Початок хвилі арештів
14 жовтня 1954-го року
Генеральному прокурору СРСР Роману Руденку
"Звертаюся до вас із наполегливим проханням допомогти мені дізнатися про долю мого чоловіка. Він, Долгін Олександр Ілліч, 1937-го року був заарештований у місті Києві органами НКВС, і подальша його доля мені невідома. Минуло 17 років, у мене виросли троє синів, і ви самі чудово розумієте, наскільки важливо, щоб вони дізналися про свого батька і щоб з них зняли ганебну пляму дітей репресованого.
За що заарештували мого чоловіка і в чому його звинуватили — мені невідомо увесь цей час. Єдине, про що знаю — його засудили на 10 років. Дуже прошу не відмовити мені і надати всю інформацію, яка є про нього.
Долгіна Лариса Дмитрівна, дружина працівника Українського радіокомітету Долгіна Олександра Ілліча".
Олександр Долгін народився на Харківщині 1906-го року. У 30-тих роках переїхав до Києва і почав працювати на Українському Радіо. Був заступником керівника відділу культури, після цього обіймав посаду начальника сектора мікрофонних записів і був керівником українського республіканського мовлення.
У ті часи Всесоюзне та Українське Радіо використовували одну частоту по черзі. 24 серпня 1936-го року о 12-тій годині дня на всесоюзному радіо з Москви транслювали вирок Верховного суду СРСР членам троцькістської організації. Після трансляції, вже у блоці мовлення Українського Радіо, розпочалась музична програма. В ефірі пролунав 3-й акт сюїти "Пер Гюнт" Едварда Гріга "Смерть Озе". Згодом чекісти назвуть цю музику траурною, а саму подію — контрреволюційною демонстрацією. На їхню думку, поставивши жалобну музику, працівники радіокомітету начебто висловили співчуття засудженим троцькістам.
Почалася хвиля арештів. Вже за кілька днів, 27-го серпня 1936-го року органи НКВС затримали Миколу Книжного-Пасевича, директора Українського радіокомітету. Після цього радянські силовики заарештували ще низку працівників.
Радійників звинуватили у причетності до троцькістської організації. Це були вигадані силовиками осередки. За допомогою них усували опонентів Сталіна, який боровся за перевагу у Комуністичній партії.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Фактично почалася чистка від тих, хто був прихильником Зінов’єва- Троцького. Лінія розколу поміж Сталіним і Троцьким пролягла у тому, що Троцький, будучи вірним послідовником Леніна і лінії Комуністичної партії, вважав, що потрібно боротися за перемогу Комуністичної революції у всьому світі. В той час коли Сталін і його прибічники вважали, що можна побудувати соціалізм в одній окремо взятій країні. І коли Сталін переміг у боротьбі за владу в Комуністичній партії, а це означає — за владу в Радянському Союзі, оскільки власне керувала Радянським союзом Комуністична партія, відразу почали чистки проти тих, кого вважали опозицією. Звичайно, не всі вони були троцькістами, і таким чином, фактично, відбулася зачистка всіх старих кадрів Комуністичної партії для того, щоб знищити будь-яку опозицію Йосипу Сталіну".
Чекісти зналися на методах, якими вибивали зізнання з заарештованих. Затриманий керівник Українського радіокомітету Микола Книжний-Пасевич під час допиту визнав, що система радіомовлення в Україні начебто опинилася під владою троцькістсько-націоналістичних елементів. Про це йдеться у матеріалах його справи. Сам Книжний визнав себе членом відповідної організації і зрадником. Також силовики в одній із довідок написали про те, що директор разом зі своїми заступниками начебто не керували роботою Українського радіокомітету, і це призвело до атмосфери безвідповідальності та недбалості на всіх рівнях. Те, що в ефірі пролунала жалобна музика, назвуть результатом такої недбалості.
Водночас на деяких допитах Книжний-Пасевич до останнього наголошував, що мовлення не було під контролем так званих ворогів. Він згадував і про Олександра Долгіна, свого заступника, і підкреслював, що його точно не можна вважати ворогом. Втім, директор визнав себе винним у хаотичній системі роботи радіо, що начебто призвело до засмічення кадрового апарату.
У троцькізмі на той час звинувачували багатьох діячів культури, — каже історик Андрій Когут. Звинувачення проти них, як правило, були вигадані. Переважна більшість заарештованих — це люди, які потрапили під гарячу руку радянських силовиків. 1937-го року Сталінські репресії набирали обертів, і режим навіть запровадив відповідні квоти. Тож ці квоти потрібно було кимось заповнювати, — розповідає дослідник.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Ті, хто вже так чи інакше потрапляв в поле зору органів НКВД, пішли першими. І потім вже пізніше, коли почалися національні операції, звичайно ж, почали добирати і за національною ознакою. Проте, власне, коли ми говоримо про інтелігенцію, то, як правило, вони усі так чи інакше потрапили в це поле зору в рамках зачистки Комуністичної партії від опозиціонерів. І по багатьох із них дуже часто злу долю зіграв випадок. Причому деякі з цих працівників радіо взагалі жодного відношення до складання програми не мали. Вони просто в цей день перебували на роботі".
"Планомірне знищення представників української інтелігенції було не випадковим"
Безумовно, звинувачення працівників радіо, як і підпільні організації, до яких вони нібито належали, були вигадані НКВС-івцями та слугували формальним приводом. Але планомірне знищення саме представників української інтелігенції було не випадковим: радянська тоталітарна система і Сталін особисто бачили у них загрозу. Саме існування не абстрактної "радянської людини", а цілком конкретної української нації, української культури, української літератури, українського радіо був небезпечним для системи. А такі показові справи мали вселити страх у тих, хто лишився, і відбити бажання навіть думати про якісь вольності.
Дмитро Хоркін – член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України:
"Варто зазначити, що тоді такі речі були й загальносоюзні, під час цих троцькістських процесів. Перше — спочатку на всесоюзному радіо, в самій Москві, коли навпаки у день смерті Леніна, одразу після комутації, був концерт із ромськими піснями. Теж там була розстрільна справа. В Україні була зовсім інша – коли після процесу промпартії і троцькістів, після цієї трансляції навпаки пішла траурна музика, і начебто українці співчувають, що розстріляли "ворогів народу". Але щодо українців була ще зовсім окрема історія.
Мені дуже подобається, як Євген Сверстюк, наш шістдесятник, завжди про це казав: "Коли в Москві відрізають ніготь, у Києві відрубують палець або руку, тому що завжди було окреме ставлення: ненависне до української інтелігенції, до тих, хто несе українське слово, українські ідеї". Я хочу сказати, що це справді важлива магія Українського Радіо, що незважаючи на всю цензуру, на всі обмеження, на пропаганду, яка була, у нас працювали в ефірі і слухали мільйони подібних же радіослухачів, які нічого не могли сказати, але все розуміли між рядків: Українське Радіо вболіваємо за Україну, що ми будемо боротися за незалежність".
"Стан радіомовлення в Україні потребує негайного і серйозного втручання"
9-го липня 1937-го року в газеті "Правда" вийшла стаття із назвою "Хто керує радіомовленням в Україні?". Директор радіокомітету Книжний-Пасевич на той час вже майже рік перебував за гратами, втім більшість працівників ще були на свободі.
"Вже рік не припиняються сигнали про ворожу роботу в радіомовленні. Дивно, що не робляться жодні висновки. Звернімося до фактів. 24-го серпня минулого року в Києві транслювався з Москви вирок Військової колегії Верховного суду СРСР над троцькістською бандою. Після цього студія Всеукраїнського радіокомітету під виглядом загальноосвітнього концерту стала передавати траурну музику. І які висновки зробили українські керівні організації з цього приводу? Жодних!
Крім того, 31-го січня, після трансляції вироку суду над іншою троцькістською бандою, Харківська радіостанція також передала траурний марш. 4-го квітня у Києві у студії Всеукраїнського радіокомітету артист Коваленко під час музичного виконання обмовив Червону армію.
А зовсім недавно – 12-го червня — під час трансляції з Москви "Послєдніх ізвєстій", в яких оголосили текст вироку над шпигунами, радіостанцію в Києві неочікувано вимкнули начебто з технічних причин. І це далеко не повний перелік ворожих проявів! Чи можна після цього мати сумніви, що в радіокомітетах України діють ворожі організації? Стан радіомовлення в Україні наразі потребує негайного і серйозного втручання!" .
Подібний розгромний матеріал за кілька днів вийшов і в газеті "Комуніст", він називався "Вороги та їхні прибічники". У публікації деяких працівників радіокомітету обмовили "ворожою зграєю". Головним організатором передачі по радіо жалобної музики після оголошення вироків назвали Олександра Долгіна і підкреслили, що саме він працював начальником республіканського мовлення.
Також у статті згадали заступника голови радіокомітету Рашмаділова, завідувача літературного сектора Спектора, керівника іноземного сектора Радіна, працівника Штільштута, який начебто співпрацював з Долгіним, та помічника голови радіокомітету по кадрах Коваль. "Вона несе особисту відповідальність за засміченість апарату", — написали в газеті "Комуніст". Також там згадується працівник із прізвищем Коваленко, якого звинуватили у шкідництві під час спорудження нового радіобудинку. Він начебто був шпигуном Книжного-Пасевича. Крім того, поплічником ворогів назвали керівника радіокомітету Грекуна. "Він не реагував на всі факти зухвалих ворожих вилазок на фронті радіомовлення", — зазначили у публікації.
Ще одна стаття вийшла у виданні "Комсомолець України", вона мала назву "Вороги біля мікрофона". Крім Книжного, Долгіна і Рашмаділова, там згадали також про композиторів Бєлокопитова і Арнаутова. Вони начебто "міцно прибрали до своїх рук" сектор музичних передач.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Ми знаємо багато випадків, які стали причиною розстрілів багатьох письменників. Якщо ти написав п'єсу, новелу, роман, і на це вийшла розгромна рецензія в газеті "Правда", де тебе звинуватили в якомусь ухилі і контрреволюції, це майже означало, що ти потрапиш під репресії, будеш арештований, засуджений і просто зникнеш не тільки з будинку "Слово", як один із тих, хто працював та також мав відношення до Українського Радіо, але ти зникнеш із бібліотек — взагалі з відусюди. Про тебе перестануть згадувати, ти просто зникнеш".
"Нетипова ситуація — коли людина вижила, а не навпаки"
До начальника українського республіканського мовлення Олександра Долгіна чекісти прийшли 15-го липня 37-го року, за кілька днів після публікації першої розгромної статті. Його заарештували, і родина більше нічого не знала про долю чоловіка. У матеріалах справи сказано, що на одному з допитів Долгін зізнався, що мав зв'язок з колишнім головою Українського радіокомітету Миколою Книжним-Пасевичем, якого радянські силовики роком раніше заарештували як троцькіста. Насправді ж Долгін був заступником Книжного-Пасевича, і не міг його не знати і не спілкуватися.
Також радянські силовики заарештували головного редактора музичного мовлення Українського радіокомітету, композитора Олексія Арнаутова. Він був випускником Харківського інституту мистецтв і одним із організаторів та керівником Асоціації пролетарських музикантів України. Арнаутов написав низку музичних творів – симфонічних поем, оперет, композицій для фортепіано, хорів, а також пісень для дітей. Саме Арнаутова радянський суд визнав відповідальним за те, що в ефірі радіо пролунала жалобна музика після оголошення вироку троцькістам. Крім того, його звинуватили у тому, що він начебто знав про шкідницьку роботу Долгіна та інших колег.
Серед заарештованих також опинився завідувач музичним сектором Українського радіокомітету Олександр Бєлокопитов. Чекісти змусили його зізнатися у тому, що він нібито теж був учасником троцькістської організації. Ба більше, Олександр Долгін начебто влаштував його на роботу до радіокомітету лише за умови вступу до цієї організації.
Найпізніше – 22-го вересня 1937-го року заарештували завідувача літературно-драматичним сектором Київського радіокомітету Бенциона Спектора. На допиті він також зізнався, що нібито був троцькістом і завербував його саме Долгін.
Спектора звинуватили у тому, що він вносив до програм радіопередач твори антирадянського характеру, троцькістські програми, а також скоротив кількість передач про досягнення Радянського Союзу і діяльність комуністичної партії.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Були засуджені всі ті, хто в цей день працював на радіо. Проте потрібно розуміти, що всі хто в 1937-1938-му році мав стосунок до мистецтва, музики, літератури, медіа — вони всі перебували під великою небезпекою, вони всі були в полі ризику, оскільки, так чи інакше, всіх, хто мав стосунок до будь-чого, пов'язаного з мовленням, так чи інакше перебували на виду. А це означало, що щось із того, що вони скажуть чи напишуть, буде проінтерпретовано як опозиція до генеральної лінії Сталіна, Комуністичної партії. І вони будуть засуджені. Тобто фактично, тут ми можемо говорити, що нетиповою ситуацією є, коли людина вижила, а не навпаки. Були звинувачення і набагато більш абсурдні, коли там бачили портрет Троцького в гіллях дерев або щось таке абсурдне".
Судові процеси на той час відбувалися дуже швидко, вироки виносили і виконували так само у стислі терміни. Родичів не повідомляли ані про хід судових засідань, а ні про результати. Саме тому сім'ї репресованих не знали нічого про долю своїх родичів не роками, а десятиліттями. Так сталося і з заарештованими працівниками Українського Радіо. Першим до найвищої міри покарання засудили колишнього директора радіокомітету – Миколу Книжного-Пасевича. Йому винесли вирок 13-го липня 1937-го року і того ж дня розстріляли. Олександра Долгіна, Олексія Арнаутова і Олександра Бєлокопитова засудили до розстрілу 2-го вересня і наступного дня вирок виконали. Бенцион Спектор отримав вирок 17-го листопада 1937-го року, і вже 18-го був розстріляний. Усім репресованим працівникам радіокомітету було від 30 до 40 років.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Коли ми говоримо про працівників Українського Радіо, то, як правило, вони були засуджені воєнною колегією Верховного суду. Але тут потрібно розуміти, що розгляд справи відбувався без адвокатів, без захисників, без свідків. Без нічого. Тобто фактично суду подавали справу і обвинувальний вирок, і на основі цього обвинувального вироку приймалося рішення, як правило, про розстріл. І якщо подивитися на те, коли були винесені вироки співробітникам Українського Радіо і коли вони були розстріляні, то це фактично або в той самий день, або на наступний день. Родичам, якщо вони намагалися дізнатися інформацію про своїх близьких і рідних, які були арештовані під час великого терору, як правило, відповідали, що та чи інша особа засуджена до перебування в концтаборі без права переписки. Після Другої світової війни, особливо після смерті Сталіна, коли почалася перша хвиля реабілітації, перша хвиля перегляду, фактично всі, про кого ми згадуємо, як ті, хто мали стосунок до Українського Радіо, були реабілітовані за 55-56-57-ий роки. І після того, коли їхні справи переглянули, почали давати інформацію, почали відповідати рідним, які також почали запитувати в органів КДБ, що сталося з їхніми близькими, які були арештовані в 37-38-му роках. Не відповідали, що вони були розстріляні в 1937-му році, натомість видавали довідки, що начебто вони померли під час ув'язнення в 1941-1942-му році від якихось хвороб. Вказівка про те, щоб не давати достовірної, правдивої інформації про розстріляну велику кількість української інтелігенції, працівників радіо та інших працівників медіа, була оформлена спеціальним наказом. Були надруковані десятки тисяч бланків, які потрібно було заповнювати співробітникам КДБ, де вказувалося, коли людина була розстріляна, яка інформація раніше надавалася родичам про, начебто, їхню смерть в концтаборах для того, щоб не суперечити самим собі. І фактично правду про те, що родичі були розстріляні під час Великого Терору, вдалося вже отримати рідним тільки в кінці 80-х, на початку 90-х років".
Реабілітація засуджених — масовий процес у 50-тих роках
Після смерті Сталіна багатьох розстріляних реабілітували. Для родичів це було важливо, адже сім'ї тих, кого вважали ворогами народу, потерпали від суспільного осуду і різноманітних обмежень у своїх правах. Перегляд справ і реабілітація засуджених — це був масовий процес у 50-тих роках.
Щоб очистити ім'я свого чоловіка, а відтак і всієї сім’ї, до радянського прокурора звернулася і Ірина Долгіна, дружина Олександра Долгіна.
Андрій Когут – директор Галузевого державного архіву СБУ, історик:
"Якщо ти дитина репресованого, це означає, що шансів отримати вищу освіту у тебе практично немає. Серйозної посади в тебе немає, в Комуністичну партію тебе не приймуть. Якщо тебе не приймуть в Комуністичну партію, твоя кар'єра просто не відбудеться, навіть якщо ти будеш генієм. Єдиний шанс — це йти на співпрацю з органами, ставати агентом, виконувати все, що від тебе захоче партія, і сподіватися, що тобі дадуть шанс стати членом Комуністичної партії. І потім їх, коли реабілітовували, то ці всі штампи знімалися... І тоді перед тобою відкривалися вже двері до тієї освіти, яку ти хочеш, займатися тим, чим хочеш, а не тільки тим, чим тобі виділено партією. Це були надзвичайно суворі обмеження, якщо в тебе в родині був хтось репресований. Власне, чому дуже часто в родинах і не говорили про те, що хтось в родині був репресований або засуджений — для того, щоби діти або внуки не могли про це нікому проговоритись і таким чином зіпсувати своє майбутнє".
Працівників Українського радіокомітету реабілітували. У матеріалах дорозслідування сказано, що радійників засудили лише на основі особистих зізнань та зізнань колег, які чекісти вибивали під час допитів. Радянська військова прокуратура визнала, що НКВС застосовували до заарештованих "збочені" методи слідства, їх били, позбавляли сну і медичної допомоги. У такий спосіб затриманих змушували надавати неправдиві свідчення про начебто їхню антирадянську діяльність. Додаткове розслідування встановило, що Микола Книжний-Пасевич, Олександр Долгін, Олексій Арнаутов, Олександр Бєлокопитов і Бенцион Спектор були засуджені безпідставно, і в їхніх діях не було складу злочину.
Автор газети "Комуніст" Семен Гершенбейн, який свого часу опублікував матеріал про радійників, під час допиту зізнався, що зробив це, маючи у розпорядженні тільки матеріали НКВС. Працівники радіокомітету на той час були вже заарештовані, нікого з них журналіст особисто не знав, і їхню діяльність ніколи не досліджував. Статтю він написав за вже готовими матеріалами, які надали чекісти.
Де поховані розстріляні працівники Українського радіокомітету – встановити на сьогоднішній день фактично неможливо. Ця інформація не збереглася в архівно-слідчих справах. Ті, хто були розстріляні в Києві, швидше за все, поховані у місці масових захоронень у Биківні. Але достеменно це невідомо.
