Архівне фото
"У нас постійно звучало "Слава Україні!"
З пожовклого фото на мене дивиться сухенький чоловік в окулярах. Не молодий, але з якоюсь дитячою усмішкою, що заховалася в білих довгих вусах. Під тими вусами міцно стиснуті губи. Символічно, адже все своє життя цей дідусь мусив постійно себе стримувати. Не міг вільно показати свою позицію, аби не нашкодити не лише собі, а й численній родині. Це Матвій Данилюк, ветеран армії Української Народної Республіки, останній живий учасник бою під Крутами, що помер у 1994 році.
Матвій Данилюк. Фото: wikimedia.org
Він уродженець волинського села Ватинець. В далекому 1918 році пан Матвій воював разом з чотирма сотнями київських курсантів і козаків "Вільного козацтва" проти чотирьохтисячного підрозділу російської Червоної гвардії під проводом Муравйова. Ще раз – 4 тисячі росіян і 4 сотні українців. Жахливий бій тривав п'ять годин і з нашого боку вижило тоді лише близько 40 воїнів. Але більшовицькі війська затрималися на кілька днів. Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року. Більшовицькі війська захопили Київ 8 лютого. А 9 лютого українська делегація уклала Берестейський мирний договір з Німеччиною та її союзниками у Першій світовій війні, яким УНР визнавалася незалежною державою. Саме в тих бурхливих і трагічних подіях і брав участь Матвій Данилюк. Він тоді був солдатом армії Петлюри, підвозив патрони студентам. Як зазначає його внучка Галина Чижук, дідусь брав участь у Першій світовій війні ще з 1914 року. Навіть потрапив у полон до німців. Пробув там 3 роки. По дорозі в Україну після звільнення навіть бачив Леніна. Вже вдома став до лав Петлюрівської армії. А в битві під Крутами Матвій залишився живим тому, що у самий розпал поїхав за патронами.
Галина Чижук: "Це було в Новоград-Волинську. Дід стояв на мосту, оберігав міст. Петлюра підійшов до нього і вони розмовляли на різні теми. Про Україну, звичайно, говорили. Дід був весь час за Україну. В нас постійно звучало "Слава Україні!". Він залишився живий тільки тому, що їх двох фурою (віз, підвода – ред.) підвозили патрони. І той поїхав, а дідусь розвантажився і поїхав по нову партію. Коли приїхав, то вже, каже, нікого не було".
"Він завжди був за Україну"
Галина Чижук не просто так наголошує на гарній пам'яті свого дідуся. Жінка досі переказує уже своїм онукам його численні оповідки про історію рідного краю. Казки, примовлянки. Попри це, щось конкретне про бій під Крутами і про свою участь у Петлюрівській армії Матвій Андрійович не любив розповідати. В ті часи це було дуже небезпечно. Майже всі, хто вижив після тих подій і хто залишився в Україні, зазнали репресій. Родину ж Матвія Данилюка дивом не зачепило. Галина Чижук згадує своє перебування в дідівській хаті в дитинстві.
Галина Чижук: "Ми жили у Ватинці, це колишній Горохівський район. І практично всі онуки, яких у діда було шестеро, були в нас. Ми весь час збиралися, сідали довкола нього, а дід плів вершки – такі сітки для рибалки, які вставляли в річку і потім ловили рибу. Він сидів вечорами зимою, а ми кругом нього, і він нам розказував. Він завжди був за Україну. Пам'ятаю, мала років 5 чи 6, маленькою ще була. Я йому застібала ґудзик на сорочці. А на руці в нього була жовто-блакитна стрічка. Я ще тоді запитала, що то таке. Він сказав, так треба. А бабуся почала плакати: "Ти петлюрівський недобитку, через тебе нас усіх в Сибір вишлють".
Я маленька, мене ставлять на сцену в клубі і я розказую вірш "Любіть Україну". Розказую з інтонацією. Повний клуб людей і клуб замовкає, тиша-тиша в клубі. А потім оплески, овації. Ми йдемо додому, мама плаче, тато теж. А баба знову починає плакати, що через тебе нас вишлють у Сибір. Це дід мене навчив. Виставив на сцену, і оце я розказувала такий вірш заборонений".
З теплотою згадує свого рідного дядька і його племінниця Валентина Федонюк. Вона дуже добре його знала, бо проживала по сусідству. Каже, усе село поважало Матвія. Не було, напевно, жодного господарства, де б не мали сіток для зберігання овочів, зерна його виробництва. Крім того, до нього часто приходили радитися мисливці та рибалки. У цій справі Данилюк був справжнім асом.
Валентина Федонюк: "Він був дуже набожним, дотримувався заповідей Господніх. Перша заповідь – не ображай батька і матір свою, будеш мати довге життя. І, можливо, це йому в житті дуже допомогло. Бо він прожив дуже поважний вік, більше як 100-річчя. І в нього ж нелегка була доля. В роки війни він пішов за свого старшого сина на роботи (до Німеччини – ред.). А син Володимир в той час вже був дорослий і його призвали до лав радянської армії. Він дійшов до Берліна, мав багато нагород, і там зустрівся зі своїм татом. Патріот-українець, дійсно, українець – це зародок української нації".
Цікаво, що дружина Матвія Данилюка Марина зовсім не поділяла українолюбські погляди чоловіка. І не лише тому, що боялася репресій, а просто не уявляла, як це Україна може бути незалежною. Та й до його набожності ставилася скептично. Але це ніяк не впливало на людяність бабуні. Під час війни вона врятувала четверо євреїв, які переховувалися у неї в сараї. Матвій же в той самий час, перебуваючи на роботах в Німеччині, врятував від голодної смерті хлопця. Він ділився з ним риб'ячими головами, які шукав у кухонних відходах. Про те, як він там вижив, і інші невигадані історії часто слухала Валентина Павлівна на зимових посиденьках.
Валентина Федонюк: "Зимові вечори. Я ще дитиною була, ще в школу не ходила. Вони збиралися як на вечорниці – дід, мій тато. Тоді ж в школу не ходили, та біднота. Освіти не мали. А тато мій багато книжок читав, багато знав історії України. А вони ще куми були, ми дуже його поважали. Горілку не пили. Читали. Тоді ж не було ні телевізором, ні радіо. Читали Шевченка, ми все знали. Зараз дивно, але я сама так слухала, коли читає голос хтось один".
Матвій Данилюк помер у 103 роки. Його дружина Марина – у 101. Усі їхні діти і онуки стали гідними громадянами. Серед них правнук "крутівця" Володимир Іщук. Він став на захист батьківщини у 2014 році і загинув в Іловайську.
Наталя Іщук, вдова Володимира: "Він не мав вищої освіти ніякої, закінчив тільки професійне училище по ремонту взуття. Вдома в себе ремонтував, мав майстерню. Пізніше він почав шукати іншу роботу, більш офіційну. Тоді якраз відбувався набір в поліцію, в роту "Світязь". Брали всіх, незалежно від фаху, тому що це був добровільний набір. Записувалися всі, а далі вже відбирали. Вони пройшли навчання десь місяць часу. В червні сформована була рота, до середини липня вони проходили навчання десь тут, а вже 13 серпня рота "Світязь" вирушила на Схід. Він був звичайний рядовий. Наскільки я знаю, вони проходили навчання, готували їх групками по 4 людей. Вони мали заходити в місто після того, як пройдуть військові. По суті, ці поліцейські батальйони мали заходити на зачистку міста. Як сталося так, що їх відправили саме на передову в Іловайськ на підтримку батальйонам "Донбас" і "Дніпро-1", я не можу досі зрозуміти. Чому саме їх без відповідної військової підготовки? Але так сталося, що вони опинилися в Іловайську.
У нас двоє діток. На момент загибелі Стасу було 3 рочки, а Ані – неповних 9 місяців. Зараз вони вже дорослі. Стасу – 11, Ані – 9 років. Про тата вони не можуть згадати нічого абсолютно, тому що були дуже маленькі. Стас поки ще був менший, постійно пригадував, що йому сон снився, де тато до нього уві сні приходив, щоб погратися машинкою, яку він йому подарував перед тим на Паску. Так два місяці було. Йому постійно снилося і він прокидався, бо тато, каже, приходив ніби уві сні, а потім йшов і просто зникав. І Стас прокидався посеред ночі і плакав постійно. А Аня зовсім його не знає. Але дуже схожа на нього і характером, і зовні. Свекруха, поки була ще жива, постійно казала, що і звички, і все абсолютно від нього прийняла".
Жовто-блакитний простріляний прапор з-під Крутів Данилюк зберіг в подушці
Кров, генетика мають величезне значення. Так сталося, що брат Володимира Віктор, ще один правнук Матвія Данилюка, ніколи не бачив свого славетного діда. Попри це, люди теж відзначають неймовірну схожість як зовні, так і характером. Хоч вони ніколи не спілкувалися, Віктор Іщук дуже пишався і пишається дідусем-героєм.
Віктор Іщук: "Тоді була якась газета, я не пам'ятаю її назви, але я в цій газеті прочитав, і мені мама показала – це твій, каже, прадід. Там була стаття про те, що до нього тоді прийшли журналісти. Коли почало це все випливати, він пішов в хату, дістав пожовклу подушку, ножем розпоров її, дістав звідти жовто-блакитний простріляний прапор, який він зберігав ці всі роки з-під Крутів. Він його віддав журналістам, а може в краєзнавчий музей".
Віктор Іщук – знаний в Україні і далеко за її межами майстер середньовічних народних інструментів. Отримував чималі гроші за свої вироби. Але з початком війни чоловік відклав своє ремесло і почав усіма можливими способами допомагати фронту. Зокрема, бував на передовій з концертами.
Віктор Іщук: "Я їздив виступати, підтримати хлопців. Ті два тижні, що я там був чотири роки тому, змінили моє життя назавжди. Треба, щоб люди, які тут сидять по кав'ярнях і розказують, що ми переможемо, побачили і відчули це все. Їх туди треба на екскурсію хоча б завести. Я чув ті вибухи і те, що ми зараз лякаємося, коли повітряна тривога – це дитячий сміх. Там ти знаєш, що тобі може в будь-який час прилетіти. І я бачив лиця тих хлопців і дівчат.
Я роблю старовинні інструменти – волинки, ліри, флейти, сопілки. Мене часто питають, чи можеш зробити гітару чи ще щось. Я кажу, та йдіть в магазин гітару купіть. Мене цікавлять середньовічні, старовинні інструменти – давньоруські, європейські. У 2015 році я робив з РПГ (з гранатомета) гітару для виставки. Тоді хлопці зібрали майстрів всієї України і просили, щоб з військових речей зробити якісь мистецькі вироби. Ця виставка їздила по всій Україні, у нас в Луцьку була в краєзнавчому музеї. Потім для цієї гітари спеціально написали пісню. І фінальний концерт був у Києві. Але в Ізюмі чи десь розбомбили цю виставку. І вони мені прислали знову гранатомет, щоб я зробив ще одну гітару".
Нині Віктор Іщук відкинув свій бізнес, майже не бере замовлень на виготовлення інструментів. Натомість робить бійцям якісні ножі на фронт. Спочатку використовував свої матеріали. Але запаси потроху вичерпалися. Тому зараз пан Віктор не проти прийняти метал в подарунок, щоб потім перетворити його на зброю для наших захисників.
Віктор Іщук: "Весь час роблю те, що просять хлопці. Я теж роблю подарункові ножі. Коли мене просять подарунковий, то роблю подарунковий з дорогих матеріалів. Але зараз хлопці просять робочі, то я роблю просто робочі. Сокири, ножі. В мене брат загину, друзів багато загинуло. Тому чим можу, тим хочу допомогти".
Переважна більшість вцілілих у бою під Крутами українців мігрували у США і європейські країни. Тоді це було виправдано. Адже до військових Української Народної Республіки в радянські часи було, м'яко кажучи, особливе ставлення. Матвій Данилюк попри це залишився на рідній землі. Мав велику родину. Не боявся нащадкам прищеплювати любов до України. Деякі з них стали справжніми героями. Своїм "Слава Україні" "крутівець" бентежив і вселяв страх багатьом. Здається, що переживши стільки, Матвій Андрійович просто розучився боятися. Начебто він був упевнений, що нічого страшнішого з ним уже не станеться. А якщо й трапиться, то він з гідністю і це переживе. Цікаво, що так і сталося. Ніхто зі знайомих не доніс на героя за антибільшовицькі погляди і Матвій Данилюк таки дожив до здійснення своєї найбільшої мрії – він єдиний з "крутівців" побачив Україну незалежною.
