Ірпінь не був скорений. Він воював, не втрачав боротьби й надії

Ірпінь не був скорений. Він воював, не втрачав боротьби й надії

28 березня 2022 року було звільнено Ірпінь на Київщині. Місто, у якому російські загарбники перебували 23 дні, стримало ворога на шляху до столиці. Звільнення Ірпеня, яке отримало звання міста-героя, назавжди увійде в новітню історію України. Якими емоціями та відчуттями живе Ірпінь сьогодні ― розповідає журналістка Наталія Парака.

 

0:00 0:00
10
1x

 

Акція до Дня українського добровольця в Ірпені 14 березня 2024 року. Фото: ФБ-сторінка "Відлуння руйнації"

 

Росіяни не чекали такого відчайдушного опору

Ірпінь  маленьке містечко за сім кілометрів від Києва, два роки тому стало відомим на весь світ. Саме у березневі дні 22-го там визначалась доля столиці і, без перебільшення, доля усієї країни. Росіяни не чекали такого відчайдушного опору, і навряд чи вони розуміли, що на захист рідного містечка стали звичайні мешканці Ірпеня, добровольці, молодші і старші, чоловіки і жінки.

Олексій: Я заступник командира батальйону добровольчого формування "Ірпінь". Я з перших днів повномасштабного наступу долучився до сил спротиву. Найбільше, що вразило ― гідність людей, які об’єднались заради однієї ідеї ― захисту. Звичайні громадяни просто приходили, приносили їжу, не були байдужими. Я думав, що більшість людей виїде, але навпаки ― багато хто залишився. Це нова історія України. Жахливі події, але люди переоцінили мислення і ставляться зовсім по-іншому.

Йосип Адамович Горлевський, з яким познайомилися під час вшанування добровольців в Ірпені, ― чи не один із найстарших захисників, принаймні з тих, кого нагороджували у день добровольця. Втім, на запитання про вік Йосип Адамович усміхається.

Йосип Горлевський: Молодий… Живу тут з 1975 року. Коли почався наступ росіян, ми були на машторфі  (завод  ред.). Треба було возити блоки. Я як колишній вояка-сержант погодився возити. Ми укріпили пост. Потім я пішов на блок-пост "Криничка", там мене поранило, багато хлопців загинуло. Вже потім мене в госпіталь перевезли. Світла не було, ми у підвалі лежали. Потім на Романівку, а далі перевезли до Києва в хірургію. Права нога у двох місцях перебита, три місяці лежав. У мене квартира побита геть. Нам дали польський будиночок, живемо там і чекаємо, поки нам побудують. Головне ― живі.

Багатьом місцевим поки доводиться жити в тимчасовому житлі, або ж у своєму, але пошкодженому. Та Ірпінь ― відбудовується. Маленькими кроками змінює чорні, обгорілі фасади будинків на нові; його вулиці-дороги, що були пошматовані снарядами ‒ зі свіжим покриттям. Відбудовано Романівський міст, але цей, новий, змійкою огинає понівечений старий, що став дорогою життя і прихистив під собою сотні містян, які вибирались тоді з палаючого Ірпеня. Він залишиться меморіалом, зберігаючи в собі пам’ять страшних подій.

Пам’ять ― те, що залишається матерям і дружинам добровольців, які захистили місто ціною свого життя. Ірпінь у березневих боях 22-го здобув право називатися містом-героєм і містом героїв. Але, поклавши руку на серце, мабуть, більшість містян відмовились би від цього звання, аби лиш усі залишилися  живими. Відстоюючи Ірпінь, загинуло 39 місцевих добровольців.

Акція до Дня українського добровольця в Ірпені 14 березня 2024 року. Фото: ФБ-сторінка "Відлуння руйнації"

Згадують матері, дружини, діти

Вони згадують своїх рідних, і досі не вірячи, що їх немає. Так, ніби вийшли ненадовго, десь поїхали на певний час…

…Я Алла, мій чоловік загинув 5 березня. У цивільному житті він був поліцейським у відставці. З перших днів вторгнення пішов добровольцем.

…Я мама загиблого сина Сухих Ігоря, загинув 24 березня на вулиці Мінеральній. З перших днів пішов. Сказав, що це моє місто, тут я народився, тут мої діти, я йду їх захищати.

…Мене звати Оксана Смірнова. Син Сергій Смірнов загинув у свій день народження 25 березня під час охорони Романівського мосту, коли окупанти відходили від Ірпеня. Прилетіла ракета в те місце, де хлопці переховувалися. Він на місці й загинув.

…Я Людмила Кротких. У мене пішли двоє синів одразу в перший день. Молодший Ігор загинув, а старшого було поранило, але спасибі лікарям ― його витягли з того світу. Менший жонатий, у нього діти. Але він казав, що це наш Ірпінь, я буду захищати. І чоловіка 28 числа на Десятій лінії вбило, йому було 83. А мене ранило 12 березня у дворі, мені 73. Хлопці залишалися на постах. Бувало вночі приїжджали по теплий одяг. До кінця стояли.

…Два роки пройшло ― все зараз перед очима, нічого не забулося. Сьогодні я йшла цими місцями, де він малий грався з дітками. Все здається, що він живий, десь у відрядження поїхав. Я себе так налаштувала, що жду його. Усе нагадує про нього. Він тут виріс, у садочок ходив. І діти його кажуть, що наш тато ― ангел, він живий і нас охороняє.

…У нас в сім’ї є менша дочка, за освітою юрист. Перед новим роком вона пішла у військкомат. Каже, я відчуваю, що повинна, іду мстити за Ігоря. Чоловік сидить у кріслі, сльози на очах. Каже, бачите, яких я виховав дітей. Гордість переповнює, що дівчина йде мстити за брата. Я раніше сварилась на чоловіка, навіщо вчив стріляти. А зараз кажу їй: я не проти, я прийму твій вибір.

Розповідають дівчата Марина та Ліза, які долучилися до Ірпінського молодіжного військового руху "Опір":

Ірпінь дуже ожив у плані військового руху. Ми навчаємось, щоб вміти захистити себе та наші родини. Треба знати, що таке зброя та як нею користуватися. На жаль, наша історія циклічна. Якщо не зараз, то війна сто відсотків буде через декілька років. Я особисто з батьком із 10 років займаюся військовою підготовкою, це з 2016 року. Ірпінь ― це моє місто, ми тут виросли, це наш дім, і ми за нього будемо боротися.

Учасники акції до Дня українського добровольця в Ірпені 14 березня 2024 року. Фото: ФБ-сторінка "Відлуння руйнації"

У цих дубах наша енергія, спротив і незламність

Ірпінь ― місто парків, більше п’ятнадцяти зелених зон розкинулись на його території. Два роки тому дерева, як і люди, захищали рідне містечко, перехоплюючи кулі й осколки своїми стовбурами. В ірпінських парках і досі можна побачити зранені дерева, а ті, що постраждали найбільше, вже зрізані. Серед таких ― велетні-дуби у парку неподалік добре відомого героїчного блок-посту ТЦ "Жираф". І тому в Ірпені, попри війну, відновлюють парки і саджають дерева. Розповідає Катерина Пасюк, керівниця КП "Управління благоустрою міста":

Тут найбільше постраждало дубів. Це такий природний парк. Ми вирішили, що в цьому парку, де багато пошкоджених дубів зрізали, треба їх символічно висаджувати. Про зміни говорити під час війни дуже тяжко, адже гроші йдуть насамперед на армію та відбудову житла для людей, а потім на все інше. Я спілкувалася з хлопцями, які боронять Україну на фронті, і вони кажуть: ми там не для того, щоб ви, склавши руки, сиділи й чекали перемоги, а щоб ви тут робили корисні справи. Дуби ― це незламність, і кожного дня ― це наш фронт.

Валерія Бондаренко керівниця міжнародного культурно-гуманітарного проєкту "Відлуння руйнації", натхненниця багатьох волонтерських проєктів на Київщині, каже, що в Ірпені буває чи не найчастіше. Саме за її ініціативи у місті й відбулася акція "Посади ірпінський дуб незламності ― зміцни себе та Україну", до якої долучилися мами загиблих добровольців, представники міжнародних організацій, студенти, митці.

Валерія Бондаренко: Відчуття, що саме тут народжується психологія переможців. Ірпінь не був скорений. Він воював, не втрачав боротьби й надії. Влада боролася разом із людьми. Тут відчувається міць, зародження сили. Україні потрібна психологія переможців, вона формується саме так. Ми з вами можемо перебувати у зневірі, ситуація важка. Але нам треба міцнішати. Тому що той, хто борець, той здобуває світ. Ми зараз боремося кожен по-своєму. Посадка дубів ― це завжди елемент безсмертя, адже дуби живуть набагато довше за людей. Це таке послання майбутнім поколінням. У цих дубах наша енергія, спротив і незламність. Тому ми тут і будемо продовжувати.

Учасники акції до Дня українського добровольця в Ірпені 14 березня 2024 року. Фото: ФБ-сторінка "Відлуння руйнації"

Кажуть, що дуб ― це дерево, яке своїм характером ніколи не гнеться, його можна тільки зламати. Але чи можна зламати тих, хто хоч раз здобував перемогу? Каже Юлія Пітенко, членкиня міжнародної ради руху "Slow Food", яка теж посадила "свій" дуб в Ірпені:

Саджайте дуби, де тільки можете. У лісах, парках, біля своїх будинків. Нам усюди потрібні дуби. Тому що сосни й берізки ― це 50 рочків, а дуби ― на віки.

Останні новини
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
Буря емоцій всередині: Паліндром презентував сингл "Я маю крила"
Буря емоцій всередині: Паліндром презентував сингл "Я маю крила"
Українські премʼєри 15-22 листопада: Zwyntar, Паліндром, Діти Інженерів, The Unsleeping, Sasha Boole
Українські премʼєри 15-22 листопада: Zwyntar, Паліндром, Діти Інженерів, The Unsleeping, Sasha Boole
Тримати в серці місце для любові: Positiff  представив сингл "Діаманти"
Тримати в серці місце для любові: Positiff представив сингл "Діаманти"
Новини по темі
У нинішній редакції бюджету-2025 соціальні виплати та зарплати військовослужбовців заморожені ― Гончаренко
"Носив вишиванку та розмовляв українською": історія засновника музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип"
"За два тижні до обміну я знепритомнів на перевірці". Повне інтерв'ю Максима Буткевича
"Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич
Поступово російська армія стає маршовим батальйоном ― Коваленко про 1000 днів війни