Зранку в столиці вила сирена повітряної тривоги. Від Почайної досі тягнеться над містом димна грива пожежі. Київ чув, і як вибухнула ракета, і як потім істерично перегукувалися карети швидких допомог. Тут кожен знає, що може опинитися під завалами, отримати поранення чи каліцтво.
Я думаю — а хоч у когось із цих безтурботних хлопців і дівчат є з собою турнікет? Чи індивідуальний пакет або бандаж? Немає. А в мене є. Турнікет, і бандаж. Лежать у сумці, а сумка на мені, висить через плече. Звичка.
За протоколом військовий найперше має зберегти власне життя і дієздатність. І турнікет у моїй сумці — він мій. Якщо раптом мене поранить, у руку чи ногу, я дістану свій турнікет, і сам собі, як мене вчив інструктор з тактичної медицини, перетягну скалічену кінцівку, зупиню кровотечу та виживу. Якщо від поранення я втрачу свідомість, то мій побратим відкриє мою сумку, витягне мій турнікет або бандаж, та моїм бандажем зробить мені перев'язку. Так це працює.
Коли в бою поряд з тобою ранить бійця, ти надаєш йому допомогу його турнікетом, його аптечкою. І ніколи — своєю. Бо твоя аптечка для допомоги тобі. Так ми стаємо функціональними бійцями.
І ці хлопці й дівчата в київському пабі п'ють пиво і сміються навколо — не функціональні бійці. Якщо сюди влучить ракета, на цих хлопців і дівчат летітимуть скалки й уламки цегли, а я за протоколом буду шукати їхні турнікети у їхніх сумках чи наплічниках. І мені здається, я знайду там навушники, ментолові жуйки, павутиння зарядних пристроїв, павербанки, цигарки електронні чи аналогові, але не турнікет. І мені доведеться перев'язувати поранених тим, що потрапить під руку: рушником чи ременем від наплічника. Втрачатиметься час, з ним і кров, а з кров'ю — чиєсь життя.
Я думаю — скільки ж пацанів на фронті вмирають не від того, що їх вбиває миттєво, а тому, що вони спливли кров'ю.
Цей паб такий безрозсудний. Здається, тут не думають про погане, здається, тут його забули, заплющили очі — якщо я не бачу страшного — його не існує. Засунули жах у найдальший куточок. Сподіваємось, що минеться. Що жахливе станеться не з нами.
Привілей такого паба, у такому тиловому місті — можливість не бути постійно готовим до поганого.
У прифронтових містах інакше, там завжди готові до удару. Він або щойно був, або скоро буде. І цей удар треба витримати. Ця готовність живе в них, циркулює їхніми венами, сидить в їхній печінці.
Тут сусіди добре знають сусідів, бо їхні життя залежать від того, чи вони допоможуть одне одному… Тут тримають документи у поліетиленовому пакеті, щоб вони не розмокли від води пожежної машини, що тушитиме будинок після прильоту або від дощу, що поливає тебе безперервно три дні. Тут у кожного завжди з собою аптечка, а ще ліхтарик, складний ніж та павербанк.
Коли живеш так близько від війни, безтурботність дорівнює смерті. Війна оселяється у тобі, як вакцина, що виробляє імунітет. Як отрута, до малих доз якої звикаєш…
У цьому київському пабі я відчуваю цю отруту війни особливо чітко.
Якось в мене була тижнева відпустка, і я приїхав до родини в Карпати.
Три дні я не виходив з готельного номера. Сон, телевізор, тиша. Махровий халат, сніданок на білих тарілках, сервіс. Немає тривог, не треба прислухатися до жодних звуків, можна просто спати.
Моя тринадцятирічна донька хотіла показати мені красу гір та лісів. Але я так і не зміг себе вмовити піти в туристичний похід. Я встиг находитися багнюкою фронтових лісосмуг та пожити в земляних норах. Я спав, спав, спав.
Якось мене запитали, без чого вам важко уявити свій ранок, і я відповів — без берців. Бо коли прокидаюсь, мій другий рух — взути берці.
Але це неправда. Я не можу уявити ранок без відчуття невиспаності. Я постійно хочу спати.
На третій день відпустки я вийшов у ресторанчик. Там вже була жінка з дитиною, жінка глянула на мене й сказала: "До нас приїжджали люди із Запоріжжя, вони теж перші три дні з тижня відпустки просто спали у цій тиші".
Я думаю — бо вони втомилися від тривожності й тривог.
У далекому тилу не треба прислухатися. Або постійно моніторити в телефоні тривоги. Можна не чекати, що командир гукне тобі в рацію, що вже треба кудись мчати, заходити на позиції, готуватися відбити ворожий штурм.
Просто вимикаєш усе й вимикаєшся сам. Повертатися, звісно, складно.
Із тих самих Карпат на позиції я їхав машиною, і мене дорогою мало не застрелили свої ж, майже побратими.
Від районного центру до села, за яким уже передові траншеї, було дві дороги, коротша, асфальтована, побита мінами та снарядами, пережована гуслянками танків, яка постійно прострілювалася орками, та довша, ґрунтова, що вихляла проміж нескошених хлібних полів. На перехресті з землі стирчав хвіст ракети, як попередження, і я обрав довший шлях.
Напередодні два дні лила злива. Дорога перетворилася на багнюку, в'язку, мов розтале масло. Джип, старий праворульний корч, повз повільно й тяжко. По дорозі — улоговина, з дрібним лісочком навколо. Тиждень тому тут жили лише зайці та вогкість.
Коли я повільно та обережно в'їхав в улоговину, з лісочка на мене вистрибнули кілька бійців з автоматами.
- Стій! Будемо стріляти!
І без жартів заклацали затворами автоматів, суворо та впевнено. Та й які жарти, до передової кілька кілометрів, добре чутно, як за пагорбом гупають розриви снарядів, ще й я за кермом сиджу підозріло цивільний, джинси якісь, сорочка в клітинку. Розслабився в тилу, у військову форму не переодягнувся, відвик від прифронтових порядків, відчув це задоволення не бути постійно готовим до поганих несподіванок. А несподіванка, ось вона, дивиться в мене чорним дулом автомата, і палець бійця вже шукає спусковий гачок, нервово тремтить.
Я намагаюся пояснити, що свій, з відпустки повертаюся. Вони кажуть — діставай військовий квиток, показуй.
До відпустки, на передових позиціях, доби три нас поливав дощ.
Військовий квиток у пакеті, звичайно, але туди все одно натекла вода. Документ розмок, печатки попливли і фотографія трохи відстала. Коли сушив квиток, думав, що треба фото приклеїти, але так і не приклеїв.
- Тільки повільно документи діставай. Якщо що — стріляємо без попередження, — бійці командують, перекрикують один одного.
Я обережно дістав військовий квиток, відкрив, і тут фотографія моя остаточно відклеїлася і як метелик, повільними зигзагами, туди-сюди, злетіла у багнюку під ноги здивованих бійців.
Я і досі не розумію, чому мене там не застрелили. Шум, галас, крики, погрози, все було, але не застрелили.
Може, бо на шум прокинувся їхній командир, вибрався з намету і сказав — ви що, з глузду з'їхали, це ж Паштет, ми з ним у сусідніх будинках стоїмо.
Виявилося, що я натрапив на поповнення танкістів, які щойно прибули на посилення, з десятком нових танків, вдало й успішно замаскованими в улоговині з дрібним лісочком.
Так я моментально перейшов від тилового життя, в якому можна не одягати форму, можна безтурботно вештатися, в якому в тебе завжди є час домовитися.
Домовлятися, мати час поміркувати, посперечатися і влаштувати обмін думками — це атавізм щойно мобілізованих, вчорашніх цивільних. В армії не люблять демократію. У війську в тебе є наказ, і ти маєш його виконати.
Учорашнім цивільним це складно. Мобілізовані приходять зі своїм громадянським досвідом. Коли отримують наказ, починають думати, а чому ми це робимо, а навіщо, а для чого. Кадрові військові рідко думають: навіщо виконувати цей наказ, але одразу думають, як будуть його виконувати. І виконують. У складних умовах, ризикуючи власним життям, всупереч, а не завдяки — виконують!
Здається, це звучить безглуздо і зневажливо до військових. Я й сам так міркував, доки влітку 2022 року не опинився в обороні під Харковом.
Ми тримали лісосмугу, звичайний шматок невідомої нам землі без назви. Нас постійно та щільно обстрілювали росіяни, з артилерії, танків та мінометів, кожен день, з короткими перервами на сніданок, обід і вечерю. Ми божеволіли від нескінченних розривів, отримували поранення, вмирали, і не розуміли, чому наші не стріляють у відповідь. Якого фіга на тридцять ворожих прильотів наша арта в кращому випадку робить один чи два постріли. Ми були впевнені, що нам віддали безглуздий наказ, кинули на м'ясо, що про нас ніхто не думає, а якщо й думає, то лише якусь фігню.
А потім почався контрнаступ. Стрімкий, несподіваний, потужний, який відкинув збентежених росіян далеко від Харкова.
І виходить, що то був такий стратегічний задум, щоб усім навколо здавалося, що у нас немає ніякого озброєння, і орки не стягували сюди свої сили. А в цей час за нашими спинами готувався потужний кулак Збройних Сил України. І коли той кулак вдарив, вони охрініли всі.
Бути бранцем свого досвіду та логіки — це завжди робити висновок з обставин, які бачиш і про які знаєш.
У прифронтових містах вважають, що їх ніколи не зрозуміють ті, хто жодного разу не ховався від обстрілу артилерії у підвалі розтрощеного будинку. Й іноді я з цим погоджуюсь. Мені здається, що хлопці і дівчата в цьому київському пабі впевнені, що завдяки їм працює економіка країни, яка підтримує військо. І з цим я теж погоджуюсь. Але російська ракета або бомба може прилетіти в кожне українське місто або село.
У багатоповерхівку у Дніпрі й у будинок у Львові. У Суми та Харків, у Хмельницький та Полтаву. Тож у країні усі міста прифронтові.
Кришталевий мир ненадійний. Ворог піднімає в повітря літак із надзвуковою ракетою, і мир руйнується миттєво.
І варто подумати: чи будеш ти готовий, коли кришталь перетвориться на уламки, допомогти не тільки комусь, а й сам собі.
Одна з проблем київської тероборони. І наша проблема полягала в безладі та неузгодженості. Цивільні не перетворювалися одразу на військових. Можливо стати солдатом, коли дають у руки зброю, але не бійцем. Минув час, і зараз тероборонівські бригади б'ються так, що нічим не відрізняються ані можливостями, ані майстерністю від інших бригад ЗСУ. Але цей досвід був зароблений кров'ю.
Наші тилові міста, хлопці й дівчата з цього київського паба, звісно, щомиті залишаються під ворожими ударами, і вони героїчні. І хтось із них стане досвідченим, і закине в свою сумку турнікет. Тільки не всі, лише ті, хто виживе. Тільки ті, хто не вдаватиме, що все це не з ними, не про них. Не ті, кому здається, що все страшне — далеко, там, де Збройні Сили молодці й роблять свою справу, а тут ми в них віримо. Ця віра — як віра в Бога. Колись, напевно, щось таке буде, ми типу зустрінемо когось на небі, такого справедливого та доброго, і ми за наші справи грішні відповімо, але сподіваємось, що погане він не згадає.
Ми забуваємо уроки 2022 року. Коли міста з отакими пабами опинилися в облозі.
Кілометрові автомобільні черги, покинуті автівки по узбіччях, вокзальні натовпи, заправки без пального.
Хтось спробує мені сказати — а що ми можемо, ми лише звичайні люди.
Я ж думаю — навчіться допомагати собі.
Пройдіть навчання з тактичної медицини. Носіть із собою турнікет та бандаж. Може, тоді, якщо раптом бомба прилетить поруч із пабом, де ви п'єте пиво, хтось може дістати ваш турнікет із вашої сумки та зупинить кров, що литиметься з вашої пораненої кінцівки. І врятує вам життя.
У цій країні немає миру. Є тил і в ньому війна так само поруч, навіть якщо є можливість закрити на це очі. Ілюзія ж миру тримається на двох речах — на безтурботності тих, хто воліє закривати очі та на силі й самовідданості Збройних Сил. І ні на чому іншому.
Есей "Так близько від війни". Павло Белянський
