Ілюстративне фото із сайту Pixabay
"В системі державних вишів є 151 заклад"
В одному з інтерв'ю ви сказали, що зараз в системі Міносвіти є десь 120 вишів, але їх потрібно приблизно 100. На чому базуються ці розрахунки і на якому етапі зараз ця реформа?
По-перше, я думаю, що ми, насправді, дуже багато часу проводимо, обговорюючи цифри кількості закладів вищої освіти. Це важливий елемент нашої мережі, тої трансформації, яка зараз проходить. У нас так само інші речі відбуваються, в тому числі зміни системи фінансування, змісту освіти у зв'язку з індивідуальними траєкторіями. А якщо говорити про цифри, то на сьогоднішній момент в системі державних закладів вищої освіти є 151 заклад, із яких 121 – безпосередньо під підпорядкуванням Міністерства освіти. Крім того, ще є Мінкультівські заклади, Міністерства охорони здоров'я, деякі інші.
Міністерства внутрішніх справ теж?
Міністерство внутрішніх справ я не рахую. Це додаткові, тому що це специфічні умови навчання.
"Дуже важливим елементом будь-якої освіти є відчуття свободи"
Але є дискусія, чи вони повинні бути. В демократичних країнах люди вчаться на юриста, отримують правничу спеціальність, а далі вирішують – йти працювати в СБУ, в прокуратуру, в суд тощо.
Якщо взяти американський приклад, то в Америці є West Point, є Air Force Academy, є Annapolis. Тобто в будь-якій країні насправді є заклади вищої освіти з специфічними умовами навчання. Дуже важливим елементом будь-якої освіти є відчуття свободи.
"В системі Міносвіти є 121 заклад вищої освіти"
Якої в академії СБУ немає.
Якщо і немає, то можливо, що і не має бути. Бо якщо ми говоримо про людей, які мають робити кар'єру в погонах, то так чи інакше мова йде про підготовку до такого життя, яке є достатньо регламентоване, достатньо інше, ніж цивільне життя. Тому заклади вищої освіти завжди мають специфіку. І коли ми говоримо про трансформацію закладів вищої освіти, то ми говоримо про цивільну галузь. Не про ті, що в системі силових відомств.
В системі Міністерства освіти є 121 заклад вищої освіти. Ви згадали про цифру 100. Скажу так – це "м'яка цифра". Це не значить, що якщо ми будемо мати 101 заклад, то ми провалили реформу, а якщо 99, то буде все добре. Абсолютно не про це йде мова. Ми робимо сьогодні певний аналіз по областях стосовно демографічної ситуації, стосовно успішних центрів освіти. І ми бачимо, що є, наприклад, маленькі містечка, де існує один заклад вищої освіти. Я зараз говорю про Глухів, Дрогобич, Острог, Ніжин. А в Умані, наприклад, є 2 заклади вищої освіти. Для такого міста, як Умань, мабуть, не дуже розумно, щоби було два. В Кам'янці-Подільському аж 3 заклади вищої освіти. І ми розуміємо, що тут потрібно деякі зміни робити, але, що дуже важливо, щоби в тих містах не зникли заклади вищої освіти, бо це інтелектуальні центри. Це дуже часто містоутворюючі заклади. Мається на увазі, якщо в Ніжині, в Острозі чи в Переяславі не буде закладу вищої освіти, то ймовірно там зміниться якість життя не на краще.
Але є й інший погляд. Потрібно, щоби ці заклади були не просто містоутворюючими, а ставали точками економічного зростання.
Я дуже уважно стежу за тим, як у нас виглядає міграція студентів з різних регіонів. Наприклад, в Житомирі сьогодні працюють над тим, щоб покращити якість освіти. І в нас там є дуже непогані деякі університетські центри. Можливо, хтось скаже, що їх забагато, бо їх 3 на таке місто, як Житомир. Але Житомирська політехніка – це один з кращих наших технічних закладів. І сталося те, що за останній період часу житомиряни стали менше переїздити до Києва. І це насправді дуже позитивний ефект. Наприклад, у Кропивницькому сьогодні ми маємо жахливу ситуацію, над нею ми активно працюємо, тому що, наприклад, минулого року із випускників Кропивницьких шкіл лише 35% тих, які вступили в заклади вищої освіти, залишилися в Кропивницькому. Я спеціально говорю про регіони, які не прифронтові. У прифронтових регіонах є своя, очевидно, специфіка. Ще один приклад – Івано-Франківськ. Насправді сильний університетський центр і ми на сьогодні маємо понад 80% випускників Івано-Франківських шкіл, які залишаються в Івано-Франківську. І вже ми починаємо бачити міграцію до Франківська, до тих університетів. Це якраз і є той ефект, про який ви, Наталю, говорите.
"Переміщені університети дуже часто стають частинами своєї громади, куди вони перемістилися"
Якої ви думки стосовно долі переміщених вишів, які втратили значну частину свого студентства і щороку фактично боряться з тим, щоб їх кудись не приєднали, об'єднали?
Я можу сказати про два Донецькі виші. Один називається Донбаська національна академія будівництва і архітектури. Вона була в Макіївці, зараз переміщена до Івано-Франківська, а незабаром буде приєднана до Івано-Франківського університету нафти і газу і сформує там окремий факультет будівництва і архітектури. Так само є Донбаська машинобудівна академія, яка переміщена до Тернополя і на сьогоднішній день утримує свою кількість студентів і утримує себе як незалежний виш. Насправді треба розуміти, що в нас є певні тенденції до того, що університети, які переміщені з 14-го року, дуже часто стають частинами своєї громади, куди вони перемістилися. І вони вже втрачають певну свою специфіку. А стосовно того, що ми хочемо деокуповувати території і повертати туди виші, то так. Ми хочемо повертати кращі виші на ті території, тому що ми маємо сьогодні обов'язок створити там дійсно класні університетські центри після деокупації.
"Наш пріоритет – не повертати печатки, а висококваліфікованих людей"
Як цей процес загалом відбуватися?
Це складне питання і складний процес. Але я думаю, що нам треба розуміти, що наш пріоритет при деокупації буде не повертати печатки, а повертати людей і повертати дуже висококваліфікованих людей, які можуть забезпечити дуже високу якісну освіту на тих територіях. Ми будемо стикатися з великим скепсисом населення, яке там залишилося. Тому що в багатьох випадках російська держава вливала значні кошти, в тому числі в освіту, в різних псевдо-фейкових закладах. І зараз нам треба буде показати, що українська освіта є дійсно на рівні і краща. Це робиться через людей, які будуть виносити кращі знання, кращі методики. І я достатньо скептично ставлюся до того, що в усіх випадках ми будемо повертати саме ті заклади. Мабуть, ми будемо створювати нові заклади, які будуть вітринами української освіти, яка на сьогоднішній день абсолютно конкурентоспроможна на європейському ринку. Тому ідентичність закладів важлива, я погоджуюся, але з часом, на жаль, вона втрачається. Ми маємо концепт освітнього циклу, це переважно 4-5 років. Якщо ми проходимо 2 освітні цикли, то ми бачимо, що викладачі купують квартири, студенти вже починають мати свою ідентичність із місць переміщення. І, на жаль, ця ідентичність трохи втрачається. Це не у всіх випадках. Я хочу наголосити, що мова йде про заклади, які переміщені з 14-го року. Ніхто абсолютно зараз не чіпає, навпаки ми підтримуємо ті заклади, які переміщені з 22-го року. І в нас насправді є дуже хороші вітрини. Наприклад, можу назвати Маріупольський університет, який дуже активно розвивається в Києві. Є декілька університетів, які переміщені до Дніпра, до Запоріжжя. Це тимчасове переміщення і ми розуміємо, що ці заклади десь незабаром будуть повертатися, надіємося. Вони переміщені недавно і однозначно вони залишаються своїми академічними спільнотами і точно їх ніхто зараз чіпати не буде.
Михайло Винницький. Фото: facebook/kyiv.university
"Наша мережа закладів вищої освіти була побудована для значно більшої кількості людей, ніж є сьогодні"
За рахунок кого тоді планується скоротити кількість вишів?
У нас дуже часто є певне дублювання або просто в силу демографічної ситуації. Якщо взяти цифри по країні, то в нас 15 років тому було понад 600 тисяч випускників шкіл щороку. Цього року в нас заледве 300 тисяч. З них вступає у заклади вищої освіти приблизно 250-270 тисяч. Я до того, що наша мережа закладів вищої освіти була побудована і існувала для значно більшої кількості людей, ніж ми сьогодні маємо. І питання не тільки в тому, що люди виїжджають, окупація тощо. Питання в тому, що просто менше дітей народжується. І якщо я візьму 15 років вперед, то я точно знаю, скільки в нас буде 17-річних випускників через 15 років. Ця цифра приблизно 250 тисяч, навіть при тому, що ми повертаємо всіх людей з-за кордону і всі окуповані території.
"У кожен університет, який зараз проходить об'єднання, інвестується 1,5 млн доларів"
Як ви визначаєте, кого скорочувати, в який час, як попереджають людей, студентів?
Зараз це робиться таким чином, що ми, наприклад, бачимо дуже критичний рівень, падіння кількості студентів. У нас є декілька випадків, де просто студентів стало менше 250-300 осіб. А ми маємо розуміти, що в законі про вищу освіту сказано, що в державному університеті 200 студентів – це мінімум для факультету. А тут загалом на весь заклад 300 студентів. Наприклад, це переміщений Луганський медичний заклад у Рівному. Критично мало студентів. Донбаська Національна академія будівництва і архітектури – критично мало студентів. Це сумно, це погано, бо це якраз переміщені заклади, але на жаль, вони не мають можливості просто фізично себе утримувати з такою кількістю студентів. І якість навчання очевидно буде не дуже.
Серед непереміщених закладів на сьогоднішній день ми не бачимо такого критичного падіння. Але, наприклад, є Одеса. Там 2 морські університети – Морська академія і Національний морський університет. Вони поблизу одне біля одного, майже сусіди, між ними є ще один університет. І на сьогоднішній день дуже багато дублювання є цих освітніх програм. Наприклад, у Львові ми зараз об'єднали 2 університети – ветеринарний і природокористування, і сформували агротехнологічний університет. Тут не йшлося про дублювання, а були просто споріднені спеціальності. Львів загалом цікаве місто – приблизно мільйон людей і фактично 3 потужні університети: Франка, політехніка і, власне, агротехнологічний. А тепер беремо Львів, який не дотягує до мільйона людей і порівнюємо його з Одесою. В Одесі ми маємо приблизно стільки ж населення і 13 закладів вищої освіти, тому що там не почалися ще процеси цього об'єднання. Отже, ми маємо розуміти, що коли ми агломеруємо, додаємо, об'єднуємо ці університети в щось більше, то ми формуємо більші можливості для інвестицій в кожен університет, який проходить об'єднання. У кожен університет, який зараз проходить об'єднання, інвестується 1,5 млн доларів в наукове навчальне обладнання. Це з грошей, які йдуть від Світового банку. Тобто, в даному випадку, наші західні партнери розуміють важність цього, готові нам давати кошти для того, щоб інвестувати не в стіни, а в інфраструктуру, яка дає можливість закладам розвиватися.
"У більшому університеті є більша можливість вибору курсів"
Що ще виграють від такого об'єднання вищі, викладачі, студенти?
Студенти найважливіше виграють, тому що в більшому університеті є більша можливість вибору курсів. І тут дуже важливо говорити про зміст освіти. Зміст освіти формується тоді, коли у студента є вибір предмета. Коли він може, наприклад, для одного предмета обирати двох викладачів, тому що тоді кращий викладач буде мати більше студентів, і в такий спосіб ми будемо покращувати якість освіти.
"За останній рік нам вдалося провести 8 об'єднань, але процес йде повільно"
Хто має ініціювати ці зміни – Міносвіти чи це має відбуватися на місцевому рівні? І яке місце посідають приватні виші в розвитку української освіти?
Тут треба розуміти, що Міністерство освіти не має можливості, а може не використовує її, щоб зайти, стукнути по столі і сказати: "От ви будете разом". "Так не будуються шлюби", вибачте. Але коли ми говоримо про об'єднання університетів, то тут з одної сторони має бути "сватання" від Міністерства освіти, а з іншої – згода на місцях. І дуже важливо, щоб колективи зближувалися, щоб ми бачили певну волю до цього. Тому що має бути розуміння, що разом ми будемо сильніші. За останній рік нам вдалося провести 8 (незабаром буде 9) таких об'єднань. Це рекордна кількість. Але я можу сказати, що процес йде повільно.
Стосовно приватних вишів. На сьогодні ми маємо в нашій статистиці 91 заклад вищої освіти, який є приватний. На жаль, в переважній більшості це не надто конкурентні заклади. Так, ми маємо такі заклади як УКУ, Київська школа економіки, університет Короля Данила в Івано-Франківську, в Дніпрі імені Альфреда Нобеля. І от я назвав 5 вишів, які насправді приватної форми власності, до яких, я так скажу, мені було б не соромно, якби мої діти пішли. А в інших випадках, на жаль, це ті заклади вищої освіти, які забирають студентів, які не спроможні за балами вступати в державні заклади. Тому на сьогодні це, очевидно, має місце. Ми не маємо можливості перекривати освітній бізнес, але ми маємо розуміти, що піраміда якості в університетах приватної сфери, на жаль, достатньо стрімка. Є такі, які є абсолютно конкурентні маленькі заклади і є такі, які, фактично, задовольняють попит на дипломи. На жаль. Ми дуже надіємося і працюємо над тим, щоб ці приватні заклади себе покращили, щоб працювали над якістю. Маємо приклади, що вони можуть це робити. Але, на жаль, в багатьох випадках це швидше бізнес про освіту, радше ніж освіта.
"Нам потрібно повернути в Україну як мінімум 100 тисяч студентів "
Чи планує Україна запрошувати іноземних студентів, зважаючи, зокрема, на демографічні виклики, які стоять перед нами?
Це надзвичайно важливий елемент. До 22-го року, до початку вторгнення, в Україні було 73 тисячі іноземних студентів. Це в основному Індія, Північна Африка, колишні радянські країни тощо. В основному це були студенти, які здобували медичну освіту – приблизно 68 тисяч. І це були студенти з так званого Глобального Півдня. Нам потрібно цих студентів повернути і нам потрібно нарощувати ці цифри. Ми поставили собі за ціль, я можу це оголосити, що найближчим часом після завершення війни, нам потрібно повернути в Україну як мінімум 100 тисяч студентів. І ми ставимо за ціль, що велика кількість із цих студентів мають вчитися українською мовою.
"Це мільярд євро щороку в нашу економіку"
Це можливо?
Це можливо зробити. Насправді англійська важлива для деяких професій, але якщо ви їдете вчитися в Німеччину, то маєте знати німецьку. Якщо ви їдете вчитися в Англію, то знаєте англійську. В Чехію, чеську. Чому ми маємо вимагати інше? Я хочу навести деякі цифри. 100 тисяч студентів. Ціна перебування студента в Україні разом з гуртожитком, з оплатою навчання тощо – приблизно 10 тисяч євро на рік. Порахуйте, це мільярд євро щороку в нашу економіку. Наша освіта конкурентоспроможна, ми маємо можливості це зробити. Нам треба вкладати зараз в інфраструктуру для того, щоб вона була приваблива. І ми маємо можливості створити такий економічний драйвер цією мережею закладів вищої освіти, яка на сьогоднішній день у нас є.
