Жовтневе Середземне море. Ми виходимо у великий шторм. Швидкість вітру — вузлів сорок. Марина залишається позаду, яхта потрапляє у коловорот, її хитає так сильно, що нудить всю команду. Хвилі з триповерховий будинок насуваються й б'ють звідусіль, спереду, ззаду і навхрест. У цей момент я відчуваю себе маленьким-маленьким. Крихітним.
Згадую далі. Ми переходимо з острова на острів. Ніч. Вітру майже немає, йдемо під мотором. Відстань невелика, миль п'ятдесят. Вимальовується світанок. Боязкий, ніжний, ледь рожевий. Ставимо грот. І раптом, з лівого борту я відчуваю чиюсь присутність. І ми бачимо дельфінів. Вони йдуть зграєю так близько, що до них можна доторкнутися рукою. Великі, океанські, розкішні. Вони супроводжують нас миля за милею, до сходу сонця. І зникають так само раптово, як і з'явилися. Вже пізніше я дізнався, чому вони йшли за нами. Бо це було полювання, вони шукали косяки риб, і використовували гуркіт нашого гвинта як прикриття.
Красиво. І штиль, і шторм. Але на яхті у морі важко повністю віддатися спогляданню краси.
Тільки у гавані, коли яхта пришвартована, і погода тиха, можна розслабитися. А ще краще на березі, на піску чи на горі. Крок за крок доходжу до верхівки Монтанья-Роха, сідаю і дивлюся на воду. Сонце відбивається в кожному русі моря, сріблить бірюзове мерехтіння. Розмірений плескіт. Простір. І спокій.
Я видихаю, вдихаю, рахую до десяти і виглядаю з підвалу на поверхню. Пакунки вже лежать на звичному місці. До другого вибуху залишається трохи часу, мушу встигнути.
Постачання в Бахмуті працювало дуже організовано. Настільки крутої логістики я більше ніде не зустрічав. Двічі на день приїжджала "беха", БМП, бойова машина піхоти. Приїжджала дуже регулярно й дуже небезпечно. І евакуація була крута. Поранених забирали швидко. І 200-тих теж забирали.
У Бахмуті з нами було багато підрозділів інших бригад. Бехи привозили для нас воду, паливо для генераторів, їжу, одяг, старлінки, бойові комплекти. На "великій землі", в Часовому Ярі, пакети підписувалися, і відправлялися на точку вигрузки.
Ті позиції ми тримали два тижні. На точку вигрузки ходили по черзі, хто вільний, той і біжить.
150 метрів — від нашого спостережного пункту на вулиці Чайковського до того місця, куди доїжджала БМП. Фактично, одна десята милі… невелика відстань. У гарну погоду на притомній яхті цю відстань можна пройти за двадцять секунд. Але це не морський простір між Канарськими островами. І в небі над Бахмутом літають не чайки. Це 150 метрів, за якими пильно спостерігають "Орлани" і прострілює ворожа артилерія.
Звісно, росіяни вже знали: якщо їде БМП, значить, ми будемо виходити забирати речі. Все відбувалося за певною процедурою: оператори передавали артилерії, бехи їхали, ми вибігали, і тут накривало. Ймовірно, вони намагалися вполювати саме БМП, але діставалося нам. Залітаю у підвал, й одразу прильот. Уламки, цегла, штукатурка, скло. А потім, наважуся вийти, підхоплю цю їжу / паливо / воду і молитимуся, аби донести…
А одного разу на точці я прихопив чужий мішок. Вперше і востаннє. Поруч з нами стояли хлопці з шістдесятої бригади. Мішки для них лежали дуже довго. Дивлюся, день, другий, ніхто не забирає. А в них ковбаса, сік. Хлопці, дякую вам за ковбасу, вибачте, будь ласка.
Вдихаю, видихаю, рахую приходи, перший, другий, третій. Мозок ніби заспокоюється, тіло трохи зігрівається. Згадую пічку в бліндажі.
На позицію на Донеччині ми виходили групою по п'ятнадцять людей. І на цю компанію міг бути лише один бліндаж, ми жили в ньому по черзі. А в інші дні — в окопчиках. А окопчик — це лежанка у виїмці, зверху накрита клейоночкою, яку притримують патички. І всередині холодно. Зима, вітер, степи, мороз мінус тринадцять. Промерзлий ґрунт.
З окопами мені щастило. Мені завжди діставався лакшері окопчик. А коли окопчик лакшері? Коли в нього не задуває й не заливає. Для цього, після спуску в окоп робився поріжок, щоб зупинити воду. Вхід закривала тепла важка ковдра, а не клейоночка. Далі в окопі я облаштував килим — це каремат. Ліжко — це спальник. І звукове оформлення було — це арта та миші. Заходив усередину окопа, хоча, скоріше, ліз. Із собою мав мівіну гарячу, сальце нарізане, ну, або м'яско, те, що лисиці не доїли. Каву приготував. Новини в телефон завантажив на старлінку, сів за столик, бо в лакшері окопах є ніша-столик. На столику, під рукою, граната, УЗРГМ-ка 5.45 і — вечеря.
Й окопні свічки. Свічки рятують. Не всі ми користувалися, але я — люблю тепло, тому запалював свічку обов'язково. Навіть незважаючи на кіптяву на обличчі вранці.
А було так, що три дні йде дощ, а потім мороз. Потім знову дощ. На мені термобілизна, три пари шкарпеток, однострій.
Після дощу берці мокрі, штани мокрі, треба десь сушитися.
Ставлю на поріжок берці, вниз дві свічечки, зверху ще штани. Поїв, заліз у спальний мішок, зігрівся, сплю.
Свічки працюють довго. Теплі, класні. Наповнювачі бувають різні. Одні дуже екологічні, чисті, ароматні. А інколи трапляються такі, що сильно чадять. І зранку прокидаюся, все обличчя чорне, краса…
Й особливо не вмиєшся, бо вода є, але дуже умовно. На першій позиції ми недосвідчені були, паки з водою принесли і залишили їх на вулиці, і вода моментально замерзла. І от така пригода: вода є, а скористатися нею — ніяк, навіть гризти не можеш, бо вона в пластикових пляшках з вузьким горлом.
Вода перетворюється на лід дуже легко, а відігрівається довго. Якщо в такому стані її ставити в окоп — вона буде розморожуватися добу-дві. Можна піти у бліндаж з пічкою, але пічка маленька й ледь-ледь витримує всіх, хто хоче випити кави, чаю, супу і просто зігрітися.
Тому ми почали спати з водою. Тримали її в окопі. Оберігали від вітру. Гріли свічками. Навіть, якщо вода залишалася дуже холодною, вона не замерзала.
Окрім пляшки води, у рюкзаку обов'язково має бути шоколадка або шоколадний батончик.
Перше, що солдат бере з собою, коли переміщується, — це зброя і рюкзак. Якщо вийде одразу взяти і спальник — прекрасно, але то вже розкіш.
Ти ніколи не знаєш, скільки доведеться йти і де опинишся.
Тому завжди в рюкзаку мав солодке. Але не завжди доводилося мені з'їсти ці солодощі. Бо миші. Варто залишити рюкзак без нагляду, воно, гівно таке мале, залазить в рюкзак, обгризає шоколадку і батончик по периметру і йде собі спати. А я і без шоколадки, і без настрою.
Потім уже привчився закривати рюкзак настільки щільно, щоб жодної шпаринки не було… Закривати всі наліпи, всі зіпи, аби не залізли туди наші співмешканці.
А миші в нас жили здоровенні, як груші. Красиві. Жирні. Підготовлені до зими. Шорстка блищить. Очі блищать. Сидять, дивляться вовком. Одну мишу навіть приручили. Їла з рук. І сир, і м'ясо. А в мене в окопі були якісь дикі. Я їм обід готував, і на столик розкладав, а вони бажали лише солодкого.
Вдихаю, видихаю. У голові лунають уривки популярної пісні в тональність чергового прильоту.
Наважитися вийти на лінію бойового зіткнення — важко. Хвилююся. Просто дихати рівномірно не допомагає. Тоді на мить виглядаю з підвалу. І застосовую техніку "Заземлення". Я концентруюсь на предметі, на який я дивлюсь, й описую його. Небо… Небо яке? Небо — блакитне, хмарки білі й пухнасті. Опускаю погляд трохи нижче. Тополя. Тополя яка? Сірувата, гілляста. Трошки нижче… На дорозі пікап. "Нісан". Роздовбаний. Перевернутий. Без коліс. Гаразд, ще нижче. Кульбаби, рясно-рясно. Стебла зелені, квіточки жовті. Хвилювання відступило. Тепер потрібно вийти. Для цього я молюся. І тоді, і зараз.
"Господи, ти мій Бог, мій Творець,
я — твоя дитина. Ти ведеш мене в цьому житті.
Ти обіцяв, що і тисячі, і десять тисяч навколо мене ляжуть,
але я залишуся неушкодженим.
Ти обіцяв це у Слові твоєму.
Господи, я — твоя дитина. Керуй, будь ласка, моїм життям.
В твої руки віддаю своє життя і довіряю тобі.
Укріпи мене, дай мені сил вийти на позиції
і повернутися живим.
Молюся за хлопців і за всіх нас.
Во ім'я Ісуса Христа, Амінь".
Есей "Вдих, видих". Віталій Кириченко
