Автозаправка в штаті Орегон, закрита під час кризи. Фото: uk.wikipedia.org
Війна Судного дня як поштовх до глибокої економічної кризи
У 1970-тих Джек Андерсон працював на невелику логістичну компанію в Техасі, що в Сполучених Штатах Америки. Як водія вантажівки головний обов’язок Джека полягав у тому, щоб вчасно і за графіком доставляти товари між штатами. До нафтового ембарго він мав стабільний дохід, що дозволяв утримувати сім’ю, оплачувати іпотеку та забезпечувати дітей освітою. Але події 1973 року кардинально змінили його життя. Одразу після оголошення нафтового ембарго ціна на бензин зросла майже вчетверо. Для Джека, який залежав від пального, це стало ударом: його роботодавець не міг підвищити заробітну плату, щоб компенсувати витрати, і почав скорочувати рейси. Полюючи за пальним для вантажівки, Джек годинами стояв у черзі на заправках. Часто рейси зривалися тільки тому, що він не міг знайти бензин у потрібному обсязі. Згодом його компанія, не маючи змоги витримувати фінансовий тиск, оголосила про банкрутство. Джек залишився без роботи, з великою іпотекою та двома дітьми, які навчалися в коледжі. Знайшов роботу механіка у невеликій майстерні, що спеціалізувалася на ремонті економних японських автомобілів. Вони тоді одразу стали дуже популярними через низьке споживання палива. У той час, коли американські автомобілі витрачали багато пального і ставали менш популярними, компактні японські моделі розбирали, наче гарячі пиріжки. Джек не просто швидко навчився ремонтувати нові для американського ринку автомобілі, попит на його послуги зростав щодня. Завдяки цьому чоловік не тільки зміг забезпечити сім’ю, але й згодом відкрив власну автомайстерню. Більшість американців швидко адаптувалися до обставин і вже за кілька років змогли подолати енергетичну кризу. Однак, з чого все почалося? Чому взагалі виникла нафтова криза у світі, яку досі переповідають у книжках як одну з найбільших в історії? Виявляється, її передумови з’явилися набагато раніше за 70-ті роки – зазначає доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій.
"Повоєнна відбудова світової економіки 50-60-х років призвела до того, що економіка почала дуже бурхливо розвиватися. А розвиток економіки, безумовно, підтягує і використання енергоресурсів. На той час нафта була одним з головних постачальників виробництва для електроенергії, заправлення автомобілів, в хімічній промисловості та в інших галузях економіки. Тобто споживання нафти зростало, але основні експортери нафти (на той час, як правило, арабські країни) теж були цьому неймовірно раді, тому що кошти перетікали до них, і вони могли забезпечити базові потреби для самої країни. Тому всі були в цьому задоволені.
В чому було незадоволення? Це, як не дивно, саме в питанні Близького Сходу, тому що на той час вже існує країна Ізраїль, яка вперше активно боролася за свою незалежність в 1949 році, потім в 1967 році була так звана Шестиденна війна, яка фактично дозволила державі Ізраїль відновити контроль над Східним Єрусалимом, завоювати дуже великі додаткові території, так звані Голанські висоти, повністю Синайський півострів. Баланс змістився, тому що дійсно багато країн арабського світу були цьому незадоволені, і вони хотіли скинути країну, але натомість отримали ще більше розширення цієї держави. І це напруження тривало до того, що в 1973 році, в жовтні, вибухнула так звана Війна Судного дня, коли Ізраїль був не дуже готовий до цієї війни, але арабські країни напали, зокрема і за підтримки Радянського Союзу. Втім Ізраїль швидко оптимізувався, переломив ситуацію, зайняв ще більше територій, і це не задовільнило ситуацію вже країн арабського світу, тому що Ізраїлю термінову допомогу, зокрема зброєю, надали Сполучені Штати Америки як стратегічний союзник, а пізніше й країни Європи. Ізраїль фактично переміг в цій війні, але це мало вплив на глобальні процеси більше з точки зору політичних думок та поглядів країн арабського світу", — каже Паздрій.
1973-й рік – час глобальної холодної війни. Тоді існувала політика детанту або розрядки між двома таборами – капіталістичним (на чолі зі Сполученими Штатами Америки) та соціалістичним, основним диригентом якого був Радянський Союз. І це мало свої наслідки – говорить історик, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров.
"З середини 60-х років одним з локальних вимірів цього протистояння між Заходом та Сходом був Близький Схід. Тобто традиційний давній конфлікт між державою Ізраїль та арабськими країнами, які оточували Ізраїль. Варто сказати, що Радянський Союз на початку створення держави Ізраїль був на боці саме цієї країни, але з часом переорієнтувався на арабські країни, і такий локальний вимір мав дуже глибокі глобальні наслідки.
Час для агресії арабських країн, передусім Сирії та Єгипту, проти держави Ізраїль був обраний не випадковий — це ізраїльський видатний день, а саме — Судний День, під час якого заборонено працювати будь-яким закладам, навіть в аеропорту не проводять ретельні перевірки. І саме в цей день розпочалася війна. Вона тривала не дуже довго, і фактично Ізраїлю вдалося чинити опір і навіть перейти в контрнаступ. Перемога Ізраїлю призвела до того, що арабські країни, а разом з тим і їхні союзники, вирішили, що треба відповісти Заходу. А чому саме Заходу? Тому що Захід всебічно підтримував Ізраїль. Якщо подивитися на теперішній час, то, з одного боку, і тепер існує підтримка справедливої боротьби Ізраїлю за його існування, але водночас в країнах Євросоюзу і не лише існує антиізраїльська позиція. Тоді в 1973 році, в умовах глобального протистояння між Радянським Союзом і Заходом, Радянський Союз підтримував саме арабські країни, і не лише морально, а й були військові радники, використовувалася радянська зброя тощо. Тобто ця війна і її наслідок призвів до того, що було вирішено організацією країн-експортерів нафти вчинити енергетичне ембарго, яке призвело до глибокої енергетичної кризи у світі", — додає Тодоров.
"У 70-х роках нафта стала об’єктом політичних маніпуляцій"
Ситуація на глобальній політичній арені розвивалася дуже швидко. 6 жовтня 1973 року почалася війна Судного дня, а вже 17 жовтня ОПЕК у відповідь на підтримку США та інших західних країн ухвалили рішення про ембарго на постачання нафти. До цього прецеденту мало хто взагалі чув про існування такої організації експортерів нафти — картель, створений нафтовидобувними державами для стабілізації цін. Інакше кажучи, членами цієї організації були країни, чия економіка залежить від доходів з експорту нафти. Наразі членами ОПЕК є 12 країн: Алжир, Ангола, Венесуела, Габон, Екваторіальна Гвінея, Ірак, Іран, Республіка Конго, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ та Саудівська Аравія. Звісно, 50 років тому цей перелік був менший, однак мета залишається незмінною — координація та уніфікація нафтової політики країн-членів організації задля забезпечення справедливих і стабільних цін на нафту на світовому ринку. А тоді, у 70-х роках, нафта стала ще й об’єктом політичних маніпуляцій. 19 жовтня Саудівська Аравія наклала ембарго на поставку нафти до Сполучених Штатів Америки. А в листопаді ембарго розширили на всі країни, що підтримували Ізраїль, включно з Нідерландами, Португалією, Японією. Продовжує доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Ціна нафти з комфортних 3 доларів піднялася до 12. 12 доларів 70-х років — це зовсім не в розумінні сучасних 12 доларів. Зараз ми звикли, що нафта може бути по 100-120 доларів тощо. На той час це було різко, тому що менше, ніж за 2 місяці фактично майже в 4 рази зросла ціна нафти, що стало надзвичайно великим ударом по економіці, при чому по всіх її галузях. Більшість країн ОПЕК (Організації країн-експортерів нафти) є саме мусульманськими. І це впливало теж на економічну поведінку інших країн. Вони домовлялися, скільки і яка в кожного квота щодо видобутку нафти, вони не конкурували між собою, а виступали як практично єдиний гравець на ринку нафти і тим самим могли впливати, можна сказати, диктувати ціни.
До 1973 року всі були задоволені, тому що економіка розвивалася, зростав попит на нафту, всі заробляли, але тут зіграла не економічна позиція. Ембарго — це зупинка експорту нафти. Це означає, що, з одного боку, ти не отримуєш гроші за цю нафту. З іншого боку, нафтовидобуток — це не вимкнути світло в кімнаті. Скважини працюють, ти не можеш все одночасно заморозити. Тобто ти маєш прямі збитки, ти недоотримуєш, але змушений обслуговувати ці скважини. Тому що все одно є люди, які там працюють, і кудись все одно треба цю нафту дівати. І це було збитково. Але тут зіграло на те, що політика переважила економіку, створивши абсолютно всім величезні проблеми. Втім ОПЕК показало, що якими б не були дружні стосунки, але в певний момент монополія може впливати на інших виробників, і на приватних, і на великих, і навіть на цілі держави, на цілі економіки", — каже економіст.
Перший прояв антизахідної позиції Глобального Півдня
Нафтове ембарго стало частиною ширшої антизахідної позиції арабських країн, яка передбачала політичний тиск на Захід щодо підтримки Ізраїлю. А енергоресурси були використані як інструмент впливу на міжнародну політику. Головною метою була незалежність від західного контролю в економічних та політичних справах. Тож ситуація, яку розіграли на світовій арені у 1973-му із запровадженням нафтового ембарго, на думку історика Ігоря Тодорова, була першим проявом антизахідної позиції Глобального Півдня.
"Зараз цей термін доволі часто використовується. Він не дуже змістовно відповідає реаліям, бо насправді країни Глобального Півдня дуже різні. Але тим не менш деякі елементи консолідації присутні і тепер. А тоді, в 1973 році, на мій погляд, це було таким першим проявом. Зв'язок тут відстежувався дуже відверто. Дещо такий суб'єктивний момент, якраз тоді, в середині 70-х років, я закінчував навчання у загальноосвітній школі, але цікавився політикою, і тоді, спираючись на вплив радянської пропаганди, уважно слідкували за тими подіями і думали, що ось нарешті світовому імперіалізму колишні колоніальні країни завдають дуже суттєвого удару. Я не думаю, що це було якось напряму узгоджено з Радянським Союзом, але не виключаю такої можливості. Насправді, по факту, оця енергетична криза, головне, що різке зростання цін на енергоносії, передусім на нафту, призвело до збільшення прибутків Радянського Союзу. Це об'єктивно. Радянський Союз, звісно, не приєднувався до ембарго стосовно західних країн, але дуже швидко відчув реальну вигоду, яка тривала десь до кінця 80-х років. Радянський Союз реально збільшував видобуток нафти та газу, при чому користувався західними технологіями всупереч обмеженням Генеральної угоди про тарифи і торгівлю, яка висувала певний список на обмеження експорту в Радянський Союз. Тож деякі речі подвійного призначення, яким, можливо, було використання і у військовому секторі, потрапляли до Радянського Союзу. Саме завдяки тому, що Радянський Союз посів більш вагоме місце як енергетична країна, країна, яка є експортером енергоносіїв на фоні цього ембарго і такого дуже помітного зростання цін", — пояснює історик.
"Вигоди Радянського Союзу були очевидними"
Радянський союз отримав від цього конфлікту глобальних світових інтересів дуже багато. Передовсім, економічно. За рахунок того, що наприкінці 60-х дуже активно почали освоювати родовища Сибіру, СРСР опинився у виграшній ситуації, адже почав більше експортувати нафти за кордон. Цікаво, що одне з основних родовищ тоді розташовувалося і на Заході України. Говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Нафтовим родовищем були як не дивно, захід України, також Харківська та Полтавська області, безумовно, азербайджанська нафта, Баку, і Приволзький басейн. Але сибірські родовища дали практично необмежену кількість нафти, яку поставляли. Почали дуже активно будуватися і нафто-, і газопроводи, зокрема нафтопровід "Дружба". Країни Східної Європи на той час, враховуючи, що вони були частиною соцтабору, повністю стали залежними від дешевої радянської нафти. Але так само і ФРН було вигідно отримувати трубопровідну нафту, тому що це завжди дешевше, ніж, наприклад, возити її танкерами. І плюс, за рахунок просто елементарного зростання в 4 рази Радянський Союз дуже радикально збільшив доходи від експорту нафти, а також безумовно, розширився ринок збуту, тому що континентальна Європа почала теж радо напряму або, може, через посередників, але отримувати відносно недорогу радянську нафту.
Радянський Союз у свій час мав дуже сильні економічні проблеми кінця 60-х, коли соціалістична система тріщала повсюдно, тому що були дуже сильні перекоси в сторону важкої промисловості. Люди об'єктивно не отримували всього спектру харчових продуктів, особливо товарів побутового вжитку. Легка промисловість була точно не в пріоритеті, але за рахунок отримання великої кількості іноземної валюти можна було безперешкодно закупляти зерно, що відповідно тоді робилося за вигідними цінами, а також можна було підтримувати всередині різні соціальні програми. Другий момент, безумовно, це політичний вплив, тому що дійсно Радянський Союз побачив, що може впливати через країни Близького Сходу на ті чи інші процеси дуже відчутно.
З іншого боку, підсилення торгівлі дозволило налагодити стосунки з американською адміністрацією, і з іншими країнами Європи, і друга половина 70-х було потеплінням у стосунках. Тоді були підписані дуже важливі угоди щодо скорочення ядерного озброєння. Але до моменту 80-х років, коли Рейган прийшов до влади і коли політика знову змінилася на жорстке протистояння між двома економічними таборами", — зауважує Паздрій.
Вигоди Радянського Союзу були очевидними. Через дефіцит нафти, спричинений ембарго, ціни зросли вчетверо (з $3 до $12 за барель). Це забезпечило СРСР значне збільшення прибутків від експорту енергоресурсів, зокрема до Європи. Радянський Союз став важливим постачальником нафти, що дозволило зміцнити економіку. Європейські країни, які шукали альтернативу арабській нафті, збільшили закупівлі радянської нафти. Особливо вигідними були експортні контракти з країнами Західної Європи, зокрема з ФРН. Завдяки постачанню нафти Радянський Союз отримав важіль впливу на країни Західної Європи, які прагнули диверсифікувати джерела енергопостачання. Цікаво, що разом із цим, СРСР активно підтримував арабські країни в їхній боротьбі проти Ізраїлю (постачав зброю, надавав політичну допомогу). Це дозволило зміцнити відносини з ключовими арабськими державами, такими як Єгипет, Сирія та Ірак. А як щодо країн ОПЕК? На що розраховували вони? Оцінює професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:
"Ініціювавши політику обмежень чи заборони на експорт енергоносіїв до Сполучених Штатів, вони ж теж розраховували на певні власні, принаймні, політичні здобутки. І організація, про яку, мабуть, до 1973 року чули лише спеціалісти, стала дуже помітним загальносвітовим брендом. І я б сказав, що вплив ОПЕК на стан енергетичного ринку у світі збільшився. Тобто поступово, через координацію вони могли і можуть реально впливати на цінову політику на енергоносії у світі. Хоча країни ОПЕК не є такими, що забезпечують найпотужнішу питому вагу енергоносіїв у світовому експорті. Втім від їхньої позиції вплив на ринок енергоносіїв, передусім на нафту, є дуже важливим. Саме на 1973 рік, коли розпочалася ця політика, вони втратили, бо ті їхні поточні контракти перестали виконуватися, відповідно, припинилися надходження. Але, враховуючи, що ця криза призвела до дуже помітного зростання цін, то, я думаю, з часом всім країни ОПЕК, які долучилися до цього ембарго, все ж таки значною мірою компенсували собі втрати 1973-1974 років", — каже історик.
Фото: federalreservehistory.org
70-ті: нафта і газ стають основним експортом СРСР
У 1970-х роках нафта і газ стали основними статтями експорту Радянського Союзу. За різними оцінками, тоді частка валютних надходжень від продажу становила 40-60% загального експорту країни. А після 1973 року, завдяки зростанню цін на нафту, валютні надходження від продажу енергоресурсів зросли у кілька разів. І ця залежність від експортних доходів призвела до вразливості СРСР щодо можливих коливань цін на нафту. Адже ці надходження використовували для фінансування соціальних програм, таких як субсидії на продовольство і товари першої необхідності. Також із цих грошей Радянський Союз забезпечував військові витрати, що становили значну частину бюджету. Коментує доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Експорт виріс, це була левова частка. До речі, дуже спідставно зі сучасною ситуацією в Російській Федерації, де теж доходи на нафту і газопродукти були основними. Тому що, насправді, якщо подумати, Радянському Союзу не було, що запропонувати світовій економіці. Тому що радянські товари були неконкурентноспроможними. В капіталістичному світі Радянський Союз серйозно відставав по технологіям. Військові технології, безумовно, не могли йти на експорт і взагалі бути об'єктом торгівлі, крім хіба що країн Африки, дружніх країн. Туди, безумовно, зброя йшла. Але взамін не йшли гроші, а лише лояльність тих країн, тобто на цьому Радянський Союз не заробляв. Це був інструмент впливу. Навпаки — Радянський Союз роздавав гроші, давав прямі грошові вливання в будь-яку країну світу, яка заявляла, що ставала на соціалістичний табір", — зазначає економіст.
"Енергетичний шок" в США і переорієнтація Європи
Після запровадження нафтового ембарго в 1973 році Європа та Сполучені Штати Америки опинилися у складній ситуації, що позначилася на економіці, енергетичній політиці, суспільстві та геополітичних відносинах. У США цю ситуацію і досі називають "енергетичним шоком". Там прості люди дуже сильно відчули наслідки ембарго у своєму повсякденному житті. На автозаправних станціях утворювалися довгі черги, а продаж бензину часто обмежували. Ціни на бензин значно зросли, викликаючи невдоволення серед населення. Різке підвищення цін на енергоносії спричинило інфляцію та зниження темпів економічного зростання. Промислові підприємства, залежні від дешевої енергії, стикнулися з кризою, що призвела до втрати робочих місць. Обмеження на використання пального вплинули на повсякденне життя громадян: скорочення поїздок, економія енергії вдома. А підвищення цін на бензин змусило споживачів шукати економічніші автомобілі. Розповідає історик, професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету Ігор Тодоров:
"І в Сполучених Штатах, і в Європі одразу відчувалися дуже помітні негативні явища, пов'язані зі зростанням цін на бензин передусім. В Сполучених Штатах з цією ситуацією справилися більш просто, бо в Сполучених Штатах свій потенціал видобутку нафти, і значна частина цих місць була законсервована. В результаті цієї енергетичної кризи Сполучені Штати розконсервували свої давнішні ресурси і певною мірою вийшли більш-менш без суттєвих втрат. У Європі ситуація була гірша, але це призвело також до певних переорієнтацій в зовнішньоекономічній сфері. Ці переорієнтації виявилися дуже корисними для Радянського Союзу", — каже Тодоров.
"Люди жили щасливо — і в одну мить цього не змогли собі дозволити"
Під час нафтової кризи 1973 року у США виникла низка заходів, спрямованих на зменшення споживання палива. Одним із помітних заходів стала ініціатива "день без автомобіля", яка мала за мету заохотити людей використовувати громадський транспорт, велосипеди або ходити пішки. Аби тільки знизити споживання бензину й продемонструвати підтримку економії енергії. Ініціатива охопила як міські, так і сільські райони. У деяких містах, таких як Нью-Йорк і Сан-Франциско, дні без автомобілів супроводжувалися пропагандою використання громадського транспорту. За оцінками, такі заходи дозволяли суттєво зменшити споживання бензину, хоч і тимчасово. До речі, саме після цієї економіко-енергетичної кризи уряд почав більше інвестувати у розвиток громадського транспорту, щоб зменшити залежність громадян від автомобілів. Ініціатива "день без автомобіля" надихнула подібні рухи в майбутньому, включно з сучасними міжнародними "днями без автомобілів", що проходять у багатьох містах світу. Але тоді для американців це був дійсно великий шок — говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій.
Оскільки одночасно піднялися ціни на нафтопродукти, на бензин, фактично зупинилися автомобілі. Були кілометрові черги до бензоколонок. Сполучені Штати кінця 60-х–початку 70-х – це максимально бурхливий розвиток всього. Люди зажили щасливо. Це перше покоління, яке не знало війн, яке жило в достатку, було абсолютно вільне у своїх поглядах, традиціях, можливостях. На родину часом було по 3-4 автомобілі, а ще власне житло. Люди жили — і в одну мить вони цього не змогли собі дозволити. Тому що не тільки через те, що були високі ціни на бензоколонках, це насправді дуже мілко. А саме через те, що різко зросли витрати на виробництво всіх основних товарів і послуг. Тому що нафта на той час була основним виробником електроенергії і взагалі енергії для всього: чи безпосередньо беручи участь в виробничих ланках, чи вже побіжно як джерело електрики. Відтак почали зростати природні інфляційні ціни. При цьому частина галузей була неконкурентноспроможна і закривалася, тобто почало зростати безробіття. І тут традиційна державницька модель була неспроможна відповісти на ці виклики, тому що чим більше ми будемо витрачати на підтримку чи по безробіттю, чи якимось чином гасити ціни, це значить, що зростають державні витрати. А тоді що треба робити? Друкувати більше грошей. А друк більше грошей спричиняє ще більше зростання інфляції. Тобто ми тим самим фактично отримуємо інфляцію, коли одночасно зі зростанням грошової маси, з зростанням витрат в економіці зростають ціни, при цьому через скорочення виробництва, через скорочення економіки зростає безробіття. І взагалі друга половина 70-х років була однією з найстрашніших в США, тому що це одночасно підштовхнуло до радикалізації, до зростання кримінальних явищ, до збідніння населення. І, в принципі, нафтова криза є меншою в масштабах, але дійсно нагадувала Велику депресію. І до цього часу цікаво було дивитися деякі коментарі, що 70-ті роки — це як в нас 90-ті. З усією цією емоційною картинкою, і це певною мірою був страх. Але, з іншого боку, це змусило переглянути наявні економічні політики та підходи", — розповідає Паздрій.
Фото: bigbro.com.ua
Криза, яка перевернула світову економіку догори дриґом
Нафтова криза зачепила всю капіталістичну економіку, не лише Сполучені Штати Америки. Ринкова економіка першою відчула на собі наслідки запровадженого ембарго – просіла торгівля, зросла вартість енергоносіїв. Тоді Чиказька школа економіки запропонувала вихід з ситуації – продовжує економіст Віталій Паздрій.
"Чиказькі хлопці, зокрема на чолі Фрідмана, запропонували саме неолібералізм, плюс монетарну теорію. На сьогодні це ж просто, а на той час далеко ні. Повернулися до ринкової економіки, де приватна ініціатива має бути першочергово. Особливо, якщо це брати потім вже в 80-х роках. В Британії це дуже було відчутно, бо там був високий державний сектор і почалась масова приватизація всього і всіх, але максимальне скорочення державних видатків і приватизація соціальної сфери, а також регулювання грошової маси через ставки федерально-резервної системи, вплив через банківські проценти, через певне доцільне вливання або навпаки вилучення коштів, тобто це вплинуло досить сильно. Ринок найкраще функціонує без втручання держави, тобто фактично повернення до самих основ, до Сміта, до Рікардо", — каже економіст.
Тобто саме нафтове ембарго і нафтова криза кардинально вплинули на роль держави і підняли з попелу приватну ініціативу, яка тоді якраз почала активніше розвиватися. Загалом, це одна з небагатьох криз, якій вдалося перевернути світову економіку догори дриґом.
"Капіталізм зміг перестроїтися, переновитися. Знадобився певний час. Радянське суспільство дуже "тащилося" від цього. Якщо почитати пресу, то вони насолоджувалися з цих кримінальних епізодів, бідності і що Америка загниваюча. Вони зловтішалися. Але це зловтішання тривало до 7 років. В 70-х роках все знову дуже яскраво вибухнуло. Соціалістична економіка не змогла знайти відповіді. Ані до цього, ані після цього. Вони просто підсіли на нафтову голку. А коли нафтові доходи скоротились, то "bye-bye". З іншої сторони, криза нафти підштовхнула до розвитку нафтовидобутку в самих США. Були розконсервовані родовища і почалися інвестиції в нові способи видобутку і пошуку нафти. Стало вигідно видобувати нафту з таких великих глибин. І це стало не відразу, але фактично вирівнюванням ситуації в економіці", — каже Віталій Паздрій.
МВФ і Світовий банк як глобальні стабілізатори
Яку роль у подоланні кризи відігравали міжнародні організації, такі як Міжнародний валютний фонд чи Світовий банк? У 70-х самі ці організації не дозволили світові скотитися в економічне провалля, а нафтова економічна криза не мала настільки серйозних і трагічних наслідків, як Велика депресія 1929 року. Пояснює економіст Віталій Паздрій:
"МВФ і Світовий банк надали кредити для стабілізації ситуації. Тобто коли була нестача грошей, щоб не розкручувалася інфляція за рахунок надання кредитів держава могла не друкувати вже стільки грошей, якось стабілізовувати. Тобто вони фактично стали глобальними стабілізаторами. Такі глобальні інструменти не є чимось демонічним. Вони можуть дати непоганий вплив на економіку і вирівнювати. І це добре, коли є така надструктура", — каже він.
"Європа не засвоїла уроки, орієнтуючись на відносно дешеві енергоресурси з Радянського Союзу, а потім з Росії"
Які висновки зробило людство після подолання наслідків енергетичної кризи 70-х років? Щонайперше, змінилися стратегічні підходи до створення резервів нафти. Передусім це зробили на національному рівні країни, що зазнали найбільших економічних втрат. Говорить історик Ігор Тодоров:
"Більш серйозно тоді поставилися до диверсифікації постачань ресурсів і створення резервів на випадок повторення подібних криз. Сполучені Штати розконсервували значну частину своїх місць видобутку нафти, які були тривалий час законсервовані. Думаю, що уроки та той час були враховані. Але саме з кінця 70-х–80-х відбувається переорієнтація на Радянський Союз, а потім відповідно на його наступника Росію. І це свідчить про те, що не всі уроки енергетичної кризи 1973 року пішли на користь. Тобто якщо від початку можна було казати про певну диференціацію, але далі ми бачимо, що та ж європейська економіка значною мірою була орієнтована на відносно дешеві енергоресурси Радянського Союзу, а потім з Росії", — наголошує історик.
Енергетична криза 1970-х була першою кризою, яка продемонструвала залежність країн від первинних енергоресурсів. До Радянського Союзу гроші лилися рікою. І наслідки цього, певною мірою, ми відчуваємо і сьогодні, адже частина військового потенціалу, який був тоді створений за гроші від експорту нафти, нині спрямований проти нас на фронті. Міркує економіст Віталій Паздрій:
"Накопичували, розвивали воєнну промисловість всюди. Але питання, як це використовувалося. Коли в тебе відбуваються приватні воєнні кампанії, все одно є мультиплікативний ефект. Тобто гроші все одно втікають і далі йдуть в економіку. В Радянському Союзі вийшло, що ми накопичили величезні арсенали зброї, яка нікому була не потрібна. Тобто державна економіка державним підприємствам дала гроші на те, щоб ми виробили в державному секторі ці танки, які пішли на державні склади і потім були законсервовані державою. Тож замість того, щоб витратити на розвиток людей, пішло в метал. Безумовно, цей метал пішов під час Афганської війни. Тому що якщо ти бачиш, що в тебе є чим воювати, то чому б ні. Крім того, об’єктивно в той час в партійних керівників явно закрутилися в голові. Афганська війна сильно похитнула позиції Радянського Союзу як єдиної сильної держави. Гроші, ти багатий, ти можеш собі зіграти. І можна собі почати маленьку "побєдоносну" війну. А тут якийсь є Афганістан під боком. Чому би це не зробити й почати тиснути на союзника США Пакистан і взагалі на той регіон. Крім того, вже відбулася іранська революція — теж один з прямих наслідків цієї кризи. Вийшло, що зіграли проти себе, плюс багато було зброї. Безумовно, ця вся зброя зараз вбиває нас також, тому що ці всі арсенали зараз розконсервовуються, які придатні, і йдуть теж на фронт. Але в цілому політика РФ була дуже подібна до політики Радянського Союзу. Тобто, що кінець 70-х–початок 80-х, що 2000-ні роки, теж коли в 2000-х дуже сильно зросли ціни на нафту, і це ж все затуманило голову для Росії. Спочатку це стало шляхом того, що Росія дуже швидко вийшла з економіки, з проблемних 90-х. Це не через те, що був такий ефективний Путін. Так, ця персона пообіцяла, що вони покриють всі борги. І вони дійсно виплатили, що МВФ, що Світовому банку все, що були винні, плюс почали заощаджувати. Але була зроблена та сама помилка, що було вкладено не в людей, не в соціальну сферу, не в освіту, не в технології, не в інженерію, а почали вкладатися в воєнні технології, в воєнну промисловість. Мовляв "давайте ми знову побрязкаємо зубами". Але це теж нічим добрим не закінчилось, тому що фактично РФ втратила шанс дійсно стати великою країною. Тому що якби ті всі гроші були направлені в розвиток людського капіталу, я б не впевнений, де б ми зараз були. Тоді, на жаль, РФ була б великою. Але зараз ми втрачаємо людські життя", — каже Паздрій.
Нафтове ембарго 1973 року стало переломним моментом для енергетичної політики США та Європи. Воно спричинило економічні та соціальні потрясіння, але водночас стало поштовхом до змін у сфері енергетики, зокрема розвитку альтернативних джерел енергії та зниження залежності від імпорту нафти. Натомість Радянський Союз отримав значні фінансові вливання в економіку завдяки збільшенню цін на нафту та обсягів експорту. Однак неправильне державне управління й небажання розвивати інші сфери економіки, які могли б не гірше наповнювати бюджет соціалістичної імперії, у 80-х стали фатальними для СРСР.
