Ілюстративне фото з відкритих джерел
"Закон ― це мінімум справедливості"
Чи можна проблемні ситуації поділу майна у різних сферах обʼєднати загальним алгоритмом? Чи це різні речі та різні норми закону?
Теоретично можна обʼєднати все, крім бізнесу. У бізнесі все специфічніше. Є дві основні норми щодо примусового поділу ― 364-та і 365-та статті Цивільного кодексу. Це виділ частки і поділ частки. Основними засобами цивільного законодавства є добросовісність, розумність і справедливість. Причому це має прямий регулятивний вплив. Навіть суди, оцінюючи застосування тієї чи іншої норми закону, враховують ці принципи. З іншого боку, у філософії права закон ― це мінімум справедливості, тому що у кожного справедливість своя. У процесі поділу майна, крім юридичних і технічних складнощів різних видів майна, на моє переконання, найбільша складність ― це психологічний чинник: небажання ділити це майно, намагання вхопити більше і не своє.
Що таке спільне майно?
Обʼєкт ― один, субʼєктів-власників ― декілька. Є спільна часткова та спільна сумісна власність. Спільна часткова, наприклад, 1/2 та 1/2 або 2/3 та 1/3. А спільна сумісна власність ― в окремо визначених випадках: спільне майно подружжя, спільне майно фактичного подружжя, спадщина, приватизація квартири тощо.
Якщо йдеться про спільну власність подружжя, то частки вважаються рівними. Суд може відступити від рівності часток, якщо інший із подружжя не дбав про бюджет сімʼї, відчужував майно, витрачав на власні потреби. Щодо дітей, раніше було аксіомою ― з ким діти, у того більша частка. А зараз ні ― суд може відступити від рівності часток лише тоді, якщо не вистачає аліментів на утримання дітей. Щодо спадщини, тут частки рівні ― звісно, якщо заповідач не встановив у заповіті іншого. Це може бути воля спадкодавця. Повертаємось до питання справедливості ― так розпорядилися батько чи мати, це їхня воля та їхнє право. Повторюся, що закон ― це мінімум справедливості.
"Є речі подільні та неподільні"
Щоб розшифрувати цей термін, зазначу, що є речі, визначені індивідуально та визначені родовими ознаками. Наприклад, автомобіль з номером, квартира з цілком конкретною адресою та реєстраційним номером у державному реєстрі, земельна ділянка з кадастровим номером ― це індивідуальні речі. Речі, визначені родовими ознаками, це визначені мірою, обʼємом, вагою, довжиною тощо. Наприклад, 1 тонна нафти, 100 тисяч тонн піску тощо. Такі речі ― і фізично, і юридично ― діляться без проблем. А от як розпиляти індивідуальну річ, наприклад, автомобіль? Те ж саме із нерухомістю. Але якщо речі фізично не подільні, це не означає, що вони юридично неподільні.
Земельна ділянка
Скажімо, земельна ділянка. За Конституцією, земля є власністю українського народу, а от земельна ділянка може бути обʼєктом права власності. Але спочатку її треба визначити в натурі, встановити межі, поворотні точки, перенести на папір, зареєструвати в кадастрі, тобто ― сформувати цю земельну ділянку, якщо говорити юридичною термінологією. Коли вона сформована, то є подільною юридично і фізично. Тобто, якщо є бажання двох сторін, то земельна ділянка площею, наприклад, один гектар, ділиться без проблем. Це відносно невеликі затрати. Але якщо згоди немає, то процедуру навіть технічно провести неможливо. Інше питання, якщо є пʼять соток під будинком. Це важко поділити, бо йдеться про спільне користування ділянкою разом із будинком.
Нерухомість
Будинок у певних випадках може бути поділений і юридично, і фізично. При добровільному поділі Бюро технічної інвентаризації, а при судовому поділі ― судовий експерт встановлюють, що є технічна можливість провести реконструкцію з улаштуванням двох окремих входів, але під єдиним дахом, плюс є можливість присвоєння окремих адрес. Тобто юридично і фізично будинок ділиться. Щодо квартири ― відбувається визначення порядку користування приміщенням, але технічно поділити квартиру неможливо. За законом, спільні елементи багатоквартирного будинку ― сходи, сходові клітки, коридори, ліфтові шахти, дах, стіни ― це спільна сумісна власність усіх мешканців. І ніхто не дозволить ні з технічної, ні з юридичної точки зору ламати стіни загального коридору і встановлювати окремий вхід.
Цінні рухомі речі
Цікавий момент ― інші цінні рухомі речі. Наприклад, коштовності, антикваріат, коштовні картини тощо. У цьому аспекті наша вітчизняна практика виходить із того, що це майно не має свого реєстраційного посвідчення, а отже: "перший у часі ― перший у праві", тобто "хто вкрав, того і тапки". Було таке визначення у Римському праві ― окупація. Але не у військовому сенсі, а в тому, що хто перший взяв майно, той і володіє ним. Особливо це стосується спадщини. Хто перший отримав допуск до цього майна, той і заволодів. Тому грошові спадкові кошти, інші рухомі цінні речі, антикваріат буває важко розподілити. Якщо є недобросовісний претендент, то він стає окупантом. Ось приблизно загальні ознаки того, які відбувається фізичний та юридичний поділ об’єктів.
"Все, що нажито у шлюбі, є спільним майном"
Подружжя розлучилося, є житло. Чоловік вважає, що дружина сиділа в декреті й нічого не заробляла, тому ― "все моє, не віддам". Як бути?
Закон містить презумпцію: все, що нажито у шлюбі, є спільним майном. Прямо сказано, що коли інший не мав окремого заробітку, займаючись домашніми справами, це не має жодного юридичного значення. Навіть у разі, якщо чоловік веде бізнес, а жінка зловживає спиртними напоями, буде важко відійти від рівності часток. Тому що ніхто не хоче викликати поліцію, усе це документувати. Отже, все ― спільна власність.
"Найбільш цивілізований та оптимальний спосіб поділу майна ― договірний"
Щодо способів поділу майна. Перший, найбільш цивілізований та оптимальний ― це договірний спосіб. Якщо раніше було складно, то зараз усі інституції вибудувані ― по будинку, по землі, по бізнесу. Відповідні технічні експерти роблять свої висновки, а ви йдете до нотаріуса і все ділите. Ви економите свій час, нерви і гроші на суди та адвокатів. А головне ― стосунки. Не може якийсь дядя у мантії вирішити краще за вас, у будь-якому разі обидві сторони програють і можуть отримати не те, на що розраховували.
Коли йдеться про розділення лицьових рахунків, це більше побутовий рівень ще з радянських часів. Коли були державні неприватизовані квартири і з однієї сім’ї створювалось дві, наприклад, син виріс і одружився. Створювались два лицьові рахунки ― два окремі договори найму з ЖЕКом. Зараз закон прямо передбачає, що коли річ неподільна, то суд може визначити порядок володіння і користування спільними приміщеннями, наприклад, квартири. Ситуація: брат і сестра мають по ½ частині у двокімнатній квартирі, проживають у ній і жоден не має економічної можливості компенсувати іншому частку. Що робити? Вони можуть домовитися або про спільний продаж, або про спільне володіння і користування. Тут суд визначає: тобі 17 метрів, тобі 13 метрів плюс невеличка компенсація, а коридор, кухня, зручності, балкон ― у спільному користуванні. Це спільне володіння і користування, але не власність.
"Розрізняють виділ і поділ майна"
Якщо немає згоди і доводиться звертатися до суду, є два законодавчо встановлені способи припинення спільної власності ― і сумісної, і часткової. Розрізняють виділ (стаття 364) і поділ (стаття 365). Виділ ― це коли один учасник ініціює свій вихід та вимагає від інших сплати грошових коштів. Поділ ― коли інший, більший співвласник "виштовхує" того, кого він хоче позбавити спільної часткової власності, з компенсацією. Наприклад, у людини є 1/3 у квартирі, де проживає сім’я рідної сестри. Ці співвласники вже не є сім’єю, людина не проживає і не користується, але ж має право на свою частку. У такому разі діє цей механізм виділу ― людина виділяється. Я завжди рекомендую провести такий алгоритм ― досудову підготовку. Людина офіційно через Укрпошту звертається з листом до інших співвласників, описує ситуацію, мовляв, мені належить частка квартири, ви там проживаєте, а я не маю нічого, ви мене навіть не пускаєте подивитися. Тому пропоную вам кілька варіантів: або ви у мене викуповуєте мою 1/3, або я у вас викуповую вашу частку 2/3, або ми разом продаємо цю квартиру і ділимо гроші, або ― запропонуйте ваш варіант. Як показує практика, в абсолютній більшості випадків відповіді немає. Тоді ― наступне повідомлення: якщо ви не відповідаєте на мої пропозиції, то я іду до суду в примусовому порядку. І суд потім скаже: до вас людина зверталась офіційно, тож якщо немає коштів, беріть позику і розраховуйтесь. Тепер інша ситуація. Сім’я із трьох осіб у 1990-х приватизувала квартиру, син виріс і каже: дайте мені 20 тис. доларів (якщо квартира коштує 60 тисяч) і я піду, а як ні, то подам до суду. Але батьки ― пенсіонери, у них немає таких грошей. Тому ніякий суд не задовольнить цей позов, адже примусово стягнути ці кошти можна тільки шляхом арешту та реалізації цієї квартири. Син отримає свої 20 тисяч, а батьки залишаться бомжами? Звісно, жоден суд цього не допустить. Отже, юридично ці дві ситуації однакові, а реально ― абсолютно різні.
.jpg)
Сергій Деледивка. Фото: Українське Радіо
Стаття 365 Цивільного кодексу чітко визначає умови для задоволення позову:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі. Йдеться не про 1/2, а починається з 1/3, 1/4 і далі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння та користування майном є неможливим, наприклад, коли дві різні сім’ї не можуть проживати в одній квартирі апріорі;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, який "виштовхується", та членам його сім’ї. Йдеться про сплату ринкової вартості його частки.
Важливо, щоб четверта основна умова виконувалась, тобто реалізація свого права не має перешкоджати реалізації права іншої особи. Щоб встановити баланс інтересів, суд з’ясовує наявність цих умов, бачить, що на депозиті є саме ринкова вартість частки та ухвалює рішення визнати за одним учасником право володіння, а другий хай приходить і забирає гроші за свою частку. Тобто більший учасник просить суд визнати його право на володіння усім об’єктом і припинити право меншого учасника, але чотири умови мають бути виконані, зокрема має бути достатньо коштів на депозиті. Вартість меншої частки кладеться на рахунок суду як гарантія того, що не буде обману. Депозит цей розкриється після того, як рішення суду набуде чинності. Тобто ― весь об’єкт визнається власністю більшого учасника, а гроші йдуть меншому учаснику.
"Нереалізація права може призвести до втрати цього права"
Пара була розлучена, вони мали спільну квартиру на трьох, дитина померла. На частку дитини претендують обоє батьків. Батько подає до нотаріуса свою заяву і помирає. І ця частка зависає у повітрі, але претенденти на неї ― родичі батька. Вони подають, але зникають. Що тоді робити жінці?
Тут складніша ситуація. У батька залишиться 1/3 по приватизації. Половина буде матері, а половина ― невідомо кому. Є так званий захист фактичного володіння. У цій ситуації треба користуватися не буквою, а духом закону ― опускати момент, що частка є незначною, і подавати позов матері до суду про припинення права спільної часткової власності з тим, що люди не просто не користуються, а навіть не оформили свої права. Адвокат має можливість встановити, хто фактичний власник, його реквізити й координати, щоб подати позов. А матері треба акумулювати кошти на половину вартості квартири, на жаль. Про свої права треба дбати та їх реалізовувати. Бо трапляється багато ситуацій, коли нереалізація права може призвести до втрати цього права.
"Для бізнес-об’єктів ― свої нюанси"
Щодо бізнес-об’єктів, там свої нюанси і закони ― йдеться про товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства. Питання в тому, що в американській та європейській системі вже десятиліттями існують концепції поділу бізнесового майна. Ці концепції адаптовані для поділу спільного бізнесу. З 2017 року вини впроваджуються і в Україні. Інститут корпоративного договору, тобто про що сторони домовилися. Найголовніше, щоб нічого не суперечило імперативним нормам закону. Наприклад, ти порушуєш зобов’язання ― я тебе застрелю. Такого бути не може.
До прикладу. "Російська рулетка" чи "мексиканська перестрілка"? Це придумано ще з ХІХ століття. Є спільний бізнес 50 на 50, але "найшла коса на камінь" ― не можемо ми удвох. Той, хто ініціює поділ бізнесу, умовно, на 100 тисяч доларів, каже: я у тебе викупаю частку 50 тисяч доларів, даю тобі 30 днів на роздуми. Якщо через 30 днів нічого не відбувається, то ініціатор вже має право на прямий позов ― стягнути 50 тисяч доларів і вийти з цього бізнесу. Тобто система працює автоматом. Я роблю перший крок і даю пропозицію. Зараз це впроваджується певною мірою в українське правове поле через корпоративний договір, але до Верховного Суду ще не дійшло. До усталеної практики, як ці механізми будуть працювати, ще далеко. Але зазначу, що ці механізми працюють у Європі та Америці, і не лише стосовно бізнесу, а й щодо нерухомого майна.
"Найперше ― треба спробувати домовитися"
А які можуть бути матеріальні втрати на суди та адвокатів? Якщо, наприклад, будинок коштує 100 тисяч доларів і сторони могли б отримати по 50 тисяч, якби домовилися без суду.
У мене були ситуації, коли сторони витрачали на цю тяганину більше грошей, ніж коштує сам об’єкт. Колись настає момент і сторони кажуть: "А не дістанься ти нікому". Тобто сторони не дивляться на вартість, а йдуть на принцип. У західному світі менталітет побудований все ж таки на принципі "win-win". Тобто відбувається така взаємодія, щоб дві сторони залишались у своєму інтересі. А у нас менталітет трохи інший: "Я тебе з’їм повністю". Люди втрачають багато грошей, а найголовніше ― родичі втрачають стосунки, які зіпсовані до кінця життя.
Підсумовуючи, скажу про такий алгоритм. Перше ― треба спробувати домовитися. Друге ― у досудовому порядку формувати об’єктивну доказову базу. А потім вже звертатися до суду. Законодавство наше розвивається і практика також вдосконалюється до більш оптимальних моделей. Сьогодні набагато більше створено інституційних можливостей та механізмів оперативного поділу майна.
