Фото: Радіо Культура
13 березня 2024 рік Європарламентом ухвалений законопроєкт про захист журналістів Європейського Союзу і свободу преси. В перекладі з англійської він називається "Акт про свободу ЗМІ". Чому в Європейському Союзі – території цінності свободи слова, необхідність ухвалити такий законопроект з'являється в 2024 році. Що стоїть за цією роботою Європарламенту?
Він не з'явився в 2024 році, ця робота почалася раніше. Сучасний світ змінюється, він не стоїть на місці. Дуже багато нових викликів пов'язані як з нестабільністю в усьому світі, в тому числі в Європі, так і з війною в Україні, Тобто, світ дуже серйозно змінився і політично, і технологічно. Тому, я думаю, цей акт дуже на часі. І дуже на часі те, що ми знову говоримо про незалежність медіа, про свободу, і про ці важливі цінності демократії.
Є три пункти, про які говорять європейські ЗМІ, обговорюючи цей законопроект. Перший – це заборона використання шпигунських програм проти журналістів, окрім суворо визначених випадків. Другий – всі ЗМІ зобов'язані розкривати інформацію про своїх власників. І третій – механізм запобігання свавільному обмеженню свободи преси великими онлайн-платформами, гігантами. Почнімо з першого – шпигунські програми і їх використання проти журналістів. Миттєво пригадуються наші історії зі зйомками вечірок журналістів, які потім були оприлюднені. Йдеться саме про такі речі, чи ще про щось?
Про такі речі також йдеться. Звісно, закон ширший, ніж просто стеження і конкретні пристрої. Але загалом він захищає журналістів від тиску влади і бізнесу. Але те, що стосується стеження, теж дуже важливе. Технології розвиваються, і сьогодні як держави, так і інші структури можуть використовувати різні засоби для стеження за журналістами, які їм не подобаються, які викривають їхні злочини чи корупційні дії. І Україна має переглянути оцю історію з командою "Бігус.Інфо", адже це дуже яскравий приклад того, як не можна і не треба робити. І на що Європейський Союз буде звертати дуже велику увагу, коли ми будемо більш активно говорити про питання вступу. А прем'єр-міністр заявив, що Україна збирається вже за півроку педалювати цей процес. Європейський Союз чутливий до таких питань. І питання медіа – також серед домашніх завдань від Європейського Союзу для України. Це не означає, що, наприклад, президент має сказати Службі безпеки не робити такого. Мають бути встановлені запобіжники в межах українського законодавства.
А по-друге, не менш важливо, що ми маємо всі разом працювати над зміною культури ставлення до журналістів і до медіа загалом. У нас багато років культивувалося негативне ставлення до журналістів. Різні влади, різні політики весь час вважали, що в усьому винні журналісти. Вони нав'язували думку для суспільства, що журналісти десь там чогось не розуміють, щось не так висвітлюють. Вони, мовляв, йдуть проти держави, чи проти державної безпеки. Відтак не було розуміння про справжню роль журналістики, справжню роль медіа в демократичному суспільстві. Мені здається, що настав час підняти свій рівень компетентності в цьому напрямку.
Чому захист нерозкриття джерел такий важливий, і чому ми не завжди довіряємо джерелам, які не називаються?
Тут цілий комплекс проблем. Українське законодавство також захищає джерела інформації. Наші журналісти, у випадку розгляду в судах, мають право не розголошувати свої джерела. Скажу для початку, чому це важливо. Журналісти можуть не називати свої джерела не тому, що їм просто так хочеться, а у випадку, коли це загрожує самим джерелам. Якщо журналісти проводять якесь серйозне розслідування, яке зачіпає чиїсь інтереси, і є загроза життю або безпеці людини, яка розкриває якусь інформацію, вона повинна бути захищеною. Ця практика існує в усіх країнах світу, і це нормально.
Але, коли людина пише якусь аналітичну статтю і каже, що мені щось в кулуарах розказали, то це просто елементарний непрофесіоналізм. Це не про захист джерел. Це про те, що журналіст не зробив свою роботу. Тому що, навіть якщо він отримав якусь інформацію від когось, хто не хотів бути названим джерелом, журналіст зобов'язаний знайти інше джерело, яке підтвердить йому цю інформацію публічно. І тут також важливо говорити про відповідальність самих журналістів. Коли мо говоримо, що журналістика – це четверта влада, то повинні розуміти, що влада – це не лише про права. Влада – це про величезний тягар обов'язків. Іноді журналісти забувають, що вони мають величезний тягар обов'язків, який вони несуть не перед урядом і не перед державою, а саме перед суспільством. Тому, коли ми говоримо про захист джерел, треба розділяти реальний захист тих джерел, які цього потребують і непрофесійну роботу журналіста.
В законі йдеться про заборону на використання шпигунських програм проти журналістів, окрім суворовизначених випадків. Що це за випадки, і в яких випадках за журналістом можна шпигувати?
Там чітко сказано, що це може відбутися лише за рішенням суду. Це дуже важливий момент. Ці випадки можуть стосуватися питань тяжких злочинів. Якщо розслідується якийсь тяжкий злочин, і є підозрюваний, приміром, журналіст, то, звичайно, правоохоронці можуть звернутися до суду за отриманням дозволу на стеження і на прослуховування цієї людини. Тоді це можливо.
Всі ЗМІ будуть зобов'язані розкривати інформацію про те, хто ними володіє. І, начебто, цілком зрозуміло, чому ми повинні знати, хто володіє тим чи іншим медіа. Той, хто володіє, той і впливає. Залежно від цієї фігури, ми вирішуємо, довіряти цьому медіа чи ні. Коли ми говоримо про український контекст, вочевидь, ми говоримо, наприклад, про великі бізнеси або політичні сили, які стоять за тими чи іншими бізнесами. Коли ми говоримо про європейську практику, чи це так само?
Ну, в усьому світі медіа комусь належать. Тут не треба мати ілюзій. Не лише в Україні, як нам здається, олігархи через медіа впливають на політику. В світі вони також є. Яскравим таким персонажем є Руперт Мердок, який створив свою медіа-імперію. Його корпорація має медіа на частині континентів світу. І його дуже агресивна політика полягала в тому, щоб захищати свої фінансові інтереси через колаборацію з урядами в тих країнах, де представлені його медіа. Кому цікаво, можна почитати біографію цієї людини: вона надзвичайно яскрава і цікава. Тобто Україна в цьому сенсі не є унікальною. Але демократичні країни намагаються чинити опір цьому. І ставити запобіжники, як законодавчі, так і моральні, етичні. І один із таких запобіжників – це, в тому числі, цей акт, прийнятий в Євросоюзі.
Але якщо перейти до українських реалій, то у нас буде дуже складно досягти повного виконання цього питання. Незважаючи на те, що у нас прийнятий свій закон про прозорість медіавласності. Але є ще один важливий момент. Важливою є не лише прозорість власності, а прозорість фінансування. Тому що власником може бути якась фіктивна особа на якомусь Кіпрі. Але фінансувати це медіа можуть реальні власники, і вони можуть мати не завжди благородну мету. І ми це бачили, наприклад, в медіа, які входили в орбіту Медведчука, або інших людей, пов'язаних з російським капіталом. Тому я наполягаю, що нам потрібно говорити не лише про прозорість власності, але й про прозорість фінансування.
Мають бути дуже чітко виписані законодавчі приписи, які стосуються цього питання. У нас вже є в українському законодавстві ремарка щодо того, що медіа не можуть фінансуватися громадянами країни-агресора. Але, тим не менше, я думаю, що юристи мали б ретельніше подивитися на це питання і детальніше прописати ці норми. В першу чергу, норми відповідальності за порушення цієї вимоги.
Є ще один важливий аспект. Легше це зробити, коли ми говоримо про великі класичні традиційні медіакомпанії: телебачення, радіо, друковані медіа. Складніше це зробити, коли ми говоримо про онлайн-медіа. І неможливо це зробити, коли ми говоримо про анонімні телеграм-канали, які зараз мають мільйони підписників. Вони фактично також вже є медіа, які впливають на суспільну думку в Україні. За останніми соціологічними опитуваннями, більша частина українців отримують новини саме з телеграм-каналів. І що з цим? Як дізнатися реальних власників цих анонімних телеграм-каналів? Це велике питання і великий виклик.
Це насправді одна з найскладніших нині тем, тому що телеграм-канал, який не є медіа і не регулюється законом про медіа, водночас має дуже коротку дорогу до споживача інформації. Що ми з цим можемо робити, окрім пропагування медіаграмотності?
Поки що немає відповіді на це запитання. Зараз дуже активно тривають дискусії на різних рівнях: на експертному, на урядовому, Нацрада над цим думає, комітети парламентські, які відповідають за інформаційну політику і свободу слова тощо. Всі говорять про Telegram, але оптимальних рішень поки що немає. Але ми, очевидно, маємо рухатися в якомусь прозорому напрямку. Для мене, наприклад, було дуже показовим, що деякі наші традиційні медіа зареєстрували свої телеграм-канали, як медіа. І цей дуже важливий перший крок, наприклад, зробило Громадське телебачення. Якщо наші всі медіа, які працюють не анонімно, мають редакції, платять податки тощо, зареєструють всі свої канали, як медіа, то ми тоді можемо говорити з суспільством про те, що у нас є легальні медіа, а є нелегальні.
Також зараз почали ставити питання, а чи платять податки оці всі анонімні платформи? А блогери? Бо насправді вони заробляють, у них є реклама в їхніх каналах. Як вони озареєстровані: як ФОПи, як підприємства, як хто? Оце, мені здається, і є ключ до вирішення цього питання. Держава не повинна впливати на контент, бо це може бути цензурою, але держава повинна ставити питання про сплату податків.
Окремо проговорюється в цьому акті, що суспільні мовники мають фінансуватися за прозорими та об'єктивними процедурами, і це фінансування має бути стабільним і передбачуваним. Наскільки в Європейському Союзі велика вага суспільних мовників? Чи традиційно вони залишаються в цьому складному змаганні з комерційними ЗМІ, зі схожими платформами на телеграм-канали?
Ну, просто питання фінансування – це також питання незалежності. Тобто, коли ми говоримо про гроші, ми говоримо, в тому числі, і про такі цінності, як свобода слова і незалежність медіа. Як би це, можливо, дивно не звучало. В усіх європейських країнах дуже різна ситуація і дуже по-різному розвивалися суспільні мовники.
Дуже сильні суспільні мовники є в Німеччині, і вони мають давню історію, і це пов'язано з історичними процесами, які переживала Німеччина після Другої світової війни. Ця країна за допомогою західних союзників створила потужну систему суспільного мовлення з тим, щоб не допустити використання медіа з тією ж метою, як це робила нацистська пропаганда. Тому вони поставилися до цього питання дуже відповідально, їхні суспільні мовники дуже сильні, вони добре фінансовані, вони активно розвиваються. І треба сказати, що рекламу вони почали розміщувати лише в 90-х роках. Тобто, держава дозволила суспільному мовнику розміщати рекламу десь наприкінці 80-х років минулого століття. І це була дуже велика і складна дискусія, і було дуже багато критики від приватних мовників, оскільки вони бачили в ньому серйозного конкурента. І це реально конкурент, тому що, наприклад, великі телеканали суспільного мовника, CDF і ART, забирають головну аудиторію німецьку собі. Коли ми говоримо про новини, про політичну інформацію, суспільно важливу інформацію, з ними жоден приватний мовник не може конкурувати. Тому, звісно, для ринку це був великий виклик. Зараз вони мають рекламу, але фінансують за рахунок абонплати, яку платить кожен громадянин, чи, можливо, там, кожна сім'я за суспільного мовника.
Сильний мовник традиційно в Британії тому що BBC – це перший суспільний мовник взагалі в світі. Звичайно, у них дуже велика напрацьована традиція. Але я хочу сказати, що і в Британії, і в Німеччині, весь час тривають дискусії про скорочення фінансування. Завжди говорять про те, де шукати альтернативні, додаткові джерела.
В Україні ми тут поки на початковому шляху становлення Суспільного. І, звичайно, що було б добре, якби наш суспільний мовник мав більше фінансування. Дуже добре, що в законі закладено чіткий відсоток цього фінансування. Але ми розуміємо, що державі зараз дуже важко витримувати ці свої зобов'язання, тому що ми у війні, і всі гроші йдуть на оборону.
Від чого вакцинує суспільний мовник?
Суспільний мовник виконує важливу місію, якщо він працює, як він має працювати, за тими цінностями, стандартами. Тобто, він не служить інтересам приватного бізнесу, не служить інтересам якоїсь політичної сили. Він захищає інтереси суспільства. І певною мірою він відіграє просвітницьку роль, тому що він повинен розповідати, що відбувається в Україні і в світі, а не йти тільки на поводу якихось одномоментних інтересів аудиторії, якоюсь сенсаційною інформацією тощо. Його головна мета – це інформування суспільства, це просвітництво. Ну, звичайно, якоюсь мірою і розважання, не в тому сенсі, як це робить жовта преса.
Що пропонує цей законопроект для захисту ЗМІ, свободи і незалежності ЗМІ від великих медіа платформ? І чому такі платформи загалом загрожують свободі і незалежності ЗМІ?
Тут в першу чергу в цьому акції йдеться про те, що платформи відтепер, не матимуть можливості просто так видаляти за своїм бажанням медіа-контент. Це стосується насамперед контенту, який виробляють легальні медіа. Ось ці великі платформи, повинні розрізняти такі медіа, і у разі, якщо вони будуть незгодні з якимось контентом, повинні відтепер будуть повідомляти редакціям, що вони планують видалити такий-то контент. Редакції матимуть 24 години, тобто добу, для того, щоб відповісти на зауваження платформи. Ну і там уже залежно від того, яка буде комунікація, які будуть аргументи, буде прийнято рішення. Якщо ж медіа не відповідає на запит платформи, то тоді платформа сама вирішує, що з цим робити.
Для України цей момент є гіперважливим, тому що зараз дуже багато зусиль докладають представники громадянського суспільства, які працюють в медіасекторі, для того, щоб вести комунікацію з великими платформами, які видаляють контент, пов'язаний із злочинами Росії на українській території. Бо дуже багато наших медіа працюють над тим, щоб розкривати ці злочини. І коли вони публікують відповідний контент, той же Фейсбук або інші соцмережі, його блокують. З міркувань того, що це може бути жорстоко, чи насилля, чи їм здається, що це мова ворожнеча.
Поки Україна не є членом ЄС, тому тут цей акт напряму нас поки не стосуватиметься, але Україна має адаптувати все одно своє законодавство до цього нового акту. І я думаю, що ми також маємо вести прямі переговори з великими платформами для того, щоб ця норма стосувалася в тому числі і України, і українського контенту. Бо це надзвичайно важливо для України в умовах війни.
