В своїй книзі "Іловайськ", яка вийшла ще до початку повномасштабного вторгнення ви для всього світу спростували міф про російського офіцера. Написання цієї книги примусило вас знову прожити, пройти крізь цю історію. Що для вас тоді означало зафіксувати події в Іловайську?
Що трапилося насправді в Іловайську? 24 серпня 2014 року російська армія вперше відкрито перейшла кордони України. Окремі її підрозділи вже воювали в Україні, але після цього дня вони вже не казали, що їх там не було. Все це спричинило тоді ідеологічні наслідки і фактичні зміни реальності в Україні. А щодо Європи, то думаю, що вони тоді так нічого і не зрозуміли. Вони все зрозуміли, на жаль, тільки 24 лютого 2022 року. Інакше у нас би вже була зброя тощо.
Не можу казати, що написання "Іловайську" було моєю місією. У мене був складний період в житті: на мене скоїли напад після Майдану. Я був півроку в лікарні на реабілітації і уважно слідкував за подіями на Сході. Я зустрівся з людьми, які були в Іловайську, і вони почали мені розповідати про все, що там відбувалося. І це настільки контрастувало з офіційною версією Міністерства оборони, ніби йшлося про іншу війну, іншу армію, інші втрати. Я почав шукати людей і записувати з ними інтерв’ю. Вони не завжди охоче розповідали про ті події, іноді запитували, хто мені замовив ці інтерв’ю. Але потім іловайською спільнотою пішов розголос про мене. Я неодноразово їздив в АТО, багато бував у госпіталях, і це було дуже складно. Але надскладне завдання було – це спілкування з родинами загиблих. Зрештою, я зібрав близько 120 інтерв’ю. Мені вдалося скласти більш-менш об’єктивну картину того, що там відбулося, хоча, звісно, не без білих плям. Бо тоді не будо ніякої офіційної версії, що там відбулося, хто винний, хто куди поїхав – це все я відбудовував самотужки за допомогою учасників подій та волонтерів, які все бачили. Я вирішив, що не буду писати документальну прозу. Я розумів, що я – журналіст, і я нічого не зможу довести. Адже всередині іловайських подій були журналісти, і всі їхні зусилля були марними. Тоді я вирішив створити роман в новелах, де б розповів послідовно в часі історії окремих бійців. І кожен через ці розповіді може побачити справжнє обличчя ворога.
Яка була доля книжки?
Я не очікував такого резонансу. Книгою зацікавилися всі журналісти. Вона вийшла 2 вересня 2015 року, я приїхав на Книжковий форум, і там книга одразу отримала відзнаку "Найкраща книга про війну". Після форуму я поїхав одразу до Волині, де формувалася 51 бригада, та Заході України. Там дуже багато бійців зникли безвісти; були бійці, проти яких були відкриті карні справи за перетин російського кордону; було багато невизнаних загиблих. На презентації приходило багато жінок, дітей, волонтерів, солдатів, які демобілізувалися, людей, яких судили, і це були дуже важкі зустрічі, це було суцільне горе. Але для мене було важливо, що всі, у кого я брав інтерв’ю зрештою сказали мені, що все написано правильно, і фактичних помилок практично немає, і я говорю правду. Я вкотре переконався, що немає заборонених тем під час війни. Якщо ти вмієш це робити, маєш емпатію, вмієш записати, вмієш слухати людей, не боїшся бруду і крові – будь ласка, пиши.
Як відбувається відсторонення, яке дозволяє писати?
Багато бійців питали у мене, як я буду писати, якщо я там не був. Я сформулював для себе бачення книжок про війну. По-перше, це документальні свідчення учаснків і очевидців. Друга категорія – це книги болю та героїзну. "Іловайськ" – саме з цієї категорії. А третя категорія – це книги усвідомлення і шляху, де ти універсалізуєш і узагальнюєш багато речей. Бо наприклад в книзі "Іловайськ" я не відповідаю на запитання, чому так сталося. Бійці говорять між собою, через що так відбулося, але це їхні припущення, версії. В новій книзі "Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)" я намагаюся дати історичний контекст і бачення недалекого майбутнього.
Герой вашої нової книги "Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)" Григорій Мотуз має свого прототип – протестантського пастора з Маріуполя Геннадія Мохненка.
На кожній презентації мене запитують, чому прототип героя моєї книги – це протестантський священник, а не православний. Тому що, про Геннадія Мохненка я хотів писати ще до початку війни, я дослідив все його життя. Було б дивно, якби я сам зробив його православним священником. Коли я писав "Іловайськ", я не давав перечитувати чернетку героям книги, бо розумів, що я її не закінчу ніколи і буду постійно переписувати. Нову книгу я дав почитати прототипам, пояснивши, що їхні історії відтворені максимально точно, але герої в книзі будуть перетинатися між собою. Вони стають літературними персонажами, і їхня історія матиме інше продовження. Вони зробили кілька правок, але загалом з усім погодилися.
400 років – це про що?
Я рахую 400 років від заселення Слобожанщини. Це 1600 роки, коли з Гетьманщини та Речі Посполитої люди тікають з лівого берега, бо поляки і Московія ділять територію. Всі тікають хто куди: на Дон, за Кубань, за Дунай, до Варшави. А хтось – заселяє Дике Поле і створює мережу фортець, які мусять боронити Муравський шлях від нападу татар.
І ці події – це теж частина роману?
Так, ці події є в книзі, як і такі загальновідомі події, як заборона української мови, закриття український шкіл, дозвіл бити дітей в школах, економічні утиски.
Чому не можна розповісти історію про Маріуполь і маріупольського пастира без цього історичного наближення?
Для мене було важливо, щоб мій герой зробив не лише політичне коло, яке він зробив, зростаючи з країною. Адже він був людиною "руського міру", він навіть не помітив, як Україна стала незалежною. Він не прийняв нову державу, в якій нема свободи совісті, свободи медіа, економічної свободи. І тільки після повалення пам'ятника Леніна в 2014 році, він сказав: "Тепер ми живемо в українському Маріуполі". Там стали можливими такі речі, як книжкова виставка, де люди стояли в черзі за українськими книжками. Маріуполь дуже змінився за ці роки і перетворився на діамант біля моря. І це все було знищено росіянами за кілька місяців.
Але ця книжка не лише про Маріуполь?
Вона і про Маріуполь, і про війну загалом. Це – родинна сага боротьби за Свободу.
Маріуполь – одна з наший найбільших відкритих ран. Чим для автора може обернутися ризик писати про Маріуполь, який нині перебуває за чорною завісою?
Я думаю, що все ще попереду. Враховуючи досвід моїх колег, які працювали з цією темою, наприклад фільм "Юрик", на адресу якого було багато критики, я враховував і ці ризики. Тому ті родини, які мені розповідали свої історії, дуже уважно вичитали весь текст. Без жодної дискусії, я виправляв те, що вони правили.
Для чого знадобилося 100-літнє наближення в цій історії?
Дуже багато порівнянь ми чуємо зараз з тим, що відбувалося 100 років тому. Це – відсилка до тих уроків історії. Досліджуючи свій родовід, працюючи в архівах СБУ, я знайшов багато карних справ проти моїх родичів. Моя прабабця, наприклад, була на 4 роки засуджена за сухарі, і в цій книзі є її листи. В книзі є великий символ, метафора – це столипінський вагон, в якому їде полонений пастор і тягне українців більше, ніж 100 років на Схід. Він їде і уявляє, як везуть його родичів, як вони гинуть. Це криваве століття було дуже гарно задукоментовано, треба тільки гарно пошукати. І герой, розшукуючи по фотографії свого прадіда, натрапляє на такі документи. І це дуже сильно перетинається з його реальністю і допомагає формувати нову українську центричність. Від російського світу він поволі рухається до україноцентричності. Він змінюється разом з країною. Я не згоден з тими, хто каже, що ми жили в Радянському Союзі і в Україні. Ми жили в трьох країнах – Радянському Союзі, Україні і українській Україні. Ми нарешті з 2014 року почали жити в українській Україні.
