Єлизавета Жарікова. "Герої без броні". Читає авторка

Єлизавета Жарікова. "Герої без броні". Читає авторка

У минулому житті мене часто запитували: що б я написала в листі самій собі у минуле? За умови, що в цьому листі не можна напряму говорити про події, які стануться. Що б я порадила юній дівчинці, яка закінчує музичний коледж і мріє підкорити світ?

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Я зазвичай відмахувалася від таких завдань на тренінгах з особистісного зростання, які щедро пропонували роботодавці. Але тепер, здається, маю відповідь. 

У листі в попереднє життя я б написала, що, на жаль, дуже мало в житті й у Всесвіті залежить від того, наскільки круто я граю фуги Баха. Що не кожен метелик помахом крил переписує історію. Іноді красиве й справжнє тоне у темному вирі епохи. А в наших героїв насправді немає сюжетної броні, оцього, знаєте, ефекту, коли спостерігаєш карколомні пригоди у фільмі й у глибині душі знаєш: він пройде крізь пекло й лишиться живим. Бо в нього місія — врятувати світ. У житті не так: герої — є, а броні — немає. І тому, коли зустрічаєш свою людину, треба встигнути сказати головне в мить, коли пролітає іскра, стається спалах. Треба не дати сорому й ліні забрати мить дотику людських душ. Це важливіше за пасажі й гами, за всі міжнародні конкурси й перемоги, і, можливо, вся музика світу саме про це. Про красу зближення й біль розставання назавжди. Про те, що герой не знає, що станеться в наступному кадрі, але мусить спробувати врятувати, якщо не світ, то хоча б когось. Або пам'ять про світ і своїх людей у ньому. 

Навряд чи п'ятнадцятирічна піаністка, студентка Сєвєродонецького музичного училища, зрозуміла б, про що це послання. Бо ніщо не віщувало біди, попереду було ціле життя, а зранку першою парою — сольфеджіо. Я його не любила, бо соромилась свого голосу. Можливо, тому, що іноді не потрапляла в щось важливіше, ніж ноти. Темна епоха гострими кігтиками вже впивалася в моє плече: 2004-й рік, Помаранчева революція, спроба на з'їзді в Сєвєродонецьку відокремити Схід України в якусь тодішню версію уявних республік, заклики російських політиків гнати танки на Київ — усе це було тлом моєї першої — дуже юної — самостійної студентської осені. З тих пір пройшла вічність, і місто моїх нескінченних прогулянок до ранку, наївних драм і ніжної дружби лежить у руїнах, стоптане окупантами.

Чи чекала я такого? Навіть уявити не могла. Танки, ракети й військові літаки здавалися іграшковими монстрами у промовах нудних дорослих. Я не вірила в те, що ці привиди реальні. Бо ось воно, реальне: чорно-білі клавіші рояля,  кабінет, який ледь опалюється і де так важко зігріти руки зранку, кава "три в одному" й пересмажений пиріжок із горохом, від якого пів пари мучить печія, перші квіти на серйозному міському концерті, перший алкоголь і перший мобільний телефон, оце все — реальне. А політика — це чудернацька річ з пар з історії, щось, що люблять дивитися по телевізору ті, хто втомився від справжнього життя. Я ж мріяла написати музику для фільму про трагічну любов, зруйноване життя чи порятунок світу. Під мої пісні в холі нині зруйнованого коледжу вперше цілувалися однолітки. 

Тепер мені доводиться раз за разом самій складати пазл розбитої реальності, після кожної новини про "прильот" і кількість загиблих. Після скупих звісток з моєї окупованої Луганщини. Після повернення з бойових, з яких не повернулися мої побратими. Після всього, що виявилося реальнішим за ефемерний світ гармонійних звуків. 

Отже, світ справді може розпастися над головою, і його справді треба рятувати оцими-от негероїчними руками колишньої піаністки. Не усвідомлюючи, ми, хтось — дією, хтось — мовчазним спогляданням із відстані, стали в чергу за війною свого покоління. Тепер ми і є ті, хто на варті між пітьмою і світлом. І це зовсім не схоже на романтику, це абсолютна її протилежність. Шкода, що про таке ніхто не попереджає на вході в доросле життя. 

У давні часи, коли жарти про те, що коли будуємо далекосяжні плани, занадто покладаємося на апокаліпсис, були жартами, — я найменше могла уявити своє майбутнє з автоматом і в броніку. Я вміла будувати плани довші, ніж на один тиждень, і казилася, коли хтось казав, що мої пісні — відстій. А тепер байдуже, хто напише музику до титрів. Головне — щоб у фінальній сцені була наша перемога. Чи чекали ми від життя всього цього? 

Я питала побратимів про це. Більшість із них, як і я, не уявляли себе в армії. А якщо й уявляли, то очікували від неї зовсім іншого. Від війни — прямих сутичок із ворогом, а не безкінечного скуленого втискання в землю. Від армії — суворої романтики, а не жартів про кілограми паперу на списання одиниці майна, в яких лише невеликий відсоток належить жарту. 

Чого очікувала від служби я? Місця, де буду корисною. За два місяці до вторгнення я читала в соцмережах від різних людей: якщо вороги прийдуть сюди, піду в партизани. І приміряла все на себе. Ну яка з мене, чорт забирай, партизанка? Якщо я досі пересуваюся містом із гугл-мапою і жодного разу не брала участі в конкурсах з виживання в лісі. Якщо на вишколах у 2014-му році бувало таке, що не могла виконати навіть розминку перед заняттям, а потім губилася між трьох сосон під дружний регіт інших кандидатів у новобранці. Я не фахівчиня з переховування й не так багато знаю про кібербезпеку. Я ж одразу спалюся. І це може бути дуже поганий сюжет, до якого я ніколи не мріяла написати музику. Тому й обрала організований спротив в армії. Звісно, у ті перші дні мало хто з нас вірив, що ми проживемо от хоча б ці два роки. Але разом боятися, вчитися, допомагати іншим було легше. 

Я чекала від себе то панічного страху, то героїчного чину, то історій про подолання сексистських стереотипів, то переосмислення цінностей усього життя. Але часто страх з'являвся не там, де його чекала, найбільшу користь приносили зовсім не героїчні дії, гендерні стереотипи заважали більше, ніж мотивували, а все, що переосмислила в житті, не хотілося й не хочеться проговорювати вголос, адже всі істини нині торкаються смерті або ж навпаки — вона торкається кожної думки про сенс чи красу життя.  

Я чекала, що армія змінить мене. І це сталося: тепер я вмію матюкатися, як зграя гопників, збиратися менше, ніж за 5 хвилин після того, як прокинулась, вмію гіпнотизувати мишей і пристосовуватися до будь-яких побутових умов. Я прийшла в армію з одним невеликим рюкзаком, а зараз маю три баули різного мотлоху, потрібного й не дуже. Я прийшла в армію з вірою в перемогу й вогнем в очах, а тепер маю не менш ніж три баули сумнівів, почуття провини, відповідальності за цей вибір і за тих, хто віддав життя на обраному нами шляху. Щось із цього допомагає йти далі, щось лежить на дні сумним баластом, який навряд чи підніметься рука викинути. Я думала, що мені доведеться вбивати ворогів, але поки що мій найбільш стрьомний бойовий досвід — це змагання з землею: чи вдасться хоч трохи закопатися перед тим, як вони пристріляються? Це стискання, намагання бути непомітною, не видавати своєї присутності ворожим очам, які кружляють у небі. Можливо, я навіть не побачу ворогів до кінця війни. Хоча вона суворо вчить не загадувати на майбутнє, тож лишаю цю тему обірваною на половині речення... 

Я прийшла в армію, наслухавшись історій інших дівчат про те, що їм довелося виборювати своє право бути солдатом, носити форму і взяти до рук зброю. У хаосі перших днів наступу на столицю мені це було легше зробити, ніж моїм попередницям. Але побратими сумнівалися й сумніваються в мені, і я думала, що завжди злитимусь за це і жорстко огризатимусь. Та насправді нераціональні речі — як-от спроби прикрити собою, коли прилітає по нас — не тільки злять, а й на мить зворушують. Звісно, я потім говорю, що слід уникати сентиментальності, яка змушує чинити супроти логіки. Але розумію, що як я не можу перекреслити все своє попереднє життя, шлях, який привів мене саме сюди, так і хлопці не викинуть із голів те, що в них проросло з виховання за шкільною партою. І така толерантність до явищ, за які би ще років зо три тому я б горлянки всім поперегризала, дивує. Коли я встигла стати такою конформісткою? 

Парадокс полягає в тому, що в боротьбі за право бути собою ми втрачаємо себе. Ми жертвуємо своєю свободою в часі теперішньому заради того, щоб не втратити свободу взагалі. Ми зникаємо як особистості у вирі подій і перетворюємось на функцію. У моїй першій роті спочатку ніхто й не знав, що я письменниця, активістка, музикантка. Я не хотіла говорити про це, бо й так надто вирізнялася. Врешті-решт не варто хизуватися тим, що маєш максимально далеку від медичної освіту, заступивши на посаду бойового медика…

І якщо уявити війну як бурхливе темне море, ми заходимо в нього, прихопивши з собою наше попереднє життя. І щось із нього лишається з нами, а щось — розчиняється. Сіль від образ і сліз, цукор уявлень про самих себе. 

Я зайшла у війну по коліна й відчула страх, що саме тут закінчиться моя історія. Тому подумала, що так безглуздо провела багато років, не живучи насправді, брьохаючись у почутті провини, що не пішла на цю війну ще вісім років тому. І відпустила це на поталу темним хвилям. 

Я зайшла у війну по пояс і затерпла, бо слова здавались неможливими після Бучі, Ізюма, після розстрілу мирної демонстрації в моєму окупованому селі, після написів на стінах катівень і безтурботних голосів матерів окупантів, які заохочували катувати, вбивати, нищити. 

Я зайшла у війну по плечі й повернула свій голос, знову почала писати, бо що, як не слова, здатне вижити й відживити ще чиїсь плавці в цій каламутній воді історії? 

І я зайшла у війну по очі й зрозуміла, чого я найбільше не очікувала й боялася. Що битви добра і зла лише в казках мають передбачуваний фінал. І мені перехопило дихання. Насправді ніхто з нас не заброньований для красивої сцени, де в небо з одного з українських аеропортів підніматиметься перший за кілька років цивільний безпечний літак і якась матуся вчитиме дитину не боятися цього звуку. 

Тепер я заходжу у війну з головою і роблю перший вдих-видих у в'язкій воді, що наче витекла зі страшного дитячого сну, відчуваю, як легені розправляються. Заново вчитися дихати після кожної втрати — це навичка, якої ніхто з нас не просив у небесних коучів. 

Колись, якщо пощастить вижити, доведеться пройти цей шлях навпаки. Заново навчитися оплакувати кожну людину, довго й невтішно, навчитися перейматися тим, чи відстій мої пісні, радіти без отого відчуття на денці, що вкрав цей шматочок непевної радості в тих, кому пощастило менше. Заново навчитися мріяти, планувати, відчувати. 

У моменти слабкості я хочу прокинутися в далекому минулому, щоб усе, що з нами сталося — наснилося, так, це був довгий-довгий страшний сон про чорну-чорну в'язку каламуть. А насправді мені шістнадцять, сьогодні першою парою сольфеджіо, і попереду ціле життя, головне в якому — як я граю Баха. Але це не сон, це все таке справжнє зовсім не тому, що коли щипаєш себе — боляче, не тому, що важко зігрітися в бліндажі навіть у травні, і не тому, що вже кілька годин печія від армійського тушняка, а під мої пісні дехто з побратимів сумує за втраченим коханням. А тому, що такі теплі, недосконалі й живі свої люди — герої без сюжетної броні — трапляються лише в цьому житті й лише в ньому, щедрому й жорстокому — спалахують і йдуть назавжди, лишаючи в небі світлий слід на спомин. 

Есей "Герої без броні". Єлизавета Жарікова