Фото: www.jta.com.ua
"Це розмовна станція, хоча була і музика"
Радіо "Афродіта" ― це фактично пропагандистська станція?
Це розмовна станція, хоча була і музика. Радіо працювало на коротких хвилях, що давало можливість розширити цільову аудиторію, збільшити базу станції, тож її слухали в усій Європі та на всій території України.
Я вперше почув назву цієї станції в альбомі "Мертвого півня". Потім вона фігурувала в романі Оксани Забужко "Музей покинутих секретів". А як ти вперше почув про цю станцію?
Здається, від Роми Чайки з "Мертвого півня". Ми працювали тоді на 5-му каналі, я займався переважно журналістськими розслідуваннями, а тут мені стало цікаво заглибитися в історію. На першому телеканалі саме закрили програму "Далі буде", тож її ведучий Андрій Охрімович, поет і журналіст, запустив на 5-му каналі програму "Машина часу", де ми разом почали працювати над темою історії. І ми занурились у проєкт саме радіо "Афродіта". Оксана Забужко порадила свого нідерландського знайомого Джона Стінена, який вже багато дослідив бельгійську частину. Адже диктором іноземними мовами на "Афродіті" був бельгієць Альберт Газенбрукс, який мав псевдо "Західний". А новини українською та російською мовами озвучувала дикторка на псевдо "Зіна". Її справжнє ім’я невідоме, бо навіть у документах НКВС вона то Оксана, то Валентина Горбаченко.
А скільки людей працювало на радіо "Афродіта"?
Дуже багато, це була велика редакція. Думаю, що кілька десятків людей. Деякі люди змінювались. Можливо, не про всіх відомо, бо навіть у 1980 роках боялися згадувати всіх, щоб не нашкодити. У нас 1987 року ще розстрілювали упівців.
Як працювала "Афродіта"? Чи мовило радіо цілодобово і чи мало якийсь офіс?
Мені теж було цікаво, і я багато разів їздив у село Ямельниця, де власне мав бути офіс радіостанції. Це недалеко від Дрогобича, зараз це Сколівська територіальна громада, низькі Карпати на Львівщині. У тому селі досі ходять легенди, показують хату з криївкою, але навряд чи там радіостанція могла працювати, бо село в ямі. Інші люди показували іншу криївку.
Альберт Газенбрукс встиг розказати свою історію в газеті "Куранти Брюґґе"
Я припускаю, що криївка могла бути і внизу, якщо вони спромоглися передавальний дріт непомітно протягнути до антени, яка вгорі.
Про це спогадів нема, але точно є описи Альберта Газенбрукса. Він є одним із головних героїв моєї книжки, помер у 1979 році. Альберт вижив і писав спогади все своє життя, бо для нього робота на цьому радіо була великою подією. А коли він помер, його вдова спалила всі спогади. Але ― рукописи не горять. Я разом зі своїм голландським другом Джоном Стіненом з’ясував, що в 1953 році Альберт Газенбрукс повернувся із ГУЛАГУ. Протягом десяти років ніхто не знав, чи він живий, бо в 1943 році людина зникла, після того, як її повезли на примусові роботи до Німеччини. І Газенбрукс встиг розказати свою історію в газеті "Куранти Брюґґе", журналіст детально записав, тож у підшивках за 1953 рік є ці спогади.
"Виходили в ефір випусками по 15 хвилин різними мовами 5-6 разів на день"
Звідки радіостанція "Афродіта" черпала новини, щоб мовити цілодобово?
Мовлення не було цілодобовим, бо таку радіостанцію було б легко вирахувати і знищити. Радіо на той час було одним із найважливіших засобів масової інформації. Вочевидь радіо УПА ― це важливий об’єкт, на який полювали спершу німці, а потім СРСР. Дві окупаційні адміністрації. Отже, виходили в ефір випусками по 15 хвилин різними мовами десь 5-6 разів на день. Іноді трохи змінювали хвилю. Звісно, були спроби знищити радіо, працював навіть радянський десант. Альберт Газенбрукс згадує, що його одного разу арештували радянці, які прийшли в село, але їх усіх перебили упівці. А потім довелося просто відкупитися від німців. Отже, ефір був нерегулярний. Крім новин, була музика і якісь пропагандистські повідомлення. Зберігся текст такого повідомлення 1944 року про те, що німці зараз хочуть задружитися з українцями, бо проти більшовиків треба воювати разом, але німці не друзі українців, наша єдина армія ― це УПА, а тому не вірте німецькій пропаганді. Багато було інформації з фронту ― від перевіреної до пропагандистської, також розповідали різні історії про упівців.
Якщо випуски виходили нерегулярно, змінювалась частота, хто ж слухав цю радіостанцію? І як далеко добивав сигнал із львівських Карпат?
Наведу перевірені факти. Точно чули на Львівщині ― у сусідніх селах слухали працівники радіо, чи йде сигнал. Точно чули у Львові та Києві. Повстанці охороняли радіо і вкладали в нього великий ресурс. Альберт Газенбрукс пише, що його чули в Берліні та його рідному Брюґґе. Є інформація від українських істориків, що у 1943 році в підпільній газеті французького руху опору вийшла стаття про те, що вони почули на хвилях українського підпільного радіо про конференцію поневолених народів Росії, яка відбулася на Волині. Але я не знайшов першоджерел цих свідчень. Думаю, це величезне поле для досліджень, адже радіо працювало півтора року і хтось його слухав різними мовами.
"Один із керівників пропаганди УПА ― Ярослав Старух"
Крім радіо, в УПА була серйозна система пропаганди. Вони розуміли важливість донесення своїх ідей та їхньої популяризації. Як у той час діяла пропаганда?
Один із керівників пропаганди УПА є також героєм моєї книжки ― Ярослав Старух. Він двічі очолював українське радіо за час Другої світової війни. Крім "Афродіти", коротко працювало ще радіо імені Євгена Коновальця. Воно діяло буквально три дні. 30 червня 1941 року оунівці заходять підпільно у Львів, одночасно зранку виходять радянські війська, а до вечора заходять німецькі. Першим заходить батальйон "Нахтігаль" під орудою Шухевича, підпільні групи ОУН та керівник Ярослав Старух, який має завдання захопити радіостанцію. Увечері того дня на площі Ринок у Львові з балкона оголошують відновлення Української держави та створення уряду, і Ярослав Старух біжить із цим папірцем на радіо ― вся Львівщина дізнається, що проголосили Українську державу. Радіо працює три дні, потім приходять німці й арештовують усіх працівників. Один із них потрапляє одразу в концтабір. Старух дуже добре знався на пропаганді, придумував різні ідеї, писав ґрунтовні історичні довідки, звідки взялися українці та держава. Він видавав брошурки протягом Другої світової війни і поширював серед людей, простою і зрозумілою мовою. Розповсюджували мільйони листівок, було багато підпільних друкарень у криївках. Друкувалися також мало не щоденні газети. Крім того, видавали повноцінні журнали з карикатурними малюнками. Наприклад, усі пам’ятають радянський журнал "Перець". Так от, журнал "Перець" видавало УПА у 1943-44 роках ― з карикатурами на Сталіна та Гітлера. Старух після роботи на радіо очолював ОУНівську пропаганду, а в 1945-47 роках керував ОУН на Закерзонні у Польщі. Плюс у нього було бурхливе особисте життя.
.jpg)
Вадим Карп’як та Олег Криштопа у студії Радіо Культура
А чому назва радіо ― "Афродіта"?
Хай люди почитають книжку, там є припущення щодо вибору назви. Афродіта ― богиня кохання. Смішно це чи ні, але на радіо була величезна кількість історій кохання. Майже всі з усіма любилися, й окремо є історія самого Старуха, у нього навіть дитина народилася. Тобто, крім усього, в історії радіо "Афродіта" йдеться про велику історію любові.
Афродіта як одна з 12 головних грецьких богинь ― один із рушіїв гомерівської Іліади. Вона постійно нашіптує і рухає вперед процес війни.
Моя книжка також з алюзіями на грецьку міфологію. Перша частина називається "Іліада", а друга ― "Одіссея". Це історія самого Альберта Газенбрукса, який спочатку тікає з дому, а потім повертається.
А біографія Ярослава Старуха десь описана? Як склалася його доля?
Залишилося багато спогадів про нього. Він загинув на Закерзонні у 1947 році після акції "Вісла". Закерзоння ― це українські етнічні землі, які після поділу кордону внаслідок Другої світової війни залишились на території нинішньої Польщі. Там було кілька хвиль депортації, УПА продовжувало діяти до 1947 року. Українців вивозили на територію УРСР, а поляків звідти завозили і намагалися поселити на Закерзоння, щоб підігріти етнічний конфлікт. УПА продовжувало захищати українців від цих депортацій. Попри масові сталінські депортації 1944-46 років, українці залишились, і тоді вже польська комуністична влада у 1947 році здійснила черговий етнічний злочин – акцію "Вісла", масову депортацію українців. І тоді боротьба УПА вже стала приреченою, бо не стало населення, яке живить підпілля ― дає їсти, переночувати, перевзутися. Адже партизанська армія потребує заради кого воювати і мати цей зв’язок зі своїм народом.
"Міф про засудження УПА на Нюрнберзькому процесі досі гуляє, бо він закладений у мозок"
Вочевидь діяльність УПА була успішною на той момент, і декому трохи не зручно про неї говорити. Особливо зараз, після перемоги президента Навроцького, який звернувся до українців, мовляв, росіяни це наша спільна загроза, але спершу повирішуймо наші історичні моменти. Чи є відчуття, що тема УПА залишається незручною для обговорення?
У мене є таке відчуття. Приїжджають знайомі з Німеччини, Австрії й кажуть, що про УПА точно не треба згадувати, толерувати, краще про це не говорити. Цю репутацію УПА попсував, звісно, Радянський Союз, прив’язуючи УПА до нацистів. Величезна кількість пропаганди працювала на Захід. У 1950-х роках міністром у Німеччині стає один із керівників батальйону "Нахтігаль" Теодор Оберлендер, і тоді СРСР заявляє, що це саме вони влаштували погром у Львові 1941 року. І Оберлендер пішов у відставку, бо вже є скандал і підмочена репутація. Були суди, ретельно перевірялася інформація, лжесвідки свідчили проти Оберлендера. І паралельно вже мертвого Шухевича СРСР змішував з лайном. Це була така політична спецоперація проти Західної Німеччини. Шухевич був другорядною жертвою, але СРСР багато років працював на Заході проти УПА, намагаючись засудити їх як співучасників нацистських злочинів. Міф про засудження УПА на Нюрнберзькому процесі досі гуляє, бо він закладений у мозок. Але насправді було все навпаки. Бездарний прокурор Зоря, який працював з радянського боку, нахапав якихось німецьких документів, де згадувалося ОУН, і виявилося, що ці документи показують: нацисти визнали ОУН організацією, яка бореться за незалежність України, а тому всіх бандерівців наказали вбивати. Це стало величезним провалом СРСР на Нюрнберзькому процесі у цьому сенсі.
"Українці та поляки вбивали одне одного замість того, щоб шукати спільних ворогів"
Щодо Польщі та її пропаганди. Звісно, у 1943 році на Волині відбулися масові вбивства поляків, це етнічний злочин. І це історичне питання треба досліджувати. Українським історикам важко займатися цією темою, коли ти досліджуєш, що ми були не лише жертвами, а й убивцями. Це взаємно складна історія про те, як українці та поляки вбивали одне одного замість того, щоб шукати спільних ворогів. Нас зіштовхували лобами, як це роблять і зараз. Маємо спільного ворога, який відверто висловлює претензії та сміється, коли новий президент Польщі знову втягує нас у це протистояння, котре очевидно не є наріжним каменем українсько-польських взаємин.
Фото з відкритих джерел
"Залишилися моменти "зіпсованої репутації", яку ми все ще боїмося відновлювати"
Вочевидь потрібна системна позиція Української держави у питанні УПА та чіткі пріоритети. Наша держава явно не демонструвала стабільності у своєму ставленні до УПА.
Я б сказав, що держава демонструвала позицію відвернутися, заплющити очі, не згадувати, бо це було незручне питання у 1990-х, коли більшість громадян України через радянську пропаганду вважали, що УПА це злочинці, які вирізали зірки, розпорювали животи вчителькам, прив’язували червоноармійців до двох берез і розривали тощо. Тут не треба забувати, що енкаведистів перевдягали в упівську форму і давали їм відповідні завдання. Для того, щоб українці почали сприймати УПА як героїв, треба було сказати: "Народ, почекайте. Правда – ось така, і ми як держава визнаємо цих людей, бо вони справді боролися за Українську державу, і це була українська армія". Тоді влада отримала б результат на наступних виборах мінус 5-10-30 відсотків, що сталося з Ющенком, наприклад, який зробив Героями України Бандеру і Шухевича. Можливо, це треба було зробити у перші дні президентства, а не в останні.
Чи є зараз якась тенденція нормалізації вивчення історії УПА та формування державної політики пам’яті у цьому питанні?
Якщо порівнювати з 1991 роком і з 2010-м, то це небо і земля. Виросло ціле покоління істориків, які глибоко займалися цією темою. Багато зробив Володя В’ятрович, були недержавні інституції, які досліджували тему УПА. Але залишилися моменти "зіпсованої репутації", яку ми все ще боїмося відновлювати, не хочемо про це говорити. Так само, як не хочемо говорити про наші реальні злочини. Бо це складно.
