Інший я вміє стриматися, приборкати себе, бути частиною єдиного організму під назвою "армія".
Інший я шукає спільну мову з людиною, яка не подобається. Допомагає цій людині, годує, підтримує емоційно.
Інший я вміє чітко висловити свої наміри і віддає перевагу конкретно поставленому завданню.
Інший я знає, що регалії, посади, статки, звання, важливі у цивільному житті, у війську майже нічого не важать.
А важить те, який ти, на що здатен, чи усвідомлюєш, що таке наказ. І важить, що ти взяв до рук зброю і готовий захищати Україну.
Ну, як там по класиці? З корабля на бал?
Я потрапив на війну з яхти.
Січень 2022. Разом із друзями збираю катамаран на півдні острова Тенеріфе. За кілька місяців до того зі своїм гуртом "НУМЕР 482" випустив альбом "Тест на вагітність". Робота була напружена, виснажлива, і я влаштував собі відпустку. Й от насолоджуюсь я океаном, медитую, шукаю настрої і мелодії для нових пісень. Зустрічаюся з людьми — українцями, європейцями, спілкуюсь, дивуюсь. У лютому повертаюсь в Україну. Війни не чекаю. Не думаю, що росіяни наважаться на такий безглуздий крок. Про напад розповідає мені сестра, говорить, що обстріляли рідну Одесу. І тоді я розумію, що єдиний вибір для мене — це взяти до рук зброю і захищати Україну, захищати мій Київ.
Тоді я не бачив себе ані людиною, яка сідає в авто й тікає з міста, ані людиною, яка сидить вдома й чекає, поки ворог зайде в моє місто. Тож я спакував термобілизну, зимову куртку, спальний мішок і прибув до воєнкомату. Мій тато — льотчик, полковник Повітряних Сил України. Але я сам до 24 лютого 2022 року не мав нічого спільного з військовою службою. Але тоді те, що я не професійний військовий, не мало значення. Та в екстреній ситуації я вибрав діяти рішуче. Бо в той лютневий четвер ситуація була конче екстреною. І, між нами, вона й досі залишається такою.
У мене в телефоні є фото з Тариком Тополею, на ньому ми новобранці. Я там посміхаюся. Бо ще не знаю, що саме мене чекає.
Від фото з Тарасом моя пам'ять стрибає на рік уперед.
Січень 2023. Кордон Луганської та Донецької області, село Білогорівка. Я у складі 3 роти 1 взводу 130 батальйону 241 бригади виконую бойове розпорядження. На так званих сп-шках, спостережних пунктах, на лінії бойового зіткнення. Воюю собі тихенько. Виходжу на чергування. Куховарю. Копаю.
Копав я тоді фігово, за це навіть отримав від побратимів гітаролопату з написом "За героїчне некопання бліндажу", ну, у подарунок, звісно. Надійшов тоді мені наказ облаштувати кухню. В сенсі викопати її. Так я її не докопав. Під час одного з копань за 5 метрів від мене прилетіла міна, я був один, стояв випроставшись на весь зріст, дивом не зачепило. І слава Богу — не вибухнули протитанкові міни, які лежали в окопах поруч, зведені й готові до застосування. Цей день — мій другий день народження.
Моя пам'ять знову робить стрибок. Січень 2024. Я в Краматорську у складі 59 ОМПБР, підрозділ "Культурний десант". Ми — об'єднання митців, які займаються психологічною підтримкою військовослужбовців на передку, арттерапією та культурним просвітництвом.
Нагадуємо собі й іншим, що ми захищаємо не лише своє життя і свої родини, не лише землю й державність, але й право на існування, ідентичність, а отже, культуру. Бо коли росіяни окуповують наші території, вони руйнують бібліотеки, школи, пам'ятники, українські вивіски, знищують музику, наші назви, знищують все. Чому вони це роблять? Бо знають — без цього їхня перемога не буде остаточною.
У цивільному житті я як артист, як окрема музична одиниця, чудово розумію, хто я і що можу розказати слухачам. У "Культурному десанті" мені знадобився час, щоб зрозуміти, що і як ми робимо. Як і які потреби закриваємо. Які цінності підсвічуємо.
Зовні наші заходи схожі на концерти. Артисти приїздять, співають, грають, читають вірші, показують мінівистави.
Але це не зовсім концерти. Точніше, зовсім НЕ концерти. Пісні, інсценівки, стендапи, поезія — усе це лише привід поспілкуватися.
Атмосфера в зоні бойових дій стресова. І на цьому тлі в підрозділах важко вибудовувати стосунки всередині колективу. Не таємниця, що є і суїцид, і сзч, самовільне залишення частини, і конфлікти на різних рівнях: між солдатами, між командуванням і солдатами. І ці конфлікти потребують вирішення. Ми їдемо в підрозділи заради спілкування. Наприклад, для того, щоб полегшити контакт із психологами, якщо вони приїхали з нами. Звичайно, неможливо вирішити все за короткий час зустрічі. Та можна підтримати, допомогти відкритися, зменшити рівень стресу, проявити увагу, поділитися енергією..
Як залишатися на війні людиною? Питання без відповіді. Кожен намагається це зробити по-своєму.
Я людина закрита. Мені потрібен простір та усамітнення. Але зараз поруч постійно інші люди — побратими, керівництво, солдати, до яких ми приїздимо. Можливо, в іншому житті, в мирні часи я б навіть не спілкувався з жодним з них. Але зараз — це моя родина. Моя "піксельна родина", яку не обирають. Тож я шукаю, як відновлюватися. Гарний фільм, прогулянка, медитація. Розмови з рідними й друзями… А ще в мене є чудовий психолог.
І я впевнився, що армія — жорстка, але хороша школа комунікації. Тут вчишся працювати в команді, на одну ціль, бути надійним. У всіх свої характери й темпераменти. Але тут спільні й конкретні задачі — тобі треба вийти на сп-шку й організувати оборону. Працювати в групі на виконання бойового розпорядження, незалежно від самопочуття. І сказати це легше, ніж зробити. Ниє коліно, шумить у вусі, я голодний, чи в мене печія, я хочу спати, бо спав лише три години. Але маю зосередитися і сам себе контролювати, а мені це було нелегко і в мирному житті.
І щоб зброя була підготовлена, і побратиму приготувати чаю. І це лише побутові задачі. А є ще задачі підрозділу. А ще весь час мусиш навчатися чогось нового. Як правильно по рації відповідати, як правильно ховатися, як правильно займати позиції. І в кожну мить усвідомлювати, що ціна зробленого неправильно — життя побратимів і твоє власне життя. От, наприклад, я на сп-шці, за кілометр від мене інші бійці сплять у таборі. І раптом ворог починає штурм, а я не встиг доповісти по рації, і мене вб'ють, і всі, хто там у таборі сплять — опиняться у смертельній небезпеці. Ось вона, ціна відповідальності.
Але найважче — це стосунки в підрозділі. Уявіть собі, на одній території 30 чоловіків від 20 років до 55. І все в них різне. Культура, доармійське середовище, емоційний стан. Світогляд, уявлення про політику. Нахаби, тіхоні, тролі. І ти відстоюєш свої кордони, інакше можна загубити себе.
У цивільному житті, якщо мені хтось не подобався, я посміхався, погоджувався і йшов далі. А тут я мушу шукати баланс, і не просто стриматися, а довірити своє життя людині, яка не подобається. І я здивувався, як важко мені дається цей баланс. Так, я можу познайомитися з менеджерами на заправці, продавцями на базарі, потеревенити з ними й забути за п'ять хвилин. А на війні я з побратимами живу день, тиждень, рік, другий рік. У стресі. Без особистого простору. Без офіційної дати демобілізації. Це екстремальні умови для спілкування.
Є й приємні спогади. Вони в маленьких, але таких важливих речах. Коли не мав порозуміння з побратимом, а потім знайшов. Коли на ротації в хаті на відпочинку дуркуєте, розслабляєтесь, і кожен стає самим собою. Коли вертаєшся з позицій після восьми днів чергування, їдеш у Слов'янськ і там ідеш у баню. Брудний як собачка, паришся, спілкуєшся з побратимами, відчуваєш єдність і близькість. Коли побратим зробив тобі каву. Або коли сам зварив супчик, і хлопці хвалять, хоч він і не дуже ресторанний, чесно кажучи. Коли пройшов випробування, коли навчився нового у свої майже 50 років. Коли у відпустці хочеш побачитися з тими, з ким конфліктував та сперечався на службі, але врешті порозумівся.
Музикант із гітарою, яким я був до 2022 року, — це зрозуміла парадигма.
Солдат зі зброєю, яким я став у 2022 році, — це теж зрозуміла парадигма.
Але зараз я — солдат із гітарою.
У "Культурному десанті" я виконую задачі як рівний рівному. Я — солдат, я воював із перших днів повномасштабки, але зараз відклав автомат і повернув свою суперзброю — гітару й пісні. Для бійців важливо, що відомі музиканти долучилися до Збройних Сил. Несуть службу і Андрій Хливнюк, Ярмак, Женя Галич, Коля Сєрга, Тарас Тополя, Мирослав Кувалдін, Сергій Василюк.
У кожного з цих Артистів є своя аудиторія.
Мою пісню "Добрий ранок, Україно" знає вся країна. І хлопцям і дівчатам цікаво познайомитися, почути наживо виконавця цієї пісні. Вони обіймаються, фотографуються, відкриваються. Посміхаються. А я виконую свою роботу і надихаюсь.
Есей "Солдат з гітарою". Віталій Кириченко
