Після Другої світової війни частина українського визвольного руху залишилася на території Радянської України, а інша частина, зокрема, і низка керівників, опинилася в еміграції. Ще на початку радянсько-німецької війни спецслужби Німеччини заарештували лідерів ОУН Степана Бандеру і Андрія Мельника, і основний час Другої світової вони провели у в'язницях. Вийшли на волю 1945 року, після чого повернулися до активної діяльності. Географічним центром українського визвольного руху за кордоном стало місто Мюнхен, яке перебувало в американській зоні окупації - на території Західної Німеччини.
ОУНівці не втрачали надії на повалення радянської влади і відновлення самостійності України. Для цього застосовували усі доступні їм за тогочасних умов засоби. Для існування і підтримки боєздатності закордонних центрів, ОУН почала працювати з провідними державами Заходу та їхніми спецслужбами.
У перші повоєнні роки лідери націоналістичного руху налагоджували контакти з представниками Управління стратегічних служб США, спецслужб Великої Британії, згодом – Італії та ФРН. Через обмеженість власних можливостей, головною метою співпраці було бажання залучити військово-політичні, оперативні та інші ресурси країн антикомуністичного табору для боротьби з Радянським Союзом, його розвалу і відновлення державності України.
Британські і американські спецслужби, в свою чергу, також готувалися до тривалого протистояння з СРСР і були зацікавлені у співпраці з ОУНівцями. Адже українці могли передавати західним партнерам розвідувальну інформацію про Радянський Союз в обмін на допомогу, фінансування, підготовку кадрів, постачання зброї і боєприпасів. Тож співпраця була взаємовигідною. Розповідає експерт з державної безпеки, дослідник спецслужб Юрій Михальчишин.
"В окупованих областях Західної України були структури, які контролювала ОУН. Сюди входили повстансько-партизанські загони, агентурна мережа і величезна кількість симпатиків організованого націоналізму та просто людей, налаштованих відверто негативно до радянської окупаційної системи. Звичайно, що це був колосальний ресурсний момент, який прагнули використати як американські, так і британські спецслужби. Вони готувалися до стратегічного і довготривалого протистояння. Ну, і ми пам'ятаємо, що "холодна " війна тягнулася десятиліттями. На її початках ставка робилася не на швидкі заходи, а на глибинну співпрацю, на впровадження агентури та здобування певних оперативних позицій. Відповідно, ця співпраця була взаємовигідною. Тому що український визвольний рух розраховував отримати фінансовий ресурс, можливості для підготовки своїх кадрів, логістичні шляхи для зв'язку з окупованими територіями України. Насамперед мова йде про можливості повітряного десантування, чим володіли і американські, і британські спецслужби, підтримання стійкого радіозв'язку з партизанськими загонами української повстанської армії. Ну і, звичайно, що це є підтримка в першу чергу фінансова, тому що будь-яка оперативна робота завжди потребує коштів".
Хоча співпраця ОУНівців з американською і британською розвідками почалася після Другої світової війни, перші кроки на шляху до неї були зроблені ще у 30-х роках минулого століття - за часів керівництва Євгена Коновальця. Розповідає історик Роман Піняжко.
"В 30-х роках на військовому цвинтарі в Арлінгнтні було поховано двоє українців: Яків Макогін і генерал Купчинський, родич відомого українського січового стрільця, композитора українських січових пісень. Яків Макогін ще в 30-х роках створив неофіційний офіс в Лондоні під приводом культурної просвітної діяльності серед невеликої громади Британії. Він активно пропагував співпрацю британських військових сил з українцями для відновлення своєї державності.
Осередок ОУН активно діяв в Америці та Канаді. Найактивніше Організацію фінансово підтримувала українська діаспора, куди входили колишні січовики в Канаді та Америці. Євген Коновалець навіть їздив до Нью-Йорка, до Канади ще в 30-х роках перед смертю. Тобто, це були перші закладини співпраці".
Є версія, що після Другої світової війни американські спецслужби хотіли видати лідера ОУН Степана Бандеру Радянському Союзу. Втім, не зробили цього. Розповідає онук лідера ОУН Стефан Бандера.
"Мені це розповідав Роман Купчинський, людина, яка працювала з Центральним розвідувальним управлінням: можливо, американці полювали за Бандерою, намагалися його вирахувати для того, щоб видати. Це, в принципі, логічно, бо, хто для них Бандера? Він міг бути розмінною монетою для американців. Пізніше вони виробили таку співпрацю, як пізніше з Миколою Лебедем. Бандера почав взаємодіяти з ЦРУ, він більше працював з МІ-6. Зрештою, Бандера в своїх писаннях чітко стверджував, що не можна до кінця розраховувати на західні потуги. Напевно, тоді прийшли інші керівники спецслужб. В кінці сорокових ще була ймовірність "гарячої війни", а пізніше протистояння стало "холодним". І американська розвідка зрозуміла, що ці ветерани підпільної боротьби всередині СССР можуть їм стати в пригоді. Мабуть, був якийсь період нерозуміння, але з часом і мовні бар'єри, і культурні зникли. Вони зрозуміли, що мета - спільна. Бандера був справді незалежним проукраїнським гравцем. Він не вписувався в жодні плани. Ні в німецькі, ні в російські, ні в американські. В нього завжди на першому місці були інтереси України і української самостійної соборної держави, яку він, на жаль, так і не побачив".
Збройна боротьба, яку вели ОУН і УПА з такими ворогами, як Німеччина і Радянський Союз, вимагала не лише консолідації всіх сил, але й створення особливого органу, який представляв би Українську державу світовій арені. Таким органом стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Її створили у липні 1944 року. УГВР задумувалася як позапартійний орган для керівництва українським рухом та його представництва за кордоном.
Президентом Української Головної Визвольної Ради був обраний Кирило Осьмак – колишній член Центральної Ради родом із Полтавщини, він належав до Української партії соціалістів-революціонерів. Генеральний секретаріат, тобто Уряд УГВР, очолив Роман Шухевич.
У документах згадується, що зв’язок з розвідкою США тримали члени Визвольної Ради: полковник УПА Юрій Лопатинський, священик Української греко-католицької церкви Іван Гриньох та колишній референт Служби безпеки ОУН Микола Лебедь, який на той момент перебував в опозиції до Степана Бандери.
Українська Головна Визвольна Рада почала співпрацювати з американськими спецслужбами. За 10 місяців фахівці з США підготували перших двох членів ОУН для десантування та шпигунства на території Радянської України. 5 вересня 1949 року двох українських агентів перекинули з Німеччини до СРСР на американському транспортному літаку без розпізнавальних знаків. Спроб збити літак в радянському повітряному просторі не було.
Через 4 дні агенти вийшли на зв’язок і повідомили, що приземлилися вдало, у них все добре, і вони готові продовжувати операцію. Швидше за все, на той момент парашутисти були вже мертві або працювали під контролем співробітників Міністерства державної безпеки СРСР. За наступні п’ять років американці закинули на територію України десятки агентів-націоналістів, але так само марно.
Якщо закордонне представництво УГВР співпрацювало з військовою розвідкою Збройних сил США, то закордонні частини ОУН, які контролював Степан Бандера, налагодили зв'язок з британською спецслужбою МІ-6. Відтоді у їхніх тренувальних таборах велася підготовка зв’язкових і кур’єрів. Українські бійці проходили спеціальні вишколи. Далі продовжує експерт і дослідник Юрій Михальчишин.
"Це була підготовка до виживання у важких природних умовах, до налагодження зв'язку в умовах складного рельєфу місцевості. Проводився вишкіл з тактики повстансько-партизанських дій, організації диверсій та підготовки кваліфікованих радистів, які мали бути зв'язковими між підпіллям на окупованих територіях і закордонними центрами. Звичайно, потрібен був логістичний ресурс – військово-транспортна авіація, яка могла доставляти групи парашутистів у важкодоступні лісисті і гірські масиви на території Львівської, Івано-Франківської областей України.
Британія і США хотіли використати у своїх цілях бойові загони ОУН, які здійснювали збройну боротьбу проти радянських військ і ОДБ. Також це передбачало широкі агентурні можливості для збору інформації про дислокацію з'єднань радянських військ, про розташування стратегічних об'єктів, роботу транспортної інфраструктури, арсенали озброєння, боєприпасів, системи зв'язку. Власне кажучи, це був своєрідний спосіб організації управління на території Західної України та можливість ведення антирадянської пропаганди, підготовки до майбутніх повстань в тилу радянських військ, коли розпочнеться гаряча фаза Третьої світової війни. Це було, безумовно, в стратегічних інтересах генеральних штабів Збройних сил Британії та Сполучених Штатів. Вони бачили, що мають справу з людьми, загартованими реальною партизанською війною і підпіллям, які потребували лиши ресурсів, а життєву і бойову школу ці бійці пройшли".
Офіційна співпраця закордонних частин ОУН із британською розвідкою МІ6 починається 1949 року. Британці погодилися відправити в Україну кілька груп, які мали десантувати з літаків на територію радянської України. Одну з таких груп очолив 37-річний Мирон Матвієйко, відомий в середовищі ОУН за псевдами "Усміх" і "Рамзес". А у британській розвідці він мав позивний "Модді". Матвієйко походив з родини священників з Тернопільщини. Під час війни він долучився до Служби безпеки ОУН, потім опинився в Мюнхені і очолив цю структуру.
Як пише історик Володимир Бірчак, у березні 1951 року пасажирським рейсом із Дюссельдорфа до Лондона вилетіли 20 співаків. Метою подорожі начебто було знайомство з культурою Великої Британії. Насправді ж це були майбутні десантники ОУН, яких дібрав Богдан Підгайний, давній товариш лідера УПА Романа Шухевича. Після приземлення їм видали нові паспорти – поляків, які вже начебто кілька років служать у королівському війську. Також ОУНівці отримали уніформу британських інженерних військ.
Вишкіл тривав 2 місяці. Українців навчали орієнтуватися на місцевості, стріляти, фотографувати. Вони вивчили сигнали, які слід подавати літакам, що доставлятимуть вантажі в нічний час. Група постійно змінювала місце проживання. Ще раніше в німецькому Бюнде семимісячний курс пройшли радисти.
Українцям видали кілька мобільних радіостанцій, топографічні карти, радянські гроші, документи, автомати та пістолети. Британців цікавили дислокація військ CРСР, особливо моторизованих і бронетанкових частин, а також відомості про нові шляхи залізничного сполучення. Додатково просили з’ясовувати настрої у самій Червоній армії, взаємини між офіцерами та солдатами, - пише історик Володимир Бірчак.
8 травня 1951 року українців доставили на британську авіабазу на Мальті. За кілька днів група ОУНівців полетіла через Грецію, Болгарію та Румунію на територію СРСР. Перед відправленням кожен отримав ціанистий калій. Його треба було вжити в разі потрапляння до рук радянського Міністерства держбезпеки.
Спецоперація була ретельно спланована, втім, група не знала, що один із її членів є зрадником. Розповідає експерт з державної безпеки Юрій Михальчишин.
"У групі, яку очолював Мирон Матвієйко, вже був діючий агент радянського МДБ. Він був впроваджений ще на етапі виходу закордон. Тобто, ще за 4-5 років до цих подій він вже працював з радянськими спецслужбами. І, проходячи вишкіл на базі британської розвідки як радист, він знав, чим займатиметься після приземлення у заданій точці в окупованій Галичині. Група Мирона Матвієйка зуміла на місці згрупуватися і без великих трат розпочати свою роботу. Спробували встановити контакт із місцевими представниками підпілля, вийти на певні явочні місця, передати документи, які підтверджували їхню справжність, тобто, були мандатами на те, що вони мають певні повноваження. Також група спробувала очолити і координувати роботу місцевого підпілля, отримати розвідувальні дані, налагодити роботу у радіоканалі зв'язку та передати безпосередньо своїм українським керівникам і британським колегам. Але у цей самий час, нібито виконуючи завдання, один з членів групи Матвієйка у Львові особисто писав доповідну записку замміністрові державної безпеки УРСР генералу Вадісу, який очолював оперативно-розшукові заходи по території Західної України. І, відповідно, через місяць ця група була локалізована, заблокована в одному з районів та оточена, було здійснено силове затримання. Мирон Матвієйко вже давав покази особисто генералу Вадісу та оперативникам МДБ.
Тоді ж американським військово-транспортним літаком десантували ще одну групу українських бійців. Її очолив особисто Василь Охримович, розвідник ОУН, який працював в структурі закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради. Продовжує Юрій Михальчишин.
"Вони теж десантувалися в травні 1951 року та активно діяли упродовж року. Сам Василь Охримович очолив карпатський провід організації українських націоналістів, тобто, встановив звʼязки з місцевим підпіллям, провів явки з командирами загонів, керівниками підпільних осередків, передав їм директиви від закордонного проводу. Також він зібрав розвідувальну інформацію, встановив сеанс радіозв'язку. Але восени 1952 року, в жовтні, його було затримано агентурно-бойовою групою МГБ, яка складалась в тому числі з колишніх вояків УПА, які добре знали методи і тактику роботи підпілля. Вони знали способи маскування криївок в лісі та способи зустрічі зі своїми зв'язковими, кур'єрами, добре знали місцевість. І от тоді, коли Василь Охримович потрапив на допит, то вже розумів, що Мюнхенський центр ОУН, який підконтрольний був Бандері, упродовж року часу системно дезінформувався в ході оперативної гри, яку вели МГБісти. Вони просто від імені заарештованого Мирона Матвієйко слали радіограми Бандері, посилаючи абсолютно дезінформаційні дані про суспільно-політичну ситуацію, про успіхи повстанського руху, про їхні плани і задуми. Просили, щоб присилали ще кур'єрів, грошей, боєприпаси, зброю, скидали ще підготовлених інструкторів, тобто, заманювали у чекістські сіті все нових і нових жертв. І от Василь Охринович, коли потрапив до рук чекістів, зрозумів, що підготовлені британцями українські націоналісти вже рік перебували в лапах радянських спецслужб і від їхнього імені йшла дезінформація до закордонного центру. Він сам не пішов на співпрацю з чекістами. Василь Охримович лише підписав листа до останнього командира УПА, полковника Василя Кука, вирішив, що далі він не піде. Ну і розумів, що чекістам майже вдалося розсварити між собою дві гілки українського націоналістичного руху. Вони змогли переконати місцеву сітку ОУНівського підпілля і загони УПА, які ще діяли, в тому, що закордонний центр в Мюнхені на чолі з Бандерою хоче торгувати їхнім ресурсом із західними спецслужбами. А сам Бандера в той час не має ніякого стосунку до реальної боротьби, до повстанського руху, і тільки експлуатує їхній ресурс за кордоном. Василя Охримовича влітку 1953 року Берія намагався використати для припинення вогню між органами МГВ і українським визвольним рухом. Але Берія сам був заарештований і розстріляний, то ці оперативні заходи було припинено. А Василя Охримовича було розстріляно в 1954 році в Києві".
Очільник групи, яка співпрацювала з МІ-6, Мирон Матвієйко потрапив у полон і погодився співпрацювати з радянськими спецслужбами. Він отримав псевдонім "Четвертий" і став ключовим учасником радіогри держбезпеки СРСР з іншими розвідками. За 1,5 роки він надіслав 32 радіограми з неправдивими свідченнями. В десятках повідомлень від його імені імітували діяльність ОУН, зливали військову інформацію та дезінформацію, повідомляли точки для начебто безпечної висадки парашутистів.
Завдяки цьому до 1954 року радянські спецслужбам захопити 8 кур’єрів, ліквідувати 33-х іноземних агентів, захопити 10 радіостанцій і важливі документи. 23 травня 1954 року у лісовому бункері був заарештований Василь Кук – останній керівник ОУН в Україні. Ймовірно, саме отримані від Матвієйка відомості дозволили радянським спецслужбам підготувати плани вбивств лідерів ОУН – Лева Ребета і Степана Бандери в Мюнхені в 1957 і 1959 роках.
Матвієйку тривалий час вірили і британці, і Степан Бандера.
Втім, він планував втечу. І одного разу спробував її здійснити. Розповідає історик Роман Піняжко.
"Була така курйозна ситуація. Коли Матвієйко жив на конспіративній квартирі у Львові, то, скориставшись моментом, вдарив одного з охоронців, вкрав гроші, зброю і втік. Він ніч прожив у Львові на цвинтарі: пішов на Янівський цвинтар, витягнув плиту із саркофагу, заліз і переночував. Наступного дня він обходив конспіративні квартири, ті адреси, які він ще знав. А його не було в Україні 8 років, з 1944 року. І виявилося, що вже фактично УПА не існує. Хоча реально вела беззбройну боротьбу до 1955 року. І зрозумівши, що вже немає ніякого змісту, він здався. Він відсидівся більше 20 років. І в 1984 році помер у Тернопільський області".
Вербування Матвієйка зіграло фатальну роль для руху українських націоналістів, - вважає експерт Юрій Михальчишин. Оскільки з тих пір радянські спецслужби володіли вичерпною інформацією про ОУН і її лідерів.
"Мирон Матвієйко, шеф служби безпеки закордонних частин ОУН, пішов на співпрацю з чекістами, оприлюднив низку закликів до підпільників в Україні: здаватися, виходити з явкою з повинною, припинити співпрацю з закордонними центрами "імперіалістичних розвідок", як це називалося. Здав всіх, кого міг і не міг, і прожив собі до 1984 року. Періодично кадибісти його тягали на різні там публічні зустрічі з громадськістю, з трудівниками села, з робітниками заводів, з інтелігенцією, де він вимушено виступав з дискредитацією ідеї українського націоналізму, поливав брудом своїх колишніх товаришів по боротьбі. Ну і, звичайно, перед тим він надав вичерпну інформацію, психологічні портрети лідерів української націоналістичної міграції. Він давав характеристики на Бандеру, на Лебедя, на Стецька, на їхніх дружин, на Лева Ребета, на Дар'ю Ребет. Більш того, можна говорити відверто, що в ході відпрацювання цієї інформації чекісти зробили важливі тактичні ідеї для організації замахів на території закордонних держав. Лев Ребет і Степан Бандера загинули, в тому числі, завдяки оперативній розробці, в основу якої лягли відомості від Мирона Матвієйка, колишнього начальника їхній розвідки, контррозвідки і особистої безпеки. Він відповідав 1946 року за особисту безпеку багатьох членів проводу. Такий от фатальний виток історії, коли людина, до якого сходилися всі нитки безпекового і силового блоку потрапила в руки чекістів і пішла з ними на співпрацю. От воно і пояснення, чому чекісти безпроблемно зуміли ліквідувати Бандеру в Мюнхені у свій час".
Більшість із десантувань, які здійснювали групи українських агентів, були провальними, оскільки вся інформація про спецоперації проходила через працівника МІ-6 Кіма Філбі. Він відповідав у британській спецслужбі за боротьбу з СРСР, а насправді - був завербований Радянським Союзом ще 1934-го року, тож зливав чекістам всю необхідну інформацію.
Кім Філбі був представником так званої Кембриджської п'ятірки. Це п'ятеро випускників відомого Кембриджського університету, яких радянські спецслужби завербували під час навчання у 30-х роках 20-го століття. Одного з них британська королева навіть посвятила у лицарі. Втім, усіх цих людей об’єднувала комуністична ідеологія і робота на радянські спецслужби.
Розповідає Юрій Михальчишин.
"Якщо говоримо про британську розвідку, то справжньою проблемою була наявність у ній внутрішньої групи агентів. Це знаменита "кембриджська пятірка". Найбільш відомий представник – Кім Філбі. Це колишні студенти Кембриджського університету. Крім Кіма Філбі, сюди входили ще Г. Берджесс, Д. Маклін (Маклейн), Е. Блант і Д. Кернкросс, Вони були ще з кінця 30-х років симпатиками комуністичної ідеології і завербовані під час подій в Іспанії 1936-1939 років. А за період Другої світової війни вони виросли до високих посад у системі британської військової контррозвідки, розвідки, дипломатії. Тобто, всі стали потужними фігурами, які могли впливати на кадрову політику, на ресурсну базу. І вони мали постійний зв'язок з радянською резидентурою в Лондоні, постійно зливали інформацію про підготовку груп, про координати їхнього десантування, про час і місце планованого приземлення, про особистий склад цих груп. Ці внутрішні агенти буквально передавали навіть справи цих десантників. Вони вважали, що це завербовані британцями українські агенти, тому їх напряму зливали своїм радянським кураторам. Отож, якщо вести мову про трагічну долю груп, яких готували британці, то ці операції були приречені від самого початку. Отак, наприклад, група, яка десантувалася в Тернопільській області, це група Мирона Матвієйка".
Так звана "Кембриджська п’ятірка" стала символом того, наскільки глибоко радянські спецслужби занурювалися у розвідки інших країн. Кім Філбі багато років передавав інформацію до Радянського Союзу і втік туди, коли зрозумів, що його от-от викриють. В СРСР агент прожив з 1963 року і до своєї смерті у 1988-му. Розповідає історик Роман Піняжко.
"Кіма Філбі зловили тільки в 60-х роках. Він втік з Бейруту, тому що один з радянських розвідників перебіг на сторону американців. А радянська розвідка мала дані, що він знає про Кіма Філбі. Тому його дуже швидко евакуювали з Бейруту через радянський корабель. Вони знали, що Філбі там перебуває по роботі, він був співробітником дипломатичної місії. Йому повідомили, він швидко зібрав речі і сів на радянський корабель в Бейруті".
Діяльність Кембриджської п'ятірки, яка зливала інформацію Радянському Союзу, можна вважати величезним провалом у роботі британських спецслужб, - вважає експерт з державної безпеки Юрій Михальчишин. І, звісно, це суттєво послабило український визвольний рух. Згодом спецоперації з десантування ОУНівців на територію України були припинені. Розповідає експерт.
"У 60-х роках, коли вже були згорнуті операції у зв'язку з ліквідацією бойових дій підпілля ОУН в Західній Україні, було виявлено зв'язки Кембриджської пʼятірки з радянськими спецслужбами. Деяким з них вдалося втекти. Хтось невеликий термін відсидів. Але це відбулося настільки пізно, що це треба кваліфікувати як ганебний провал британської контррозвідки. Тобто, вони роками були агентами, постійно службово росли, допомагали один одному і сприяли кар'єрному просуванню. Ну це, по суті, ранг замміністра, якщо брати щаблі зростання по державній службі. І виявилося це все аж в середині 1960-х років, коли вже нічого не можна було виправити. І більшість із цих людей навіть не вдалося притягнути до кримінальної відповідальності".
Восени 1954 року ЦРУ також повністю згорнуло десантні операції в Україні, Литві, Латвії, Естонії та Молдові. Використовувати емігрантів для шпигунства на їхній колишній батьківщині не стали також в Румунії, Польщі, Чехословаччини та Югославії. Залізна завіса Радянського Союзу та його союзників в 1950-х була майже непроникною, і не лише для американців.
Далі продовжує Юрій Михальчишин.
"У 1950-х стало зрозуміло, що реальні бойові можливості у київського підпілля вичерпані, що ніякої системи управління опором не існує, є тільки розрізнені групи. І цей героїчний спротив не має ніяких перспектив, з-під нього вибили соціальну базу. Тобто, радянська влада, по-перше, депортувала велику кількість сімей, членів націоналістичного підпілля, заарештувала і затримала в бойових діях десятки тисяч підпільників зі зброєю в руках. Крім того, оголосили низку амністій для тих, хто ще продовжував боротьбу у лісових гірських масивах. Тобто, по суті, масового руху вже не було. Це були вже десятки підпільників, а не сотні і тисячі. І оце згасання було очевидним для американських фахівців. Вони зрозуміли, що також можуть стати жертвою дезінформації, як їхні британські колеги. Американці зрозуміли, що тих протягом року водили за носа і розповідали різні казки, які мгбісти придумували у своїх шифрованих радіограмах, маючи в руках рації, частоти, радистів, всі паролі, умовні кодові позначення, якими вони користувалися. Просто працювали під їхнім контролем. Американці, врахувавши це, вирішили, що проєкт треба закривати. І просто припинили співпрацю".
Окрім участі у десантуваннях, є інші приклади, коли українці в ті часи працювали на британські спецслужби. Далі розповідає Роман Піняжко.
"На мене справив враження один чоловік. Його звали Роман Бериляк. Це унікальна людина, вояк української армії. Я дуже коротко розкажу його історію. В 1936 році він начебто брав участь в Олімпіаді серед боксерів-юніорів в Берліні, навіть бачив Гітлера. В 1939 році він у віці 15 років одружився з молодою дівчиною, народилася дитина. Його арештувала радянська влада і відправила в Мордовію. А вже в 41-му році почали формувати армію Андерса. Він вкрав документи померлого військово-полоненого поляка. Так він видав себе за громадянина Речі Посполитої. Бериляк прийшов весь шлях від Ірану аж до Монте Кассіно і опинився за кордоном в Західній зоні. Згодом він пішов на співпрацю з британською спецслужбою. І його відправили через Одесу. Тобто, якийсь був торговий корабель, який прямував у Радянській Союзі. Висадився. Він мав виконати якесь британське завдання, але це не було пов'язано з УПА. Також планував зв'язатися зі своєю сім'єю. Якщо він вдало проведе операцію, то йому допоможуть евакуювати родину. Але в Одесі на нього чекали, і від розстрілу Бериляка врятувала смерть Сталіна. Це був 53-й рік. Потім він працював на швидкій допомозі. Казав, що вже за часів незалежної України він написав до британської королеви, розказав свою історію і йому від британського уряду прийшло тільки 500 чи 200 фунтів подяки. Хоча він мав пенсію від польської держави як вояк армії генерала Андерсона. От таких випадків багато".
Члени ОУН або УПА, які залишалися на території Радянської України, мусили приховувати своє повстанське минуле – фактично і надалі перебувати у підпіллі.
Співпраця ОУНівців з західними розвідками мала вплив на подальші події, які розгорталися у післявоєнному світі, - вважає Роман Піняжко.
"Співпраця з американськими і британськими спецслужбами, фактично, триває по сьогоднішній день. Був створений Антибільшовицький блок народів. Не будемо приховувати, що це був проєкт з ЦРУ. Ми знаємо, що ще у 1956 році Ярослава Стецько їздила в Тайвань на антикомуністичну конференцію і зустрічалася з Чан Кайші, лідером китайського антикомуністичного руху. На основі цього було сформовано Раду Свободи. Її українська секція проголосила наступне покоління України в еміграції".
Розвідувальна робота українських закордонних центрів не припинялася практично до розпаду СРСР. У різні періоди вони намагалися використовувати для своєї діяльності канали культурного, наукового, молодіжного обміну, приватні поїздки, а також участі у міжнародних форумах. На шляху до відновлення української державності ОУНівці використовували всі можливі методи. І не залишали наміру позбутися окупації СРСР у будь-який спосіб.
