорівнювати вартості хати і всього реманенту в ній. Інша справа — церковне начиння".
Антирелігійна політика передбачала націоналізацію всіх церковних речей. Сакральні коштовності нібито належали державі, тому тих, хто приносив у торгсин оклади ікон чи розп’яття, затримували. Найчастішим порятунком був материнський спадок. Докторка історичних наук, антропологиня Оксана Кісь зазначає:
"Номенклатура того, що потрапило в торгсин і за що селяни могли отримати ці квитанції на певну кількість продуктів, домінували насамперед жіночі речі — прикраси. Це не були якісь надлишкові ювелірні вироби, це були речі особистого вжитку. Кожен такий спогад містить згадку про їжу, отриману в обмін на жіночий одяг чи коштовності. Фактично, завдяки отриманій в такий спосіб мізерній поживі, ці люди змогли вижити. Реальна ціна цього обміну — порятунок життя і викачування в селян будь-яких додаткових ресурсів. Від них відбирали останнє, при цьому самі селяни, громадяни були беззахисними, тому що організатором злочину була держава, вони були в умовах тотального безправ'я. Очевидно, не було до кого апелювати. І той факт, що ціни були абсолютно неадекватними, здирницькими, якраз свідчить про те, що це мародерство.
У спогадах найчастіше фігурує те, що йдеться про материнські або бабусині прикраси і також те, що віднесли їх безпосередньо у торгсин саме жінки. Вони намагалися отримати за це якісь продукти, їжу для своїх родин. Це повсякденні практики і моделі поведінки жінок в цих екстремальних обставинах, які дозволяли їм рятувати власне життя і рятувати життя своїх родин. Треба розуміти, що жінки і чоловіки могли мати, відповідно, різний досвід виживання тоді, коли почався великий голод. На жінок, які залишилися з родинами в тих селах, які були уражені голодом, лягав весь тягар турботи про дітей, старших родичів та відповідальність за їх виживання умови голоду".
Торгсин був створений влітку 1930 року при Наркоматі торгівлі. Початково мережа працювала у портових містах для іноземців: туристів, журналістів, моряків. Радянським громадянам було зась відвідувати торгсини Херсону, Миколаєва чи Одеси, проте державний борг зростав, і вже 1931-го торгсини пропонують золотовалютний обмін для всіх. У деяких випадках портові торгсини набули функцій напівлегальних борделей. Історик Микола Горох розповідає:
"Суть була приблизно такою: у місто прибуває пароплав. На його борт піднімається представник торгсину, який спілкувався з капітаном і казав: "У нас тут є така крамниця". Натякав інколи на хабар, що частину того, що Торсин скупить, може дістатись капітану. Казав, що там можна придбати продукти, якісь сувеніри і там можна познайомитись із дівчатами. Прямо так це не називалося, але це було. Дівчата, щоб вижити, отримати напівлегально якусь теж копійчину іноземну, сподівались, що певні продукти їм куплять, і так вони пропонували купити щось у цих крамницях".
У розпал Голодомору мережа Торгсину суттєво збільшилась — до 300 магазинів на кінець 1933-го. Найбільше осередків налічувалося на Київщині, найменше — на Донеччині. Українські торгсини давали найвищі показники з вилучення золота й валюти та формували новий тип радянської людини: терплячої, безправної істоти, яка животіє в безкінечних чергах. Товари та продукти в торгсинах зберігалися без дотримання санітарних норм. Згадує мешканець селища Нова Прага, що на Кропивниччині, очевидець Федір Плотнір, 1918 року народження:
"Торгувала з нами держава під маркой Торгсіна. Приміщення те збереглося, трохи там книгарня була. Із цього приміщення так нестерпно раздражающе пахло копченою рибою, що голова обертом ішла, не можна було втерпіти. І люди, у кого були дорогоцінності, свої персні, хрестики, може, цепочка була, несли. Приймали в основному золото, але і срібло брали. Отоварював він — кому пшона, борошна, міг дати шматок сала, бутилку олії, в залежності від кількості принесених дорогоцінностей. Це вже така аморальність. В голодних людей видурювать за харчі!"
Антикварні, ювелірні коштовності теж приймали за ціною лому, а потім оцінювали окремо. Деякі торгсинівські крамниці постачали радянській номенклатурі предмети розкоші. У магазинах відбувався легальний грабунок: продукція реалізовувалась за завищеними цінами, подекуди націнки сягали 400%. Людину ошукували вже на прийомі: працівник торгсину міг собі лишити "припек" — різницю між зданим до державних установ і тим, що оцінювач прийняв у крамниці. Розповідає історик Микола Горох:
"Елементарно могло бути на 300 кілограмах — 2,3 кілограма. Людей обманювали кілька разів. Підробляли статистичні дані. Писали 23 кілограми, а потім ставили кому, і в документах з'являлося 2,3 кілограми. Варіант грабунку для населення — це ціна. За грам чистого золота давали 1,29 рубля. Якщо брати світові тенденції, курс іноземної валюти був штучним: на чорному ринку 1 торгсинівський рубль дорівнював десь до 50-60 радянських рублів. Вам не доплачували по цих грошах, ця недоплата могла сягати 20-30%.
Продукти, які там купували, це не були якісь заморські товари. Зерно — це було те саме радянське зерно. Радянським громадянам через торгсини зерно продавали дорожче, ніж на експорт. Держава думала, що люди будуть не їжу купувати, що половина буде їжа, а половина буде промислового краму. Але реальність показала, що в 1933 році близько 90% всього, що Торгсин продав, були харчі. Це був хліб і зерно. Були і ходові товари, і так звані не ходові. Могли принести сотню горнів піонерських, чи, наприклад, з десяток бюстів Леніна. Використовували так зване навантаження: хочеш купити мішок зерна чи борошна, купи, відповідно, ще бюст Леніна.
Не завжди дотримувалися санітарних норм. Могли розводити борошно, досипати крейди чи розбавляти чимось іншим. Люди купили, потім зробили якийсь коржик, а потім ледь не померли через те. У тому пеклі, яке було в крамницях, на це не надто звертали увагу. Це були безкінечні черги — черга була під крамницею. Потім, коли потрапляєш до самої крамниці, треба було відстояти чергу в пункт скуповування цінностей, аби здати коштовності. Потім треба було відстояти чергу, щоб обрати товар. Потім могла бути черга, щоб оформити ці гроші у чеки, а потім отримати товар. Інколи це могло затягувати на дуже довгий час. Були згадки, що хтось міг просто не дочекатися. Помирали прямо в чергах, або, поки людина була в торгсині, вдома померла його дружина, або діти, або батьки.
В актах перевірки регулярно писалося, що не дотримуються санітарних норм, бруд, паління за робочим місцем. Це інколи, до речі, призводило до пожеж. Були і смертельні випадки.
Відвідати торгсин — це мала бути і велика відвага у людини. Окрім того, що могли вас пограбувати, вас могли заарештувати. Торсин легалізував на руках не лише золото-срібло, але й іноземну валюту. Планів з НКВС ніхто не знімав, у них був свій валютний план. Тому вони могли пастися біля крамниць, дивитися, хто здав цінності, а хто приніс валюту, вони могли просто ввечері прийти до цих людей і сказати: "А в тебе є валюта і для нас". І таких людей могли заарештувати. Могли відібрати продукти, які придбали цілком офіційно в торгсині".
Мешканка села Гутницьке на Кропивниччині, очевидиця Софія Огородник, 1923 року народження, згадує:
"Їздили туди до границі, в Шепетівку, мати всігда їздила. Поміняла там уже які були спідниці, які були юпки — називались так піджачки короткі кльошні. Тоді ще намисто носили з такими камнями всякими. І те намисто, все позавозила туди, поміняла. І так казала мати, що бачила сама, як хліба зловила, то йдуть такі активісти чи хто вони, і б’ють по руках і по чому бачать".
Торгсин був небезпечним місцем: іноді люди у відчаї вривались у магазини, брали товари приступом — відомі випадки пограбувань торгсинівських крамниць в Одесі, Чернігові, Конотопі. На громадян також чатували агенти спецслужб, які полювали на власників валютних переказів. Розповідає історик Микола Горох:
"Робили великі рекламні кампанії за кордоном. В газетах друкувалися об'яви, мовляв, присилайте гроші своїм родичам через Торгсин, допоможіть їм пережити зиму. Ці оголошення були навіть красивіші за радянські. Був такий колишній дворянин Євген Соловйов, я про нього дізнався в архіві СБУ в його кримінальній справі. Пан Євген Соловйов отримав з-за кордону від родичів приюлизно 5 марок чи франків. По суті, мізерна сума. Йому ліпили, що він контрреволюцією займається. Переказ на торгсин цих п’яти марок міг бути обтяжуючим фактором. Його врятувало те, що це був одноразовий переказ".
Державна установа "Торгсин" була всерадянським явищем. Проте за 1933 рік цей інструмент економічного терору вийняв у населення України золота більше, ніж на десять з половиною мільйона карбованців. За час індустріалізації поставали заводи-гіганти, змінилося співвідношення промисловості та сільського господарства, але ціна була завелика — голод, масові репресії, знецінення людського життя. Історик Микола Горох коментує:
"Гіганти індустріалізації будувалися завдяки Торгину. В Україні через торгсини було скуплено 8,5 тонн золота. Це фактично 20% загальносоюзних масштабів. За кожним цим грамом стоїть якась історія, людське життя, якась родинна цінність, поєднання поколінь. Загальна кількість золота в СРСР за весь час встановлення Торгсину — 100 тонн. Можемо зрозуміти, скільки скуплено, на що його вистачило. Усі оці гіганти індустріалізації, які будувались 10 років, «Дніпрогес», Харківський тракторний завод, «Магнітка», всі вони будувалися, зокрема, за рахунок Торгсину. Пік якраз припав на 1932-1933 роки. Після 1933-го надходження золота, срібла почали різко падати. Це зрозуміло — люди віддали основний масив. Поступово голод почав відступати. 1934-1935 роки — скасування карткової системи. Торгсин почав не витримувати цієї конкуренції, він ставав дедалі дорожчим. Кількість крамниць почали поступово скорочувати, прибутки від них почали падати. Була ідея залишити торгсини після 1936 року для скупівлі іноземної валюти, переказів. Але від цього відмовилися".
Сталінська індустріалізація змінила обличчя традиційної культури: поступово зникали регіональні особливості народного строю, випорошувалися осередки ремісництва. Через торгсини відбулося знецінення коштовних металів, а крафтові технології стали нікому не потрібні. Фольклорист Андрій Паславський пояснює:
"Майстри потрапили під пильний нагляд, тому що це були люди, через яких також йшов обіг дорогоцінних металів. Коли масово вилучили ці всі прикраси в населення, то, відповідно, на нього зник і запит. До 20-х років ХХ століття — і на тому різке переривання, тобто не робилося абсолютно нічого, золотарство, як явище, зникає. Це чітко видно по дукачах. Монети — це чудовий маркер часу. Десь інерційно люди продовжували ці традиції, але це протрималося не більше 5-7 років. Лінія перервалась практично повністю. Людей заганяли в такі обставини, що вони були вимушені збувати свій сімейний капітал для отримання елементарних засобів для виживання. Можливо, керівництво тодішнє і не ставило собі за мету саме боротися з традицією, вони шукали всі можливі способи викачування грошей. На сім'ю може бути 3-4 хрестики, умовно 20-30 грамів срібла, але помножити це на кількість сіл, і виходила кругла сума. І все, механізм був запущений. Якщо до 1917 року практично на всіх фотографіях сільських люди вбрані в повний стрій свого регіону, то з 1920-х років цих речей стає набагато менше. Єдина ціль, яка тоді стояла перед людьми — вижити. Не виглядати красиво чи як їм хочеться, чи самовиражатися через одяг, аксесуари, прикраси. Перспективи були лише в російськомовному місті, в інтеграції в загальну імперську культуру. І це тривало сто років! Коли розвалився Радянський Союз, ми вийшли з величезним комплексом різних проблем. Самоідентифікації, розуміння своєї культури, її місця в нашому суспільстві. Тому що кілька поколінь взагалі це не розглядалося як щось цінне, потрібне, і лише з повномасштабним вторгненням люди зрозуміли, що саме ці речі відрізняють нас від росіян".
Закриття торгсинів не відродило ставлення до матеріального спадку, приватної власності та накопичення капіталу. Володіти чимось цінним довгий час було страшно, соромно або незручно. Пояснює історик Микола Горох:
"Часто просто на очах людей відбувалася трагедія. Людина віддавала останнє важливе для них: родинні цінності, хрестик, який від бабусі дістався, чи каблучку від матері, чи годинник від діда. Для приймальника в торгсині це були не речі, це був метал, просто лом. Це трагедія, травма людей, складена в кожен той камінчик, цеглинку збудованого підприємства, кожну доменну піч. Це величезна трагедія нашого народу, людей того покоління. Як казав у свій час Джеймс Мейс — постгеноцидне суспільство, і ми цю травму маємо. Якщо ми не будемо її проговорювати і розуміти, що відбулося тоді, — ми не зможемо зрозуміти і ті події, які відбуваються зараз. Якщо ми не будемо повертатися і проговорювати, розуміти звідки воно пішло, ми замкнемося в колі, яке буде постійно повторюватися".
Документальні свідчення очевидців, відкриті архіви та мемуари допомагають зрозуміти механізм організації злочинів. Письменник Олесь Гай-Головко у 1932-1933 роки працював редактором Харківського радіокомітету. Після Другої світової він емігрував до Канади, де у 1950-ті випустив збірку мемуарів "Поєдинок з дияволом". Там він описав харківський торгсин як виняткову крамницю, наповнену вишуканою їжею, під вітринами якої вмирали голодні українці. Довгий час історія мережі "Торгсин" замовчувалась. Проте правду неможливо приховати, її треба вивчати та демонструвати світові, щоб зло знову не стало буденним явищем.
